К ВИДИ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОМ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОМ І У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Позбавлення волі в системі кримінальних покарань:
історичний, правовий та соціальний аспекти 7
Розділ 2 Види позбавлення волі згідно із класифікацією,
прийнятою у законодавстві і кримінальному праві України
та зарубіжних країн 12
2.1 Позбавлення волі на певний строк 12
2.2 Довічне позбавлення волі 15
Розділ 3 Поняття і види класифікації засуджених до позбавлення волі 23
Висновки 27
Список використаної літератури 31

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Позбавлення волі тривалий період було основним видом кримінального покарання в Україні. Такий підхід призвів до існування складної проблеми – наявності великої кількості засуджених до позбавлення волі, переповненості виправних колоній тощо.
Згідно із статистичними даними судів у 2006 р. було засуджено 230903 особи, що складає 1% працездатного населення України (в 2005 р. – 222239 осіб). До покарання у виді позбавлення волі засуджено 82869 осіб, що складає 35,89% від загального числа засуджених [6, с. 72].
Аналізуючи цю статистику, треба констатувати той факт, що в Україні позбавлення волі є головним видом покарання.
У 2006 р. порівняно з 2005 р. на 13% зросла кількість засуджених підлітків, що складає 20016 осіб. Із них засуджено до покарання у виді позбавлення волі 4810 осіб (зростання на 8%) [4, с. 36].
Якщо при цьому врахувати, що в Україні відсутні ювенальні, тобто спеціалізовані суди для підлітків, і їх судять як дорослих, то така велика кількість молоді, яка набувала тюремного досвіду, не може не викликати хвилювання.
Залишається великим і число засуджених жінок – 31912. Вельми мало застосовується взагалі в Україні така міра кримінального покарання як штрафи. Такий вирок був винесений лише 6649 засудженим, що складає 2,88% [6, с. 75].
З того факту, що вироки з термінами позбавлення волі до 3-х років винесені 48689 особам (58,75%), виходить, що, як і раніше, більше половини відправлених "за колючій дріт" правопорушників скоїли не тяжкі злочини. Проводячи у відриві від сім'ї та близьких в несприятливих соціальних та психологічних умовах рік чи два, вони повертаються до суспільства. Набутий ними за цей час "багаж" знань та вражень (а можливо і захворювань) навряд чи підвищить можливість для працевлаштування і навіть просто для нормального побуту в житті.
Якщо взяти до уваги, що особливо активно знайомляться з життям "за поняттями" підлітки, неважко зробити висновки про те, наскільки ефективно здійснюється в нашій країні "боротьба зі злочинністю", і які перспективи для безпечного життя громадян у недалекому майбутньому створюються наразі завдяки існуючій судовій практиці.
Зовсім інший підхід до застосування позбавлення волі можна побачити в зарубіжних країнах.
Так, сучасна (на початок XXІ ст.) судова практика в одній з найбільших держав Європи – ФРН така: понад 80 % усіх покарань, які призначаються повнолітнім засудженим, це штрафи. Лише 8% цих штрафів внаслідок їх несплати згодом замінюються на позбавлення волі [30, с. 566].
Покарання у виді позбавлення волі приблизно у 69% випадків зупиняється з призначенням випробування (випробування скасовується і покарання виконується лише у 28% випадків). У цілому менше 7,5% усіх засуджень до позбавлення волі насправді приводить засуджених за стіни в'язниць. Із них 33% звільняються умовно-достроково після відбуття 2/3 або половини призначеного покарання [30, с. 567].
Порівняймо: в Україні, у структурі основних видів покарання, призначених засудженим у 2005 р. штраф становив 4,4%, громадські роботи – 1,4%, виправні роботи – 1,6%, обмеження волі – 1,%, арешт – 1,0%, позбавлення волі на певний строк – 30,3% [30, с. 568].
Крім того, у зв'язку із застосуванням у багатьох кримінальних законах європейських держав терміна "ув'язнення" замість терміна "позбавлення волі", а також терміна "обмеження права" замість терміна "позбавлення права" треба вказати на таке.
Відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж у таких випадках, як, зокрема, законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом.
Згідно із статтями 63 і 64 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Отже, особа не може бути законно позбавлена того чи іншого права, а лише обмежена у користуванні ним.
