К трансплантація органів

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Законодавчий досвід зарубіжних країн та України в галузі трансплантації органів і тканин людини 6
2. Покарання за незаконну трансплантацію органів
і тканин людини за КК України 21
2.1 Система покарань, її склад і значення 21
2.2 Основні покарання, що призначаються за незаконну трансплантацію органів і тканин людини 24
2.3 Додаткові покарання, що призначаються за незаконну трансплантацію органів і тканин людини 33
Висновки 36
Список використаної літератури 39


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Медична діяльність є однією з найважливіших складових життєдіяльності суспільства. Враховуючи її соціальні функції та завдання, держава повинна всіляко сприяти розвитку такої діяльності й активно протидіяти злочинним проявам і правопорушенням у цій сфері.
В умовах дестабілізації соціально-політичної та економічної ситуації в Україні значного поширення набули медичні злочини, які останнім часом мають тенденцію до зростання. Так, за даними Державного департаменту інформаційних технологій МВС України стосовно медичних працівників за неналежне виконання ними своїх професійних обов'язків у 2007 р. було порушено 69 кримінальних справ, 2008 р. – 86, а у 2009 р. – 93 кримінальні справи [35].
Привертає увагу організований характер цих злочинів, що суттєво підвищує ступінь їх суспільної небезпечності, а наслідки негативно впливають на життєдіяльність суспільства і держави в усіх їх сферах.
Проте притягти до кримінальної відповідальності медичних працівників, які вчинили злочини, надзвичайно складно. Кругова порука лікарів дає змогу їм уникнути відповідальності. Це свідчить про високий рівень латентності зазначених злочинів й істотно ускладнює оцінку їх реального стану. А якщо врахувати, що лише незначна кількість кримінальних справ про злочини у сфері медичної діяльності доходить до судового розгляду, то можна дійти висновку, що в державі недостатньо дійових засобів боротьби з ними [12, c. 4].
Для посилення боротьби зі злочинами у медичній сфері Кримінальний кодекс України 2001 р. (далі – КК України) був доповнений низкою норм, які встановлюють відповідальність за такі посягання. Новелою у вітчизняному законодавстві, зокрема, є ст. 143 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.
Відтак актуальним є аналіз складів злочинів, передбачених ст. 143 КК України, та покарань за їх вчинення.
Треба відзначити, що рівень наукового дослідження об'єктивних і суб'єктивних ознак порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини є недостатнім, що викликає на практиці низку питань під час вирішення конкретних кримінальних справ. Аналіз незаконної трансплантації, запропонований науковцями на рівні монографій, статей, а також науково-практичних коментарів КК України, має фрагментарний характер і багато в чому суперечливий.
Значну увагу цій проблемі приділено в дисертації Г. В. Чеботарьової "Кримінально-правові проблеми трансплантації органів або тканин людини та донорства крові" (2003 р.) [32] та С. В. Гринчака "Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини: підстави кримінальної відповідальності" (2006 р.) [12].
Метою роботи є аналіз кримінально-правових проблем трансплантації органів і тканин людини.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини в сфері призначення покарання за незаконну трансплантацію органів і тканин людини.
Предметом дослідження виступають норми чинного кримінального законодавства України, що передбачають відповідальність за порушення встановленого законом України порядку трансплантації органів і тканин людини; положення інших нормативно-правових актів України, які регулюють сферу трансплантації органів і тканин людини; постанови Пленуму Верховного Суду України; міжнародно-правові акти, що відносяться до вказаної теми; правові норми окремих іноземних держав, що регулюють відносини в сфері трансплантації органів і тканин людини; а також наукові праці вітчизняних і іноземних дослідників, пов'язані з даною темою.
Для досягнення зазначеної мети у роботі були поставлені такі завдання:
– висвітлити законодавчий досвід зарубіжних країн та України в галузі трансплантації органів і тканин людини;
– визначити склад і значення системи покарань за КК України;
– охарактеризувати основні покарання, що призначаються за незаконну трансплантацію органів і тканин людини;
– описати додаткові покарання, що призначаються за незаконну трансплантацію органів і тканин людини.
