К ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес України"
на тему:
ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ



РЕФЕРАТ

Курсова робота: 37с., 31 джерело.
Мета роботи – комплексний теоретико-методологічний аналіз цивільного позову в кримінальному процесі України.
Об'єкт дослідження – теоретичні аспекти правових відносин, що виникають, змінюються і припиняються при провадженні за цивільними позовами у кримінальному процесі України.
Предмет дослідження – правові норми України, які регулюють провадження за цивільними позовами у кримінальному процесі України.
Методи дослідження – діалектичний, історико-правовий, функціональний, аксіологічний, порівняльно-правовий.
Цивільний позов у кримінальній справі, як спосіб забезпечення відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, завданої злочином, і стягнення безпідставно набутого майна, має велике значення для усунення наслідків злочину і поновлення порушених прав громадян, інтересів підприємств, установ, організацій та держави і є однією з важливих умов підвищення ефективності правосуддя.
ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ, ПОЗИВАЧ, ВІДПОВІДАЧ, ПРЕДМЕТ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ, ПІДСТАВИ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ, УМОВИ ПОДАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ.

ЗМІСТ
Вступ 4
Розділ 1 Поняття і значення цивільного позову у кримінальному процесі 7
Розділ 2 Цивільний позов як спосіб захисту суб'єктивних прав
у кримінальному процесі 12
2.1 Суб'єкти цивільного позову у кримінальному процесі 12
2.2 Предмет, підстави та доказування цивільного позову
у кримінальній справі 16
2.3 Умови розгляду цивільного позову судом у кримінальній справі 22
Розділ 3 Заходи забезпечення цивільного позову у кримінальному
процесі 24
Висновки 31
Список використаних джерел 35

ВСТУП
Актуальність теми. Дотримання на всіх стадіях кримінального судочинства вимог норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачено права потерпілих від злочинів, є однією із важливих умов здійснення встановленого в ст. 55 Конституції України права громадян на судовий захист від протиправних посягань. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У всіх осіб є обов'язок неухильно додержуватися вимог Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь та гідність інших людей.
Саме демократична держава надає великого значення подальшому укріпленню законності, розвитку ефективних заходів у захисті правопорядку, гарантуванні прав та законних інтересів громадян. Вирішення цих завдань у сфері боротьби зі злочинністю досягається не лише покаранням за правопорушення, але й подальшим розвитком кримінального судочинства з метою застосування до порушника всього комплексу засобів юридичної відповідальності.
Також зростає роль правової охорони інтересів та майнових прав осіб від злочинних посягань. Утім, поряд з використанням кримінально-правових способів охорони, ще недостатньо ефективно використовуються процесуальні засоби, спрямовані на запобігання шкоди, на поновлення порушених злочином прав громадян та на відшкодування шкоди, завданої злочином, за допомогою цивільного позову в кримінальному процесі. Саме він виступає одним із напрямів посилення правових гарантій захисту прав та законних інтересів громадян від злочинного посягання.
Проблемам відновлення майнових прав фізичних і юридичних осіб, відшкодуванню матеріальної шкоди, заподіяної злочином, в юридичній літературі постійно приділяється увага. Ці питання висвітлювалися в працях М. Г. Баклана, П. Г. Гурєєва, В. Г. Даєва, О. Г. Мазалова, М. М. Михєєнка,
І. І. Новицького, В. Т. Нора, В. М. Тертишника та ін.
Проте багато питань, що їх охоплює ця проблема, досліджені недостатньо повно, деякі аспекти взагалі не розглядалися.
Отже, зазначеними обставинами зумовлена актуальність теми наданої курсової роботи.
Мета роботи полягає в комплексному теоретико-методологічному аналізі цивільного позову в кримінальному процесі України.