З урахуванням цього назви відповідних покарань у КК України, на наш погляд, необхідно змінити. Втім, це не стосується таких видів покарань (заходів безпеки), як позбавлення прав водія чи позбавлення права на керування транспортними засобами, позбавлення ліцензії тощо, оскільки ці права не є конституційними правами.
Мета роботи полягає у комплексному розгляді інституту позбавлення волі як складової сучасної системи покарання, що склалася в законодавстві й кримінальному праві України, виділенні його видів та їх характеристиці.
Предмет дослідження – норми КК України, якими врегульовано правовий зміст та порядок призначення кримінального покарання у виді позбавлення волі, норми КВК України, що регулюють особливості відбування покарання у виді позбавлення волі.
Методи дослідження – описовий, порівняльний.
У процесі досягнення мети роботи вирішувались такі завдання:
– розглянути історичний, правовий та соціальний аспекти позбалення волі в системі кримінальних покарань%
– з'ясувати види позбавлення волі згідно із класифікацією, прийнятою у законодавстві і кримінальному праві України та зарубіжних країн та навести їх характеристику;
– визначити поняття і види класифікації засуджених до позбавлення волі
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1
ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ: ІСТОРИЧНИЙ, ПРАВОВИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТИ
КК України на законодавчому рівні визначає систему кримінальних покарань, які можуть застосовуватися судовими інстанціями стосовно особи, що вчинила злочин.
Із аналізу ст. 63 "Позбавлення волі на певний строк" КК України випливає, що позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на строк від одного до п'ятнадцяти років до кримінально-виконавчої установи.
Позбавлення волі як вид кримінального покарання знайшло нормативне визначення і застосовувалось на території України після її приєднання до Російської імперії в 1654 р. [27, с. 118].
У період, що розглядається, законодавчим актом, який визначив порядок та умови виконання цього виду покарання, було Соборне уложення 1649 р.
Аналіз норм Соборного уложення 1649 р. свідчить, що мінімальний строк позбавлення волі становив три дні, а максимальний – чотири роки (ст. 16). Воно застосовувалось водночас із тілесними покараннями до осіб, які вчинили розбій, грабіж або крадіжку.
У процесі розвитку держави, її репресивних апаратів та законодавчої системи позбавлення волі починає відіграти домінуючу роль в системі кримінальних покарань, різноманітнішими стають його форми [27, с. 118].
Згідно з Указом Петра І від 22 червня 1703 р. до системи кримінальних покарань увійшов новий вид позбавлення волі – каторжні роботи. Зміст цього покарання полягав у застосуванні таких заходів виправлення злочинців: режиму відбування покарання в умовах суворої ізоляції, використання праці засуджених на важких фізичних роботах – будівництво шляхів, морських портів, фортифікаційних укріплень тощо [18, с. 131].
Період управління Російською імперію Катериною ІІ, який увійшов в історію як період "освіченого абсолютизму", особливо цікавий з точки зору дослідження системи покарань [27, с. 119].
У 1787 р. імператриця видала Особливий статут для тюрем, який передбачав роздільне тримання різних категорій засуджених, нормативне визначення режиму відбування покарання та ряд інших новел, що не мали аналогів, втім, він не отримав законодавчого підтвердження.
У той же час Закон "Установи для управління губерній", виданий в 1775 р., нормативно визначив нові види кримінальних покарань – до тюремного ув'язнення та каторжних робіт додавались ув'язнення в робочому та смиренному домах за злочини майнового характеру: розбій, грабіж і шахрайство.
Проведена у 1861 р. аграрна реформа обумовила необхідність пристосування репресивних апаратів держави до нових економічних умов.
У зв'язку з цим у 1864 р. була реформована судова система, а в 1879 р. – система кримінальних покарань та органів, які їх виконують. Нормами чинного на той час Кримінального кодексу "Уложення про покарання кримінальні та виправні" в редакції 1885 р. передбачалась така система покарань: тюремне ув'язнення, арешт, каторжні роботи, направлення у виправно-арештантські роти, направлення у виправно-виховні заклади для неповнолітніх.
