К СУД І СУДОВИЙ ПРОЦЕС В ІНШИХ КРАЇНАХ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
СУД І СУДОВИЙ ПРОЦЕС В ІНШИХ КРАЇНАХ

 
РЕФЕРАТ
Курсова робота: 41с., 24 джерела.
Мета роботи – розгляд кримінально-процесуальних систем різних держав як "національних" типів кримінального процесу.
Об'єкт дослідження – суд і судовий (кримінальний) процес в зарубіжних країнах, їх спільні й специфічні риси.
Предмет дослідження – кримінально-процесуальні системи зарубіжних країни, норми кримінально-процесуального законодавства Франції, Німеччині, США та Англії.
Методи дослідження – діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий.
При зростаючої взаємодії різних держав у сфері боротьби зі злочинністю фахівець, що одержує вищу юридичну освіту, не може стати професіоналом, якщо його знання обмежені виключно рамками вітчизняного судочинства. Реформа кримінального процесу України й потреби міжнародного співробітництва визначають підвищену роль порівняльного методу в кримінально-процесуальній науці.
КЛАСИЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА ФОРМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, АНГЛОСАКСОНСЬКА ФОРМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, ЗМАГАЛЬНІСТЬ, ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ, СПРОЩЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ, МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗДІЙСНЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА, ЗБЛИЖЕННЯ МОДЕЛЕЙ ПРАВОСУДДЯ.



ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Поняття та класифікація "національних"
типів кримінального процесу 6
Розділ 2 Особливості кримінального процесу в окремих
зарубіжних державах 9
2.1 Суд і кримінальний процес Франції 9
2.2 Суд і кримінальний процес Німеччини 12
2.3 Особливості кримінального процесу США 15
2.4 Специфічні риси кримінального процесу Англії 21
Розділ 3 Загальна характеристика міжнародних стандартів
здійснення кримінального судочинства 27
Висновки 36
Список використаних джерел 39


ВСТУП
Актуальність теми роботи. В умовах реформування українського кримінально-процесуального права, яке відбувається наразі, особливої актуальності набуває вивчення кримінального судочинства розвинених зарубіжних держав.
У всі часи для більшості національних правових систем "законодавцями моди" у галузі провадження по кримінальних справах були Англія і Франція. Не є винятком і розвиток кримінального процесу в Україні, який зазнавав на собі вплив зарубіжних порядків, починаючи від реформи 1864 р. в Російській імперії (коли в основу вітчизняного судочинства було покладено Кодекс Наполеона 1808 р.) й закінчуючи сучасним періодом (в проектах КПК України прямо використовуються зарубіжні конструкції).
Значення вивчення обраної теми також обумовлено тією обставиною, що при зростаючої взаємодії різних держав у сфері боротьби зі злочинністю фахівець, що одержує вищу юридичну освіту, не може стати професіоналом, якщо його знання обмежені виключно рамками вітчизняного судочинства. Реформа кримінального процесу України й потреби міжнародного співробітництва визначають підвищену роль порівняльного методу в кримінально-процесуальній науці.
Проблемам кримінального процесу в зарубіжних державах, завжди приділялась пильна увага українських і російських науковців. Ці питання висвітлювалися в працях Апарової Т. В., Боботова С. В., Гуценко К. Ф., Ковальова В. А., Маляренка В. Т., Махова В. Н., Пешкова М. А., Михєєнка М. М., Негодченка О. В., Николайчика В. М., Смирнова А. В., Тертишника В. М., Філімонова Б. А., Чаадаєва С. Г. та ін.
Мета роботи полягає у розгляді кримінально-процесуальних систем різних держав як "національних" типів кримінального процесу.
Відповідно до мети роботи визначені такі завдання:
– визначити поняття й надати класифікацію "національних" типів кримінального процесу;
– з'ясувати особливості кримінального процесу в окремих зарубіжних державах, а саме у Франції, Німеччині, США, Англії;
– охарактеризувати міжнародні стандарти здійснення кримінального судочинства.
Об'єкт дослідження – суд і судовий (кримінальний) процес в зарубіжних країнах, їх спільні й специфічні риси.
Предметом дослідження виступили кримінально-процесуальні системи зарубіжних країни, норми кримінально-процесуального законодавства Франції, Німеччині, США та Англії.
Методи дослідження – діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий.
