К УМИСЕЛ І ЙОГО ВИДИ

КУРСОВА РОБОТА
з навчального курсу "Кримінальне право"
на тему:
УМИСЕЛ І ЙОГО ВИДИ (ст. 24 КК)

ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1. Поняття вини в українському кримінальному праві 6
Розділ 2. Умисел як форма вини та його види 12
2.1 Поняття і сутність умислу 12
2.2 Прямий і непрямий умисел, їх інтелектуальний
і вольовий елементи 13
2.3 Характерні риси заздалегідь обдуманого і раптово
виниклого, конкретизованого і неконкретизованого умислу 23
Розділ 3. Умисел і передбачення неминучості настання наслідків 26
Висновки 31
Список використаних джерел 34


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Дослідження загальних питань суб'єктивної сторони злочину завжди має безпосереднє й широке практичне значення – навіть, більш безпосереднє і більш широке, ніж дослідження багатьох інших питань Загальної частини КК України. Тонкіші нюанси в розумінні таких елементів суб'єктивної сторони, як передбачення, бажання, свідоме допущення, легковажний розрахунок тягнуть за собою істотні зміни як зовнішніх, так і внутрішніх меж суб'єктивної сторони, інакше кажучи, меж між злочинною й незлочинною поведінкою, між умисними і необережними злочинами. З обох цих, як і з ряду інших, точок зору дослідження умислу, в тому числі непрямого, має особливе значення.
Переважна більшість злочинів, передбачених нормами Особливої частини КК України, належать до числа умисних. Умисні злочини є найбільш небезпечними злочинами, і через це вони привертають пильну увагу дослідників й обурюють суспільство. Коли ми говоримо про проблему злочинності, ми маємо на увазі, насамперед, стан і динаміку умисних злочинів.
У зв'язку з цим першочергового значення набуває завдання подальшої диференціації відповідальності за умисні злочини як у практиці використання діючого визначення умислу, так і в плані подальшого вдосконалення цього визначення.
У юридичній літературі питанням вини, й умислу зокрема, в кримінальному праві приділялась увага в працях Александрова Ю. В., Бажанова М.І., Волкова Б. С., Вороб'я П. А., Дагеля П. С., Єнікєєва М.І., Злобіна Г. А., Кириченка В. Ф., Клименка В. А., Коптякової Л.І., Коржанського М. Й., Макашвілі В. Г., Мельника М.І., Никифорова Б. С., Сташиса В. В., Тація В. Я., Утевського Б. С., Філановського І. Г., Хавронюка М.І. та ін.
Мета наданої курсової роботи – визначення змісту умислу згідно із чинним кримінальним законодавством України і дослідженнями в галузі кримінального права, розгляд видів і спрямованості умислу, відповідальності за умисні злочини.
Об'єкт дослідження – умисел як форма вини та його різновиди.
Предмет дослідження – норма КК України (ст. 24 КК України), якою визначено сутність умислу та його форми.
У процесі досягнення мети курсової роботи вирішувалися такі завдання:
– визначити поняття вини в українському кримінальному праві;
– з'ясувати поняття і сутність умислу;
– розкрити особливості прямого і непрямого умислів, їх інтелектуального і вольового елементів;
– окреслити характерні риси заздалегідь обдуманого і раптово виниклого, конкретизованого і неконкретизованого умислу;
– з'ясувати, як співвідносяться умисел і передбачення неминучості настання наслідків.
Методи дослідження – діалектичний метод пізнання, системно-структурний, історичний, порівняльний, описовий.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1.
ПОНЯТТЯ ВИНИ В УКРАЇНСЬКОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ
Вина є суб'єктивною стороною злочину, його психологічним змістом. Спираючись на законодавче визначення злочину (ст. 11 КК України), теорія кримінального права встановлює такі ознаки злочинного діяння (дії або бездіяльності): суспільна небезпека та винність. Таким чином, винність (тобто наявність вини – умислу або необережності) – необхідна конститутивна ознака злочину.
Будь-який злочин є конкретною суспільно небезпечною дією або конкретною суспільно небезпечною бездіяльністю (невиконання певної дії, яку суб'єкт був зобов'язаний і міг зробити) або певною суспільно небезпечною діяльністю (тобто більш-менш тривалою поведінкою, системою взаємозалежних дій, об'єднаних певною єдністю).
