К УЧАСТЬ ЗАХИСНИКА У СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
УЧАСТЬ ЗАХИСНИКА У СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ



ЗМІСТ

Вступ 3
1. Захист прав підозрюваного, обвинуваченого та підсудного за Конституцією України та згідно з принципами кримінального
процесу 6
2. Процесуальний статус захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у кримінальному судочинстві 13
3. Особливості участі захисника у судовому розгляді кримінальних
справ 23
3.1. Засоби захисту та тактика захисника при судовому розгляді
справи 23
3.2. Захисник і докази по справі 30
3.3. Заявлення захисником клопотань 32
Висновки 34
Список використаної літератури 37

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Важливість теоретичного вивчення проблем щодо здійснення захисту у кримінальному судочинстві зумовлена потребами реформування національного законодавства, узгодження його зі світовими та європейськими стандартами, побудовою правової держави України.
Указ Президента України "Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з ії членства в Раді Європи" від 20 січня 2006 р. № 39, схвалена Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 "Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів" спрямовані на забезпечення дії демократичних інститутів, становлення в Україні судівництва, що функціонує на засадах верховенства права і гарантує доступність судочинства і право особи на захист конституційних прав і свобод.
Конституція України до основних засад судочинства відносить забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 129), тому інститут захисту у кримінальному судочинстві є найважливішим демократичним інститутом України.
Вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, приведення його у відповідність до Конституції України та чинних міжнародно-правових актів істотно відбилися на процесуальному становищі захисника. Нові цілі й завдання кримінального судочинства ставлять і відповідні цілі перед захисником, надаючи для їх досягнення нові процесуальні можливості.
Нові погляди на діяльність захисника й необхідність вирішення проблем, які постають перед захисником обумовлюють актуальність теми курсової роботи.
Істотний внесок у розробку питань, що стосуються практичної діяльності захисника, його місця і ролі в здійсненні завдань кримінального судочинства, а також охорони прав і свобод у кримінальному процесі, внесли дослідження українських та російських вчених – А. М. Бірюкової, Т. В. Варфоломеєвої, І. Ю. Гловацького, Я. П. Зейкана, З. З. Зінатулліна,
Є. Г. Коваленка, С. О. Ковальчук, Т. В. Корчевої, Ю. П. Лубшева,
В. Т. Маляренка, Ю.І. Стецовського, М. С. Строговича, Н. М. Таварткіладзе, В. М. Тертишника, Ф. М. Фаткулліна, Д. П. Фіолевського та ін.
Метою курсового дослідження є аналіз законодавства, яким регулюються процесуальні й організаційні аспекти діяльності захисника в кримінальному процесі.
Для досягнення цієї мети в процесі дослідження ставилися такі завдання:
– розкрити зміст захисту прав підозрюваного, обвинуваченого та підсудного за Конституцією України та згідно з принципами кримінального процесу;
– визначити процесуальний статус захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у кримінальному судочинстві;
– охарактеризувати засоби захисту й тактику захисника при судовому розгляді справи;
– описати права і можливості захисник при наданні доказів по справі;
– висвітлити особливості заявлень захисником клопотань.
Об'єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що складаються при реалізації права на одержання кваліфікованої юридичної допомоги та участі захисника в розгляді кримінальних справ у суді.
Предметом дослідження виступають сукупність норм міжнародного, конституційного та кримінально-процесуального права, які регулюють окремі аспекти участі захисника в розгляді кримінальних справ у суді.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і задач дослідження, його об'єкта і предмета. У процесі написання курсової роботи застосовувалися діалектичний метод наукового пізнання і окремі наукові методи: системно-структурний, історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, соціологічний у їхній взаємодії.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ЗАХИСТ ПРАВ ПІДОЗРЮВАНОГО, ОБВИНУВАЧЕНОГО
ТА ПІДСУДНОГО ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ ТА ЗГІДНО З ПРИНЦИПАМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. З цим обов'язком держави кореспондується право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод. Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини [32, с. 63].
Нормами кримінального судочинства захищаються права і свободи суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, зокрема тих, щодо яких висунуто обвинувачення або які постраждали від злочину.
Насамперед, йдеться про підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Стаття 62 Конституції України передбачає: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".
Це – презумпція невинуватості, принцип, на якому має грунтуватися все судочинство. Він усуває обвинувальний ухил юридичного процесу і є важливою гарантією захисту від обвинувачення. Людина наділяється правом захищатися від обвинувачення саме тому, що за Конституцією України вона вважається невинуватою, поки її не визнано винною обвинувальним вироком, який набрав законної сили [19, с. 17].