Методи дослідження вибрані, виходячи з поставленої в роботі мети і завдань дослідження, з урахуванням об'єкту та предмета дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи: метод історичного аналізу. метод системного аналізу, порівняльно-правовий метод, діалектичний метод,
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, трьох підрозділів, висновків, списку використаної літератури.


1. ЗАКОНОДАВЧИЙ ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА УКРАЇНИ
В ГАЛУЗІ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ І ТКАНИН ЛЮДИНИ
Нові можливості та дослідження в галузі медицини поставили перед науковим світом значну кількість актуальних проблем. Однією з них є оволодіння практичною хірургією трансплантації ряду важливих органів і тканин людського тіла. Це питання як медичного, так і правового характеру [18, c. 23].
Вивчення законодавчого досвіду інших країн в галузі трансплантації органів або тканин людини свідчить про те, що правовим регулюванням трансплантації, а також відповідальності осіб, які порушують її законний порядок, неможна нехтувати.
У різних країнах ці питання вирішуються різноманітними засобами.
У деяких державах діють спеціальні закони, в яких вирішується це питання: "Закон про здравоохорону" 1974 р. у Болгарії, "Закон про охорону здоров'я" 1972 р. в Угорщині, "Закон про пересадку органів й інших анатомічних матеріалів" 1972 р. у Венесуелі, "Закон про пересадку тканин та органів осіб, що померли" у Швеції та Данії, "Закон о використанні тканин, органів і частин трупу в терапевтичних та наукових цілях" у Бразилії, "Положення про проведення трансплантації" 1975 р. у Німеччині та Італії та ін. [15, с. 24]
Тобто існують спеціальні закони, що регулюють порядок та умови трансплантації органів та тканин людини і в яких передбачена відповідальність за їх порушення.
У подальшому ці питання були поглиблені юристами Хорватії, які внесли до кримінального кодексу окремий самостійний склад злочину: "Недопустимість пересадки органів людського тіла". Згідно з п. 2 ст. 174 КК Хорватії буде покараний той, хто проводить медично невиправдану пересадку органів людського тіла без згоди потерпілого, а п. 3 ст. 174 – той, хто з метою пересадки візьме із тіла людини орган раніше, ніж буде підтверджено наступ смерті.
Законодавство РФ у ст.ст. 3, 16 Закону РФ "Про трансплантацію органів і(або) тканин людини" (1992 р.) також передбачає кримінальну відповідальність за порушення цього Закону. У зв'язку з цим КК РФ у ст. 120 виділяє самостійний склад злочину за примушення до вилучення органів чи тканин людини для трансплантації. У ньому передбачене покарання тому, хто примусить особу до вилучення органів або тканин для трансплантації із застосуванням насильства, а також за ті ж діяння, що скоєні стосовно особи, що знаходиться у безпорадному стані чи у майновій або іншій залежності від винного.
В українському законодавстві в організаційно-правовому відношенні були спроби розв'язати питання хірургічної трансплантології на відомчому рівні у постановах, інструкціях, правилах ще за часів радянської держави. Хоча це не вирішувало всі проблеми, але сприяло розробці норм у цій галузі [9, c. 11].
Так, у 1924 р. у ст. 20 постанови ВЦВК та РНК "Про професійну роботу та права медичних працівників" висвітлювались деякі питання трансплантації. Пізніше ці питання було вдосконалено у постановах РНК СРСР 1937 р., 1962 р., 1977 р. тощо.
Проте обмежуватися цими актами в сучасних умовах було не можна й для того, щоб трансплантація дійсно стала засобом рятування або поновлення життя і здоров'я людей 16.06.1999 р. в дію був введений Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", який наразі діє в редакції від 27.04.2007 р. (далі – Закон).
Цей Закон з урахуванням новітнього стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності [12, c. 5].
Чинність Закону поширюється на діяльність, пов'язану зі взяттям, зберіганням, перевезенням органів, інших анатомічних матеріалів людини та їх трансплантацією, виготовленням біоімплантатів, отриманням і використанням ксенотрансплантатів та не поширюється на:
– донорство крові та (або) її компонентів і діяльність, пов'язану з їх використанням;
– трансплантацію статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів;
– аутотрансплантацію – пересадку людині взятого у неї анатомічного матеріалу;
– імплантацію – пересадку біоімплантатів і штучно виготовлених замінників органів;
– взяття анатомічних матеріалів для діагностичних досліджень.
Трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди об'єктивно інформованого дієздатного реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливе [32, с. 7].
Наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації встановлює консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи.
У випадках, коли реципієнт не досяг п'ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих його батьків або інших законних представників.
Щодо осіб віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих реципієнтів, об'єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників.
Державні та комунальні заклади охорони здоров'я і державні наукові установи можуть бути акредитовані для застосування трансплантації та здійснення іншої, пов'язаної з нею діяльності:
– взяття гомотрансплантатів у живих донорів;
– взяття анатомічних матеріалів у померлих донорів;
– зберігання і перевезення анатомічних матеріалів людини;
– виготовлення біоімплантатів.
Живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа.
У живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу.
Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи після його всебічного медичного обстеження і за умови, що завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.
Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).
Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які:
– утримуються у місцях відбування покарань;
– страждають на тяжкі психічні розлади;
– мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю;
– надали раніше орган або частину органа для трансплантації.
У живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції.
В заяві донор повинен вказати про свою згоду на взяття у нього гомотрансплантата та про свою поінформованість щодо можливих наслідків. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації.
Щодо взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб тут варто визнати, коли людина вважається померлою.
Згідно зі статтею 15 Закону людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму.
Факт смерті потенційного донора встановлюється консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я або наукової установи. Зазначені лікарі не можуть брати участі у взятті у цього донора анатомічних матеріалів, у їх трансплантації чи виготовленні біоімплантатів.
Кожна повнолітня дієздатна особа може заявити про згоду або про незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників.
Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та (або) для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором.
У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у частині першій цієї статті.
Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається також при відсутності дозволу судово-медичного експерта у разі необхідності проведення судово-медичної експертизи.
В Україні діє єдина державна інформаційна система трансплантації, до якої вносяться відомості про реципієнтів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами у разі смерті. Ці відомості є конфіденційними і становлять лікарську таємницю. Діяльність єдиної державної інформаційної системи трансплантації забезпечує координаційний центр трансплантації [10, c. 4].
У разі, коли взятий у померлого донора орган через відсутність біологічно сумісного реципієнта не може бути використано для трансплантації у відповідному державному чи комунальному закладі охорони здоров'я або державній науковій установі, цей заклад або установа негайно надають інформацію про зазначений орган до координаційного центру трансплантації, який оперативно здійснює пошук реципієнта в межах України.
Якщо біологічно сумісного з отриманим органом реципієнта в межах України не знайдено, координаційний центр трансплантації надає інформацію про цей орган відповідним установам і організаціям інших країн, з якими Україна уклала міжнародні договори з питань трансплантації.
Органи, взяті у померлих осіб, а також кістковий мозок, взятий у живих донорів, можуть передаватися іншим країнам лише на умовах рівноцінного обміну в порядку, визначеному відповідними міжнародними договорами України.
КК України 1960 р. не передбачав окремого складу за злочини у галузі трансплантології.
Порушення порядку і умов трансплантології кваліфікувалися у такий спосіб: якщо проведена медично необгрунтована пересадка органів за згодою або без згоди донора, то у разі його смерті або спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень діяння кваліфікувалося як навмисне вбивство (ст. 94 КК) або як спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 101 КК).
Проведення пересадки органа реципієнту за його згодою, але без необхідності у цій операції, що скінчилася добре, кваліфікувалося як умисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 101 КК), а якщо наступила смерть реципієнта – то за ч. З ст. 101 КК.
Проведення подібної операції без згоди реципієнта кваліфікувалося у разі спричинення смерті як умисне вбивство (ст. 94 КК) або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. У такий спосіб кваліфікувалося й несвоєчасне визначення моменту вилучення органу у донора.
Крім того, вірогідність спричинення шкідливого наслідку як донору, так і реципієнту з необережності, кваліфікувалося як вбивство з необережності (ст. 98 КК) або у вигляді заподіяння тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 102 КК).