Відповідно до мети роботи визначені такі завдання:
– з'ясувати поняття і значення цивільного позову у кримінальному процесі;
– розглянути суб'єктів цивільного позову у кримінальному процесі;
– визначити предмет, підстави та доказування цивільного позову у кримінальній справі;
– висвітлити умови розгляду цивільного позову судом у кримінальній справі;
– охарактеризувати заходи забезпечення цивільного позову у кримінальному процесі.
Об'єкт дослідження – теоретичні аспекти правових відносин, що виникають, змінюються і припиняються при провадженні за цивільними позовами у кримінальному процесі України.
Предметом дослідження виступили правові норми України, які регулюють провадження за цивільними позовами у кримінальному процесі України.
Методи дослідження – діалектичний метод як загальний метод пізнання, історико-правовий метод, функціональний та аксіологічний методи, порівняльно-правовий метод.
Структура роботи – вступ, три розділи, три підрозділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
З метою забезпечення і захисту закріплених в Конституції України суб'єктивних прав, зокрема, у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом вчинення суспільно-небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально-процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Так, потерпілі особи, яким внаслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди, мають право на її відшкодування шляхом реалізації названих форм (способів) захисту в кримінальному судочинстві [17, c. 59].
Такими формами захисту прав та інтересів потерпілих від злочину осіб наразі є передбачені в кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві:
1) розгляд і вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 КПК України);
2) відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 29 КПК України);
3) повернення потерпілим від злочину особам об'єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально-процесуальна реституція);
4) покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, яке застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови при відстрочці виконання покарання у виді позбавлення волі;
5) покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяні збитки в якості примусового заходу виховного характеру (п. 4 ст. 11 КК України).
Зазначені вище дві останні форми захисту порушених злочином прав потерпілих передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим, заслуговує на увагу твердження М. М. Михєєнка і В. Т. Нора, що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди є можливим лише в кримінальному судочинстві й тільки у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку [16, c. 240].
Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, за допомогою яких досягається відновлення порушеного злочином майнового стану.
З точки зору теорії кримінально-процесуального права, форми (способи) захисту порушеного злочином права слід, насамперед, поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права [20, с. 48].
Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі.
Для позовного способу захисту характерним є пред'явлення цивільного позову потерпілим (або ж в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (як правило – потерпілий) та відповідач (як правило – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому слідстві докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача, або ж про задоволення цієї вимоги в частині [1, c. 38].
Всі інші вищеназвані форми захисту порушених злочином прав є непозивними, оскільки реалізуються судом самостійно, тобто, незалежно від волі потерпілих, яким внаслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди.
Цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального процесу.
У цивільному процесі позов – це належним чином процесуально оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судочинства [27, с. 176].
У кримінально-процесуальній літературі поки що немає єдності в поглядах авторів, які досліджували чи порушували проблему цивільного позову в кримінальному процесі, щодо цього поняття. Більшість вчених з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.
Отже, поняття позову визначається як вимога позивача до відповідача, що за своєю суттю має матеріально-правовий характер [7, с. 160].
На думку О. В. Крикунова, цивільний позов у кримінальному процесі є не чим іншим, як матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, заявленою в процесі провадження по кримінальній справі та вирішеною разом із нею [9, с. 5].
По-іншому визначає цивільний позов В. Г. Даєв. На його думку, цивільний позов у кримінальному процесі – це звернення юридично заінтересованої особи чи іншої уповноваженої особи до суду з заявою про відшкодування обвинуваченим або особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, матеріальної шкоди, завданої злочином, що повинно розглядатися в порядку кримінального судочинства [4, с. 22].
Отже, автор не заперечує матеріально-правового змісту позову, проте суть останнього вбачає у зверненні до суду з проханням про розгляд цивільного спору і захист права.
3.3. Зінатуллін визначає цивільний позов як всю сукупність процесуальних дій і відносин уповноважених законом суб'єктів, які (дії і відносини) виникають при пред'явленні, забезпеченні та підтримці матеріально-правових претензій особи або органу, яким злочином заподіяно матеріальних збитків, на їх відшкодування [6, с. 10].