Проте презумпція невинуватості як принцип судочинства у чинному кримінально-процесуальному кодексі визначена нечітко. Щоправда, у ст. 15 КПК України вказується: "Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону".
Утім ця стаття навіть у своїй назві "Здійснення правосуддя тільки судом" не відтворює принципу презумпції невинуватості. Зокрема, не вказано суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, на яких він поширюється, та не відтворено повністю юридичного змісту цього принципу. Так, не вказується, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, або на припущенні; усі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитися на її користь і вона не повинна доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Саме такий юридичний зміст презумпції невинуватості визначено Конституцією України (ст. 62), тому він має бути відтворений у КПК України [19, с. 20].
Частина 1 ст. 29 Конституції України проголошує право людини на свободу. Це, між іншим, означає, що людина може бути піддана обмеженням, пов'язаним із застосуванням таких примусових заходів, як затримання, арешт або позбавлення волі, лише за вмотивованим рішенням суду і її не можна утримувати під вартою поза встановлені строки.
КПК України передбачає, що тримання під вартою під час провадження досудового розслідування не може бути більше двох місяців, а за умови особливої складності справи воно може бути продовжено, але на строк не більше півтора року (ст. 156).
Закінчення граничного строку тримання під вартою вимагає негайного звільнення особи. Отже, хоча граничний строк є необгрунтовано тривалим, питання про арешт у КПК України вирішено нібито відповідно до Конституції. Проте поряд з цим ч. 6 ст. 156 КПК України встановлює, що при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується час ознайомлення обвинуваченого, який перебуває під вартою, та його захисника з матеріалами справи.
Ця норма суперечить ч. 1 ст. 29 Конституції України, оскільки вона сприяє застосуванню тримання під вартою без передбачених кримінально-процесуальним законодавством (ч. 1 ст. 148 КПК України) підстав, поза встановлених строків і контролем суду.
У випадку ознайомлення зі складною справою, що має значний обсяг матеріалів, розслідування якої тривало упродовж максимального строку тримання під вартою, обвинувачений під час ознайомлення зі справою буде обмежений у свободі, навіть за умови, що вже зникли юридичні підстави для цього [17, с. 37].
Конституція України гарантує підозрюваному, обвинуваченому і підсудному право на захист (ч. 2 ст. 63). Цим суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності надається право на юридичну допомогу, в тому числі у випадках, передбачених законом, безоплатну.
Зазначені конституційні норми є засадами здійснення права на захист і повинні закріплюватись у законодавстві про кримінальне судочинство – КПК України. Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають бути наділені комплексом прав, які дозволили б їм захищати себе особисто та з допомогою захисника-адвоката. На посадових осіб, які ведуть судочинство (дізнавача, слідчого, суд), повинні покладатися обов'язки вчинювати дії, спрямовані на сприяння здійсненню захисту [11, c. 19].
Отже, кримінально-процесуальне законодавство наділяє обвинуваченого широким колом процесуальних прав, які спрямовані на забезпечення його права на захист.
Втім, занадто обмежуються права осіб, які фактично підозрюються у вчиненні злочинів, вказаних у ст. 425 КПК України, але не мають статусу, оскільки дізнання чи досудове слідство у справах про такі злочини не провадиться.
У таких справах органи дізнання збирають матеріали про обставини злочину і особу правопорушника за умов, що сам правопорушник ніякими правами при цьому не наділений і набуває права тільки після того, як суддя на підставі зібраних органом дізнання матеріалів віддасть його до суду.
Досудова підготовка матеріалів за такою (протокольною) формою не відповідає демократичним принципам судочинства, і від неї необхідно відмовитися [24, с. 131].
КПК України визначає, що потерпілий – це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49). Таке нормативнo-пpaвoвe визначення поняття потерпілого не повністю відповідає статусу особи, щодо якої вчинено злочин.
По-перше, воно виключає з кола потерпілих особу, щодо якої суспільно небезпечне діяння вчинено неосудною особою, оскільки злочин – це протиправне, винне і каране діяння. Неосудна особа покаранню не підлягає. Проте діянням неосудного також може бути заподіяно шкоду особі (моральну, фізичну або майнову) і така особа заінтересована в розкритті діяння, відшкодуванні шкоди й використанні для цього процесуальних прав.