У вказаний період формуються теоретичні основи виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі й з'являється нова галузь юридичних знань "тюрмознавство", фундатором якої вважають професора Петербурзького університету І. Фойницького. Його фундаментальна праця "Вчення про покарання у зв'язку з тюрмознавством" до цього часу залишається настільною книгою вчених і практиків у сфері кримінально-виконавчого права [27, с. 119].
Крім І. Фойницького, значний внесок у розвиток системи наукових знань в галузі виконання кримінальних покарань, внесли також професор Харківського університету Д. Дріль та професор Київського університету А. Кістяківський.
Теоретичні положення про роль державних органів та громадських об'єднань в сфері боротьби та профілактики злочинності неповнолітніх, які знайшли відображення у праці Д. Дріля "Малолітні злочинці", можуть бути використані й адаптовані навіть у сучасних умовах.
Основні положення тюремної реформи 1879 р. поетапно втілювались у життя до жовтня 1917 р. За цей період на території Російської імперії було збудовано і реконструйовано понад 400 місць позбавлення волі [18, с. 132].
Предметом особливих гордощів тодішньої влади і еталоном місця відбування покарання у виді позбавлення волі були Одеська та Петербурзька тюрми, в яких відбували покарання за одноосібною системою, тобто в тюремній камері перебувала лише одна особа [25, с. 71].
З метою залучення в'язнів до суспільно корисної праці в кожній камері були встановлені відповідні знаряддя: ткацькі верстати, токарні та пенькощипальні станки.
У системі комплексних заходів правового та психолого-педагогічного характеру важлива роль приділяється формуванню законослухняної особи. З метою досягнення цього в місцях позбавлення волі широкої практики набули недільні школи, у яких, крім вивчення загальноосвітніх предметів, проводились заняття з вивчення прав та обов'язків вірнопідданих, Закону Божого тощо.
Формування системи кримінальних покарань і законодавства, що регламентувало порядок і умови їх виконання в 70-х р.р. минулого століття, базувалось виключно на утопічній ідеї комуністичного майбутнього. Для реалізації його контурів працював увесь державний механізм, в тому числі й норми кримінального та виправно-трудового права [27, с. 120].
Для ілюстрації можна зазначити, що санкції Особливої частини Кримінального кодексу УРСР 1960 р. в своєї більшості передбачали покарання у виді позбавлення волі.
Ефективність виконання кримінальних покарань залежить від сукупності чинників правового характеру, до яких, безумовно, належить і стабільність кримінально-виконавчого законодавства [28, с. 55].
У зв'язку з цим, на наш погляд, необхідні такі заходи організаційно-правової спрямованості:
– розробити доктринальну концепцію виконання кримінальних покарань, у тому числі й позбавлення волі, з урахуванням історично-правових традицій та вимог міжнародно-правових актів;
– вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе певні зобов'язання в сфері прав і свобод людини та громадянина і лише недалекоглядний може вважати, що держави з віковими правовими традиціями підуть на певні економічні та політичні консенсуси з державою, в якій не виконуються елементарні вимоги Європейських тюремних правил.
Однією з вимог європейських тюремних правил є надання кожному засудженому в місцях позбавлення волі окремої кімнати або жилої площі не менш 12 кв. м.
Отже, постає актуальне питання будівництва нових пенітенціарних закладів в Україні;
– у системі комплексних заходів, спрямованих на боротьбу з рецидивною злочинністю (ч. 2 ст. 50 КК України), важливе місце приділяється профілактиці злочинів серед осіб, які відбули кримінальне покарання у виді позбавлення волі. У даному аспекті необхідно розробити державну програму соціально правової реабілітації вказаних осіб та внести відповідні доповнення в нормативно-правові акти України щодо органів місцевого самоврядування та Закону України "Про зайнятість населення".

РОЗДІЛ 2
ВИДИ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗГІДНО ІЗ КЛАСИФІКАЦІЄЮ, ПРИЙНЯТОЮ У ЗАКОНОДАВСТВІ І КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
2.1 Позбавлення волі на певний строк
Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК України) є видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспільства шляхом поміщення його в спеціальну кримінально-виконавчу установу на строк, встановлений вироком суду.
