К УМИСНЕ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНЕ УШКОДЖЕННЯ.

Курсова робота

з дисципліни "Кримінальне право України (Особлива частина)"
на тему:
УМИСНЕ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНЕ УШКОДЖЕННЯ
(ст. 122 КК України)

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття тілесного ушкодження. Класифікація тілесних
ушкоджень та встановлення ступеня їх тяжкості 5
1.1 Поняття тілесного ушкодження. Класифікація тілесних ушкоджень за кримінальним законодавством
України 5
1.3 Порядок проведення судово-медичної експертизи з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень 11
2. Загально-кримінальна характеристика умисного
середньої тяжкості тілесного ушкодження 15
3. Відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості за законодавством зарубіжних країн 22
Висновки 29
Список використаної літератури 32


ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що фізичне й психічне здоров'я є одним з найважливіших людських благ. Саме нормальне здоров'я забезпечує особі високий рівень соціальної активності, сприяє розвитку її талантів і здібностей. Заподіяння шкоди здоров'ю завдає особі у багатьох випадках значну фізичну, моральну й матеріальну шкоду (останнє пов'язане із витратами на відновлення здоров'я, лікування й реабілітацію).
Заподіяння шкоди здоров'ю людини є негативним чинником і для суспільства в цілому, яке також потерпає від втрати або зниження соціальної активності кожного з його членів.
Кримінально-правова охорона життя і здоров'я має універсальний характер, вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворого, як героя, так і завзятого злочинця.
Злочини проти здоров'я, до яких належить заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості, – це протиправні умисні або необережні діяння, що безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або психічної шкоди здоров'ю інших осіб.
Тілесне ушкодження – протиправне завдання шкоди здоров'ю потерпілої особи, яке полягає у порушенні анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій внаслідок застосування одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих чинників – фізичних, хімічних, біологічних, психічних.
Згідно з КК України, тілесні ушкодження поділяються на три ступеня тяжкості: тяжкі тілесні ушкодження, середньої тяжкості тілесні ушкодження, легкі тілесні ушкодження (їх ознаки передбачені відповідно у ст. ст. 121, 122, 125 КК).
Особливостям кримінальної відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості приділяли увагу у своїх працях такі відомі українські та російські науковці, як Бажанов М. І. Борисов В. І., Гриневич В. І., Куц В. М., Мельник М. І., Навроцький В. О., Расторопов С. В., Сафронов С. О., Сташис В. В., Стрельцов Є. Л., Хавронюк М. І. та ін.
Мета роботи – з'ясувати особливості змісту кримінально-правових норм про відповідальність за умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Об'єктом дослідження є кримінальна відповідальність за умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Предметом дослідження виступають норми КК України і кримінального законодавства зарубіжних країн, в яких містяться положення щодо встановлення кримінальної відповідальності за заподіяння умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Завдання дослідження:
– визначити поняття тілесного ушкодження;
– навести класифікацію тілесних ушкоджень за кримінальним законодавством України;
– розглянути порядок проведення судово-медичної експертизи з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень;
– надати загально-кримінальну характеристику умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження;
– висвітлити особливості відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості за законодавством зарубіжних країн.
Методи дослідження – описовий, порівняльний.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури. При дослідженні теми було використано 30 джерел.

1. ПОНЯТТЯ ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ СТУПЕНЯ
ЇХ ТЯЖКОСТІ
1.1 Поняття тілесного ушкодження. Класифікація тілесних ушкоджень за кримінальним законодавством України
При виборі способу визначення поняття і, власне, розробленні дефініцій необхідно брати до уваги наукові розробки, результати досліджень, а також висновки юридичної науки та логіки.
О. М. Васильєв вважає, що "в юриспруденції, як і в будь-якій науці, завдання визначення (дефініції) як логічної операції над поняттями полягає в тому, щоб розкрити зміст цих понять указаниям на основні, суттєві ознаки досліджуваного предмета, які відрізняють його від інших суспільних явищ і виділяють його з численності правових" [12, с. 10].
Щоб правильно вибрати спосіб визначення поняття, необхідно передусім вирішити питання про те, наскільки точним повинен бути зміст поняття, який обсяг йому надати.