Хоча у статті 11 КК України мова йде лише про дію або бездіяльність як формах вчинення злочину, цілий ряд складів Особливої частини КК України передбачає діяльність, яка не зводиться до однократної дії (зайняття забороненими видами господарської діяльності – ст. 203 КК України, проституція – ст. 303 КК України), а ст. 257 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм, прямо згадує про організаційну діяльність, характеризуючи об'єктивну сторону наданого складу злочину.
Принцип відповідальності за конкретне суспільно небезпечне діяння, що містить склад злочину, є одним з основних принципів кримінального права.
Злочин – це не просто підстава для застосування кримінальної репресії, "симптом" суспільної небезпеки особистості. Злочин – це підстава кримінальної відповідальності, об'єктивне мірило, "масштаб" відповідальності особистості.
Кримінальне право, як і будь-яке інше право (на відміну від моралі) може регулювати лише поведінку людей (а тим самим – суспільні відносини), але не їх думки, схильності, настрої. Для оцінки вчинку як правомірного або протиправного не має значення, з якими почуттями люди дотримують або порушують розпорядження правових норм: дотримання правового розпорядження, хоча б зі страху покарання, з розумінь кар'єризму, буде залишатися правомірною дією; тоді як порушення правової норми, хоча б з "благих" спонукувань, буде протиправним актом і матиме своїм наслідком правове (і моральне) осудження.
Будь-яке злочинне діяння – це не просто зовнішній тілорух або відсутність такого. Злочин є різновидом людських вчинків, а вчинком є дія або бездіяльність, яка виражає відношення людини до навколишнього світу, до суспільства. Тому кожен злочин має певний психологічний зміст; це, як правило, дія або бездіяльність, що знаходиться під контролем свідомості і волі людини.
Психологічний зміст усвідомленості особою фактичного характеру і суспільного значення діяння, яке вчиняється, або відсутність такої усвідомленості, передбачення або непередбачення суспільно небезпечних наслідків своїх дій, певне вольове до них відношення, мотиви, якими керувався суб'єкт, вчиняючи злочин, мета, котру він мав перед собою, емоції, які відчував, складають суб'єктивну (внутрішню, психологічну) сторону злочину.
Злочин – це єдність об'єктивної сторони (зовнішнього вираження, зовнішніх ознак) і суб'єктивної сторони (внутрішнього змісту, психологічних ознак) діяння, причому одна сторона без іншій у межах даної єдності існувати не може. Відповідно до цього склад злочину – це єдність чотирьох елементів: об'єкта, суб'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторони.
У підході до питання про співвідношення вини і суб'єктивної сторони злочину існують дві точки зору. Відповідно до першої з них, вина є суб'єктивною стороною злочину; поняття вини і суб'єктивної сторони за своєю сутністю є тотожними.
Відповідно до другої, у суб'єктивну сторону злочину, поряд з виною у формі умислу або необережності, входять також мотив, мета й інші психічні моменти. Прихильники цієї точки зору вказують, що, по-перше, віднесення мотиву, мети та емоцій до змісту вини розширює межі законодавчого визначення вини (умислу або необережності) і, по-друге, мотив і мета злочину не у всіх випадках заслуговують осудження і тому не охоплюються поняттям вини.
Слід розрізняти вину як психічне відношення суб'єкта, реальний умисел або реальну необережність особи, виражені у вчиненому злочині, і ознаки складу злочину, які характеризують цю суб'єктивну сторону.
Реальний умисел і реальна необережність особи виникають на підставі певного мотиву, полягають у діянні, спрямованому на певну мету. Іншими словами, мотив, мета, емоції – необхідні компоненти психічного відношення, що складає вину.
Ці психологічні елементи мають різне юридичне значення. Мета, що полягає в досягненні злочинного наслідку, є ознакою прямого умислу; мета, спрямована на результат, що знаходиться за межами складу, може характеризувати спрямованість умислу; мотив і емоції характеризують зміст умислу та ін.
Не всі елементи, що складають зміст вини, впливають на її форму та визначають її. Тому заперечення проти віднесення мотиву і мети до змісту вини засновані на змішанні понятті змісту і форми вини.
