К ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ
ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття і сутність застосування запобіжних заходів,
їх місце у системі заходів процесуального примусу 7
2. Особливості обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту 12
2.1 Взяття під варту як запобіжний захід. Підстави й умови
взяття під варту 12
2.2 Порядок обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту 14
2.3 Строки тримання під вартою 19
3. Проблемні питання застосування запобіжного заходу
у вигляді взяття під варту 25
Висновки 34
Список використаних джерел 37
Додаток А. Подання про обрання обвинуваченому (підозрюваному)
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту 41


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Побудова правової держави, розвиток її демократичних засад мають супроводжуватися системним переглядом існуючих і введенням нових правових норм. Перш за все, це стосується такої галузі вітчизняного законодавства, як кримінальний процес. Більшість же норм чинного КПК України не врегульовує питання, що виникають під час досудового слідства та розгляду справи в суді. Зміни, що вносяться до КПК, лише частково розв'язують ці проблеми, їх остаточне вирішення постійно відкладається. Врешті, це негативно позначається, в першу чергу, на дотриманні прав, свобод та законних інтересів громадян – суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Так, зокрема це стосується підозрюваного, обвинуваченого та підсудного.
Виняткової уваги та докорінного реформування потребують норми КПК України, що визначають підстави й порядок застосування заходів процесуального примусу, особливо запобіжних заходів. Оскільки саме ці норми встановлюють певні обмеження прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого або підсудного під час досудового слідства й розгляду справи в суді. Крім того, саме з цими нормами пов'язана найбільша кількість порушень кримінально-процесуального законодавства.
З достатньо значної кількості запобіжних заходів, на наш погляд, особливий науковий і практичний інтерес становить взяття під варту – найбільш суворий захід процесуального примусу. З 2001 р. згідно з КПК України взяття під варту як запобіжний захід застосовується, як правило, в справах про злочини, за які закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які закон передбачає покарання у виді позбавлення волі й на строк не більше трьох років. При цьому остаточне рішення як про взяття особи під варту, так і про утримання її під вартою протягом півтора року приймає суд. Безперечно, це крок уперед, крок до гуманізації кримінально-процесуального законодавства. Проте на практиці, на жаль, виняток превалює над загальним правилом [38, с. 5].
Вивчення практики застосування цього запобіжного заходу працівниками правоохоронних органів дозволяє стверджувати, що наразі склалася негативна тенденція його безпідставного застосування до осіб, підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочинів. Крім того, при взятті під варту практично не враховуються вік особи, стан її здоров'я, сімейний стан, наявність роботи й постійного місця проживання та інші обставини, передбачені КПК України. Насправді беруться до уваги визнання або невизнання підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним своєї вини у вчиненні злочину, наявність у минулому судимостей або проживання не за місцем провадження досудового слідства. І це відбувається незважаючи на те, що в прийнятті рішення про застосування запобіжного заходу беруть участь водночас три правоохоронних органа України – орган дізнання (або досудового слідства), прокуратура та суд.
Взяття під варту як захід процесуального примусу, що має превентивний характер, по суті став доволі ефективним механізмом впливу на підозрюваного, обвинуваченого або підсудного. Адже обрання саме такого заходу ставить підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного в скрутне становище й, між іншим, суттєво впливає на психічний стан особи. Як результат, в останні роки в Україні, за офіційними даними, утримування під вартою як запобіжний захід застосовується до 45% осіб, які підозрюються чи звинувачуються у вчиненні злочинів, у тому числі злочинів, які не є тяжкими й особливо тяжкими [40, с. 6].
Проблеми застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту були предметом численних наукових досліджень, і в останні роки привертають все більшу увагу. Вони досліджувалися у роботах українських та російських вчених: Н. В. Буланової, І. М. Гуткіна, В. А. Давидова,
З. Д. Єнікєєва, В. С. Зеленецького, З. З. Зінатулліна, В. Г. Клочкова,
О. В. Кондратьєва, В. М. Корнукова, Ф. М. Кудіна, Ю. Д. Лівшиця,
В. Т. Маляренка, В.І. Мариніва, І. Л. Петрухіна, П. П. Пилипчука,
І. Л. Трунова, Л. К. Трунової, А. Р. Туманянц, О. Г. Шило та інших науковців і практичних працівників.
В основу цієї курсової роботи покладено праці З. З. Зінатулліна,
В. Г. Клочкова, З. Ф. Ковриги, В. М. Корнукова, Ю. Д. Лівшиця,
І. Д. Петрухіна, А. П. Рижакова, В. Саніна, О.І. Тищенко, О. О. Чувильова, К. Д. Шатилова та інших авторів.