Н. Коробцова вважала недоцільним таке нагромадження норм і запропонувала кваліфікувати ці дії за ст. 16 КК, якщо ввести в її редакцію термін "надзвичайна клінічна необхідність" [17, с. 12].
Спираючись на зазначене вище, а також на те, що трансплантація є єдиною дією у часі та просторі і недоцільно розривати її на окремі моменти у новому кримінально-правовому порядку, введений самостійний окремий склад злочину за порушення порядку трансплантації органів або тканин людини [33, c. 27].
У статті 143 КК України передбачена відповідальність за чотири самостійних злочини:
1) порушення встановленого законом порядку трансплантації;
2) вилучення у людини шляхом примушування та обману її органів або тканин з метою їх трансплантації;
3) незаконна торгівля органами або тканинами людини:
4) участь у транснаціональних організаціях, які займаються діяльністю по незаконному вилученню у людей органів або тканин з метою їх трансплантації.
Предметом порушення встановленого законом порядку трансплантації є не будь-які анатомічні матеріали людини, а лише її органи та тканини [26, с. 305].
Під органами людини розуміються частини її організму, які виконують одну або кілька специфічних функцій.
Органами людини, які можуть бути предметом трансплантації, є серце, легені, комплекс "серце-легені", печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка – всі вони зазначені у Переліку органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа, затвердженого наказом МОЗ від 25.09.2000 р. № 226.
Тканини людини – це система клітин і безклітинних структур, які характеризуються спільністю розвитку, будови та специфічних функцій [26, с. 305].
Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини затверджено вже згадуваним наказом МОЗ від 25.09.2000 р. № 226 (далі – Перелік).
У Переліку виділяються такі види тканин:
1) м'які тканини (тверда мозкова оболонка і перикард);
2) тканини опорно-рухового апарату (скроньова фасція, широка фасція стегна, надколінок, колінний суглоб, плечовий суглоб, фрагменти ребер, реберний хрящ та інші);
3) судини та клапани;
4) інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, склера, трахея);
5) фетальні матеріали (після штучних абортів та пологів).
Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 143 КК України, є спосіб його вчинення – або обман, або примушування людини дати згоду на вилучення у неї будь-якого органу або тканини, а також наслідки у вигляді позбавлення потерпілого будь-якого органу чи тканини.
Під примушуванням розуміється застосування до людини фізичного (нанесення удару, побоїв, легких тілесних ушкоджень, позбавлення волі тощо) чи психічного насильства (погрози застосування фізичного насильства), або застосування погрози розголосити відомості, що ганьблять людину, знищити чи пошкодити майно, заподіяти шкоду її правоохоронюваним інтересам (звільнити з роботи, зменшити заробітну плату тощо) [26, c, 296].
Метою примушування є добитися від людини, проти її волі, згоди на вилучення у неї будь-якого органу чи тканини.
Під обманом розуміється повідомлення потерпілому неправдивих відомостей щодо необхідності (доцільності) вилучення у нього органу чи справжньої (дійсної) мети такого вилучення [26, с. 296].
Наприклад, лікар переконує потерпілого, що невидалення певного органу чи тканини створює загрозу його життю чи здоров'я, або ж повідомляє, що його тканини необхідні для пересадки (трансплантації) його хворій дитині.
Незаконне вилучення органів або тканин у людини з метою їх трансплантації, поєднане із порушенням встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, утворює сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 143 та ч. 1 ст. 143 КК України.
Оскільки Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" не передбачається можливості оплатності вилучення (взяття) у живих донорів та донорів-трупів органів чи тканин, за винятком кісткового мозку, "продаж" органів або тканин донора-трупа особами, згода яких є обов'язковою на їх вилучення (взяття) у донора-трупа, має кваліфікуватися як незаконна торгівля органами або тканинами людини.
Питання про винагороду за донорство трансплантата неодноразово дискутувався в медичній і юридичній літературі.
Проблема відплатного або безоплатного донорства органів пов'язана, в першу чергу, з визначенням правового статусу трансплантатів – органів і тканин, відділених від організму донора. Саме ці біологічні матеріали являють собою об'єкт трансплантації [30, c. 20].