У зміст вини входять лише такі психологічні моменти, які заслуговують осудження. Навіть якщо не звертати уваги на те, що кримінальним правом негативно оцінюється не саме психічне відношення, а діяння в цілому, то окремі компоненти цього психічного відношення самі по собі, взяті ізольовано, не можуть викликати ні позитивної, ні негативної оцінки. Так, взяте ізольовано, передбачення можливих суспільно небезпечних наслідків свого діяння ще не тягне негативної оцінки і може мати місце при вчиненні як суспільно небезпечних, так і суспільно корисних вчинків (наприклад, пов'язаних з ризиком). Тому наявність мотивів та мети, які не передбачають осудження, не є аргументом проти включення їх у зміст вини. Навпроти, якщо злочин вчинений за мотивом, що не є антигромадським, це може визначати менший ступінь вини суб'єкта.
Вина за українським законодавством – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії або бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Форми вини в кримінальному праві розрізняються залежно від ступеня усвідомленості особою характеру дій, що робляться нею, і передбачення шкідливих наслідків, при одночасному урахуванні змісту і спрямованості волі винного. Кожна з форм вини складається з інтелектуальних і вольових елементів психічної діяльності.
Інтелектуальний елемент – це усвідомленість особою характеру дій, що робляться нею, тобто заснована на мисленні здібність людини розуміти як фактичну сторону своїх дій і обставин, при яких вони відбуваються, так і їх соціальний зміст і значення. Найважливішою передумовою усвідомленості характеру своїх дій є здібність людини передбачати їх можливі наслідки (фактичну сторону і соціальний зміст).
Зазначені можливості забезпечуються тим, що необхідною умовою кримінальної відповідальності є досягнення особою певного віку, а отже, придбання нею досвіду, знань тощо, а також осудність суб'єкта, тобто здібність людини усвідомлювати характер своїх дій і керувати ними
(ст. 19 КК України). Ці ж умови забезпечують здібність особи розумно приймати рішення, тобто виявляти свою волю.
Воля полягає в регулюванні людської діяльності шляхом прийняття в кожному конкретному випадку вибору рішення здійснити певні дії або відмовитися від них. Вольове регулювання – це свідомий напрямок розумових і фізичних зусиль на ухвалення рішення, досягнення поставленої мети, усунення перешкод.
Ступінь вини визначається тяжкістю винності особи перед суспільством і залежить від обставин, що як відносяться до складу злочину, так і знаходяться за його межами, а також від ступеня усвідомленості всіх цих обставин і характеру мотивації поведінки особи.
Встановлення об'єктивної істини у справі, яке є необхідною передумовою досягнення мети правосуддя в цілому, містить у собі відповідно до вимог закону і обов'язкове встановлення винності особи у вчиненні злочину.
Ця вимога виражена як у матеріальному кримінальному законі
(ч. 2 ст. 2 КК України), так і в процесуальному, яке вимагає всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України), і зокрема доведення у встановленому порядку винності обвинуваченого (ст. 64 КПК України). Доказами винності особи, як це встановлює закон, є фактичні дані та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи ( ч. 1 ст. 65 КПК України).
Таким чином, значення вини є багатоплановим.
По-перше, вина є суб'єктивною підставою кримінальної відповідальності, як обов'язкова підсистема складу злочину.
По-друге, вина, її форми, мотив і мета дають можливість розмежувати злочини, схожі за об'єктивними ознаками.
По-третє, вина, її форми, мотив і мета мають важливе значення для встановлення характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину і злочинця, впливаючи на їх класифікацію і визначаючи ступінь відповідальності і караності за вчинене.


РОЗДІЛ 2.
УМИСЕЛ ЯК ФОРМА ВИНИ ТА ЙОГО ВИДИ
2.1 Поняття і сутність умислу
Умисел є найбільш поширеною формою вини. Його висока суспільна небезпека визначається тим, що умисне діяння, свідомо спрямоване на заподіяння шкоди суспільству, створює більшу імовірність фактичного заподіяння цієї шкоди, ніж необережна дія.
Особа, що вчинила умисний злочин, також представляє значну небезпеку, оскільки в умислі найбільшою мірою виявляється негативне відношення суб'єкта до основних соціальних цінностей. Тому умисні злочини та особи, що їх вчинюють, заслуговують більш негативної моральної і правової оцінки.
Умисний злочин за інших рівних умов тягне більш суворе покарання, ніж аналогічний злочин, скоєний з необережності. За деякі суспільно небезпечні діяння кримінальна відповідальність можлива лише при умисному їх вчиненні (наприклад, заподіяння легких тілесних ушкоджень – ст. 125 КК України). Кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років передбачена лише за умисні злочини.
