К ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОБВИНУВАЧЕНОГО.

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОБВИНУВАЧЕНОГО І ПІДОЗРЮВАНОГО
ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Поняття та значення заходів процесуального примусу. Підстави застосування заходів процесуального примусу 5
Розділ 2. Особливості застосування щодо обвинуваченого і підозрюваного окремих видів процесуального примусу 12
2.1 Взяття під варту 12
2.2 Затримання підозрюваного у вчиненні злочину 22
Розділ 3. Проблеми застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав
і свобод людини 30
Висновки 40
Список використаних джерел 42

ВСТУП
Актуальність теми. Інтеграція України до світового співтовариства – головний чинник, що визначає тенденції подальшого розвитку кримінально-процесуального права. Згідно із Конституцією України наша держава є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова. Конституцією закріплено головну ознаку правової держави, а саме: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю", а "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Тобто в Україні визнано, що права, свободи та законні інтереси людини домінують над інтересами держави.
Втім, за наявності лише прав і свобод, але без обов'язків людини нормальна життєдіяльність держави та суспільства неможлива. Не можна уявити нормальну життєдіяльність держави і суспільства й без певних обмежень у правах та свободах людини.
Існує сфера державної діяльності, де в ім'я інтересів суспільства доводиться вдаватися до деяких обмежень прав і свобод особи, де неможливо без цього обійтись. Це сфера боротьби зі злочинністю. Особливо гостро постає питання про можливість і допустимі межі обмеження основних прав особи у сфері дії кримінально-процесуального права, зокрема, обмеження свободи громадянина під час обрання заходів процесуального примусу.
В українському і зарубіжному кримінально-процесуальному праві проблемам застосування заходів процесуального примусу завжди приділялася значна увага. Відомі роботи з цього питання українських – О. М. Бандурки,
В. Н. Батюка, В.І. Березняка, П. Д. Біленчука, В.І. Галагана, В. Г. Клочкова, Є. Г. Коваленка, В. Т. Маляренка, В. В. Рожнової, М. Г. Савєнка,
В. М. Тертишника, Л.І. Черечукиної і російських науковців – Б. Б. Булатова, А. П. Гуляєва, І. Л. Петрухина, А. П. Рижакова, М. М. Селезньова,
О. О. Чувильова та ін.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у комплексному теоретичному дослідженні найбільш актуальних питань, пов'язаних із забезпеченням прав обвинуваченрго і підозрюваного при застосуванні заходів процесуального примусу.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– розкрити поняття та значення заходів процесуального примусу;
– визначити підстави застосування заходів процесуального примусу;
– з’ясувати особливості застосування щодо обвинуваченого і підозрюваного окремих видів процесуального примусу )взяття під варту, затримання підозрюваного у вчиненні злочину);
– проаналізувати проблеми застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав і свобод людини.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні проблеми, пов'язані із забезпеченням прав обвинуваченого і підозрюваного при застосуванні заходів процесуального примусу.
Предметом дослідження виступають норми Конституції України, КПК України, законів України, в яких містяться положення, пов'язані із застосуванням заходів процесуального примусу в досудовому провадженні кримінальних справ в Україні.
Методи дослідження: історико-правовий, порівняльний, методи формально-логічного, системного та структурно-функціонального аналізу.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1.
ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ. ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
Серед усіх видів державної діяльності кримінальне судочинство більш інших втручається у сферу приватного життя людини, обмежує права і свободи громадян. Обумовлено це публічністю кримінального процесу.
Інтереси суспільства і держави полягають в тому, щоб встановити істину у кримінальній справі, притягнути винних до відповідальності, подолати можливий опір заінтересованих осіб. В результаті права приватних осіб можуть бути порушені. Так, відповідні органи, які є суб’єктами кримінального процесу, застосовують взяття обвинуваченого під варту, піддають свідка або потерпілого приводу, проводять обшук в житлі, накладати арешт на майно, контролюють телефонні переговори та ін. [27, с. 15].
Отже, заходи процесуального примусу є індикатором співвідношення публічних і приватних інтересів в кримінальному процесі й істотно різняться за його типами.