Це покарання відбувається у кримінально-виконавчих установах закритого типу, вид яких та відповідний режим визначаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК України). Повнолітні засуджені відбувають позбавлення волі у виправних колоніях (ст.ст. 18, 138-140 КВК України), а неповнолітні – у виховних колоніях (ст.ст. 19,143-149 КВК України).
Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого, який не лише ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами та близькими йому людьми тощо.
На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необхідності – до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота (глави 16-19 КВК України).
Проте позбавлення волі не має на меті завдати засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність (ч. З ст. 50 КК України), оскільки це покарання спрямоване на виправлення особи, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так й іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України).
Позбавлення волі встановлюється у межах від одного до п'ятнадцяти років і лише у разі призначення позбавлення волі за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК Укрвїни), а також при заміні довічного позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК України) строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п'яти рокам.
Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний.
Якщо санкція є альтернативною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, то призначення судом саме позбавлення волі повинно бути обов'язково мотивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК України).
Неповнолітньому позбавлення волі призначається з додержанням вимог ст.ст. 102 та 103 КК України.
Позбавлення волі на певний строк є найбільш поширеним видом покарання. Усього воно зустрічається у 510 санкціях статей Особливої частини КК із 695-ти.
Більш того, санкції понад 300 статей, з яких переважна частина встановлюють відповідальність за злочини, що не с тяжкими та особливо тяжкими, не мають альтернативних видів основного покарання і передбачають лише одне можливе покарання – позбавлення волі [30, с. 573].
Позбавлення волі на певний строк застосовується:
а) у випадках, спеціально передбачених санкціями статей Особливої частини КК України;
б) у разі, якщо санкцією статті Особливої частини КК України передбачено довічне позбавлення волі, але якщо суд вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК України);
в) при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк в порядку амністії чи помилування (ст.ст. 86, 87 КК України).
Особа може бути звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, якщо вона засуджена на строк не більше п'яти років (ст. 75 КК України), а також може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст. 81 КК України).
Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України).
Ув'язнення на певний строк існує практично в усіх державах Європи [30, с. 574].
Мінімальна межа цього виду покарання у різних кримінальних кодексах коливається від одного дня (КК Австрії, КК Голландії) до шести місяців (КК Білорусі, КК Молдови, КК Франції) [29, с. 93].
Такої мінімальної межі цього виду покарання, яка передбачена КК України (один рік), у жодній з інших європейських держав немає.
Деякі російські вчені вважають серйозним недоліком КК України той факт, що згідно з ним суб'єкт злочину не може бути ув'язнений на строк від 6 місяців до одного року [8, с. 203].
Оскільки строк арешту – виду покарання, що також пов'язане з ув'язненням особи і за режимом відбування суміжне з позбавленням волі, – за КК України не може перевищувати 6 місяців (отже, позбавити особу волі на строк від 6 місяців до одного року виявляється неможливим), на наш погляд, у ч. 2 ст. 63 КК України слова "від одного" доцільно замінити словами "від шести місяців".
Що стосується максимальної межі ув'язнення, то у різних кримінальних кодексах вона також суттєво відрізняється і може становити (у тому числі у випадках призначення покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків): 40 років (КК Іспанії), 35 років (КК Молдови, КК Сан-Марино), 30 років (КК Росії, КК Болгарії, КК Франції, КК Бельгії), 25 років (КК Білорусі, КК Польщі, КК Албанії), 24 роки (КК Італії), 21 рік (КК Норвегії), 20 років (кримінальні кодекси Литви, Латвії, Естонії, Швейцарії, Австрії, Голландії, Данії), 15 років (КК ФРН, КК Фінляндії), 10 років (КК Швеції).
2.2 Довічне позбавлення волі
Довічне позбавлення волі – найсуворіший з усіх видів покарань і полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи пожиттєво [31, с. 20].
Термін "довічне ув'язнення" є неоднозначним і має різні значення в різних країнах [15, с. 100].
У деяких з них довічне ув'язнення означає позбавлення волі на все життя з перебуванням у в'язниці до самої смерті. Так це є в багатьох штатах США, де більш 10 тис. ув'язнених присуджені до позбавлення волі на все життя, що залишилося [18, с. 132].