Структура роботи – вступ, три розділи, чотири підрозділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ "НАЦІОНАЛЬНИХ" ТИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Відомо чимало різних порядків провадження у кримінальних справах, які існували в минулому й не зникли досі. За багатьма особливостями і деталями виявити суттєві риси кримінального процесу дозволяє його типологія. У цілому можна виділити три підходи до типології кримінального судочинства та, відповідно, три одноіменних типи процесу:
1) "ідеальна" типологія судочинства грунтується на наявності або відсутності в ньому спору рівноправних сторін перед незалежним судом. Результатом цього є виділення змагального, розшукового і змішаного "ідеальних" типів процесу;
2) історичний підхід передбачає виявлення закономірностей розвитку судочинства.
Якщо у недалекому минулому вважалося, що рабовласницький тип процесу змінюється феодальним, який поступається місцем капіталістичному, то сьогодні використовується класична конструкція дореволюційних вчених.
Історичними типами судочинства вказуються давній обвинувальний (приватно-позовний), розшуковий та змагальний публічно-позовні процеси;
3) третю типологію можна назвати "національною", оскільки її підставою є національні, релігійні та інші соціально-культурні особливості суспільства й держави [18, с. 17].
Таким чином, "національний" тип кримінального процесу можна умовно визначити як організацію провадження по кримінальній справі, обумовлену соціально-культурними особливостями регіону [18, с. 19].
Викладене дозволяє вказати на відміну національного типу кримінального процесу від ідеального й історичного. Останні абстрагуються від національних особливостей і тому не пов'язані межами держав, континентів або проживання народів. У той час, національний тип процесу виділяється для того, щоб підкреслити ці регіональні особливості.
Проте в кожній країні існує свій, особливий, кримінальний процес. Отже, для вивчення національних кримінально-процесуальних систем необхідно їх узагальнення [20, c. 126].
Відомо багато класифікацій національних кримінально-процесуальних систем. У науці виділяються десятки культурно-історичних типів держав, кожному з яких відповідає свій тип судочинства. Разом з тим, більш продуктивним видається виділення кількох правових сімей та відповідних "національних" типів кримінального процесу [4. с. 210].
Будь-яка національна правова система складається з трьох основних елементів: норм, практики та ідеології. Залежно від переважного значення того чи іншого елемента виділяються три групи систем кримінально-процесуального права:
1) романо-германська правова сім'я (континентальна система) характеризується переважним значенням правових норм, які, зазвичай, закріплені у кодифікованих нормативних актах.
До складу даної сім'ї входять більшість країн континентальної Європи, а також країни Південної та Центральної Америки, франкомовної Африки, Близького Сходу, Індонезії, Туреччини, і, з точки зору формального законодавства, – Японія, Сінгапур, Таїланд та ін.;
2) сім'я загального права (острівна або англосаксонська система) на перший план висуває юридичну практику. Її представники – Англія, США, більшість країн британської Співдружності Націй, Австралія, Нова Зеландія тощо;
3) системи традиційного (звичаєвого) права, що спираються в своїй основі на правову ідеологію. Перш за все, це релігійно-громадські юридичні системи мусульманського, індуського права, а також правові системи країн Далекого Сходу (Китаю і, навіть, в деякому ступені, – Японії, Монголії, Кореї, країн Індокитаю) та країн Чорної Африки і Мадагаскару. До цієї ж групи за ознакою панування ідеології перед нормами і практикою можна віднести заідеологізовані юридичні системи в країнах з авторитарним політичним режимом, в тому числі й соціалістичне право [4, с. 212].
У силу своєї поширеності й впливу на інші країни найбільший інтерес представляють перші дві групи.
Типовими представниками романо-германської системи є Франція та Німеччина, а системи загального права – США і Англія.


РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В ОКРЕМИХ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ
2.1 Суд і кримінальний процес Франції
Кримінальний процес Франції є зразком класичної континентальної, так званої змішаної, моделі кримінального судочинства, яка прийшла в Європу на зміну інквізиційному процесу епохи феодалізму. Ця модель була вперше втілена в знаменитому Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. (Кодексі Наполеона), який діяв з деякими змінами 150 років. В ньому закріплювалися такі важливі засади кримінального судочинства, як "заборона повороту до гіршого" (reformatіo іn pejus), незалежність суддів, гласність судового процесу та ін. [19, с. 1066]
В 1959 р. у Франції було прийнято новий кодекс, який містить понад 800 статей і характеризується високим рівнем законодавчої техніки. Він складається з п'яти книг: перша має своїм предметом регулювання провадження попереднього розслідування, інші чотири посвячені судовим стадіям розгляду кримінальних справ та виконання вироку [13, с. 105].