Примус, перш за все, протистоїть добровільному волевиявленню (примусити – змусити зробити що-небудь). Тому суть примусу полягає в тому, що він вживається проти волі й бажання певних учасників процесу. У зв'язку з цим, для відмежування примусового від непримусового елементів використовується критерій у вигляді психічного ставлення суб'єкта до покладеного на нього обов'язку. Добровільне виконання обов'язку виключає примус.
Такий підхід підкреслює необхідність виняткового використання примусу, а саме – лише тоді, коли метод переконання не дав бажаного результату. Таким чином, до заходів процесуального примусу належать дії і рішення, які здійснюються і приймаються проти волі заінтересованих осіб [21, с. 41].
Процесуальний примус – різновид державного примусу. Суб'єктом його застосування завжди є державний орган або посадова особа, що здійснюють кримінальне судочинство у даній справі, а об'єктом – приватні особи (фізичні або юридичні). Так, процесуальний примус не застосовується за рішенням потерпілого [8, с. 14].
Заходи кримінально-процесуального примусу відрізняються від інших видів державного примусу тим, що вони регулюються кримінально-процесуальним правом, є частиною кримінального процесу. Цією ознакою вони відрізняються й від кримінального покарання, адміністративного, дисциплінарного, цивільно-правового та іншого примусу.
Як стверджує А. П. Рижаков, державний примус – це зовнішній вплив на поведінку людей, який базується на зовнішній силі держави і забезпечує виконання волі держави. Заходи державного примусу в сфері процесуального провадження називаються засобами процесуального примусу [25, с. 22].
На думку В. В. Рожнової, кримінально-процесуальний примус – це метод державного впливу, який проявляється у правових обмеженнях особистісного, майнового чи організаційного характеру учасників кримінально-процесуальної діяльності [26, с. 8].
Заходи процесуального примусу вживаються з метою вирішення завдань правосуддя й у передбаченій законом процесуальній формі. В юридичній літературі згадується про три обов'язкові вимоги, що повинні виконуватися при обранні заходів процесуального примусу:
1) вони обираються лише у сфері кримінального судочинства;
2) порядок і умови реалізації заходів процесуального примусу повинні бути регламентовані законом;
3) законність і обгрунтованність застосування заходів процесуального примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом тощо [29, с. 87].
Отже, заходи кримінально-процесуального примусу можна визначити як передбачені кримінально-процесуальним правом дії і рішення органів, які здійснюють провадження у справі, що обмежують права решти учасників процесу проти їх волі.
У теорії кримінального процесу поняття "підстави застосування примусових заходів" розглядається неоднозначно.
Підставами застосування примусових заходів, зокрема, визнають:
1) припущення, імовірність того, що обвинувачений ухилиться від слідства, перешкодить встановленню істини, продовжить злочинну діяльність, ухилиться від виконання вироку;
2) наявність сформульованого відносно конкретної особи обвинувачення й обставин, які вказують на необхідність обмеження її свободи;
3) наявність ознак злочину, кримінально-правові відносини та порушення обвинуваченим своїх процесуальних обов'язків;
4) неналежна поведінка обвинуваченого, що перешкоджає досягненню завдань кримінального судочинства;
5) конкретні соціально-нсбезпечні дії суб'єкта;
6) факт вчинення злочину ;
7) імовірність його вчинення;
8) наявність доказів і обставин, які викривають певну особу у вчиненні злочину, вказують на те, що вона може вчинити дії, для запобігання яких створені запобіжні заходи [10, с. 60].
Безумовно, таке розмаїття підстав примусових заходів негативно впливає на практику їх застосування.
Проведене Є. Г. Коваленком опитування працівників дізнання та слідчих системи МВС України свідчить, що практичні працівники правоохоронних органів під підставами застосування примусових заходів розуміють доволі різні фактори: 10% анкетованих підставою застосування примусового заходу вважають факт вчинення злочину; 17% – припущення про майбутню неналежну поведінку підозрюваного, обвинуваченого [15, с. 358].
Наявність сформульованого стосовно конкретної особи обвинувачення й обставин, які вказують на необхідність обмеження її свободи, на думку 27% опитаних, є підставою застосування примусового процесуального заходу.