Фізичне (тілесне) ушкодження – це шкода матеріальна і разом з тим немайнова. Шкідливі зміни відбуваються в тілесній (тобто матеріальній) сфері потерпілого під впливом визначених зовнішніх впливів. Ці зміни в тілесній сфері спричиняють або можуть спричинити негативні зміни в психічній сфері та (або) в майновій сфері. Негативні зміни в психічній сфері можуть виявитися в обох видах страждань (моральна шкода), а негативні зміни в майновій сфері – у витратах, пов'язаних з корекцією або функціональною компенсацією тілесних недоліків [29, с. 29].
Більш розповсюдженим є таке визначення: тілесним ушкодженням визнається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, внаслідок порушення анатомічної цілісності або фізіологічної функції тканин чи органів потерпілого [23, с. 82].
Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров'ю людини. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров'ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при здійсненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187 КК).
Здоров'я людини як об'єкт тілесного ушкодження може виступати з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров'я кожної людини незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка перебуває в безнадійному стані внаслідок травми тощо), а також від її моральних якостей, віку, посадового положення тощо [17, с. 45].
Тілесне ушкодження – це посягання на здоров'я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і кримінальну відповідальність тягне лише у випадках, якщо воно є засобом здійснення іншого злочину. Наприклад, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК [24, с. 112].
З об'єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяно дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (завдання удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін.). Винний може використати різні знаряддя й засоби, фактори природи тощо.
При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіянню шкоди чужому здоров'ю, за умови, якщо він був зобов'язаний і мав можливість здійснити їх (наприклад, вигул злої собаки без намордника, внаслідок чого вона покусала перехожого, заподіявши йому тілесні ушкодження).
Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.
З метою досягнення термінологічної та правової коректності О. М. Ерделевський пропонує ввести поняття "тілесна шкода" взагалі замість поняття "ушкодження здоров'я" [Э0, с. 12].
Втім, на нашу думку, ці поняття збігаються частково, оскільки поняття "тілесна шкода" не охоплює душевного і емоційного стану особи. Тобто вони співвідносяться як загальне (ушкодження здоров'я) і часткове (тілесна шкода).
Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 р. № 6 (надалі – Правила).
Згідно із Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома критеріями:
1) патологічний (головний) – визначає небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характер і ступінь порушень цілісності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;
2) економічний (додатковий) – визначає ступінь втрати працездатності;
3) естетичний (додатковий) – визначає знівечення обличчя потерпілого.
У кримінальному законодавстві України тілесні ушкодження за ступенем тяжкості класифікуються на тяжкі, середньої тяжкості й легкі.
Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.
Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю Можливе чи дійсне відвернення смерті у таких випадках не береться до уваги при оцінці небезпечності зазначених тілесних ушкоджень для життя [18, с. 101].
До тяжких тілесних ушкоджень належать:
1) проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітини, живота, горла;
2) перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток, кісток таза, переломи або вивихи шийних хребців, грудних, поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;
3) закриті ушкодження органів грудної та черевної порожнин;
4) ушкодження основних кровоносних судин: аорти, сонної артерії, плечової, стегнової і підколінної артерій чи їх вен;
5) стискування органів шиї або інші види механічної асфіксії, що загрожують життю;
6) хімічні, термічні або інші опіки ІІІ і ІV ступеня, що становлять 15% поверхні тіла, а також опіки ІІ ступеня, що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших розмірів, які супроводжувалися шоком тяжкого ступеня.
Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би однієї із зазначених ознак.
Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 121 КК), якщо воно:
1) вчинене способом, що має характер особливого мучення або мордування;
2) було вчинене групою осіб;
3) було вчинене на замовлення;
4) було вчинене з метою залякування потерпілого;
5) спричинило смерть потерпілого.
Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний завдає потерпілому особливо тяжких страждань і спеціально діє у такий спосіб, щоб заподіяти особливі муки, нестерпний фізичний біль тощо [16, с. 97].
Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена ст.ст. 122, 123 та 128 КК.
Умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості мають такі ознаки:
1) у момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого;
2) не мають наслідків, передбачених ст. 121 КК;
3) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органа;
4) призводять до іншого тривалого розладу здоров'я.
Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг та ін.). Це можуть бути й випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.