Судочинство Франції має чотири класичні стадії:
1) попереднє розслідування;
2) судовий розгляд;
3) оскарження вироку в апеляційному і касаційному порядку;
5) виконавче провадження [2, с. 20].
Кримінальні діяння у Франції поділяються на три категорії:
1) злочини – діяння, за які передбачається довічне або довгострокове позбавлення волі;
2) делікти – діяння, які караються позбавленням волі від двох місяців до п'яти років чи штрафом понад 2 тис. франків;
3) проступки – незначні діяння, які можуть каратись позбавленням волі на строк не більш як до двох місяців чи штрафом до 2 тис. франків [19, с. 1066].
Попереднє розслідування є обов'язковим лише в справах про злочини і проваджується в двох формах: поліцейське розслідування (дізнання) та попереднє судове розслідування – попереднє слідство [2, с. 26].
Поліцейське розслідування (дізнання) здійснюється судовою полицею: офіцерами судової полиці, агентами судової поліції, жандармами, інспекторами та комісарами поліції. Правом провадження поліцейського розслідування наділені прокурори, а також мери міст і їх помічники. Складання процесуального акта, який означав би початок поліцейського розслідування (дізнання), зокрема, – кримінального процесу, у цілому, законом не передбачено [13, с. 106].
Поліцейське розслідування здійснюється у двох формах:
1) початкове дізнання;
2) розслідування у повному обсязі по справах про очевидні діяння (справах, по яких попереднє слідство не обов'язково) [19, c. 1067].
По закінченні поліцейського розслідування складається заключна доповідь, справа передається в прокуратуру для вирішення питання про порушення публічного кримінального позову. По нескладних справах заключна доповідь не складається.
Попереднє (судове) слідство проваджується слідчим суддею, який призначається декретом Президента республіки за поданням міністра юстиції і перебуває в подвійному підпорядкуванні – суду і прокуратури. По справах, по яких попереднє слідство обов'язкове, поліція традиційно здійснює невідкладні слідчі дії (початкове дізнання). Адвокат бере участь у справі з моменту виклику обвинуваченого до слідчого судді [19, с. 1067].
У ході попереднього слідства провадяться всі необхідні слідчі дії: обшуки, виїмки, допити тощо. Слідчий суддя може проводити слідчі дії самостійно або може давати письмове доручення на їх проведення посадовим особам судової поліції.
Свідки перед допитом приносять присягу "говорити без ненависті і страху всю правду і нічого, крім правди". Потерпілий згідно зі ст. 114 КПК Франції також має право на допомогу адвоката з першого допиту. Члени уряду можуть допитуватись як свідки лише з дозволу Ради Міністрів.
На відміну від кримінального законодавства США визнання обвинуваченим своєї вини у Франції не є вирішальним доказом і не тягне за собою спрощення подальшої процедури розгляду справи [2, с. 98].
Обвинувачений, який був затриманий або арештований, має бути допитаний протягом 48 годин. Затриманий відповідно до положень ст. 116 КПК Франції може вільно спілкуватись зі своїм адвокатом, починаючи з першого допиту його слідчим. Проте слідчий має право накласти заборону на спілкування строком до 10 днів.
Арешт, за загальним правилом, не повинен перевищувати чотирьох місяців, проте у виняткових випадках може бути продовжений ще на такий самий строк [13, с. 106].
По завершенні попереднього слідства справа передається на розгляд обвинувальної камери апеляційного суду. Вона являє собою своєрідний слідчий орган другої інстанції та орган віддання до суду. Передбачено інститут повернення справи на додаткове розслідування. Основна маса справ, які надійшли в суд після попереднього слідства, розглядається в суді присяжних [2, с. 162].
Суд присяжних складається з головуючого, двох асесорів і журі присяжних (дев'ятьох представників громадян, включених до списків присяжних).
Судовий розгляд починається з оголошення постанови про віддання обвинуваченого до суду. Професіональні судді й журі укладають при цьому єдину судову колегію. Судова колегія досліджує докази в умовах дії принципу змагальності сторін і на цій основі, шляхом таємного голосування, приймає підсумкове рішення по справі [2, c. 164].