Вчинення умисного злочину тягне серйозні правові наслідки: судимість за умисний злочин перешкоджає передачі особи на поруки; відносно до осіб, засуджених за умисні злочини, встановлені більш суворі правила умовно-дострокового звільнення від покарання; амністія до засудженого за умисний злочин застосовується в обмеженому обсязі. Лише при вчиненні умисних злочинів можливі такі форми злочинної діяльності, як готування, замах і співучасть.
2.2 Прямий і непрямий умисел, їх інтелектуальний і вольовий елементи
Умисел буває двох видів: прямий і непрямий (ст. 24 КК України).
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Відповідно до статті 24 КК України непрямий (евентуальний) умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
На відміну від прямого умислу, при непрямому умислі особа не бажає, а лише свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. На відміну від злочинної самовпевненості, винний не розраховує на конкретні обставини, що, на його думку, повинні запобігти настанню цих наслідків.
При свідомому допущенні наслідків, характерному для непрямого умислу, злочинний наслідок не є ні метою дій винного, ні засобом її досягнення, ні етапом на шляху до мети.
Іншими словами, злочинний наслідок не потрібен винному, він його не бажає. Цей наслідок – побічний результат діяння винного, спрямованого на іншу, злочинну або незлочинну мету. Тому суспільно небезпечний наслідок у злочинах, що вчинюються з непрямим умислом, не випливає з мотивів поведінки винного, не визначається цими мотивами, не "відкриває шлях" для їх задоволення.
Навпаки, він може бути, й зазвичай є, контрмотивом (якщо суб'єкт негативно відноситься до злочинних наслідків, бажає їх ненастання), який не досягає у той же час такої сили, щоб суб'єкт відмовився від вчинення суспільно небезпечного діяння. У силу наявності антисоціальної (або асоціальної) установки винний не відмовляється від вчинення суспільно небезпечних дій, незважаючи на усвідомлення того, що вони можуть спричинити не потрібні йому суспільно небезпечні наслідки. Можна сказати тому, що злочинний наслідок при непрямому умислі – це ціна, яку винний є готовим заплатити за досягнення бажаної мети, якої він домагається ціною заподіяння шкоди суспільству, жертвуючи, таким чином, суспільними інтересами заради досягнення особистих цілей.
Злочинні наслідки, які є побічним результатом діяння винного при непрямому умислі, знаходяться в об'єктивному зв'язку або безпосередньо з діями особи, спрямованими на досягнення бажаної мети (суб'єкт стріляє з хуліганських мотивів на вулиці, внаслідок чого гине людина), або безпосередньо з настанням бажаних для особи наслідків (суб'єкт здійснює приписку в звіті, щоб створити видимість виконання будь-яких дій, у результаті чого незаконно одержує за них додаткову винагороду).
Форма зв'язку між діянням і побічними наслідками (безпосередньо або через бажаний наслідок) може виступати, як і при вчиненні злочинів з прямим умислом, у вигляді реальної можливості та у вигляді неминучості їх настання. Усвідомлюючи цей об'єктивний зв'язок і не розраховуючи на конкретні обставини, що могли б, на думку винного, запобігти настанню наслідків, винний свідомо допускає їх настання, заподіює їх з непрямим умислом. Більш того, при непрямому умислі винний може сподіватися або на те, що наслідки або не наступлять, або на певні обставини, що створюють деяку імовірність запобігання наслідків.
В. Г. Макашвілі вказує, що до непрямого умислу відносяться і випадки, коли винний сподівається на певні обставини, що містять, на його думку, деякі шанси на запобігання наслідків, якщо ця надія не досягає ступеня впевненості.
При непрямому умислі особа може байдуже або навіть негативно відноситися до злочинних наслідків, активно бажати їх ненастання, може сподіватися, що вони не наступлять, – ці відтінки відношення до злочинних наслідків не усувають непрямого умислу, якщо винний допускав їх у зазначеному вище змісті.
Тому для встановлення в діянні непрямого умислу достатньо встановити, що особа передбачала злочинні наслідки своїх дій і не розраховувала їх запобігти. Цим і встановлюється свідоме допущення наслідків.
Інтелектуальний і вольовий елементи умислу є взаємозалежними і не можуть бути протипоставлені один одному.
При вчиненні конкретного злочину інтелектуальний і вольовий елементи завжди наповнені певним предметним змістом. З'ясування змісту і спрямованості умислу має важливе практичне значення, є необхідною передумовою правильної юридичної оцінки вчиненого. Наприклад, нанесення ножового поранення залежно від змісту і спрямованості умислу може бути кваліфіковане і як нанесення тілесного ушкодження, і кaк хуліганство, і як замах на вбивство, а може бути розцінене і як вчинене в стані необхідної оборони.