До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана із порушенням функцій будь-якого органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).
Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я, для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21 день).
Згідно із Правилами тривалими визнаються й такі тілесні ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк, більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну третину (від 10 до 33%).
Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 119 КК як необережне вбивство.
Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид.
Наприклад, за ч. 1 ст. 121 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.
Ознаками легкого тілесного ушкодження є короткочасний розлад здоров'я та незначна стійка втрата працездатності.
Легке тілесне ушкодження може бути таким, що:
1) спричинило короткочасний розлад здоров'я чи незначну стійку втрату працездатності;
2) не спричинило зазначених наслідків.
Короткочасним належить вважати розлад здоров'я тривалістю понад шести днів, але не більше як три тижні (21 день).
Під незначною стійкою втратою працездатності належить розуміти втрату загальної працездатності до 10%.
Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності, – це ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів.
Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377 КК, ч. 2 ст. 398 КК).
Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за спрямованістю умислу – за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121 або 122 КК.
1.2 Порядок проведення судово-медичної експертизи з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень
Порядок проведення судово-медичної експертизи з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень регламентується Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України, Законом України "Про судову експертизу" від 25.02.1994 р. в ред від 09.07.2007 р., Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 р. № 6, Порядком організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.1994 р. № 221.
Судово-медична експертиза з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться судово-медичним експертом шляхом медичного обстеження потерпілих [9, с. 84].
Проведення цієї експертизи лише за медичними документами (історією хвороби, індивідуальною картою амбулаторного хворого тощо) допускається у виняткових випадках і лише за наявності справжніх повноцінних документів, що містять вичерпні дані про характер ушкоджень, їх клінічний перебіг та інші необхідні відомості [9, c. 85].
Судово-медичний експерт встановлює особу обстежуваного за паспортом чи іншим документом, що його замінює, з'ясовує у нього обставини заподіяння ушкоджень, скарги та, за потребою, інші відомості; ознайомлюється з матеріалами справи і наявними медичними документами. Всі отримані відомості фіксуються у висновку експерта (акті судово-медичного обстеження).
Якщо необхідні медичні документи експерту не подані, він заявляє особі чи органу, що призначив експертизу, клопотання про надання відповідних документів.
Судово-медичний експерт, оцінюючи строки порушення анатомічної цілості тканини і органів та їх функцій, виходить із звичайної їх тривалості, навіть у тих випадках, коли потерпілий не звертався за медичною допомогою. Якщо тривалість цього порушення, що зазначена в наявних медичних документах, не відповідає характеру тілесного ушкодження і не підтверджується об'єктивними відомостями, судово-медичний експерт відзначає цю обставину і встановлює ступінь тяжкості, виходячи із звичних термінів [9, с. 86].
Загострення попередніх захворювань після заподіяння тілесного ушкодження, а також інші наслідки ушкодження, що обумовлені не власне характером цього ушкодження, а випадковими обставинами (наприклад, алкогольним сп'янінням), індивідуальними особливостями організму (наприклад, гемофілією), дефектами надання медичної допомоги тощо не повинні враховуватися при оцінці ступеня тяжкості.
В таких випадках експерт зобов'язаний вказувати характер причинно-наслідкових зв'язків між ушкодженням і такими наслідками.
Ушкодження хворобливо змінених тканин і органів може бути розцінено за ступенем тяжкості як ушкодження здорових, якщо між цим ушкодженням і несприятливим кінцем є прямий причинний зв'язок.
При експертизі тілесних ушкоджень у висновках експерта (акті) повинні бути відображені:
– характер ушкоджень з медичної точки зору (садно, синець, рана, перелом кістки тощо), їх локалізація і властивості;
– вид знаряддя чи засобу, яким могли бути спричинені ушкодження;
– механізм виникнення ушкоджень;
– давність (термін) спричинення ушкоджень;
– ступінь тяжкості тілесних ушкоджень із зазначенням кваліфікаційної ознаки – небезпека для життя, розлад здоров'я, стійка втрата загальної працездатності тощо.
Підсумки у висновку експерта (акті) повинні бути результатом аналізу відомостей, що встановлені при проведенні експертизи. Вони повинні бути детальними і науково обгрунтованими.