В деякому ступені спрощену судову процедуру передбачає діяльність виправного і поліцейського трибуналів. У виправний трибунал, який складається з голови і двох судів, може бути спрямована практично будь-яка справа. Поліцейському трибуналу підсудні справи про правопорушення, за які за законом може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк до двох місяців або штраф до десяти тисяч франків.
Апеляційне оскарження передбачене лише щодо вироків виправних та поліцейських трибуналів. У Франції існує 27 апеляційних судів [2, с. 30].
Рішення судів присяжних (судових колегій) оскаржуються в касаційному порядку. Касаційний суд – один на всю Францію.
2.2 Суд і кримінальний процес Німеччини
До недавнього часу кримінально-процесуальне право Німеччини мало найбільшу схожість з кримінальним процесом України та Росії [12, с. 180].
Проте тенденція до спрощення процесуальної форми, яка намітилася у Німеччині, поширилася у такому ступені, що призвела до фактичної ліквідації в 1974 р. інституту попереднього слідства у цій країні [19, с. 1068].
Судочинство починається із заяви про злочин. Усні заяви заносяться до протоколу. Попередня перевірка заяв про злочини здійснюється шляхом провадження дізнання. З метою закріплення слідів поліція має право при провадженні дізнання здійснювати невідкладні слідчі дії. Зібрані матеріали передаються прокуратурі або дільничному судді [23, с. 71].
Для порушення прокурором публічного обвинувачення необхідна наявність достатньої підозри, яка вказує на можливість осудження підозрюваного.
Наразі кримінальний процес Німеччини відрізняється поєднанням старих консервативних правил і нових демократичних засад:
– обов'язковість обгрунтування утримання під вартою, ознайомлення обвинуваченого зі справою по закінченні розслідування;
– обмеження терміну утримання обвинуваченого під вартою шістьма місяцями [19, с. 1069].
Введено інститут відсторонення захисника від участі в процесі, якщо він зловживає своїм правом відвідування підзахисного в місцях його утримання під вартою, якщо він підозрюється в конспіративних контактах з обвинуваченим, якщо його дії створюють загрозу безпеці ФРН.
У статтях 52, 53 КПК ФРН передбачено право відмови від давання показань для близьких родичів, священиків, журналістів, членів уряду, захисників, малолітніх, членів бундестагу, ландтагу, членів консультативної установи.
Якщо ж свідок без законної на те підстави відмовиться від давання показань, то він зобов'язаний відшкодувати завдані відмовою збитки, може бути оштрафований і, навіть, заарештований на строк до 6 місяців. Правом вжиття цих заходів наділені судді під час попереднього слідства [23, с. 90].
Суддя наділений правом провадження слідчих дій:- допитів свідків під присягою, виїмки, призначення експертизи тощо
До числа слідчих дій належить контроль телефонних розмов. Ця слідча дія здійснюється з дозволу судді, а в невідкладних випадках – з санкції прокурора. При цьому згідно з п. 5 ст. 100 КПК ФРН, якщо відомості, отримані в результаті контролю телефонних розмов, більше не потрібні для кримінального переслідування, то під наглядом прокурора вони мають бути знищені. Про знищення таких матеріалів складається окремий акт [21, c. 139].
Суддя, а при невідкладних випадках і прокурор, можуть здійснити виїмку поштової кореспонденції.
У статті 97 КПК ФРН закріплені додаткові гарантії недоторканності особистого життя громадян, а саме встановлюється, що не підлягають вилученню:
– матеріали переписування між обвинуваченим і особами, які мають право відмовитися від давання показань (крім співучасників злочину);
– замітки осіб, яким надано право імунітету свідка;
– інші матеріали (наприклад, дані лікарських досліджень), на які поширюється право імунітету свідка [21, с. 141].
Суддя проваджує слідчі дії в справах про тяжкі злочини, віднесені до підсудності суду присяжних. Суд може зобов'язати заявника з метою забезпечення розслідування внести заставу. По закінченні попереднього слідства суддею справа передається прокуророві.
Прокуратура може відмовитись від обвинувачення в справах про малозначні діяння, поклавши на правопорушника обов'язок виконати певну роботу для усунення шкоди, сплатити компенсацію, виконати громадсько-корисну роботу. Якщо ці умови виконані, правопорушник звільняється від відповідальності [19, с. 1070].
Судовий розгляд починається лише після того, як справа надійде до суду з обвинувальним актом прокурора й тільки після проходження стадії віддання до суду.