Нарешті, 56% опитаних підставою застосування примусового заходу вважають наявність даних, які викривають особу у вчиненні злочину і вказують на те, ще вона може вчинити дії, для запобігання яких створено саме ці заходи [15, с. 359].
Підстави застосування процесуальних примусових заходів необхідно розрізняти за умовами їх застосування.
Факт вчинення злочину, наявність підозри або обвинувачення не можна вважати складовими частинами чи самостійними підставами для обрання примусового заходу.
Умови – це те, від чого залежить реальне існування підстав. Такий поділ підстав і умов застосування примусових заходів вбачається із змісту деяких норм КПК України.
Так, згідно із ст. 165 КПК України запобіжний захід скасовується, коли відпаде необхідність у ньому, незалежно від збереження тих чи інших умов. Згідно зі ст. 150 КПК України тяжкість вчиненого злочину є не підставою застосування запобіжних заходів, а обставиною, яка враховується при їх обранні. Відповідно до ст. 165-1 КПК України, яка визначає зміст рішення про застосування запобіжного заходу, у постанові (ухвалі) зазначається відповідна стаття кримінального закону, тобто основна умова, а потім підстави обрання запобіжного заходу.
Втім, дотримання всіх умов застосування примусових заходів не усуває їх відмінності від підстав: умови самі собою не можуть викликати необхідний наслідок. У зв'язку з цим, навряд чи можна погодитись із запропонованим деякими вченими визначенням підстав застосування примусових заходів, в якому, перш за все, звертають увагу на наявність ознак злочину та матеріальні відносини, що розвиваються з цього приводу, а вже потім – на конкретні фактичні дані, які свідчать про тяжкість вчиненого злочину або неналежну поведінку учасника кримінального процесу [24, с. 180].
На думку В. Рожнової, таке визначення лише підкреслює, що застосування примусових заходів можливе лише у зв'язку з провадженням у кримінальній справі. Втім, наявність такої важливої умови їх застосування не зорієнтує практичних працівників на встановлення й оцінку підстав, передбачених для застосування кожного примусового заходу. Воно створює неправильне уявлення про те, що зазначені примусові заходи можуть бути застосовані за наявності лише ознак злочину [26, с 10].
Наявність порушеної кримінальної справи, перебування особи у правовому статусі, який дозволяє застосування щодо неї примусових заходів, дотримання меж і встановленого порядку проведення кожного із цих заходів є важливими, необхідними умовами застосування заходів процесуального примусу.
Реально будь-який примусовий захід може бути реалізований лише за наявності ситуації, яка зумовлює необхідність його застосування. Наявність або відсутність такої ситуації у кожному конкретному випадку визначається даними про фактичні обставини, з якими закон пов'язує застосування того чи іншого примусового заходу.
Фактичні дані, які свідчать про наявність ситуації, що зумовлює необхідність застосування певного примусового заходу, є підставами для його застосування.
Підстава – це безпосередня, необхідна передумова застосування будь-якого заходу процесуального примусу. Нею зумовлюється обгрунтованість чи необгрунтованість застосування примусових заходів [27, с. 44].
Наявність підстав не тягне за собою автоматичного застосування примусових заходів. Оскільки останні обмежують права та законні інтереси осіб, їх застосування допустиме лише тоді, коли воно зумовлюється необхідністю, коли обставини справи свідчать про відсутність іншого шляху для досягнення потрібного результату.
В. Тертишник вважає, що фактичною підставою застосування примусових заходів є наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою (обвинуваченим, підозрюваним, підсудним) злочину. Оскільки примусові заходи застосовуються, як правило, до обвинуваченого, а постанова про притягнення як обвинуваченого, виходячи зі змісту ст. 131 КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які викривають особу у вчиненні злочину, то й примусові заходи можуть бути обрані лише за наявності таких доказів [30, с 657].
Особливістю правового закріплення підстав застосування примусових заходів є те, що у нормах права, які регламентують цей процес, відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення й оцінки фактів. Застосування примусових заходів зумовлюється різними даними, які свідчать про можливе існування обставин, що потребують попередження або встановлення. Такими можуть бути дані про особу, про поведінку особи до і після вчинення злочину (суб'єктивні дані), про спосіб і наслідки вчиненого злочину (об'єктивні дані).