Складання так званих попередніх висновків, що містять згадане твердження про ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, неприпустиме.
У випадках встановлення за об'єктивними медичними відомостями, що тілесне ушкодження було небезпечним для життя чи коли наслідки і кінець ушкодження, що не було небезпечним для життя, не викликає сумнівів, судово-медичний експерт визначає ступінь тяжкості тілесного ушкодження, не очікуючи його кінця.
При наявності ушкоджень різного ступеня тяжкості експерт не має права визначити цей ступінь "у сукупності" за найбільш тяжким ушкодженням. В таких випадках можливе лише об'єднання однакових за ступенем тяжкості ушкоджень.
Судово-медичному експерту належить утриматись від встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень у випадках:
– невизначеності клінічної картини чи недостатнього клінічного і лабораторного обстеження потерпілого;
– невизначеного кінця ушкодження, що не було небезпечним для життя;
– відмови обстежуваного від додаткового огляду чи явки його на повторне обстеження, якщо це позбавляє експерта можливості правильно оцінити характер ушкодження, його клінічний перебіг і кінець.
Висновок експерта видається на руки особі, що призначила експертизу, чи за його вказівкою надсилається поштою. У випадках, коли акт судово-медичного обстеження не був отриманий, він надсилається поштою не пізніше місяця після його укладення.
Видача документа на руки обстеженому допустима лише за письмовим дозволом слідчо-судових органів.
Заміна висновку експерта (акта) випискою чи іншими документами забороняється.
Таким чином, здоров'я людини є одним із її найважливіших особистих благ. Тілесне ушкодження – це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.
За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяють на тяжкі, середньої тяжкості та легкі. Міністерством охорони здоров'я України затверджено Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.


2. ЗАГАЛЬНО-КРИМІНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УМИСНОГО СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ
Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена ст.ст. 122 та 128 КК.
Об'єктом злочину є здоров'я особи.
Об'єктивну його сторону характеризують:
1) діяння (дія або бездіяльність);
2) наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;
3) причинний зв'язок між зазначеними діянням та наслідками [17, с. 46].
Як випливає з ч. 1 ст. 122 КК, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке:
1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК;
2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.
Тривалим слід вважати розлад здоров'я строком понад три тижні (більш як 21 день).
Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК.
Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК.
Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.
Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 КК наслідків.
Вивчення та аналіз діяльності співробітників ОВС України стосовно розслідування злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості дозволило виявити ряд чинників, які негативно впливають на здійснення кримінального судочинства щодо зазначених злочинів. Такі чинники умовно можливо поділити на дві групи:
1) перепони правового характеру;
2) об'єктивні чинники, які впливають на процес збирання доказів щодо скоєння злочину, передбаченого ст. 122 КК України [22, с. 31].
Негативний чинник правового характеру полягає у тому, що ч. 1 ст. 13 КК України визначає поняття закінченого злочину. Останній визнається закінченим, якщо діяння особи містять усі ознаки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК. Відповідно, якщо діяння не містить усіх ознак складу злочину, воно визнається незакінченим злочином (ч. 2 ст. 13 КК).
Оскільки злочин, передбачений ст. 122 КК, є злочином з матеріальним складом, то теоретично, як вже зазначалось, момент його закінчення починається з факту настання наслідків, вказаних у гіпотезі статті. Тобто, повинні настати суспільно небезпечні наслідки, зокрема:
1) у потерпілого має бути тілесне ушкодження, що призвело до тривалого розладу здоров'я більш ніж 21 день;
2) наявне у потерпілого тілесне ушкодження спричинило йому стійку втрату працездатності від 10% до 33%.
З цього приводу постає питання про те, коли слід вважати закінченим злочин, передбачений ст. 122 КК за кваліфікуючою ознакою – спричинення тривалого розладу здоров'я.
Фактично виходить, що між суспільно небезпечним діянням, у ході якого заподіяно тілесне ушкодження, та визначеним остаточним результатом цього ушкодження, що є кваліфікуючою ознакою, є певний проміжок часу – 21 день. У період збігу цього часу немає кримінально-правових ознак об'єктивної сторони злочину у вигляді настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 122 КК.
Більш того, до минання 21 дня тілесні ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, у часовому обчисленні формально є ознакою легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК).