Підсудність визначається залежно від тяжкості вчиненого діяння: злочини (діяння, які караються позбавленням волі на термін один рік і більше), проступки (діяння, які наказуються позбавленням волі на термін до шести тижнів або штрафом до 500 марок), менш тяжкі кримінальні діяння (інші діяння, які караються позбавленням волі на термін від шести тижнів до одного року або штрафом понад 500 марок) [23, c. 110].
Розгляд справ здійснюється в дільничних, земельних судах, вищих судах землі й у Верховному суді. У дільничних судах суддею одноособово або судом у складі судді і двох шеффенів, розглядаються справи про проступки. У земельних судах колегіально розглядаються справи, непідсудні суду присяжних або Вищому суду землі.
Суд присяжних у складі трьох суддів і шести присяжних засідателів вершить правосуддя, як правило, по справах про умисні вбивства, розбої, згвалтування та ін. При цьому даним судом колегіально вирішується як питання про винність, так і про покарання. Вищий суд землі розглядає найбільш значущі справи (зрада, геноцид тощо). Верховний суд розглядає справи особливої важливості [19, с. 1070].
У судовому засіданні після видалення свідків із залу суду оголошується рішення про віддання обвинуваченого до суду, допитується підсудний і здійснюється дослідження всіх доказів у порядку традиційного судового слідства.
Обвинувальний вирок приймається кваліфікованою більшістю – 2/3 голосів. У залі суду зачитується лише резолютивна частина вироку.
Перегляд справи можливий як у порядку апеляції, так і в ревізійному порядку.
2.3 Особливості кримінального процесу США
США – країна великого рівня як добробуту, так і злочинності. За даними дослідників, у США мають місце: кожні 26 хвилин – одне згвалтування, кожні 5 хвилин – грабіж, кожну хвилину – угон автомобіля, кожні 28 секунд – крадіжка. Злочини проти життя людини набули небувалого розмаху. Починаючи з 1865 р., на кожного третього президента США мав місце замах, а кожен п'ятий загинув внаслідок злочину. У певному ступені згадані обставини обумовили створення численних поліцейських органів та надання їм значних повноважень. У Вашингтоні до 10 поліцейських на тисячу жителів. Серед поліцейських органів 40 тисяч організацій зі штатами понад 4000 тис. осіб [7, c. 11].
При аналізі кримінального процесу США неважко помітити його непослідовність. З одного боку, законодавчо декларуються багато слушних загальнолюдських цінностей: свобода, власність, "мій будинок – моя фортеця" тощо. З іншого боку, в галузевих інститутах кримінального процесу методично руйнуються найнеобхідніші гарантії прав і свобод [19, с. 1074].
За наявності достатніх підстав співробітник поліції або слідчого органу складає заяву про видачу ордера на арешт або ордера на обшук. Під обшуком розуміється будь-яке вторгнення в сферу приватного життя громадян [11, c. 43].
Названа заява під присягою представляється судді, який перевіряє достатність названих підстав.
Поняття "достатні підстави" для арешту сформульовані у такий спосіб: співробітник поліції має достатні підстави для арешту, "якщо факти й обставини, сприймані ним, такі, що переконали б розумну й обережну людину в тому, що вчинено злочин" (Рішення Верховного Суду США в справі Стейсі – 1878 p.).
Поліція із заявою про видачу ордера на арешт звертається попередньо в атторнейську службу, а потім вже до магістрату. На атторнейську службу покладена функція обвинувачення. Атторнейська служба США – інститут, який не має аналогів у світі. Проте у сфері боротьби зі злочинністю повноваження атторнея, по суті, аналогічні повноваженням прокурора в інших країнах. Без узгодження з даною особою видача ордера на арешт практично малоімовірна [19, с. 1075].
Ордер на арешт набирає сили після затвердження магістратом. Під магістратом розуміється суддя, що володіє повноваженнями по одноособовому вирішенню справ про малозначні кримінальні діяння. Таким правом наділені всі судді федеральних судів США [7, с. 33].
Видача ордера на арешт є процесуальним актом, який означає порушення кримінальної справи. Ордер на арешт, крім того, що є юридичною підставою для взяття особи під варту, виконує також функцію акта, за допомогою якого формулюється обвинувачення. Часто він є першопочатковим, а по деяких справах й остаточним актом обвинувачення. Роз'яснення причин арешту, викладених в ордері, виконує функцію акта пред'явлення обвинувачення [11, с. 49].