Перед застосуванням примусових заходів встановлюється певна сукупність фактичних даних, із яких може бути зроблений висновок про можливе існування обставин, ідо потребують попередження чи встановлення. Висновок про такі обставини завжди буде імовірним. Наприклад, запобіжний примусовий захід у вигляді взяття під варту застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений намагатиметься ухилитися від слідства та суду або від виконання процесуальних рішень (ст. 148 КПК України).
У цілому слід зазначити, що при обранні конкретного виду примусового заходу для того, щоб попередити продовження злочинної діяльності, необхідно керуватися комплексом обставин, які характеризують вчинений злочин, особу підозрюваного чи обвинуваченого, умови, в яких він перебуває та які свідчать про його наміри.


РОЗДІЛ 2.
ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЩОДО ОБВИНУВАЧЕНОГО І ПІДОЗРЮВАНОГО ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
2.1 Взяття під варту
Взяття під варту – запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті), тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах [5, с. 131].
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про тяжкі злочини і може бути обраний лише за наявності підстав, що обвинувачений, перебуваючи на волі, переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, чи займеться злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень [15, с. 390].
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" від 25.04.2003 р. № 4 в ред. від 24.10.2008 р. за змістом ст. 165-2 КПК України (зокрема ч. 7) вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту віднесено виключно до компетенції місцевих судів. У зв'язку з цим апеляційні суди не вправі брати до провадження і розглядати по суті подання про обрання такого запобіжного заходу.
Відповідно до статті 37 КПК України подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинно розглядатися тим місцевим судом, у районі діяльності якого вчинено злочин або провадиться дізнання чи досудове слідство в даній справі. Питання про передачу цього подання для розгляду в інший суд має вирішуватися за правилами, встановленими ст. ст. 38, 39, ч. ч. 2, 3 ст. 40 та 41 КПК України.
Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв'язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК України, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов'язків, що випливають із ч. 2 ст. 148 КПК України, і його належної поведінки [18, с. 53].
Взяття під варту на стадіях дізнання і досудового слідства застосовується лише у випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 155 КПК України), і коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК України).
У разі, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років, взяття під варту допускається лише у виняткових випадках (ч. 1 ст. 155 КПК України).
Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість такого випадку має бути обгрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді [17, с. 28].
Як вже зазначалось, взяття під варту – найбільш суворий запобіжний захід, що пов'язаний із позбавленням людини волі, необхідністю підкорятися суворим вимогам режиму в місцях ув'язнення і з певним обмеженням прав.
Взяття під варту забезпечує, отже, досягнення одночасно всіх чотирьох вказаних цілей, але може застосовуватися й для досягнення деяких з них (наприклад, лише для запобігання переховування обвинуваченого від слідства і суду чи лише для усування перешкод у досягненні істини у кримінальній справі) [32, с. 46].
Слідчий слідчого відділення на станції Київ-Пасажирський УМВС України за згодою з транспортним прокурором м. Києва вніс до Залізничного місцевого суду м. Києва подання про обрання міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Чахая Г.І., обвинуваченого за ч. 2 ст. 185 КПК України за викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб, мотивуючи в поданні тим, що обвинувачений проживає за кордоном, не працює, може ухилитися від слідства і суду та перешкодити встановленню істини у кримінальній справі. Вивчивши матеріали кримінальної справи, допитавши обвинуваченого особисто, а також вислухавши пояснення слідчого, думку прокурора, який підтримав подання, суддя виніс постанову про обрання Чахая Г.І. міри запобіжного заходу – взяття під варту. Цей запобіжний захід забезпечив досягнення успіху в указаних чотирьох цілях, оскільки пізніше вироком суду Чахая Г.І. був засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі на чотири роки [4, c. 34].
Взяття під варту зазвичай застосовується для того, щоб завадити обвинуваченому приховатися від слідства і суду, але у поданнях слідчих про обрання цього запобіжного заходу часто немає даних про намір обвинуваченого приховатися. Точне зазначення мети взяття під варту необхідне для можливого оскарження обвинуваченим цього запобіжного заходу.