Об'єктом дослідження у цій роботі є взяття під варту як запобіжний захід.
Предмет дослідження – поняття, сутність, підстави і порядок зміни і скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
З метою розширення та поглиблення знань про запобіжні заходи, а також для усвідомлення значення запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у кримінальному процесі при написанні цієї роботи вирішувались такі завдання:
– визначити поняття і сутність застосування запобіжних заходів, їх місце у системі заходів процесуального примусу;
– висвітлити підстави й умови застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;
– розкрити порядок обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту:
– з'ясувати строки тримання під вартою;
– розглянути проблемні питання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
При написанні курсової роботи були застосовані такі методи дослідження як аналіз, синтез, індукція, дедукція, метод порівняння.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, додаток.


1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ, ЇХ МІСЦЕ У СИСТЕМІ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
Перш, ніж розпочати розгляд питання про запобіжні заходи як елементу процесуального примусу, необхідно з'ясувати, що таке примус, зокрема – державний і кримінально-процесуальний.
Як стверджує А. П. Рижаков, посилаючись на думку С. С. Алексєєва, державний примус – це зовнішній вплив на поведінку людей, який базується на зовнішній силі держави і забезпечує виконання волі держави. Засоби державного примусу в сфері процесуального провадження називаються засобами процесуального примусу [35, с. 14].
Кримінально-процесуальний примус, зазначає З. З. Зінатуллін, це метод державного впливу, який проявляється в правових обмеженнях особистісного, майнового чи організаційного характеру учасників кримінально-процесуальної діяльності [14, с. 21].
Засоби процесуального примусу застосовуються з метою вирішення завдань правосуддя й у передбаченій законом процесуальній формі. В юридичній літературі згадується про три обов'язкові вимоги, що повинні виконуватися при обранні засобів процесуального примусу:
1) вони обираються лише у сфері кримінального судочинства;
2) порядок і умови реалізації засобів процесуального примусу повинні бути регламентовані законом;
3) законність і обгрунтованність застосування заходів процесуального примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом тощо [25, с. 37].
Засоби процесуального примусу поділяються на види:
1) превентивно-попереджувальні засоби. Їх ще інколи називають попереджувально-забезпечувальні заходи. До них належать:
– запобіжні заходи;
– заходи забезпечення процесу доведення;
– інші передбачені законом заходи;
2) заходи захисту;
3) заходи кримінально-процесуальної відповідальності [19, с. 259].
Примус, притаманний запобіжним заходам, на думку З. П. Ковриги, може бути фізичним (до цього виду відноситься взяття під варту), психічним (при обранні запобіжним заходом підписки про невиїзд обвинувачений (підозрюваний) усвідомлює, що при порушенні ним підписки про невиїзд до нього може бути застосований суворіший запобіжний захід, наприклад взяття під варту) і моральнім впливом (має місце тоді, коли запобіжним заходом обрано заставу, яку вносить не сам обвинувачений (підозрюваний), а інші фізичні чи юридичні особи. Тут поряд із психічним впливом побоювання зміни запобіжного заходу на суворіший має присутній моральний вплив заставодавця на обвинуваченого чи підозрюваного) [20, с. 65].
Таким чином, стає зрозумілим, що запобіжні заходи є складовою частиною, одним із видів засобів процесуального примусу.
У КПК України не дано визначення терміну "запобіжні заходи", тож для розуміння цього терміна необхідно звернутися до літератури з кримінального процесу.
З. З. Зінатуллін дає таке визначення запобіжних заходів. Запобіжні заходи – це примусові засоби кримінально-процесуального характеру, що застосовуються у суворо вказаних в законі випадках органами дізнання, слідства, прокуратури до обвинуваченого (в окремих випадках також до підозрюваного), а судом – до підсудного (до вступу вироку в законну силу) і мають на меті припинити у таких осіб можливість ухилення від слідства і суду, перешкоджання встановленню у справі об'єктивної істини чи продовження злочинної діяльності, а також забезпечення виконання вироку в частині кримінального покарання [14, с. 11].
В. Г. Клочков у загальних рисах погоджується з цим визначенням, додаючи лише, що запобіжні заходи "спричиняють на обвинуваченого (підозрюваного) певний психологічний вплив або обмежують його особисту свободу" [17, с. 12].