Федеральними правилами кримінального процесу в окружних судах США в редакції 1997 р. (правило 4) передбачаються такі положення стосовно даного "універсального процесуального акта":
а) якщо скарга або аффідевит (показання під присягою) дає достатні підстави вважати, що злочин вчинено і що його вчинив обвинувачений, то будь-якому чиновнику, уповноваженому на те законом, повинен бути виданий ордер на арешт;
в) наявність достатніх підстав може повністю або частково обгрунтовуватись доказами з чужих слів;
с) ордер має бути підписаний магістратом і містити прізвище обвинуваченого. У тих випадках, коли поліція витребовує видання ордера на арешт людини, дійсного імені якої вона не знає, в ордері вказуються умовне ім'я – Джон Доу [19, с. 1075].
Захисту інтересів обвинуваченого (арештованого) є Правила Міранди, встановлені Верховним судом США (1966 p.). Суть їх зводиться до того, що перед тим, як поставити будь-яке питання чи приступити до офіційного допиту, співробітник поліції зобов'язаний попередити заарештованого, будь-яку іншу особу, свобода якої обмежується реальним перебуванням під вартою або її фактичним утриманням і обмеженням права на пересування (це дорівнює арешту), що:
1) він має право зберігати мовчання;
2) все, що він скаже, може бути використано як доказ проти нього;
3) у нього є право на присутність адвоката при допиті [19? c/ 1076].
Допит припиняється, якщо заарештований зажадає консультації з адвокатом. Право на захист надається з моменту першого допиту. При цьому поліція зобов'язана надати заарештованому можливість зустрітися з адвокатом або поговорити з ним по телефону до початку допиту.
Інколи в кримінальному процесі США з'являється такий учасник, як коронер – особа, що встановлює причину смерті.
У доказовому праві кримінального процесу США одержали поширення такі засоби збирання доказів, як електронне прослуховування, котре розглядається як різновид обшуку, повітряне спостереження і фотографування, угода про визнання провини, показання поліцейських про факти та фактичні дані, які повідомляються їм інформаторами [7, c. 183].
Особливого аналізу заслуговує угода про признання вини в кримінальному процесі США.
Інститут "угоди про признання вини", іменований іноді контрактом, застосовується в США вже понад 150 років. Близько 88% справ вирішується з використанням цього суто американського винаходу "невдалого гаранта правосуддя". У сучасному законодавстві угода про признання вини одержала закріплення в правилі 11 (п. Е) Федеральних правил кримінального процесу в окружних судах США (1997 p.).
Угода про признання вини (plea barqaіnіnd) – письмова угода обвинуваченого і захисника, з одного боку, й обвинувачення, з іншого боку, в якому сторони домовляються про конкретне розв'язання кримінальної справи, включаючи всі пункти обвинувачення і покарання обвинуваченого [19, c. 1078].
На практиці суть такої угоди зводиться до того, що обвинувачений визнає себе винним у менш тяжкому злочині, ніж фактично вчинив, а в обмін на це особа, що підтримує обвинувачення, вимагає призначення більш м'якого покарання, ніж те, яке могло б бути, що й забезпечує суд.
Визнання обвинуваченим своєї вини у цьому випадку, як правило, тягне за собою спрощення процедури подальшого судочинства:
– попереднє слухання не є обов'язковою стадією;
– укладаючи угоду, обвинувачений у такий спосіб відмовляється від права на суд присяжних;
– угода усуває спори сторін з питання про винність обвинуваченого;
– дослідження доказів у суді практично не проводиться;
– розгляд закінчується винесенням обвинувального вироку, якщо від угоди обвинувачений не відмовився і не виникнули інші вагомі обставини [111 c. 126].
Угода, таким чином, заміняє вердикт присяжних про винність й усуває принцип змагальності сторін та пов'язаного з цим ризику непередбачуваності процесу. Проте така угода не рятує правосуддя від ризику судової помилки. Аналіз показує, що чим слабкіша доказова база обвинувачення, тим вірогіднішою стає угода про визнання провини. Судця стає все більш схожим на брокера [19, с. 1078].
У США передбачаються два види кримінального переслідування:
1) провадження зі складанням обвинувального акта або інформації (про фелонії);
2) сумарне провадження (в справах щодо менш небезпечних злочинів – місдімінорів) [3, c. 270].
Фелонія – злочин, який карається стратою або тюремним ув'язненням на термін більше одного року. Місдімінори – злочини, які караються позбавленням волі на строк до одного року або штрафом [19, с. 1079].