Зміст інтелектуальних і вольових елементів умислу складає психічне відношення до об'єкта й об'єктивної сторони особи, що вчинила злочинне діяння.
Усвідомленість включає уявлення суб'єкта про характер тих благ (цінностей), на які спрямоване посягання, про зміст дій (бездіяльності), за допомогою яких посягання здійснюється, а також про ті обставини, при яких відбувається злочин (час, місце, спосіб, обстановка), якщо вони є обов'язковими елементами складів злочинів.
Що стосується загальних ознак, які характеризують суб'єкта злочину, – віку та осудності, то вони в зміст умислу не входять, їх усвідомленість або неусвідомленість на наявність умислу не впливає. Так, особа, яка вважає, що вона є неосудною, або 15-літній підліток, розраховуючий на те, що кримінальна відповідальність за крадіжку наступає з 16 років, будуть відповідати за вчинення умисного злочину незалежно від помилкового уявлення ознак суб'єкта злочину.
Однак умисел включає усвідомленість властивостей спеціального суб'єкта, які є обов'язковими елементами відповідних складів злочину. Наприклад, при дачі завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК України) у зміст наміру входить усвідомленість того, що особа допитується як свідок або потерпілий, а не просто розмовляє зі слідчим; у зміст умислу при ухиленні від сплати аліментів (ст. 164 КК України) входить усвідомленість того, що особа зобов'язана їх виплачувати за рішенням суду.
Усвідомленість суспільно небезпечного характеру злочинного діяння, яка є однією з необхідних ознак умислу, припускає розуміння не лише його фактичного характеру, але соціального і правового значення, тобто шкідливості цього діяння для системи конкретних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
При умислі винний усвідомлює не суспільну небезпеку взагалі, а особливий, властивий кожному виду злочинів характер суспільної небезпеки. Так, характер суспільної небезпеки розкрадання, згвалтування або хуліганства є неоднаковим, тому для з'ясування змісту умислу необхідно встановити усвідомленість певного характеру суспільної небезпеки, порушення конкретних суспільних цінностей. Неправильне встановлення характеру суспільної небезпеки злочинного діяння впливає на зміст умислу і, отже, на кваліфікацію злочину.
Усвідомленість кримінальної протиправності злочинного діяння органічно включено в усвідомленість суб'єктом суспільної небезпеки діяння, що вчинюється ним. Ця суспільна небезпека носить злочинний, іншими словами, переступаючий кримінально-правову заборону характер. Знання ж конкретності такої заборони, тобто якою статтею КК вона встановлена, яке покарання в ній передбачено, не входить у передбачення при умислі. Тому помилка в протиправності діяння не виключає вини і відповідальності особи.
Наступною ознакою, яка характеризує інтелектуальний момент умислу, є передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своєї дії (бездіяльності). Саме передбаченням настання таких наслідків і обумовлена усвідомленість винним суспільно небезпечного характеру діяння, яке ним вчинюється. Під передбаченням суспільно небезпечних наслідків розуміється наявність знання винним про ту шкоду, яка буде заподіяна його вчинком суспільству або конкретній особі.
При вчиненні умисного злочину винний передбачає не наслідки взагалі, а наслідки певного характеру і тяжкості (наприклад, заподіяння майнового збитку у великих розмірах при розкраданні, позбавлення людини життя при вбивстві). Тому для вирішення питання про зміст умислу важливо встановити, які саме наслідки передбачав винний.
Передбачення суспільно небезпечних наслідків при умислі може носити різний характер: передбачення неминучості настання таких наслідків і передбачення можливості (імовірності) їх настання внаслідок скоєного діяння.
При передбаченні суспільно небезпечних наслідків винний усвідомлює, хоча б у загальних родових рисах, розвиток причинного зв'язку між дією (бездіяльністю) і наслідком. Конкретні особливості розвитку причинного зв'язку можуть і не охоплюватися свідомістю суб'єкта. Наприклад, здійснюючи постріл при вбивстві, винний може точно не знати, потрапить куля в голову або в серце, наступить смерть негайно або через деякий час. Для наявності умислу достатньо, щоб він усвідомлював, що від його пострілу потерпілий може позбавитися життя.