Отже, постає питання про те, який злочин скоєно [22, с. 32].
Якщо тілесне ушкодження призвело до розладу здоров'я до 6 днів, то діяння спід кваліфікувати за ознаками ч. 1 ст. 125 КК. Якщо ж – до розладу здоров'я від 6 до 21 дня, то кваліфікація повинна здійснюватися за ч. 2 ст. 125 КК.
Таким чином, з моменту заподіяння тілесного ушкодження і до часу минання 21 дня існує ситуація, коли неможливо точно встановити кваліфікуючі ознаки ст. 122 КК [22, с. 33].
Саме через це на практиці виникає проблема, коли є приводи до порушення кримінальної справи, але орган дізнання або слідчий не можуть вирішити питання стосовно порушення або відмови у порушенні кримінальної справи.
Суб'єктом злочину, який аналізується, є осудна особа, що досягла 14-річного віку.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Зазвичай, умисел має неконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121 КК [24, с. 117].
Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках:
1) коли нею є залякування потерпілого або його родичів;
2) коли нею є примушування до певних дій [17, с. 46].
Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 345 КК, ч. 2 ст. 350 КК, ч. 2 ст. 377 КК, ч. 2 ст. 398 КК). Кваліфікувати дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно.
Дії особи, яка заподіяла потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості під час вчинення хуліганства, підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів.
Так, вироком Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2003 р. Д. і К. визнано винними й засуджено за ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК за те, що вони у співучасті з Б. та М. 18 грудня 2002 р. приблизно о 21-й годині вчинили на вулиці хуліганські дії щодо М. М. та П. При цьому Д. і К. після того, як М. М. упав на землю, руками й ногами побили його, внаслідок чого останній одержав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діями всіх засуджених П. було заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 червня 2003 р. вирок залишено без зміни.
У касаційному поданні заступник прокурора Закарпатської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. і Д. – виключення з кваліфікації їх дій ч. 1 ст. 122 КК як зайвої, оскільки склад злочину "хуліганство" охоплює заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до чинного кримінального закону такі насильницькі дії, як побої, мордування, умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, а також умисне знищення чи пошкодження майна характеризують особливу зухвалість як одну з ознак хуліганства і тому додаткової кваліфікації не потребують. Якщо ж під час хуліганських дій вчинено злочини, які за своїми ознаками і ступенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства (у даному випадку – умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості), то ці злочини мають кваліфікуватися за сукупністю з хуліганством, оскільки вони не охоплюються жодною з частин ст. 296 КК.
За таких обставин дії К. і Д. правильно кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання відмовила [8, с. 103].
Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його з метою:
1) залякування потерпілого або його родичів;
2) їх примусу до певних дій.
Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.
Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб [17, с. 47].
Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122 КК, є те, що вони не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичів до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у ч. 2 ст. 122 КК, тоді як у ч. 2 ст. 121 КК вона не передбачена.
У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122 КК, примус означає домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень ст. 40 КК.
Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання – слід кваліфікувати відповідно за ч. З ст. 189 КК, ч. З ст. 206 КК, ч. З ст. 355 КК.
Під родичами у цій статті розуміються не лише близькі родичі, а й інші родичі потерпілого.
Необхідно враховувати також і те, що постановою № 2 Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" (ст. 26) передбачено, що у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як вбивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесною ушкодження і кваліфікувати відповідно за ст. 119 чи ст. 128 КК.
Вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цих діянь з непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на конкретні обставини, які могли б його відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості – від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати) [13, с. 26].
Наприкінці розділу доцільно зауважити про таке. Відповідно до ст. 12 КК критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, а роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК.
Відтак, порівнюючи між собою склади злочинів, за вчинення яких КК передбачає повністю однакові, ідентичні санкції, мусимо дійти висновку, що цілком однаковим є ступінь тяжкості злочинів, передбачених ч. 2 ст. 122 КК (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне з метою залякування потерпілого чи примусу до певних дій) і ч. 1 ст. 127 КК (умисне заподіяння сильного фізичного болю з метою спонукати потерпілого вчинити дії, що суперечать його волі).
Видається, що у даному випадку ступінь тяжкості цих злочинів аж ніяк не може бути однаковим. Це суд має враховувати при визначенні покарання винній особі.

3. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАПОДІЯННЯ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Розглянемо відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості за законодавством зарубіжних країн.
Так, статтями 113 і 114 КК Росії, 150 і 151 КК Білорусі передбачена відповідальність за заподіяння у стані афекту та при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, не лише тяжкої, а й середньої тяжкості шкоди здоров'ю.
Натомість, при перевищенні меж необхідної оборони відповідальність за заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров'ю не настає (ч. 1 ст. 114 КК Росії, ст. 152 КК Білорусі).
Вартим уваги є і те, що у КК Росії обтяжуючими заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження обставинами визнані вчинення його:
1) щодо особи чи її близьких у зв'язку зі здійсненням цією особою службової діяльності чи виконанням громадського обов'язку;
2) з особливою жорстокістю або щодо особи, яка завідомо для винного перебувала в безпорадному стані;
3) загальнебезпечним способом;
4) з хуліганських мотивів;
5) з мотивів національної, расової, релігійної ненависті чи ворожнечі;
6) з метою використання органів чи тканин потерпілого (ч. 2 ст. 111), а особливо обтяжуючою – вчинення його щодо двох чи більш осіб (ч. З ст. 111).
Згідно зі ст. 154 КК Білорусі обставинами, обтяжуючими заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, є вчинення його щодо завідомо вагітної жінки, неповнолітнього або особи, яка перебуває у безпорадному чи залежному стані.
КК Латвії визначає певну низку обтяжуючих та особливо обтяжуючих ознак умисного тяжкого (ч.ч. 2 і 3 ст. 125) та середньої тяжкості (ч. 2 ст. 126) тілесних ушкоджень.
Такими є, зокрема, вчинення цих злочинів:
– у зв'язку з виконанням потерпілим чи його близьким службових або професійних обов'язків, їх участі у попередженні чи запобіганні протиправного діяння або у зв'язку з дачею показань у суді чи на досудовому слідстві (зрозуміло, що наявність цієї ознаки у ст. ст. 118, 125 і 126 робить зайвим створення цілої низки злочинів проти порядку управління, проти правосуддя тощо);
– особою, яка раніше вчинила злочини, передбачені ст. ст. 116-118, 125;
– особою, поміщеною у місце утримання затриманих, попереднього ув'язнення чи позбавлення волі.
У главі XVІІІ КК Литви, як і в КК Росії, КК Білорусі, КК Латвії, КК Молдови, КК Франції, КК Бельгії та інших держав, визначено цілу низку ознак, обтяжуючих заподіяння шкоди здоров'ю (частини 2 статей 135 і 138), схожі до тих, що передбачені його ст. 129 "Вбивство".
У КК Молдови розрізняються поняття "тілесне ушкодження" та "інша шкода здоров'ю". Їх одночасне застосування порушує вимогу щодо лаконічності закону і є зайвим, адже друге з них охоплює перше. Науковці також зазначають, що поняття "шкода здоров'ю" є більш широким, оскільки крім тілесних ушкоджень включає захворювання і патологічні стани [21, с. 314].
Як види шкоди здоров'ю у КК Естонії виділяються лише тяжка шкода здоров'ю (ст. ст. 118 і 119) та шкода здоров'ю, а також побої і катування (ст. ст. 121-122).
Перелік тілесних ушкоджень, які належать до тяжких (ст. 128) і до середньої тяжкості (ст. 129), визначено не в підзаконних актах, а безпосередньо в КК Болгарії, що треба підтримати з огляду на зміст принципу законності.
Тілесні ушкодження, які не підпадають під ці ознаки, визнаються легкими (ст. 130). При цьому, як випливає із ст. 124, будь-який вид тілесних ушкоджень може стати причиною смерті [28, c. 664].
Для того, щоб кожен раз не перелічувати ознаки, обтяжуючі заподіяння шкоди здоров'ю, болгарський законодавець зробив по-іншому. У диспозиціях ст. 131 КК Болгарії встановлена відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень (незалежно від їх ступеня) за обтяжуючих та особливо обтяжуючих обставин (їх перелік фактично не відрізняється від аналогічного переліку у ст. 116, яка встановлює відповідальність за вбивство), а в санкціях визначені різні міри покарання – залежн