На думку О. Г. Мазалова, цивільний позов у кримінальній справі – це звичайний позов про присудження [14, c. 5].
Відсутність єдиного поняття щодо правової природи цивільного позову в кримінальному судочинстві породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правознавчої практики.
Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна розкрити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесуальної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу – матеріальну і процесуальну [7, с. 161].
За матеріальною природою він є цивільним в широкому розумінні цього терміну, а за процесуальною – кримінально-процесуальним. Його матеріальна природа визначається галуззю матеріального права, норми якої регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна – процесуальною формою, за допомогою якої приводиться у дію матеріально-правова вимога позивача.
Оскільки ж позов про відшкодування завданого злочином матеріального збитку пред'являється і розглядається в кримінальному процесі, то і процесуальна його природа може бути лише кримінально-процесуальною [1, с. 38].
Аналіз норм чинного кримінально-процесуального закону, що регулюють провадження по цивільному позову в кримінальній справі, дає підставу для висновку, що законодавець при формулюванні цих норм виходить з концепції єдиного поняття позову в нерозривній єдності двох його сторін – матеріальної і процесуально-правової, і відображає в нормах всі необхідні його ознаки. Наприклад, у ч. 1 ст. 28 і ч. 1 ст. 50 КПК України він вказує як на матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку), так і на процесуальну (звернення за захистом порушеного майнового права). У нормах, що містяться у ст.ст. 28, 50, 51, 52, 123 і 124 КПК України, відображено інші ознаки позову, зокрема:
1) хто має право пред'явити позов (особа, що зазнала матеріальних збитків від злочину, її повноважний представник, у встановлених законом випадках прокурор);
2) хто несе відповідальність за завдану шкоду (обвинувачений або особи, які несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії);
3) кому може бути заявлено вимогу про відшкодування збитків (органам, що ведуть провадження по кримінальній справі);
4) хто і в якому порядку розглядає (суд спільно з кримінальною справою, тобто в порядку кримінального судочинства) [7, с. 162].
Отже, цивільний позов у кримінальному процесі – це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.
РОЗДІЛ 2
ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1 Суб'єкти цивільного позову у кримінальному процесі
Основними суб'єктами провадження за цивільним позовом у кримінальній справі є ті його учасники, процесуальний інтерес яких має майновий характер. До них слід віднести цивільного позивача і відповідача за цивільним позовом. Реалізовуючи в кримінальному процесі надані їм законом права і виконуючи покладені на них процесуальні обов'язки, вони мають повну й рівну можливість обстоювати свій протилежний за сутністю процесуальний інтерес і у такий спосіб сприяти всебічному, повному й об'єктивному, встановленню всіх обставин, що стосуються цивільного позову, і правильного його вирішення по суті [7, с. 164].
Цивільним позивачем визнається особа, підприємство, установа або організація, яким заподіяно матеріальної шкоди від злочину і які пред'явили вимоги щодо її відшкодування [3, с. 29].
Визнання особи, що зазнала матеріального збитку від злочину і пред'явила вимогу про його відшкодування, цивільним позивачем у кримінальній справі будь-яких ускладнень у слідчій і судовій практиці, як правило, не викликає.
Ускладнення можуть виникнути лише у разі, якщо матеріальна шкода була наслідком розкрадання, знищення або пошкодження майна, що було на момент вчинення злочину не у його власника (наділеного правом оперативного управління), а у законного титульного власника [22, с. 61].
На думку П. П. Гурєєва, право на пред'явлення позову в разі розкрадання, знищення або пошкодження майна, що перебуває у титульного власника, має, передусім, власник майна. Титульний же власник має право вимагати відшкодування шкоди лише в разі, якщо власник, внаслідок певних причин, не зажадав відшкодування шкоди або він сам відшкодував її власнику [3, с. 44].