Проте у більшості країн лише деякі довічні ув'язнені залишаються у в'язниці до своєї смерті. Значна їх частина може розраховувати на звільнення після закінчення визначеного періоду часу. Після виходу на волю довічні ув'язнені часто живуть під наглядом і можуть бути знову відправлені у в'язницю, іноді на все життя, що залишилося [17, с. 122].
У багатьох країнах довічне ув'язнення автоматично призначається особам, визнаним винними у вчиненні умисного вбивства. Довічне ув’язнення є також максимальним покаранням за ряд інших злочинів, у тому числі неумисне вбивство, збройне пограбування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, підпал, згвалтування і викрадення людей тощо [30, с. 578].
Деякі країни розширили коло злочинів, стосовно яких потенційним покаранням передбачається довічне ув'язнення.
Наприклад, у США багато штатів ввели автоматичне призначення покарання у виді довічного позбавлення волі для рецидивістів, які вчинюють тяжкі злочини. Такі закони, що передбачають обов'язкове застосування тієї чи іншої міри покарання, призвели до помітного зростання чисельності ув'язнених у США [17, с. 122].
Втім, багато зарубіжних країн пішли своїм власним шляхом. Так, в Англії й Уельсу в 1997 р. в закон була внесена поправка, яка дає суддям можливість призначати довічне ув'язнення тим, хто визнаний винним у вчиненні повторного тяжкого насильницького чи сексуального злочину [29, с. 100].
Скасування смертної кари в Східній і Західній Європі призвели до двох головних наслідків для петенціарних систем цих країн [17, с. 122].
По-перше, у багатьох країнах набагато більша кількість злочинців карається наразі довічним позбавленням волі. Ця тенденція особливо помітна в Англії й Уельсу, де ув'язнених, присуджених до довічного ув'язнення, більше, ніж в інших західноєвропейських країнах разом узятих. Якщо 30 років тому в Англії й Уельсу було 730 чоловік, що відбували довічне ув'язнення, сьогодні їх більш 4500. У Канаді, Шотландії і Швеції також зросла кількість ув'язнених, що відбувають довічний строк (див. таблицю 3.1).

Таблиця 3.1
Ув'язнені, що відбували довічний строк позбавлення волі у 2006 р.
Країна Кількість довічних ув'язнених
Відсоток від загальної чисельності ув'язнених

Англія й Уельс 3934 6,02%
Туреччина 17134 4%
Франція 525 1,6%
Угорщина 189 1,9%
Швеція 81 2,0%
Литва 40 0,4%

По-друге, у багатьох країнах довічні ув'язнені відбувають більш тривалі строки позбавлення волі, ніж це було до скасування смертної кари.
У першій половині минулого сторіччя середній строк довічного позбавлення волі в Англії й Уельсу складав 8 років. А середній строк, що провели у в'язниці довічні ув'язнені, які вийшли на волю в 2006 р., подовжився до 14,4 років [17, с. 123].
Не у всіх країнах довічні ув'язнені так довго тримаються у в'язниці. Як свідчить таблиця 3.2, існують значні розходження в тривалості строку, що відбувається довічними ув'язненими у в'язниці.

Таблиця 3.2
Приблизна середня кількість років, проведених у в'язниці довічними ув'язненими, звільненими в 2006 р.
Польща 25 років
Італія 21 рік
Франція 17-18 років
Англія й Уельс 14,4 років
Швеція 9 років

Хоча строк, проведений у в'язниці довічно засудженими, відрізняється по країнах, загальна характерна риса покарання у виді довічного позбавлення волі полягає в тому, що воно є невизначеним і безстроковим [31, с. 22].
Це означає, що ув'язнені будуть залишатися у в'язниці доти, поки їх не визнають безпечними для виходу на волю. Перевага вироку з невизначеним строком над вироком з фіксованим тривалим строком покарання полягає в тому, що він дозволяє тримати людину у в'язниці понад мінімальний строк, рекомендованого суддею, якщо злочинець все ще вважається таким, що являє собою погрозу для суспільства [31, с. 23].
У багатьох країнах довічним ув'язненим призначається мінімальна кількість років і місяців, яку засуджені повинні відбути у в'язниці як покарання за злочин і як захід, що утримує інших від вчинення злочину. Цей мінімальний строк часто називають "тарифом" [29, с. 101].