Сумарне виробництво здійснюється в магістратських судах без участі присяжних і починається з пред'явлення обвинувачення.
У США відсутня єдина форма досудового розслідування. Слідство провадиться майже 50 різними органами. Серед федеральних органів розслідування функцію досудового розслідування здійснюють, як правило, ФБР (федеральне бюро розслідувань), Служба розслідувань і безпеки Міністерства торгівлі, Бюро по наркотиках та Секретна служба Міністерства фінансів, Федеральне бюро імміграції і натуралізації, Митне бюро і багато інших [11, c. 32].
Саме попереднє розслідування починається після порушення переслідування за скаргою потерпілого. Після надходження матеріалів розслідування в суд передбачається попереднє слухання справи.
Обвинувальний акт підлягає затвердженню Великим журі – органом віддання до суду, який являє собою колегію присяжних (у федеральних судах 16-23 особи). Велике журі може виступати і як орган розслідування. Засідання відбувається при закритих дверях. Винесена Великим журі або магістратом постанова про віддання обвинуваченого до суду затверджується обвинувачем, а потім офіційно подається обвинуваченому [16, с. 311].
Обвинувачений наділяється правом:
– знати, в чому він обвинувачується;
– користуватися допомогою захисника;
– на швидкий і привселюдний суд;
– бути судженим судом присяжних;
– не давати показань проти самого себе;
– на очну ставку зі свідками, що дають показання проти нього, а також на перехресний допит усіх свідків обвинувачення у відкритому суді;
– наполягати на невизнанні вини.
Розгляд справи в судовому засіданні починається з оголошення обвинувального акта або інформації. У випадку визнання обвинуваченим своєї вини вся подальша процедура спрощується й, по суті, зводиться до призначення покарання. Обвинуваченому надається дводенний термін для підготування до судового розгляду. Він може заявити клопотання про передавання справи на розгляд колегії професійних суддів, за винятком категорії справ про злочини, що караються стратою. При розгляді справи судом присяжних суд формує лавку присяжних – Мале журі, що складається з 12 осіб [3, c. 362].
Судове слідство полягає в тому, що обвинувачення і захист пред'являють свої докази по черзі, виступаючи в суді з судовими промовами, і проводять допити свідків та обвинувачених [19, с. 1080].
Судове слідство закінчується промовою судді і виходом присяжних в дорадчу кімнату для винесення вердикту. У вердикті викладається відповідь присяжних засідателів на основне питання: винний чи невинний обвинувачений. Мотивування рішення не передбачається. Якщо присяжні винесли вердикт про винність обвинуваченого, суддя призначає день, коли буде винесено остаточний вирок [3, c. 392].
Апеляційне оскарження вироку допускається лише за умови, що обвинувачений не визнав себе винним. Встановлено десятиденний термін для подавання скарги.
2.4 Специфічні риси кримінального процесу Англії
В Англії й досі немає свого кримінально-процесуального кодексу, діють правові інститути, які виникли ще декілька століть тому, а саме судочинство грунтується на більш ніж 300 законодавчих актах і численних судових прецедентах, які часто характеризуються архаїчністю [19, с. 1080].
Наприклад, у сучасному процесі юристи Англії доволі часто використовують "Велику хартію вільностей" 1215 р. для обгрунтування права кожної людини бути судимою собі рівними.
Кримінально-процесуальне право складається із загального (неписаного) права – права, заснованого на прецедентах, і статутного права – правових норм, викладених в окремих парламентських актах [1, с. 45].
Прецедентами вважаються справи, які приймаються за зразок при вирішенні відповідних правовідносин. Головним чином, прецедентами виступають рішення Апеляційного суду і Палати лордів, офіційне опублікування яких почалось з 1865 р. [22, с. 93].
Кримінальне судочинство здійснюється за участю мирових суддів і присяжних Суду Корони.
У XX ст. були прийняті закони про докази, обвинувальні акти, суди присяжних, юридичну допомогу, мирових суддів, про магістратські суди, про кримінальне правосудця. Проте кодифікованого кодексу так і не створено.
Система центральних судових органів Англії включає: Верховний суд, суд асізів (виїзний суд присяжних) і палату лордів [1, с. 52].
Верховний суд складається з двох палат: Високого суду та Апеляційного суду. Високий суд включає дві судові установи, які можуть розглядати кримінальні справи: суд королівської сім'ї або Суд корони і суд канцлера. Суд королівської сім'ї розглядає кримінальні справи в складі 1-3 суддів та 12 присяжних засідателів [19, с. 1081].