Також за статтею 60 КПК України цивільним позивачем у кримінальній справі може бути підприємство, установа, організація, що зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про її відшкодування.
Це правило поширюється й на випадки, коли юридична особа пред'являє вимогу про відшкодування моральної шкоди [15, с. 31].
Разом з тим, суд при розгляді справи повинен з'ясувати, чи дійсно завдано юридичній особі моральної шкоди, в чому вона конкретно полягає, визначити її розмір, що може бути підставою задоволення позову або відмови в ньому [1, c. 39].
Пред'явити цивільний позов у кримінальній справі має право не лише особа, що зазнала матеріального збитку безпосередньо від злочину, а й прокурор, якщо цього вимагає охорона державних або суспільних інтересів або прав громадян (ч. 2 ст. 29 КПК України).
Цивільними позивачами в цьому разі є фізичні та юридичні особи, в інтересах яких було заявлено позов, а не прокурор. Саме ці особи є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, потребують захисту свого суб'єктивного права, порушеного злочином, і лише на суб'єктів цих правовідносин поширюються матеріально-правові наслідки прийнятого судом рішення за пред'явленим прокурором позовом [14, с. 76].
Отже, в разі пред'явлення прокурором в інтересах держави чи окремих громадян позову їм повинно бути доведено про це й роз'яснено передбачені законом процесуальні права та обов'язки (ст. 51 КПК України).
Своєю чергою, громадяни та юридичні особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов, мають право відмовитися від позову або змінити його розмір. Проте, якщо суд вирішить, що така відмова суперечить закону або порушує чиїсь права та інтереси, що охороняються законом, він не приймає його і розглядає позов по суті.
Своєчасне, засноване на законі визнання особи цивільним позивачем створює необхідні передумови для реальної охорони її майнових прав та інтересів і, водночас, є важливою гарантією майнових інтересів осіб, потерпілих від злочину [19, с. 69].
Утім, таке визнання можливе не раніше, ніж буде подано заяву про відшкодування заподіяного матеріального збитку, тобто пред'явлено цивільний позов у кримінальному процесі [7, с. 167].
Згідно із частиною З ст. 28 КПК України цивільний позов може бути пред'явлено як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства.
Після оголошення головуючим у судовому засіданні про початок судового слідства особа і прокурор позбавлені права пред'явити позов у кримінальному процесі, а суд – можливості прийняти його до свого розгляду.
Проте можливість подання цивільного позову може знову виникнути у разі настання обставин, що перешкоджають розгляду кримінальної справи (відкладення слухання справи, припинення її розгляду, повернення на додаткове розслідування), і подальшим розглядом її з самого початку.
Отже, особа, що зазнала внаслідок злочину матеріальної шкоди, стає цивільним позивачем не автоматично, а лише після подання позовної заяви і визнання її такою відповідною постановою особи, що веде дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду [25, с. 57].
V разі непред'явлення цивільного позову в ході досудового слідства, а також якщо останнє не проводилося (у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів), суддя (суд) повинен роз'яснити відповідним особам їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або осіб, які згідно із законом несуть за нього матеріальну відповідальність.
Невиконання органами досудового слідства та судами цього обов'язку обгрунтовано розглядається в судовій практиці як істотне порушення кримінально-процесуального закону [22, с. 62].
Стороною, що кореспондує цивільному позивачеві в кримінальному процесі, є той його учасник, який повинен нести майнову відповідальність за завданий злочином матеріальний збиток [7, с. 168].
За загальним правилом, повністю дієздатний обвинувачений є також відповідачем за цивільним позовом. Саме особа, що вчинила злочин і завдала ним шкоду, повинна усунути негативні майнові наслідки свого діяння. Проте у ряді випадків майнову відповідальність за протиправні дії певних категорій громадян несуть інші особи. У разі їх настання кримінально-процесуальний закон передбачає залучення в процес цивільного відповідача.