Для прямого умислу характерним є передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. Так, стріляючи впритул в іншу особу, суб'єкт передбачає неминучість настання смерті. Однак у деяких випадках бажані наслідки винний може передбачати тільки як реально можливі в даному конкретному випадку. Наприклад, винний намагається з великої відстані вбити свого ворога пострілом з пістолета, хоча розуміє, що в нього немає шансів зробити влучний постріл.
Непрямому ж умислу властиво передбачення завжди лише реальної можливості, певної імовірності настання суспільно небезпечних наслідків.
Таким чином, розходження між прямим і непрямим умислом за інтелектуальним елементом полягає в неоднаковому характері передбачення наслідків: якщо прямий умисел характеризується передбаченням, як правило, неминучості настання суспільно небезпечних наслідків, то непрямому умислу властиво передбачення тільки реальної можливості настання таких наслідків.
Вольовий елемент прямого умислу визначається як бажання настання суспільно небезпечних наслідків. Предметом бажання, метою дій винного при прямому умислі є суспільно небезпечний наслідок, який є елементом наданого складу злочину. Так, при вбивстві – це смерть потерпілого, при крадіжці – заподіяння майнового збитку та ін.
Про бажання настання суспільно небезпечного наслідку при прямому умислі можна говорити у випадках, коли:
а) суспільно небезпечний наслідок є кінцевою метою дій винного. Склади злочинів, у яких мета є обов'язковим елементом злочину, вчинюються виключно з прямим умислом;
б) суспільно небезпечний наслідок є не кінцевою, а проміжною метою, що є необхідним засобом або етапом досягнення кінцевої мети, злочинної або незлочинної (наприклад, вбивство з метою приховати злочин або полегшити вчинення іншого злочину або розкрадання невеликої суми при реалізації умислу на розкрадання у великих розмірах). В усіх цих випадках винний відноситься до результату як до потрібної йому події.
Наявність хоча б одного з зазначених варіантів свідчить про заподіяння злочинного наслідку з прямим умислом.
У літературі при характеристиці вольового моменту непрямого умислу нерідко вказується на байдужне відношення винного до злочинних наслідків, у зв'язку з чим непрямий умисел іменується "злочинною байдужністю".
Дійсно, іноді винний, що діє з непрямим умислом, відноситься до злочинних наслідків з повною байдужністю. Це є вираженням глибокої антісуспільної установки суб'єкта.
Однак такого байдужного відношення може і не бути; більш того, у деяких випадках непрямого умислу воно відсутнє. Лише за одиничними винятками психічно нормальна людина не може байдуже відноситися до злочинних наслідків своїх дій, хоча б тому, що з ними пов'язана погроза настання кримінальної відповідальності.
Найчастіше суб'єкт відноситься до цих наслідків негативно, бажає їх ненастання, у результаті чого ці наслідки і виступають у ролі контрмотива. Тому вираження "байдужне відношення до наслідків" як загальної характеристики непрямого умислу, на думку П. С. Дагеля, не може бути визнано правильним.
Вираження "свідомо допускав настання наслідків", "погоджувався на їх настання", "не бажав їх і не розраховував їх запобігти", "байдуже відносився до них", вживані для характеристики непрямого умислу, можуть створити враження про пасивне відношення волі суб'єкта до заподіяного ним злочинному наслідку. Це може призводити і призводить до неправильних висновків щодо вольового характеру непрямого умислу.
Б. С. Утєвський вважає, що "при евентуальному умислі у винного є воля, спрямована на вчинення діяння і на настання бажаних винним наслідків, і відсутня воля на настання наслідків, небажаних для винного".
Б. С. Волков також зазначає, що лише дії, вчинені з прямим умислом, "власне і є суворо вольовими", а при непрямому умислі "наслідок не є безпосереднім вираженням волі; він опосередкований волею особи побічно, евентуально".
Ці неправильні, з погляду П. С. Дагеля, висновки випливають, по-перше, з ототожнення понять волі і бажання (мети) і, по-друге, з ігнорування взаємозв'язку бажаного і небажаного наслідку при непрямому умислі.
Поняття вольового акта не вичерпується бажанням, воно значно ширше. "Центр ваги у вольовій дії треба шукати як у меті, так і в наповненні, яке реалізує поставлену мету", – зазначав Б. С. Волков.
Злочинний наслідок при непрямому умислі свідомо породжується суб'єктом. Передбачаючи можливі або неминучі побічні наслідки свого діяння і вирішуючи діяти, незважаючи на їх суспільно небезпечний хaрaктер, суб'єкт у такий спосіб включає їх у свій вольовий акт, вони стають його складовою частиною, його результатом.