Формулювання поняття потерпілого у ст. 49 КПК України, що пов'язує визнання потерпілого лише із вчиненням злочину, позбавляє людину, якій шкода заподіяна діянням неосудного, статусу потерпілого. Ця норма КПК України не узгоджується з конституційними засадами про те, що людина для держави є найвищою соціальною цінністю (ст. 3).
Отже, потребує уточнення в КПК України поняття нормативно-правового визначення потерпілого. Потерпілим має визнаватися особа, якій злочином чи іншим суспільно небезпечним діянням, заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду [27, с. 38].
По-друге, ст. 49 КПК України пов'язує визнання потерпілим від злочину з реальним заподіянням особі моральної, фізичної або майнової шкоди. При цьому не враховується, що факт вчинення злочину може бути встановлено лише судом, оскільки тільки вироком суду особа може бути визнана винною у вчиненні злочину.
Таким чином, нормативно-правове визначення поняття потерпілого суперечить конституційним засадам судочинства, зокрема ст. 62 Конституції України.
Крім цього, вказане визначення у КПК України поняття потерпілого створює підстави для позбавлення статусу потерпілого особи, на яку готувалося посягання або вчинено замах.
Щоправда, у Науково-практичному коментарі КПК України роз'яснюється, що в разі фактичного заподіяння шкоди особа має визнаватись потерпілою. Проте коментар – не закон, та й як бути у випадку, коли від незакінченого злочину зовні шкоди нібито немає і особі про злочин може навіть і не знала до виклику на слідство [26, с. 244].
Законодавство про кримінальне судочинство неповністю захищає права потерпілого у стадіях процесу після постановлення вироку, а саме – у стадіях касаційного і наглядового провадження.
Потерпілому не направляється копія вироку, що утруднює, а інколи навіть виключає касаційне оскарження ним вироку, який не набрав чинності. Потерпілий навіть не повідомляється про опротестування у порядку нагляду вироку, що набрав законної сили, і в тих випадках, коли у протесті порушені питання, які не є на користь потерпілого. Це позбавляє його можливості подати зауваження щодо протесту, клопотати перед судом наглядової інстанції про допуск для участі у розгляді справи. Не передбачено й повідомляти потерпілого про результати розгляду протесту в порядку нагляду.
Таким чином, у завдання кримінального судочинства входить не лише швидке розкриття кожного злочину і повне викриття всіх осіб, винних у його вчиненні, але й суворе забезпечення того, щоб жодний невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений (ст. 2 КПК України).
Тому одним з найважливіших напрямків кримінально-процесуальної діяльності, що за своїм характером протистоїть функції обвинувачення, є захист прав і законних інтересів осіб, які викриваються у вчиненні певного злочину за тією чи іншою справою.
Під захистом у кримінальному процесі розуміється сукупність відповідних закону процесуальних дій і відносин, спрямованих на повне або часткове спростування пред'явленого тій чи іншій особі обвинувачення, покращення її становища і на забезпечення прав та інтересів цієї особи в справі [29, с. 49].
Залежно від того, хто виступає суб'єктом функції захисту, в українському кримінальному процесі розрізняються три основних види захисту.
Перший вид захисту – це захист, що здійснюється самим обвинуваченим у справі. В українському кримінальному процесі будь-яка особа, притягнута до кримінальної відповідальності як обвинувачений, наділяється широким колом прав для захисту своїх законних інтересів і для повного або часткового спростування пред'явленого їй обвинувачення (ст. 44 КПК України).
Всі процесуальні дії і відносини цієї особи, за допомогою яких вона здійснює свої права, є складовою частиною функції захисту. Причому цей вид захисту має місце у будь-якій кримінальній справі, де є обвинувачений; він не залежить від участі в процесі інших осіб, покликаних надавати обвинуваченому юридичну допомогу.
Другий вид захисту – захист, який здійснюється органами досудового слідства і прокуратури. Закон вимагає від цих органів вжити всіх заходів щодо всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечення обвинуваченому можливості захищатися встановленими законом засобами і способами від пред'явленого йому обвинувачення і забезпечення охорони його особистих і майнових прав, використання заходів піклування про дітей і охорони майна обвинуваченого, затриманого під варту, зміни обвинувачення на більш м'яке при наявності до того підстав тощо.
Третій вид захисту – це захист, здійснюваний спеціально допущеними для цього особами – захисниками або адвокатами.