Стаття 61 КПК України визначає коло суб'єктів, які можуть бути залучені в кримінальний процес як цивільні відповідачі. Такими в різних ситуаціях можуть бути визнані: батьки, опікуни, піклувальники й інші особи, а також підприємства, установи, організації, які за законом несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого.
Вводячи в кримінальний процес України такого його учасника, як цивільний відповідач, законодавець спирається при цьому на норми цивільного матеріального права, що встановлюють випадки відшкодування шкоди не його безпосереднім заподіювачем, а іншими особами – юридичними або фізичними (ст.ст. 1178-1187 ЦК України). Ці суб'єкти також несуть відповідальність за завдану злочином моральну шкоду.

2.2 Предмет, підстави та доказування цивільного позову
у кримінальній справі
Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку [20, c. 177].
У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу [7, c. 175].
Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача за цивільним позовом, що пред'являється в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. Своєю чергою, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності другий елемент позову – його підставу. Ці два елементи і зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі [18, с. 128].
Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву а тому, що предметом останнього може бути лише вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу кваліфікувати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження [7, с. 176].
Позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст. 1166 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду.
Стаття 1167 ЦК України зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі.
Стаття 1192 ЦК України зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
З предметом цивільного позову в кримінальному процесі пов'язане ще одне питання, що має важливе значення, а саме: регресні вимоги, пред'явлені до обвинуваченого особами, які повністю або частково відшкодували матеріальний збиток потерпілим від злочину особам до розгляду кримінальної оправи в суді.
Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що засновується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт вчинення злочину. Між тим, безпосередньою фактичною підставою регресної вимоги є не злочин, а повна або часткова компенсація майнових втрат від нього, вчинена третіми особами відповідно до закону або якщо між ними і потерпілими був договір. Юридичною підставою цієї компенсації є не зобов'язання з відшкодування шкоди, а зобов'язання, що випливає з норм матеріального закону, який передбачає виплату грошових сум при настанні вказаних у ньому фактів, або відповідного договору (страхування, перевезення, зберігання тощо).
Наприклад, О. Г. Мазалов зазначав, що "регреений позов не є "чистим" позовом із завдання шкоди, оскільки право на нього виникає хоч і в зв'язку із завданням шкоди, але внаслідок завдання шкоди не безпосередньо регредієнту, а "через" спричинення його третій особі – потерпілому від злочину (громадянинові або організації)" [14, с. 76].
При розгляді та вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати ие одну, а дві системи фактичних і правових підстав з відшкодування матеріального збитку: безпосередню й опосередковану (регресну); дослідити правові відносини, що виникли не тільки між завдавачем шкоди (підсудним) і потерпілими особами, а й між потерпілими і третіми особами, що компенсували повністю або частково завданий злочином матеріальний збиток.
Все це ускладнює і певною мірою відволікає суд від розв'язання основного питання кримінального процесу – винності або невинності обвинуваченого у вчиненні злочину [7, с. 177].
Другий елемент цивільного позову – його підстава – являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу.
За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти:
1) підстави цивільного позову;
2) розмір цивільного позову;
3) особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;
4) особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;
5) особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;
6) вина цивільного відповідача;
7) вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;
8) майновий стан обвинуваченого;
9) майновий стан цивільного відповідача [18, с. 128].
Усі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи:
1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);
2) передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.
До першої групи передумов слід віднести:
– порушення кримінальної справи;
– підвідомчість позову суду;
– наявність у цивільного позивача процесуальної праводієздатноості, а у його представника – належного оформлення повноважень;
– відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або ухвали про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін;
– пред'явлення цивільного позову до початку судового слідства у справі [7, с. 178].
Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою для розгляду його судом по суті. Проте для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:
– особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлено клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;
– відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб [7, с. 179].
Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу, тобто норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен вивести рішення по суті цивільного позову, що розглядається.
Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної та юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб [20. с. 47].
Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити вимогу про відшкодування моральної шкоди.
Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок ваподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.
Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі черва пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, зазвичай висувають два аргументи:
1) немайнова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці;
2) майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість [35, с. 59].
Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Проте, на думку М. С. Малеїна, це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми.
По-перше, ідеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище.
По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди [15, c. 33].
Статтею 1187 ЦК України передбачено:
"1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом".
Як можна побачити, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що є важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсацію моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого.
2.3 Умови розгляду цивільного позову судом у кримінальній справі
Дня розгляду цивільного позову разом із кримінальною справою необхідні не лише вказані вище підстави, а й певні умови. До їх числа належать:
1) процесуальні право та дієздатність заявника;
2) додержання встановлених строків давності;
3) пред'явлення позову до початку судового слідства;
4) відсутність судового рішення, яке набрало законної сили, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову, або рішення про утвердження мирової угоди, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тими самими підставами.
У кримінальному процесі право на пред'явлення позову виникає після порушення кримінальної справи та продовжується до початку судового слідства.
Прокурор може сам пред'явити позов на користь конкретної організації або громадянина, якщо цього вимагає охорона інтересів держави або якщо громадянин за станом здоров'я або з інших причин не може захищати свої права і виступати в статусі позивача.
Якщо у справі заявлено позов, то в цьому разі слідчий складає постанову про визнання цивільним позивачем або про відмову в цьому. Цивільному позивачеві або його представникові роз'яснюються їхні процесуальні права, про що робиться відмітка в постанові.
Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову, обумовленого злочином (ст.ст. 29, 125 КПК України).
Отже, забезпечення відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно набутого майна мають велике значення для усунення наслідків злочину і поновлення порушених прав громадян, інтересів підприємств, установ, організацій та держави і є однією з важливих умов підвищення ефективності правосуддя.

РОЗДІЛ 3
ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Заходи забезпечення цивільного позову – це здійснювані відповідно до передбачених у законі підстав і в визначеній процесуальній формі дії органів дізнання, слідчого, прокурора і суду по відшуканню і вилученню цінностей та накладенню арешту на майно з метою відшкодування завданої потерпілому та цивільному позивачу матеріальної і моральної шкоди [26, c. 246].
Для забезпечення цивільного позову в кримінальному процесі можуть бути вжиті такі заходи:
– вилучення цінностей, незаконно відібраних у власника;
– вилучення майна, нажитого злочинним шляхом;
– вилучення інших матеріальних цінностей, які належать обвинувачуваному;
– накладення арешту на майно обвинуваченого;
– накладення арешту на вклади обвинувачуваного.
Відшкодуванню матеріальної шкоди може сприяти і застосування особливого запобіжного заходу – застави, яка в деяких випадках (наприклад, якщо внесена обвинуваченим) може бути використана за рішенням суду для відшкодування шкоди потерпілому.
Вилучення предметів посягання, цінностей, нажитих злочинним шляхом, та іншого майна обвинуваченого може здійснюватися в процесі обшуку, виїмки, отримання витребуваних предметів та документів або під час добровільної видачі таких учасниками процесу.
Для з'ясування наявності вкладів обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запросити від керівника банківської установи відомості про це.
Відповідно до статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності.
При цьому встановлюється таке правило. Вимога на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
– бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
– бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріплена гербовою печаткою;
– містити посилання на підстави та норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.
Безумовно, таке правило слушне щодо органу дізнання, але неузгоджене зі статусом процесуальної самостійності слідчого чи незалежності суду. Постанови слідчого мають юридичну силу з моменту їх. прийняття слідчим і затвердженню керівниками міліції не підлягають. Цей принцип має бути не тільки збережений, а й зміцнений. Думати інакше – значить допускати контроль за діяльністю слідчого з боку чиновників адміністративної чи оперативної юрисдикції (начальник міліції тощо) [26, с. 248].
Інформація про вклади має негайно і беззаперечно надаватись по першій вимозі слідчого,