Англійське кримінальне право розділяє всі злочини на:
1) сумарні – малозначні, розгляд яких належить до компетенції мирових і магістратських судів;
2) індайтебл – злочини, які розглядаються в Суді Корони (вбивство, згвалтування, розбій та інші);
3) злочини з подвійною підсудністю [13, с. 190].
Суд Корони – це вищий суд, який розглядає справи з участю присяжних і входить до складу Верховного суду. Окремі справи тут розглядаються суддями відділення королівської лави Високого суду, окружними суддями (судді підпорядковані лорду-канцлеру) та рекордерами – окружними суддями з числа адвокатських корпорацій (баристерів та солістерів), які виконують функції суддів за сумісництвом [1, с. 54].
Палата лордів -"Високий суд корони в парламенті" – це найвища судова інстанція Великої Британії, яка виступає у виняткових випадках останньою апеляційною інстанцією у кримінальних справах і лише тоді, коли цього вимагає генерал-атторней.
До місцевих органів судочинства належать: мирові судді, суд малих сесій, магістратські суди, суд четвертих сесій, суд графства [1, с. 55].
Мирові судді розглядають дрібні кримінальні справи, а мировий суддя може призначити покарання до двох тижнів тюремного ув'язнення. Суд малих сесій – це спільне засідання декількох мирових суддів без участі присяжних по розгляду справ сумарного провадження (справ без попереднього слідства й обвинувального акта).
Магістратські суди розглядають більшість нескладних справ. Це суди сумарної юрисдикції. Суд четвертих сесій засідає чотири рази в рік як Апеляційний суд і суд першої інстанції.
Процесуальна форма, так само як і в кримінальному процесі США, розділяється на сумарне провадження і провадження по справах з обвинувальним актом.
По справах з обвинувальним актом передбачається провадження розслідування, яке провадиться поліцією. Розслідування закінчується наданням поліцією доказів та інших матеріалів у службу державних обвинувачів. Обвинувач оцінює подані матеріали, керуючись двома критеріями:
1) "реалістичною перспективою" справи в суді;
2) наявністю суспільного інтересу [19, с. 1082].
Попереднє розслідування може провадитись також коронерами – посадовими особами графств, які призначаються з числа досвідчених адвокатів чи лікарів зі знаннями права. Коронери розслідують справи, в яких є труп та признаки неприродної смерті. Органом публічного обвинувачення виступає дирекція публічних переслідувань, підпорядкована генеральному атторнею.
Особливості доказового права заключаються в такому. Визнання обвинуваченим своєї провини признається важливим і головним доказом. Разом з тим в момент арешту обвинуваченого поліція зобов'язана попередити його про те, що сказане ним може бути використане проти нього.
Перед допитом обвинуваченому робиться попередження: "Вам буде надана можливість дати показання під присягою і викликати свідків, але спершу я повинен Вас запитати, чи маєте Ви що-небудь сказати у відповідь на пред'явлене Вам обвинувачення. Ви можете нічого не говорити, якщо не бажаєте. Вам не слід ні покладатись на обіцянки, ні боятися погроз, мета яких полягає в тому, щоб спонукати Вас до зізнання або визнання своєї вини. Все, що ви скажете, буде записане і може бути використане як доказ при розгляді справи в суді. Чи бажаєте Ви що-небудь сказати у відповідь на обвинувачення?"[19, с. 1082].
Стосовно свідків вживається поняття "свідки сторін": свідки обвинувачення і свідки захисту. Як докази, не припускається свідчення за чутками. Проте свідок може повідомити про факти, про які він одержав відомості від людини перед смертю [22, c. 165].
Допит свідків здійснюється судом у стадії віддання до суду. Дачі свідком показань передує притягнення його до присяги (на Біблії чи Євангелії) або урочистої обіцянки. Передбачається широке застосування інституту імунітету свідків. Поліцейський, допитуваний як свідок, має право відмовитись від показань щодо інформаторів та агентів, свідкам забороняється ставити такі питання.
Допит свідка в суді здійснюється в три етапи:
1) головний допит;
2) перехресний допит;
3) повторний допит [13, c. 192].
Головний допит – це допит свідка тією стороною, яка його викликала. Навідні питання при цьому не допускаються.
Перехресний допит – це допит свідка після головного допиту, який здійснює протилежна сторона. При цьому дозволяється ставити навідні питання, а свідок