Наразі існує декілька прямо протилежних підходів до визначення правового статусу трансплантатів.
Перший підхід полягає в тому, що оскільки потреби й інтереси особистості визнаються вищим критерієм, змістом соціального розвитку суспільства, то людина вільна в реалізації своїх прав стосовно власного організму, вільна в ухваленні рішення про відчуженість своїх органів або тканин, має право розпоряджатися фрагментами свого організму і, отже, вільна у виборі їх придбавача [16, c. 28].
Такий підхід визнає можливість комерціалізації трансплантології. Він грунтується на ставленні до трансплантатів як до речей, а людина має право розпоряджатися ними за своїм розсудом як товаром [10, c. 41].
Другий підхід заперечує ставлення до органів і тканин людини як до речей.
Г. Красновський вважає, що органи і тканини людини утворюються в результаті природного біологічного процесу і, отже, "використання стосовно них терміна "купівля-продаж" не має ні економічної, ні правової основи". Визнання органів і тканин товаром дозволило б зробити абсурдний висновок, що людина є одночасно й об'єктом і суб'єктом цивільних правовідносин [19, с. 10].
Третій підхід у полягає в тому, що кров, інші тканини й органи людини – це не лише частина організму, але й частина матеріального світу, тому вони належать до поняття речей, але до особливих речей, що виконують функцію спасіння життя і відновлення здоров'я хворих [12, c. 8].
Тому ряд авторів (М. Малеїна [23], Н. Маргацька [24]) пропонують на органи і тканини поширити режим речей, обмежених в обороті, і визнати, що людина може робити дії щодо розпорядження своїми органами і тканинами шляхом їх відчуженості.
Акти розпорядження повинні оформлятися договорами донорства. Закріплення даного статусу трансплантатів, на їх думку, дозволить створити передумови більш реального правового регулювання всього процесу трансплантації й обмежити потенційну можливість відплатних відносин при поводженні з донорськими органами і тканинами.
Поступово, із розвитком трансплантології, збільшенням потреби в донорських органах, відсутністю правової регламентації відносин донорства органів і тканин, стали виявлятися негативні соціальні наслідки цього передового методу лікування [29, c. 83].
Створення матеріальної заінтересованості донорів у здачі органів і тканин, компенсація за трансплантат призводять до виникнення відносин купівлі-продажу людських органів і тканин. При цьому використовується тяжке матеріальне положення осіб, згодних на відплатне донорство через нездатність іншим способом забезпечити собі належне матеріальне становище [14, c. 54].
У 1985 р. на XXXVІІ сесії Всесвітньої медичної асамблеї, скликаної під егідою Всесвітньої медичної асоціації, було відзначено, що одержали широке розповсюдження надзвичайно прибуткова у фінансовому відношенні торгівля живими нирками та їх продаж із країн, що розвиваються (Аргентини, Бразилії, Гондурасу, Мексики і Перу) у Європу (Німеччину, Італію, Швейцарії) і США. Була засуджена практика придбання і продажу людських органів з метою трансплантації, а урядам усіх держав було запропоновано вжити заходів щодо недопущення використання людських органів у комерційних цілях [7, с. 11].
У 1987 р. на XXXІX сесії Всесвітньої медичної асамблеї схвалена Декларація з трансплантації людських органів, у якій піддана осуду практика придбання й продажу людських органів для трансплантації, встановлена заборона на дачу або прийняття плати або іншої компенсації за трансплантати, крім стягування медичною установою винагороди за проведення операцій.
Аналогічні положення містяться в Конвенції Комітету Міністрів Ради Європи про права людини і біомедицину 1996 р. й інших міжнародних документах.
У 1991 р. XLІV сесія ВОЗ схвалила Звід основних принципів щодо трансплантації людських органів і рекомендувала державам-членам враховувати їх при виробітку політики у наданій галузі. Ці принципи покликані забезпечити організований, етично припустимий і прийнятний порядок регулювання таких акцій, як придбання і трансплантація людських органів у лікувальних цілях [7, с. 11].
Термін "людські органи", який застосовується у Зводі принципів, охоплює всі органи і тканини, за винятком репродуктивних тканин, а також крові та її замінників.