Деякі країни, зокрема Канада, прийняли законодавство, що встановлює тарифи для різних злочинів. Канадський Кримінальний кодекс передбачає максимальний тариф у 25 років за умисне убивство. В Японії, Кореї і Південній Америці цей строк складає 10 років [29, с. 102].
Багато країн проводять розмежування між двома групами довічних ув'язнених:
1) засуджені за обов'язковим вироком до довічного ув'язнення;
2) засуджені на довічне ув'язнення за дискреційним вироком (на розсуд судді).
Якщо особа визнана винною у вчиненні злочину, за яке передбачене обов'язкове довічне ув'язнення, у судді немає вибору, крім як призначити таке покарання. В Англії й Уельсу, Шотландії і Новій Зеландії суди зобов'язані виносити вирок до довічного ув'язнення у всіх випадках умисних убивств.
В інших країнах, таких як Швеція, суддя не зобов'язаний виносити вирок у виді довічного ув'язнення за умисне вбивство, але може зробити це за своїм розсудом.
В Англії й Уельсу найбільш досвідчені судді з великим стажем роботи все частіше висловлюються проти принципу винесення обов'язкових вироків до довічного позбавлення волі.
Аргумент проти обов'язкового довічного ув'язнення полягає в тому, що воно не дозволяє проводити грань між різними видами вбивств. Суддя повинен призначити те ж саме покарання тому, хто вбив людину в п'яній бійці, тому, хто вчинив вбивство на побутовій основі при вкрай провокуючих обставинах, і тому, хто скоїв заздалегідь обмірковане вбивство.
Опоненти обов'язкового довічного ув'язнення вважають, що суддя повинен мати можливість винести вирок відповідно до конкретних обставин кожної справи і призначати довічне ув'язнення лише за найбільш тяжкі злочини.
При характеристиці довічного позбавлення волі к законодавстві України достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що цей новий для практики виконання покарань захід державного примусу, наочно демонструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань [18, с. 132].
Так, по-перше, не може бути жодних сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими.
По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поваги прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини.
По-третє, ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі), відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, оскильки у певному ступені відображує співмірність злочину та кари.
По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 15 років, перш ніж у них з'явиться можливість клопотати про помилування.
Отже, довічне позбавлення волі – це найсуворіше з усіх видів основних покарань, що застосовується судом лише тоді, коли воно вказане в санкції статті Особливої частини КК України. Воно встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Істотним чинником жорсткості довічного позбавлення волі є невизначеність строку покарання, його кількісного аспекту, який разом з тим одночасно визначений тривалістю життя засудженого до цього виду покарання [6, с. 209].
Вірніше, навіть не тривалістю життя, а можливістю досягнення засудженими 65-річного віку, оскільки КК України передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб у віці понад 65 років.
Оскільки середня тривалість життя громадян України менша цього строку, то можливість досягнення людиною в неволі зазначеної межі, зазвичай, є суто гіпотетичною.
Втім, виникає питання про те, як має повестися з такого особою адміністрація місць позбавлення волі.
На наш погляд, у цьому випадку існують проблеми, які потребують законодавчого вирішення, оскільки хоча довічне позбавлення волі до 65-річних не застосовується, проте і підстав для звільнення таких засуджених закон не передбачає. Не передбачена і заміна довічного позбавлення волі на більш м'яке покарання навіть у разі, коли засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці доведе своє виправлення.
До речі, те, що положення КК України у цьому разі не можуть бути застосовані, переконливо свідчить, що український законодавець таки зневірився у можливості виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а це означає, що до персоналу тюрми не висувається вимога виправляти і перевиховувати цих осіб у процесі соціально-педагогічної діяльності [16, с. 210].
Відсутність мети виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі робить неактуальними твердження відомого науковця С. Познишева, який вважав, що тюрма є найкращим місцем для морального виправлення ув'язнених [25, с. 48].
Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а, навпаки, до деградації особи, тому тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі [8, с. 207].
Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а про те, щоб щонайменше через 15 років перебування за гартами в убивць, які становлять переважну більшість засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишилася якась частина людських рис [8, с. 208].