Особливо це стосується взяття під варту до притягнення особи як обвинуваченого. Навіть при взятті обвинуваченого під варту слідчий, прокурор, суддя повинні припускати можливість спростування всіх або частини обвинувачень, а тим більш у разі арешту, пред'явлення обвинувачення.
Обгрунтованість арешту – це достатність доказів, що є у кримінальній справі, які вказують на наявність встановлених законом підстав для застосування цього запобіжного заходу [15, с. 392].
За загальним правилом, обвинувачений може бути взятий під варту лише після пред'явлення обвинувачення та допиту як обвинуваченого. Отже, фактичні підстави для арешту, як правило, ширші, ніж підстави для притягнення як обвинуваченого, оскільки до них додаються свідчення обвинуваченого. Після одержання й перевірки цих свідчень слідчий може відмовитися від наміру взяти обвинуваченого під варту.
Негативні сторони арешту такі:
– особа відривається від суспільно корисної праці зі своєї спеціальності, а це, своєю чергою, дезорганізує певним чином роботу установи, підприємства, організації, де вона працює;
– особа залишається відірваною від сім'ї, що негативно позначається на вихованні дітей;
– арешт компрометує людину в очах сусідів, товаришів по службі;
– тримання під вартою озлоблює людину, налаштовує її проти правоохоронних органів, подавляє її волю, робить схильною до обмови, самообмови і взагалі до небажаних свідчень;
– деякі заарештовані підпадають під негативний вплив рецидивістів та інших небезпечних злочинців;
– знищує моральні ідеали;
– арешт завдає шкоду здоров'ю людини (особливо психіці), заподіює їй та її сім'ї матеріальні збитки [29, с. 86].
Отже, запобіжний захід взяття під варту необхідно застосовувати лише у разі, якщо інші запобіжні заходи не можуть відвернути небажану поведінку обвинуваченого. В жодному разі не можна обіцяти заарештованому звільнення з-під варти за умови, що він визнає себе винним та видасть співучасників.
Обвинувачений має право знати, на якій підставі його взяли під варту, тому його необхідно ознайомити з постановою про вибір цього запобіжного заходу.
Взяття під варту через небезпечність злочину – право, а не обов'язок слідчого, прокурора, суду, яким вони мають користуватися обережно, враховувати обставини, що характеризують особу обвинуваченого [7, с. 111].
При застосуванні як запобіжного заходу взяття під варту слідчий іноді намагається налякати як заарештованого, так й інших обвинувачених, які перебувають на волі, для того, щоб примусити їх не відмовлятися від своїх свідчень. Така практика є не лише незаконною, а й антиконституційною, оскільки суперечить ст. 29 Конституції України.
За даними статистики, заарештовані, як правило, визнаються судами винними. Деякі автори на такій підставі роблять висновок про обгрунтованість і законність переважної більшості арештів [9, с. 64].
На наш погляд, такий висновок є хибним, оскільки не враховуються випадки незаконних і необгрунтованих арештів:
– коли скасовується вирок суду;
– коли кримінальні справи припиняються на стадії досудового слідства;
– коли суд не виправдовує підсудного, а перекваліфіковує його діяння на статтю КК України, яка не передбачає позбавлення волі, застосовує звільнення від кримінальної відповідальності в зв'язку з передачею особи на поруки;
– якщо під час взяття під варту не було підстав для застосування цього запобіжного заходу, хоч суд у подальшому і визнав обвинуваченого винним.
При цьому необхідно враховувати, що арешт може бути незаконним і необгрунтованим при припиненні справи за нереабілітаційними підставами (амністією, строком давності притягнення до кримінальної відповідальності та ін.). Припинення справи у такому разі не повинно завуальовувати незаконне і необгрунтоване взяття обвинуваченого під варту [18, с. 57].
Важлива гарантія законних інтересів особистості – встановлення в законі межі кримінального покарання, за якою вибір як запобіжного заходу взяття під варту не допускається. Якщо особі не загрожує серйозне кримінальне покарання, то немає сенсу брати її під варту, оскільки навряд чи вона сховається, чи заважатиме встановленню істини, чи вчинить новий злочин. Запобіжний захід не може бути суворішим за покарання [25, с. 69].
Запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено таке покарання, як позбавлення волі строком понад три роки. Отже, якщо законом передбачено покарання рівно на три роки позбавлення волі, то взяття під варту не може бути застосовано.
У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі й на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК України).
Що таке "виняткові випадки" – закон не роз'яснює. Слідчий зобов'язаний ретельно мотивувати необхідність застосування цього запобіжного заходу, довівши винятковість даного випадку, що робить необхідним взяття обвинуваченого під варту. Проте на практиці такого обгрунтування, як правило, немає.
Зазвичай, зустрічаються такі спроби пояснення необхідності взяття під варту у "виняткових випадках":
1) особа в даний момент соціально небезпечна – погрожує вбивством, знищенням майна, займається бродяжництвом;
2) особа не виконує процесуальні обов'язки – не з'являється на виклики слідчого, прокурора, суду, доставляється приводом;
3) особа погано веде себе у побуті (пиячить, бешкетує тощо);
4) існують імовірні дані про те, що обвинувачений приховався чи приховається, перешкоджає чи перешкоджатиме встановленню істини, вчинив чи вчинить злочин [15, с. 395].
Не всі ці обгрунтування, на наш погляд, є переконливими.
Якщо особа соціально небезпечна, то їй необхідно пред'явити додаткові обвинувачення і з їх урахуванням вирішувати питання про запобіжний захід. Якщо соціальна небезпечність не досягла рівня злочину, то підстав для взяття під варту немає.
Невиконання особою процесуальних обов'язків – це ще не підстава для арешту. Втім, у разі, якщо раніше був обраний більш м'який запобіжний захід, після чого особа не з'являлася на виклики, то це можна розглядати як невиконання умов запобіжного заходу і застосувати арешт. Погана поведінка у побуті не може бути підставою для взяття під варту, оскільки запобіжний захід обирається не для врегулювання сімейно-побутових відносин. У цьому разі даних про те, що обвинувачений може поводити себе неналежним чином, недостатньо для взяття під варту [15, с. 396].
Взяття під варту щодо неповнолітніх застосовується лише у виняткових випадках. Виняток у цьому разі став правилом, оскільки близько половини неповнолітніх обвинувачених тримають під вартою.
На нашу думку, щодо неповнолітнього обвинуваченого у віці 14-16 років взяття під варту необхідно застосовувати лише у тому разі, якщо він вчинив особливо тяжкий злочин.
Вважається доцільним не застосовувати взяття під варту до осіб, які обвинувачуються у вчиненні необережних злочинів. Ці особи навряд чи мають намір уникнути слідства і суду й не будуть заважати встановленню істини у кримінальній справі. Винятками, зазвичай, є випадки, коли умисний злочин помилково кваліфікують як необережний [17, с. 27].
Якщо орган дізнання чи слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить подання до суду, попередньо отримавши на це згоду прокурора. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Аналогічне подання має право внести сам прокурор.
Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" від 25.04.2003 р. № 4 в ред. від 24.10.2008 р. роз'яснив, що суди, керуючись ст. 165-1 КПК України, повинні вимагати від органу дізнання, слідчого чи прокурора, щоб подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту містило необхідні реквізити (найменування органу, який вносить подання; дані про погодження подання з прокурором (у разі внесення його органом дізнання чи слідчим); прізвище, ім'я та по батькові особи, щодо якої вноситься подання; дата й місце її народження; посилання на обставини, зазначені у ст. 150 КПК України; дані про злочин, у вчиненні якого особа підозрюється, обвинувачується, та його кримінально-правову класифікацію; підстави для обрання запобіжного заходу.
Суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК України, якщо на порушення цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той із ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав вгоду.
Судам необхідно мати на увазі, що відповідно до п. З ч. 6 ст. 106, ч. ч. 3 і 4 ст. 166-1 КПК України питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути вирішено протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого, а в разі перебування особи за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не пізніше 48 годин з моменту доставки затриманого в цей пункт.
Разом з тим надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення цих строків не є підставою для відмови в його розгляді. На таке порушення суддя відповідно до ст. 232 КПК зобов'язаний реагувати окремою постановою.