Д. С. Карєв вважає, що запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, які застосовуються щодо обвинувачених і підозрюваних осіб з метою перешкоджання їм можливості ухилитися від слідства і суду, відбування призначеного судом покарання, для того, щоб обвинувачений не міг перешкоджати розкриттю істини, і для припинення злочинної діяльності [15, с. 57].
З останнім визначенням погоджується (у тих чи інших варіаціях, що суттєво не відрізняються від наведеного вище) і більшість сучасних українських учених у галузі кримінально-процесуального права.
У літературі виділено й проаналізовано декілька поглядів на сутність запобіжних заходів.
Перша позиція. Запобіжні заходи – це різновид, елемент кримінальної відповідальності. Втім, як вважає А. П. Рижаков, запобіжні заходи – це не відповідальність і не покарання. Юридична відповідальність – це обов'язок особи перетерплювати несприятливий для неї вплив з боку суспільства. Покарання ж призначається лише особі, чия винність оголошена судом від імені держави. Жодної з цих ознак, на думку вченого, не мають запобіжні заходи [35, с. 28].
Друга позиція. Запобіжні заходи – це процесуальні санкції.
Проте деякі вчені, наприклад В. М. Корнуков, не погоджується ні з першою, ні з другою позиціями. Він пише, що запобіжні заходи – це специфічні превентивно-попереджувальні засоби, що охороняють інтереси кримінального провадження. Їх пряме призначення – створення найкращих умов для безперешкодного відшукання істини у справі, забезпечення реальної відповідальності винного і припинення його злочинної діяльності [23, с. 90].
Він же нагадує, що крім запобіжних заходів застосовуються й інші заходи процесуального примусу:
1) ті, що складають юридичну відповідальність і застосовуються, коли вчинюється певне правопорушення (видалення із зали судового засідання, штрафи перекладачу і спеціалісту);
2) процесуально-примусові дії – обшук, виїмка, привід, вилучення зразків для порівняльного дослідження, а також застосування примусових заходів медичного характеру [23, с. 94].
Запобіжні заходи застосовуються щодо обвинуваченого. Крім того, у законі прямо вказано: у виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред'явлення їй обвинувачення. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ст. 148 КПК України). Щоправда, законодавець не пояснив, що таке винятковий випадок. Це ж поняття використовується ним у ст. 155 КПК України щодо взяття під варту.
Отже, правозастосувач сам визнає (або ні) ті чи інші обставини винятковими.
Обрання запобіжного заходу спрямоване на подолання певних перешкод, що їх створює обвинувачений або підозрюваний. Запобіжні заходи характеризуються особливою цілеспрямованістю. Вони обираються з метою перешкодити обвинуваченому:
– приховатися від дізнання, досудового слідства або суду;
– перешкодити встановленню істини по кримінальній справі;
– займатися злочинною діяльністю;
– для забезпечення виконання вироку.
Обрання запобіжних заходів з іншою метою – грубе порушення законності.
Таким чином, закономірно зробити такий висновок.
Заходи кримінально-процесуального примусу – це передбачені законодавством засоби примусового попередження та припинення неправомірних дій обвинуваченого та інших осіб для забезпечення встановлення істини в справі, які застосовуються при наявності підстав уповноваженими на те посадовими особами та органами з дотриманням процесуальних гарантій.
Система запобіжних заходів, закріплена в законі, дозволяє індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин.


2. ОСОБЛИВОСТІ ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ
2.1 Взяття під варту як запобіжний захід. Підстави й умови взяття під варту
Принцип недоторканності особи, проголошений статтею 29 Конституції України, означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом.
Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого [17, с. 12].
Взяття під варту – запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті), тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах [41, с. 11].
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, і на строк менше трьох років.
Місцем досудового ув'язнення, тобто місцем для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчий ізолятор. В окремих випадках ці особи можуть утримуватися в тюрмі або в місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива з причини віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб [26, с. 58].
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть утримуватися у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії.
Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Відповідно до ч. 1 ст. 155 КПК України він застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки.
Взяття під варту обирається зазвичай лише тоді, коли жодний інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину).
Під винятковими випадками, про які йдеться в ч. 1 ст. 155 КПК України, тобто випадками, коли арешт застосовується у справах про злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк менше трьох років, слід розуміти відсутність постійного місця проживання в обвинуваченого, систематичні пияцтво та дебош у сім'ї, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкоду встановленню істини у справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання [19, с. 201].
Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі).
Згідно зі статтею 14 КПК України, яка відтворює конституційний принцип недоторканності особистості, арешт допускається тільки на підставі судового рішення.