Не можна не погодитися з В. Г. Макашвілі, який пише, що при непрямому умислі суб'єкт приймає у своє вольове рішення настання суспільно небезпечного наслідку, що в зміст волі входять і ті наслідки, які суб'єкт не відхиляє, а враховує, як супутні, і що в цьому і полягає вольовий момент непрямого умислу.
Злочинний наслідок при непрямому умислі включається у вольовий акт суб'єкта у такий спосіб:
1) він враховується при ухваленні рішення діяти;
2) він охоплюється планом дій суб'єкта,
3) він свідомо викликається діянням суб'єкта.
Вольова дія спрямована на заподіяння всіх, що усвідомлюються і що не виключаються особою взаємозалежних наслідків, – як бажаних, так і небажаних.
Таким чином, особа, яка діє з непрямим умислом, не зацікавлена в настанні цих наслідків, хоча внутрішньо з ними погоджується, готова їх прийняти заради досягнення іншої, злочинної або незлочинної, мети. Прагнення досягти поставлену мети є у такому ступені сильним, що усвідомленість настання побічних злочинних наслідків не стримує особу від вчинення дій, які передбачають настання цих непотрібних наслідків.
Так, байдуже до можливих наслідків своїх дій відносився Н., який, знаходячись у нетверезому стані, відкрив безладну стрілянину в кімнаті, повної людей, внаслідок чого вбив одного з присутніх і трьох осіб поранив. Н. усвідомлював суспільну небезпеку своєї поведінки, передбачав реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, але байдуже до них відносився, свідомо допускаючи в числі цих наслідків і смерть будь-кого з присутніх.
Іноді злочин з непрямим умислом відбувається одночасно з вчиненням іншого злочину, здійснюваного з прямим умислом.
Наприклад, А. підпалює будинок, щоб помститися своєму сусідові М. шляхом заподіяння майнового збитку. При цьому він знає, що в будинку знаходиться стара і хвора мати М., яка може загинути при пожежі. Внаслідок підпалу згоряє будинок і гине мати М. У наданому випадку А. винний у знищенні майна, вчиненому з прямим умислом, а також у вбивстві, скоєному з непрямим умислом: він передбачав, що в результаті його діяння може загинути мати М., не бажав її смерті, але свідомо допускав такий наслідок.
Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значення.
Без встановлення в діянні ознак прямого або непрямого умислу неможливо зробити висновок про наявність умисної вини. Деякі злочини можуть вчинятися тільки з прямим умислом (наприклад, крадіжка, тобто ті злочинні діяння, ознакою складу яких є мета злочину), і, отже, при відсутності його ознак відсутній склад даного злочину. Крім того, попередня злочинна діяльність – готування до злочину (ст. 14 КК України) і замах на злочин (ст. 15 КК України) – також можливі лише при наявності прямого умислу.
2.3 Характерні риси заздалегідь обдуманого і раптово виниклого, конкретизованого і неконкретизованого умислу
Теорії кримінального права і судово-слідчій практиці відомі різновиди як прямого, так і непрямого умислу: умисел заздалегідь обдуманий (передумисел) і раптово виниклий; умисел конкретизований і неконкретизований.
Перелічені різновиди умислу не складають самостійних форм вини, не заміняють понять прямого і непрямого умислу, а існують лише в їх межах, набуваючи ступінь вини.
Характерна риса заздалегідь обдуманого умислу полягає в тому, що його виникнення відділене від вчинення злочину деяким проміжком часу, протягом якого суб'єкт зміцнюється у рішучості вчинити злочин, обмірковує план вчинення свого злочинного умислу тощо. Деякі злочини, які вимагають певних підготовчих дій, можуть бути скоєні тільки з заздалегідь обдуманим умислом (наприклад, контрабанда – ст. 201 КК України).
Раптово виниклий умисел характеризується тим, що умисел вчинити злочин виникає несподівано і відразу ж виконується. Зазвичай, поява такого умислу зумовлена зовнішньою обстановкою, яка сприяє вчиненню злочину. Зокрема, такий умисел може виникнути внаслідок сильного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого (умисел, що виник у стані сильного хвилювання, іноді називають афектованим). Цю обставину законодавець розглядає або як пом'якшуючу відповідальність (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України), або, у ряді випадків, як впливаючу на кваліфікацію умисно вчиненого злочину.