За змістом ст. 165-2 КПК України матеріали кримінальної справи нададуть судді для вивчення безпосередньо орган дізнання, слідчий, прокурор. Ці матеріали в суді не реєструються, а вивчатися суддею вони мають у режимі, що забезпечує нерозголошеиия даних досудового слідства.
Ознайомлення в цьому випадку з кримінальною справою підозрюваного, обвинуваченого, їхніх захисників чи законних представників у суді законом не передбачено.
У разі відмови органом дізнання, слідчим, прокурором у наданні матеріалів кримінальної справи або надання лише копій окремих процесуальних документів суддя повертає подання прокуророві без розгляду.
Як випливає з положень ч. 5 ст. 165-2 КПК України, про час і місце розгляду подання суд зобов'язаний через орган дізнання, слідчого попередити прокурора, захисника, законного представника, вжити заходів до забезпечення органом дізнання, слідчим явки (доставки) в суд підозрюваного, обвинуваченого, а також у разі потреби викликати особу, у провадженні якої перебуває справа.
У випадках, передбачених на. ч. 4 і 5 ст. 47 КПК України, суд призначає захисника з дотриманням порядку, встановленого ч. З цієї статті.
У розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту участь прокурора, а також підозрюваного, обвинуваченого, щодо якого надійшло подання, є обов'язковою. Неявка захисника чи законного представника підозрюваного, обвинуваченого не перешкоджає розгляду подання, якщо їм було повідомлено про його час і місце.
Якщо в поданні порушується питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, і ця особа до суду не з'явилась або орган дізнання, слідчий не змогли її туди доставити, суддя відповідно до ч. 4 ст. 165-2 КПК України вправі розглянути подання за правилами, встановленими ч. 5 ст. 165-2 КПК України (за винятком допиту підозрюваного, обвинуваченого), і мотивованою постановою дати дозвіл на затримання зазначеної особи й доставку до суду під вартою. Таке затримання можливе лише за наявності передбачених ст. 148 і ч. 1 ст. 155 КПК України підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Після затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставки його до суду подання розглядається ще раз.
Час, протягом якого особа доставлялася до населеного пункту, в якому діє суд (у тому числі в порядку екстрадиції з території іншої держави), до строку тримання під вартою, визначеного ст. 156 КПК, не зараховується.
Подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту розглядається за процедурою, встановленою ч. 5 ст. 165-2 КПК України.
У судовому засіданні суддя оголошує, яке подання розглядатиметься; з'ясовує, хто з учасників розгляду з'явився, необхідні дані про них та роз'яснює їм права (заявляти відводи і клопотання в межах предмета судового дослідження, давати пояснення, висловлювати свою думку щодо клопотань і пояснень інших учасників розгляду, оскаржувати постанову судді); повідомляє своє прізвище, прізвища прокурора і секретаря судового засідання, захисника й законного представника (якщо вони з'явилися); з'ясовує наявність відводів та клопотань і вирішує їх; допитує підозрюваного, обвинуваченого; в разі потреби бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа; заслуховує думку прокурора, захисника, законного представника й ухвалює постанову.
2.2 Затримання підозрюваного у вчиненні злочину
Згідно зі статтею 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України) та прокурор (ст. 227 КПК України) мають право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі.
Затримання є кримінально-процесуальною дією та здійснюється в передбаченому законом порядку. Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК України може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрюваного.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд із вказаними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву. Мотивом затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, приховавшись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів [13, c. 12].
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як і заарештовані. Проте для затримання, на відміну від арешту, санкція прокурора не потрібна. Затримання оформляється протоколом затримання, копія якого направляється прокурору.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обраховується з моменту доставлення її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного затримання. Тривалість затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не може перевищувати сімдесяти двох годин.
Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити затриманому його права і обов'язки, встановлені чинним законодавством. Про це робиться відмітка в протоколі затримання.
Затримання особи є процесуальним актом, який офіційно ставить особу в стан підозрюваного. З моменту затримання особа одержує статус підозрюваного, який має право:
1) знати, в чому він підозрюється;
2) давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
3) мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
4) подавати докази;
5) заявляти клопотання і відводи;
6) вимагат