Орган дізнання та слідчий, обираючи як запобіжний захід взяття під варту, зобов'язані дотримуватись конституційних гарантій недоторканності особи [13, c. 40].
Арешт може застосовуватись лише за постановою судді чи за ухвалою суду.
Взяття під варту, як запобіжний захід, може бути застосовано до обвинуваченого лише у виняткових випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого злочину, в якому він обвинувачується, обумовлюється крайньою необхідністю, здійснюється для запобігання більш значної шкоди інтересам суспільства і держави, правам і свободам громадян [12, с. 16].
Взяття під варту здійснюється тільки у тому випадку, коли застосування іншого запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не сховається від слідства і суду.
2.2 Порядок обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту
Обрання запобіжного заходу здійснюється відповідно до вимог ст. 165-2 КПК України.
Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду (Додаток А). Таке саме подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення [17, с. 13].
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт [28, с. 44].
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову:
1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;
2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.
На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.
Вищезгаданою нормою введена ще одна новела, суть якої полягає в такому. Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк [18, с. 11].
Стосовно деяких категорій осіб у законодавстві встановлено особливий порядок їх арешту (судді, адвокати, консульські посадові особи тощо).
Обрання запобіжного заходу "взяття під варту" включає в себе:
1) внесення клопотання до суду про обрання запобіжного заходу;
2) прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;
3) доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;
4) вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суп обраного запобіжного заходу [38, с. 19].
Якщо суд приймає рішення про обрання запобіжного заходу під час проголошення вироку, то воно викладається в резолютивній частині вироку.
У постанові, крім даних, передбачених ст. 130 КПК України, вказуються: прізвище, ім'я, по батькові, рік та місце народження обвинуваченого, його місце проживання, дані про колишню судимість, сутність обвинувачення з посиланням на статтю кримінального закону, за якою кваліфіковано його дії, та підстави застосування запобіжного заходу. Необхідно викласти всі обставини, які обумовили застосування даного запобіжного заходу.
Постанова про взяття під варту складається щонайменше в шести примірниках: перший приєднується до справи, другий – до наглядового провадження, третій – направляється адміністрації місця досудового ув'язнення, четвертий – прокуророві, п'ятий – арештованому, шостий залишається в суді.
Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав запобіжний захід. У необхідних випадках він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови з санкцією прокурора направляється разом з арештованим у відповідне місце досудового ув'язнення для виконання. Доручення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду виконати рішення про тримання під вартою як запобіжний захід є обов'язковим для органів внутрішніх справ.
Виконання постанови (ухвали, вироку) про застосування арешту полягає в доставленій особи в супроводі варти в місце досудового ув'язнення. Постанова (ухвала) перед виконанням оголошується обвинуваченому, що засвідчується його підписом на цьому документі.
Постанова слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора, вирок або ухвала суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту є підставою для досудового, ув'язнення під варту.
Виконання постанови про взяття під варту обвинуваченого, який перебуває на території іншої держави, здійснюється через прокуратуру України.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо особи, в якої є неповнолітні діти, що залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передавання цих дітей на піклування родичів або влаштування їх у дитячі установи. Про вжиті заходи слідчий повинен письмово повідомити прокурора, а також заарештовану особу, а копію листа прилучити до справи.
Обираючи запобіжний захід у вигляді взяття під варту, особа, яка провадить дізнання, і слідчий зобов'язані з'ясувати, чи є в обвинуваченого (підозрюваного) діти до 18 років, які не можуть залишатися без нагляду. До справи доцільно приєднати довідку про склад сім'ї обвинуваченого (підозрюваного).
Якщо буде встановлено, що в сім'ї не залишається осіб, які можуть здійснювати нагляд за дітьми, особа, яка провадить дізнання, і слідчий зобов'язані негайно повідомити про це комісії у справах неповнолітніх за місцем проживання дітей.
Комісія у справах неповнолітніх, отримавши таке подання, повинна негайно вжити заходів до передавання неповнолітніх, які залишаються без нагляду, на піклування родичів. Якщо ж над неповнолітніми необхідно встановити опікунство чи піклування або влаштувати їх у дитячі установи, комісія діє через виконавчий комітет районної (міської), сільської або селищної Ради народних депутатів, які є органами опіки і піклування.
Прокурор повинен здійснювати нагляд за вжиттям заходів піклування про дітей заарештованих, оскільки невжиття або несвоєчасне вжиття таких заходів може потягти за собою бездоглядність цих дітей та вчинення ними правопорушень.