Зазвичай на кожному етапі кримінального судочинства обвинувачений потребує допомоги адвоката. Без цієї допомоги йому важко доказати свою невинність чи меншу винність.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ЗАХИСНИКА ПІДОЗРЮВАНОГО, ОБВИНУВАЧЕНОГО, ПІДСУДНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Конституція України проголошує, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63). Забезпечення обвинуваченому цього права є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59).
Як вже зазначалось, в Конституції України також закріплено принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 1, 2 і З ст. 62).
Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист і презумпції невинуватості є важливою гарантією об'єктивного розслідування і судового розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб.
Підозрюваний – це особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину або до якої застосовано запобіжний захід (наприклад, підписка про невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу органу дізнання чи слідчого) до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК України).
Обвинувачений – це особа, щодо якої є досить доказів, які вказують на вчинення нею злочину, і на цій підставі слідчим винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК України). Після віддання до суду обвинувачений називається підсудним, а після винесення вироку – засудженим або виправданим.
Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення.
Функцію обвинувачення в кримінальному процесі здійснюють слідчі органи, прокурор, громадський обвинувач, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники. Це – сторони обвинувачення. Функцію захисту від підозри і обвинувачення здійснюють підозрюваний, обвинувачений, підсудний і засуджений, їх захисник, громадський захисник, а також цивільний відповідач та його представник. Це – сторони захисту [33, c. 16].
Оскільки сторони обвинувачення і захисту відстоюють кожна свою позицію, свій процесуальний інтерес, кримінальний процес набуває змагального характеру, що забезпечує повне, всебічне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи та її правильне, з врахуванням законних інтересів сторін, вирішення [21, c. 5].
Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією з основних засад судочинства (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України).
Обвинувачений заінтересований в тому, щоб не бути:
– притягнутим до кримінальної відповідальності і засудженим, якщо він є невинним, або за більш тяжкий злочин, ніж той, який дійсно вчинив;
– без встановлених законом підстав підданим арешту та іншим заходам процесуального примусу;
– підданим несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;
– обмеженим у правах, наданих законом;
– щоб була надана можливість реалізувати ці права і були забезпечені його особисті і майнові права.
Це – законні інтереси обвинуваченого, вони включаються в його право на захист у кримінальному процесі [13, с. 194].
Забезпечення охорони особистих і майнових прав підозрюваного і обвинуваченого слідчими органами і судом полягає в обов'язку цих органів:
– не розголошувати без необхідності обставин їх особистого життя;
– не провадити дій, які принижують гідність цих осіб або є небезпечними для їх здоров'я;
– повідомити про затримання особи, підозрюваної у вчинені злочину, сім'ю, якщо місце її проживання відоме;
– повідомити про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування дружину або іншого родича, а також сповістити про це за місцем роботи або навчання;
– якщо обвинувачений є іноземним громадянином – направити постанову про арешт в МЗС України;
– вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей, до охорони майна і житла заарештованого чи засудженого до позбавлення волі;
– дати дозвіл родичам на побачення із заарештованим чи засудженим;
– скасувати запобіжний захід або постанову про відсторонення обвинуваченого від посади, якщо в їх подальшому застосуванні немає необхідності;
– вжити заходів до відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного засудження, затримання чи арешту [20, c. 428].
Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироків або інших рішень у справі.
Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист полягає в тому, що закон:
– наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси;
– надає згаданим особам право скористатися юридичною допомогою захисника;
– покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення, забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ст. 21 КПК України), а також забезпечити безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, законному представнику, членам сімей та близьким родичам цих осіб [17, c. 98].
Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є участь захисника в кримінальному процесі, оскільки через юридичну необізнаність, а також психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред'явлення обвинувачення і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, тобто в ізоляції [18, c. 39].
Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довірительності, конфіденційності [34, с. 167].
Закон визнає участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов'язковою, крім випадків добровільної відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника (ст. 45 КПК України), причому є випадки, коли добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ч. З ст. 46 КПК України).
Як захисники до участі в кримінальних справах допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, а за згодою підсудного – і близькі родичі, опікуни або піклувальники (ч. 1 ст. 44 КПК України). На практиці захисниками є переважно адвокати.
Закон передбачає участь захисника в справі за угодою і за призначенням.
Захисник за угодою запрошується підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за його дорученням або на їх прохання (ч. 1 ст. 47 КПК України).