Засуджений до довічного позбавлення волі не підлягає звільненню від відбування покарання із випробуванням, умовно достроковому звільненню. Згідно з Законом України "Про амністію", засудженим до довічного позбавлення волі, це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше як 25 років (ст. 87).
Отже, для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, але клопотання про помилування, згідно з Положенням "Про порядок здійснення помилування", що було затверджено указом Президента України від 12 квітня 2000 р., може бути подано після відбуття засудженим до довічного позбавлення волі не менш як 15 років.
Прохання про помилування таких засуджених виноситься на розгляд Комісії при Президентові України з питань помилування лише за наявності надзвичайних обставин. У цьому разі перед засудженим відкривається перспектива звільнення від відбування покарання як мінімум через 30, а то й через 40 років після винесення вироку до довічного позбавлення волі
Таким чином, значно звужується можливість для втілення принципу гуманізму на стадії виконання покарання стосовно засуджених до довічного позбавлення волі порівняно з тим порядком, що існував раніше, коли, наприклад, особи, засуджені за аналогічні злочини до смертної кари, мали змогу клопотати про помилування протягом семи діб після того, як одержували копію вироку. Більш того, матеріали для вирішення питання про помилування таких осіб направлялись Президенту України навіть при відмові засуджених до смертної кари клопотати про прощення та милосердя.
Отже, довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України) є найбільш суворим видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспільства шляхом примусового поміщення його до спеціальної кримінально-виконавчої установи (виховної колонії максимального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК України) без зазначення у вироку конкретного строку тримання там. Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося за ст. 24 КК 1960 р.

РОЗДІЛ 3
ПОНЯТТЯ І ВИДИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ
ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
Певний інтерес у контексті теми курсової роботи становить розгляд класифікації засуджених до позбавлення волі.
Класифікація засуджених – це їх поділ на відносно однорідні групи відповідно до обраних критеріїв і цілей виконання покарання [12, с. 273].
Класифікація засуджених до позбавлення волі веде до диференційованого розміщення відносно однорідних груп засуджених, до їх роздільного утримання в установах, що виконують покарання, впливає на внутрішню структуру цих установ [24, c. 17].
Згідно із прийнятими ООН Мінімальними стандартами поводження з ув'язненими різні категорії ув'язнених повинні міститися у роздільних закладах чи у різних частинах того самого закладу з урахуванням їх статі, віку, судимостей, юридичних причин ув'язнення і запропонованого поводження з ними (ст. 8).
Відповідаючи цілям виконання покарання, класифікація засуджених має власні завдання:
– необхідність виключення чи послаблення руйнівного впливу найбільш негативної частини засуджених на інших осіб, що відбувають позбавлення волі;
– диференційоване застосування кримінально-виховного впливу до окремих категорій осіб, що вчинили злочини [24, с. 38].
До додаткових завдань класифікації засуджених треба віднести також диференціацію засобів забезпечення життєдіяльності засуджених, їх медико-санітарного забезпечення, дотримання санітарно-епідеміологічних і санітарно-гігієнічних вимог тощо [11, с. 214].
Підстави класифікації засуджених поділяються на фактичні і юридичні.
Фактичні:
– соціально-демографічні: стать, вік, стан здоров'я, наявність у жінки малолітніх дітей, громадянство та ін.;
– кримінально-правові: характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, строк покарання, наявність судимості, відбування позбавлення волі в минулому;
– кримінально-виконавчі, пов'язані, в першу чергу, з поводженням засудженого в період відбування покарання.
Відповідно до частини 2 ст. 18 КВК України засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:
1) мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання:
– засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості;
– особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки;
2) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання:
– чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості;
– жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.
У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВК України;
3) середнього рівня безпеки:
– жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;
– жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії;
– чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини;
– чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі;
– чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі;
– засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;
4) максимального рівня безпеки:
– чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;
– чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;
– чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії;
– чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини;
– чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі;
– чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.
У колоніях встановлюється роздільне тримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих.
Вперше засуджені до позбавлення волі тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримаються:
– засуджені до довічного позбавлення волі;
– засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;
– засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.
Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності.
Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.
Установлені ст. 92 КВК України вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених.
Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Загалом, треба зауважити, що кла