Письмове повідомлення про заходи піклування про його дітей передається заарештованому через адміністрацію місця досудового ув'язнення або слідчим.
При взятті підозрюваного чи обвинуваченого під варту слідчий зобов'язаний вжити заходів до охорони майна і житла ув'язненого, якщо вони залишаються без нагляду. Слідчий (особа, яка проводить дізнання) повинен встановити, чи є у заарештованого обвинуваченого (підозрюваного) майно і яке саме, де воно знаходиться, чи є у нього близькі родичі, які могли б забезпечити збереженість цього майна.
Заходи з охорони майна та житла ув'язненого полягають у передавання майна на відповідальне зберігання та в опечатуванні приміщення. Вжиття заходів до охорони майна і житла ув'язненого, які залишилися без нагляду, доцільно оформлювати постановою. Про заходи, вжиті до охорони майна і житла ув'язненого, слідчий чи особа, яка провадить дізнання, повинні повідомити його письмово під розписку на постанові.
Про арешт підозрюваного чи обвинуваченого та його місце перебування слідчий зобов'язаний сповістити членів його сім'ї (чоловіка або дружину чи іншого родича), а також повідомити за місцем його роботи. Якщо обвинувачений є громадянином іншої країни, то копія постанови про арешт направляється в Міністерство закордонних справ України. Процесуальним документом, який засвідчує виконання слідчим (особою, яка провадить дізнання) вказаних вимог, є приєднана до справи копія письмового повідомлення.
2.3 Строки тримання під вартою
Строки тримання під вартою визначаються ст. 156 КПК України.
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.
У виняткових випадках, коли у передбачений строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни цього запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:
1) до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
2) до дев’яти місяців – за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
3) до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Генеральним, прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у зазначені строки закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК України виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку [18, с. 11].
Встановлення стислих строків тримання під вартою обумовлюється тим, що цей запобіжний захід пов'язаний із позбавленням волі, а тому він має бути за можливістю короткочасним і відміняється відразу ж, як у цьому відпадає необхідність [16, c. 60].
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту затримання.
У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному обстеженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеній з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше [28, с. 45].
Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором перебіг строків тримання під вартою на досудовому слідстві поновлюється з дня надходження справи до прокурора.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду. Якщо суд першої або апеляційної чи касаційної інстанції повернув справу на нове розслідування, час знаходження справи в суді не включається у строки тримання під вартою як запобіжного заходу в період розслідування.
У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжено у встановленому КПК України порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані негайно звільнити особу з-під варти.
Начальник місця досудового ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судці про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.
Порядок продовження строків тримання під вартою визначається ст. 165-3 КПК України, За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою.
Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з таким розрахунком, щоб це питання було розв'язане до скінчення встановленого строку тримання під вартою.
У поданні зазначаються причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які залежно від наявності підтверджують, що саме особа, яка тримається під вартою, вчинила злочин, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу. Клопотання оформляється мотивованою постановою, в якій, зокрема, викладається суть справи, зазначається, коли обрано запобіжний захід, які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, які конкретні слідчі дії слід ще провести у справі, час, протягом якого вони мають бути проведеш. Після отримання рішення суду на продовження строку слідчий зобов'язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця досудового ув'язнення та направити їй примірник постанови.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніш як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців – не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;
3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців – не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Одержавши подання, судця вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
Загальний строк тримання обвинуваченого під вартою має бути в межах строків, визначених у санкції статті, за якою кваліфікується інкриміноване йому діяння: загальний строк арешту, включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження справи в суді, не повинен перевищувати строку позбавлення волі, до якого він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою кваліфіковано його дії) [18, с. 12].
На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може внесено подання прокурора.
Строк перебування під вартою до винесення вироку зараховується в строк покарання.
Особи, які перебувають у місцях досудового ув'язнення, мають обов'язки та права, встановлені законодавством для громадян України, з обмеженнями, які випливають з режиму тримання під вартою.
Отже, взяття під варту – запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті), тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах. Він застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі й на строк менше трьох років.


3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ
Згідно із частиною 2 ст. 165-2 КПК України, якщо слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду.
Пленум Верховного Суду України у Постанові від 25 квітня 2003 р. № 4 "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" (далі – Постанова Пленуму № 4) роз'яснив, що суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК України, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду (п. 4).
Разом з тим, питання про необхідність та доцільність отримання такої з