Крім того, заборонена виплата й одержання грошей за донорство, а також будь-які інші комерційні справи в цій галузі. Втім, це не стосується покриття витрат у зв'язку із забором органів, їх збереженням і доставкою реципієнту.
Таким чином, моральна й правова оцінка світового співтовариства тривожних тенденцій практики торгівлі донорським матеріалом закріпила моральні і правові принципи розвитку трансплантології .
Донорство органів повинно існувати тільки як духовний феномен. Можна погодитися з думкою С. Тихонової, що плата за орган підриває світоглядні основи системи донорства, спочатку заснованої на альтруїзмі, гуманізмі, про що свідчить самий термін "донорство" – "дарування".
Змінюються століття, змінюється суспільство, змінюється медицина, але моральні закони, що регулюють взаємовідносини людей і захищають моральні цінності – "добро", "милосердя", "допомога", "людинолюбство", "обов’язок", "повага до людської особистості" не повинні трансформуватися. Зміна цих понять може привести до істотних змін і в медицині, і в суспільстві.
У свободі відплатної експлантації виявляється небезпечне для морального здоров'я суспільства відчуженість особистості, моральні норми трансформуються в угоду "приватному інтересу і користі".
Поняття "приватний інтерес" представляє зацікавленість реципієнта і лікаря-трансплантолога в одержанні донорського органа. Однак відплатні відносини з передачі органів для трансплантації призводять до того, що відносини між особистостями перетворюються у відносини між речами, при цьому знецінюється саме поняття людської особистості, цілісності людського організму як деякої абсолютної цінності.
Незважаючи на існування великої кількості міжнародних нормативно-правових актів, що встановлюють заборону комерціалізації трансплантології і перелік можливих мір відповідальності за порушення даної заборони, торгівля людськими органами і тканинами не припиняється.
У Каліфорнійському університеті в Берклі (США) вже декілька років працює дослідницька програма "Medіcіne, Markets and Bodіes", у якій беруть участь лікарі, соціальні медики, правозахисники. Ця програма виникнула на основі роботи так званої групи Белладжо, яка веде розслідування повідомлень про торгівлю органами.
Щорічно група Белладжо публікує звіти під загальною назвою ти безповоротну і відплатну передачу трансплантата фізичним або юридичним особам, а під "придбанням" – відплатне одержання вилученого фрагмента людського організму.
Придбання або збут трансплантата, вилученого злочинним шляхом, повинно тягти кримінальну відповідальність за сукупністю злочинів проти життя або здоров'я людини з незаконним оборотом органів і тканин.
Таке формулювання в кримінально-правовому змісті забороняє практично всі дії, які можуть допускатися в межах незаконного обороту людських трансплантатів.
Санкція запропонованої статті КК України повинна передбачати альтернативні види покарань у виді позбавлення волі, конфіскації майна, штрафу, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.
Таким чином, дана кримінально-правова норма під погрозою покарання забороняє поводитися з людськими трансплантатами як із товаром, предметом угод тощо.
Предметом злочину можуть виступати будь-які людські органи або анатомічні матеріали за винятком тих, на які не поширюється дія ст. 3 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".
Оскільки у незаконній угоді з трансплантатами бере участь як мінімум дві сторони, то суб'єктом злочину повинні бути обидві сторони. Тенденція передачі людьми своїх органів і тканин за винагороду виявляється усе більш виразно, а тому суб'єктами наданого злочину можуть бути і самі донори [32, c. 9].
Водночас застосування наданої кримінально-правової норми стосовно осіб, що зробили засобом наживи бізнес у сфері трансплантології, і стосовно людей невиліковно хворих або бідних, які вимушено порушують чинне законодавство, повинне бути різним.
Якщо стосовно перших справедливо вживати суворі заходи, то стосовно донорів, як вказує С. С. Тихонова, запропонована кримінально-правова норма повинна носити в основному характер "психічної превенції", тобто "недопущення порушень законодавства про безоплатне донорство шляхом формування у свідомості людей уявлення про необхідність права слухняного поводження у сфері трансплантології, протистоячи злочинному бізнесу, заснованому на руйнації природних взаємовідносин людей" [31, c. 27].