Це відповідає прийнятим на VІІІ Конгресі ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р. в Нью-Йорку "Основним положенням про роль адвокатів", які передбачають, що будь-яка людина має право звернутися за допомогою для підтвердження своїх прав і захисту на всіх стадіях кримінальної процедури (п. 1) і що обов'язком урядів є забезпечення можливості кожному бути інформованим компетентними владами про його право отримати допомогу адвоката за його вибором при арешті, затриманні чи поміщенні в тюрму або обвинуваченні в кримінальному злочині (п. 5).
Конституція України проголошує, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59).
Захисник за призначенням (причому лише з числа адвокатів) залучається до участі в справі особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом через адвокатське об'єднання у випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята і він не запрошений підозрюваним, підсудним або іншими переліченими вище посадовими особами.
На прохання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного участь захисника в справі забезпечується особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом і в інших випадках (наприклад, коли обвинувачений перебуває під вартою, не знає будь-кого в даній місцевості, є малозабезпеченим тощо).
"Основні положення про роль адвокатів" передбачають, що особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, який має відповідну компетенцію і досвід ведення справ, щоб забезпечити їй ефективну юридичну допомогу без оплати з її сторони, якщо у неї немає необхідних коштів (п. 6).
Конституція України також встановлює, що кожен має право на правову допомогу, а у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ч. 1 ст. 59).
У разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 47 КПК України).
Слідчий орган, суддя і суд не вправі відмовити в допуску захисника за угодою під тим приводом, що в справі бере участь захисник за призначенням. У цьому разі останній замінюється захисникам за угодою.
Якщо підозрюваний, обвинувачений чи підсудний висловили бажання мати певного захисника, то заміна його іншим без їх згоди, відсутності даних про неможливість участі обраного захисника в справі протягом тривалого строку є порушенням права на захист, бо замінити одного захисника іншим можна лише за клопотанням або за згодою підозрюваного обвинуваченого, підсудного.
У тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрюваний, неможлива протягом 24 годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, – протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя пропонують їм запросити іншого захисника або забезпечують його самі. Обов'язок забезпечити участь захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об'єднання за місцем провадження справи (ч. З ст. 47 КПК України).
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі в будь-який момент провадження відмовитися від захисника. Така відмова допускається лише з їх ініціативи, має бути добровільною, за наявністю реальної можливості участі адвоката в справі і не може бути перешкодою для продовження участі в справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних.
Слідчі органи, суддя і суд повинні з'ясувати, чи не є відмова від захисника вимушеною, наприклад, через відсутність коштів на оплату допомоги адвоката або неявки його в судове засідання. Встановивши вимушеність відмови, вони зобов'язані забезпечити участь захисника в справі.
Якщо з'ясується, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний відмовляється від захисника через відсутність коштів на оплату його допомоги, слідчі органи, суддя і суд повинні роз'яснити, що вони вправі звільнити їх повністю або частково від оплати юридичної допомоги а оплата праці адвоката провадитиметься за рахунок держави.
Відмова від захисника не може бути прийнята особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом чи суддею:
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;
3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;
4) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру (ч. З ст. 46 КПК України).
За загальним правилом захисник допускається до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі в стадії досудового розслідування і в усіх судових стадіях кримінального процесу, включаючи стадію виконання вироку.
Проте в трьох випадках захисник допускається до участі в справі і до пред'явлення обвинувачення:
1) в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення – з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання;
2) у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, – з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи;
3) у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, – з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і з матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника – не пізніше 24 годин з моменту поміщення (ч. 2, 3, 5 ст. 44 КПК України).
Адвокат не вправі відмовитися від захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ч. 1 ст. 7 Закону України "Про адвокатуру", ч. 8 ст. 43 КПК України).
Є різні думки з приводу того, з якого моменту захист вважається прийнятим адвокатом. "Моментом прийняття адвокатом на себе захисту слід вважати пред'явлення ним ордера юридичної консультації органам досудового слідства чи суду", – пише З. З. Зінатуллін [18, с. 47].
Іншої думки додержується Я. П. Зейкан: захист може вважатися прийнятим не з моменту одержання ордера і пред'явлення його слідчому чи судді, а лише після виявлення згоди обвинуваченого з позицією, яка намічена адвокатом [17, с. 132].