Однак умисел вчинити злочин може виникнути раптово і під впливом інших обставин. Наприклад, умисел вчинити крадіжку може виникнути раптово у недостатньо свідомої особи, яка побачила залишене без догляду чуже майно.
Заздалегідь обдуманий і раптово виниклий умисел може бути як прямим, так і непрямим.
Залежно від того, наскільки конкретно уявляє собі винний суспільно небезпечні наслідки злочинного діяння, умисел поділяється на конкретизований і неконкретизований.
Конкретизований умисел характеризується наявністю у винного уявлення про певний характер і обсяг шкоди, що завдається діянням. Такий вид умислу може бути простим, коли суб'єкт має умисел заподіяти лише один конкретний злочинний результат, або альтернативним, коли винний допускає можливість заподіяння в результаті свого діяння одного з декількох передбачених ним індивідуально-визначених злочинних наслідків.
Наприклад, суб'єкт передбачає, що в результаті його дій може наступити або смерть потерпілого, або йому буде заподіяне тяжке тілесне ушкодження, і бажає або свідомо допускає настання будь-якого з передбачених наслідків. Кваліфікувати злочини, які вчиняються з альтернативним умислом, належить залежно від наслідків, що фактично наступили.
Неконкретизований умисел характеризується тим, що злочинний наслідок, який наступив, хоча і передбачався винним, але в його уявленні не був визначений реальний розмір заподіяного збитку, тому суб'єкт готов спричинити будь-яку шкоду. Так, наносячи удари по голові, винний передбачає, що в результаті потерпілому будуть заподіяні тілесні ушкодження, але точно не знає, якого ступеня – тяжкі, менш тяжкі або легкі. Відповідальність у цьому випадку також наступає за фактично заподіяні тілесні ушкодження, тому що можливість будь-яких з них однаково охоплюється умислом суб'єкта, і він їх бажає або свідомо допускає.
Заздалегідь обдуманий умисел звичайно свідчить про стійкість злочинних схильностей суб'єкта, його злочинної витонченості. Проте оцінювати заздалегідь обдуманий умисел завжди тільки як більш небезпечний порівняно з раптово виниклим було б неправильно. Заздалегідь обдуманий умисел може свідчити про тяжку внутрішню боротьбу, яка передувала рішенню вчинити злочин, про те, що перехід від умислу вчинити злочин до його виконання представляв для винного більш значні труднощі, ніж для особи, яка діяла з раптово виниклим умислом.
В окремих випадках раптово виниклий умисел може не знижувати ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, а підвищувати його, оскільки свідчить про вищий ступінь легкості, з яким суб'єкт вирішується на вчинення злочину (наприклад, вбивство з хуліганських мотивів – п. 7
ч. 2 ст. 115 КК – як правило, вчиняється з раптово виниклим умислом).
Отже, такою є стисла характеристика умислу як форми вини та його видів.


РОЗДІЛ 3.
УМИСЕЛ І ПЕРЕДБАЧЕННЯ НЕМИНУЧОСТІ НАСТАННЯ НАСЛІДКІВ
Передбачення неминучості настання наслідків можливо як при прямому, так і при непрямому умислі. Однак у літературі панує точка зору про несумісність непрямого умислу з передбаченням неминучості наслідків.
Прихильники цієї точки зору по-різному і багато в чому суперечливо аргументують свою позицію. У цих аргументах необхідно розібратися, тому що надане питання має важливе теоретичне і практичне значення: від його рішення залежить не лише правильне розуміння прямого і непрямого умислу, обсягу цих понять, але і вирішення таких питань, як визнання або невизнання попередньої злочинної діяльності з непрямим умислом, кваліфікація деяких злочинів, наприклад, розкрадань та ін.
А. А. Піонтковський та інші автори вказують, що усвідомленість неминучості настання злочинного наслідку своїх дій несумісно з їх небажанням і лише свідомим допущенням.
Це положення звичайно обгрунтовується тим, що оскільки суб'єкт усвідомлює неминучість суспільно небезпечного наслідку свого діяння й усе ж його вчиняє, він "не може не бажати" настання цього наслідку.
Цей аргумент заснований на змішанні інтелектуального і вольового моментів умислу і суперечить психологічному поняттю бажання. Наслідок, що не є ні метою, ні засобом, ні етапом досягнення мети, не може бути предметом бажання, незалежно від того, усвідомлюється він як можливий або як неминучий. Побічний наслідок при непрямому умислі не може розглядатися як засіб досягнення