Отже, кримінально-правові засоби, спрямовані на забезпечення безплатності донорства органів і інших анатомічних матеріалів людини, повинні сприяти загальному зміцненню правового механізму реалізації стандартів ВОЗ та інших міжнародних організацій у сфері трансплантології в Україні, і у такий спосіб захищати права людини у відносинах, пов'язаних із трансплантацією.


2. ПОКАРАННЯ ЗА НЕЗАКОННУ ТРАНСПЛАНТАЦІЮ ОРГАНІВ І ТКАНИН ЛЮДИНИ ЗА КК УКРАЇНИ
2.1 Система покарань, її склад і значення
Система покарань – це встановлений у кримінальному законі вичерпний перелік розташованих у певному порядку видів покарань [20, c. 305].
Ознаками системи покарань є те, що вона:
1) складається із переліку конкретних видів покарань;
2) цей перелік визначений кримінальним законом;
3) види покарань розташовані у цьому переліку в певному порядку;
4) зазначений перелік є вичерпним [20, с. 306].
Система покарань у кримінальному законодавстві постійно змінюється разом зі змінами в політичній, соціально-економічній ситуації в країні, розвитком права і культури, а також залежно від стану, структури і динаміки злочинності.
У чинному КК система покарань, які застосовуються до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, крім неповнолітніх, встановлена ст. 51 КК України.
Усього видів покарань сімнадцять (позбавлення права обіймати певні посади і позбавлення права займатися певною діяльністю по суті є різними видами покарань, так само як різними їх видами є позбавлення військового звання, позбавлення спеціального звання, позбавлення рангу, позбавлення чину і позбавлення кваліфікаційного класу).
Законодавство більшості інших країн передбачає значно меншу кількість видів кримінальних покарань. Проте більш розмаїта система покарань є ефективнішою.
Критерієм, який покладено в основу побудови системи покарань, є їх порівняльна тяжкість. При цьому усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке із покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання із числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження нових злочинів.
Лише у разі, якщо найменш тяжке покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, не може бути обрано, суд має обрати більш тяжке покарання із числа передбачених санкцією відповідної статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 65 КК України).
Проте КК України не містить категорично-імперативної норми, аналогічної, наприклад, нормі ч. 1 ст. 60 КК РФ, згідно з якою більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у випадку, якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення мети покарання.
Розташування покарань від менш до більш тяжкого дозволяє суду також більш чітко визначати порівняльну тяжкість покарань, що має значення при заміні покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням (ст.ст. 69, 82, 86 КК України).
Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання.
Під межами покарань розуміються часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК України (ст.ст. 52-63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.
Загальною частиною КК межі покарань визначені для:
1) штрафу – від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, ч. ч. 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220 КК України);
2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання – від двох до п'яти років, а як додаткового – від одного до трьох років;
3) громадських робіт – від шістдесяти до двохсот сорока годин;
4) виправних робіт – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого;
5) службового обмеження для військовослужбовців – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків суми грошового забезпечення засудженого;
6) конфіскації – від конфіскації частини майна до конфіскації іншого майна, яке є власністю засудженого. Певним чином застосування конфіскації майна обмежує Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, який є додатком до КК;
7) арешту – від одного до шести місяців;
8) обмеження волі – від одного до п'яти років;
9) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця – від шести місяців до двох років;
10) позбавлення волі на певний строк – від одного до п'ятнадцяти років.
Система покарань дозволяє побудувати найрізноманітніші санкції статей Особливої частини КК України, в яких враховується існування десятків і сотень різних за своїм характером та ступенем тяжкості суспільно небезпечних діянь.
Встановлення у законі про кримінальну відповідальність видів покарань та визначення їх змісту і меж (обсягу) має суттєве значення для реалізації визначених ст. 1 КК України його завдань, а також таких принципів кримінальної відповідальності, як принципи законності, справедливості, гуманізму, особистої і винної відповідальності, індивідуалізації покарання тощо.
Значення системи покарань як вичерпного переліку видів покарань полягає також у тому, що суд не може призначити засудженому п