Мабуть, перша думка є більш правильною, оскільки вироблення адвокатом своєї позиції в справі і ознайомлення з нею обвинуваченого означає, за суттю, що адвокат вже включився до захисту [29, с. 50].
Втім, закон містить й перелік обставин, що виключають участь у справі особи як захисника. Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках (ч. 2 ст. 7 Закону України "Про адвокатуру"), коли адвокат брав участь в даній справі як представник цивільного позивача, цивільного відповідача, підлягає допиту як свідок, є родичем обвинувача або потерпілого (ч. 1 ст. 61 КПК України).
Адвокати – народні депутати України не можуть брати участь у справах проти держави, а також бути захисниками осіб, які обвинувачуються у державній зраді (ч. З ст. 5 Закону України "Про статус народного депутата України").
Один і той же адвокат не може бути захисником двох або декілька підозрюваних, обвинувачених, підсудних, коли інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого (ч. 2 ст. 47 КПК України).
За наявності цих обставин адвокат повинен відмовитися від виконання обов'язків захисника в справі (в останньому випадку – залишитися захисником лише одного з підозрюваних, обвинувачених, підсудних або тих з них, інтереси захисту яких не є суперечливими).
На цих же підставах він може бути усунутий від участі в справі за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ч. З ст. 61 КПК України).
Незнання захисником мови, якою ведеться розслідування чи судовий розгляд справи, не є підставою для усунення адвоката від участі в справі. В таких випадках треба забезпечити участь перекладача в процесі.
Повноваження захисника на участь у справі повинно бути підтверджено відповідним свідоцтвом, а також ордером про наявність угоди чи доручення на участь у справі.

3. ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА У СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
3.1. Засоби захисту та тактика захисника при судовому розгляді справи

Захисник зобов'язаний використати всі зазначені у законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що знімають підозру з підозрюваного, виправдують обвинуваченого, підсудного або пом'якшують чи виключають його кримінальну відповідальність, надаючи їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 7 Закону України "Про адвокатуру", ч. 1 ст. 48 КПК України).
Засоби захисту – це передбачені законом процесуальні дії адвоката, спрямовані на виконання професійних обов'язків. Вказаний обов'язок адвокат несе перед своїм підзахисним, а не перед слідчими органами, прокурором і судом, оскільки вони не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22 КПК України), а, отже, й на його захисника.
При несумлінному або некваліфікованому здійсненні адвокатом своїх обов'язків перед підзахисним останній вправі відмовитися від нього і вимагати повернення внесеної плати повністю або частково (залежно від обсягу і якості роботи, виконаної адвокатом), в тому числі і через суд в разі виникнення спору (ч. З ст. 12 Закону України "Про адвокатуру").
Проте сам адвокат під жодним приводом (наприклад, розбіжності з обвинуваченим у питаннях тактики, засобів здійснення захисту, визнання чи заперечення вини), крім випадків, коли є обставини, що виключають його участь в даній справі, не вправі прямо чи побічно спонукати підзахисного відмовитися від його допомоги. Така відмова, як і відмова під впливом рекомендацій слідчих органів, прокурора чи судді, не може розглядатись як добровільна.
Беручи участь у справі, адвокат може сприяти слідчим органам і суду у встановленні лише тих обставин, що виправдують підзахисного, пом'якшують або виключають його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства, а здійснюваний ним кримінальний захист є своєрідним "суспільним служінням" [22, с. 45].
Адвокат не підмінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ними. Водночас, він є самостійним учасником процесу, має свої процесуальні права і обов'язки і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі.
"Адвокати не повинні ідентифікуватися з їх клієнтами і справами клієнтів у зв'язку з виконанням їх професійних обов'язків", – вказується в документі ООН "Основні положення про роль адвокатів" (п. 18).
Навіть якщо підзахисний визнає себе винним у вчиненні інкримінованого йому злочину, адвокат вправі за наявністю для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невинність чи меншу винність. Коли ж він заперечує свою вину, а адвокат переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопустима. У цьому випадку адвокат не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, оскільки він фактично стане своєрідним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного [16, c. 173].
Позиція адвоката, яка призводить або може призвести до погіршення процесуального стану підзахисного, не може бути висловлена. Відома лікарська заповідь: "Не зашкодь!" повністю діє і тут. Адвокат повинен побудувати захист, визначити його засоби і способи, грунтуючись на показаннях підзахисного, який заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі.
Деякі вчені та адвокати допускають можливість альтернативної позиції, яка полягає в тому, що захисни