К ЗАХИСТ ПРАВ СВІДКА у кримінальному процесі.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СВІДКА
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Процесуальне становище свідка у кримінальному судочинстві: права, обов'язки, відповідальність 5
2. Поняття і значення показань свідка в ході досудового
і судового провадження 12
3. Забезпечення безпеки свідка як учасника кримінального процесу 20
Висновки 30
Список використаної літератури 33

ВСТУП
Актуальність теми. Останні зміни в законодавстві України свідчать про тенденцію радикального перегляду основних положень теорії кримінального процесу, їх гармонізацію з вимогами Ради Європи.
На сучасному етапі в цьому напрямку зроблено багато кроків і досягнуто певних результатів стосовно порядку обрання, заміни та скасування запобіжних заходів, правового статусу підозрюваного, обвинуваченого. Проте майже не зазнав змін інститут участі свідка в кримінальному судочинстві, що обумовлено відсутністю теоретичних досліджень з даної теми [26, с. 112].
За останні роки в наукових виданнях опубліковано чергу статей, де розглядалися окремі права та обов'язки свідка, їх зміст. Водночас, практика застосування кримінально-процесуального законодавства говорить, що більшість прав свідка ще недостатньо активно реалізуються цим суб'єктом під час провадження у справі [13, c. 52].
Це стосується, в першу чергу, права на відшкодування витрат, пов'язаних із викликом свідка. Схожа ситуація склалася і щодо права оскаржувати прокурору дії дізнавача та слідчого, що певним чином свідчить про недієвість окремих положень КПК України.
Якщо говорити про процедуру допиту, то можна сказати, що поширеною наразі є практика допиту як свідків у кримінальних справах осіб, які пізніше ставали підозрюваними та обвинуваченими. При цьому, до предмету показань такого свідка входили не лише обставини злочину, а й інформація щодо мотивів його вчинення.
Отже, сьогодні об'єктивно виникла необхідність в дослідженні правового статусу саме цього суб'єкта в кримінальному процесі України [15, с. 3].
Свідок в кримінальному судочинстві ставав темою досліджень
О. В. Белькової, О. О. Зайцева, В.І. Смислова, С. П. Щерби, М. Л. Якуба та ін.
Окремі сторони участі свідка в кримінальному процесі висвітлювали в своїх роботах М. Ю. Азаров, С. Г. Волкотруб, В. Г. Гончаренко,
М.І. Казаренко, Н. М. Кіпніс, Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко,
М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, І. В. Строков, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, В. П. Шибіко тощо.
Проте, не зважаючи на значну кількість наукових публікацій, в теорії кримінального процесу лише частково вирішеними залишаються питання правової природи свідка, його участі як суб'єкта кримінально-процесуальних правовідносин та питання визначення його законного інтересу.
Наведені обставини вказують на актуальність теми курсової роботи.
Метою роботи є з'ясування змісту правового статусу свідка та захисту його прав і законних інтересів у кримінальному процесі України.
Основними завданнями дослідження є:
– розглянути процесуальне становище свідка у кримінальному судочинстві, визначити його права, обов'язки, відповідальність тощо;
– висвітлити поняття і значення показань свідка в ході досудового і судового провадження;
– розкрити питання забезпечення безпеки свідка як учасника кримінального процесу.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в сфері кримінального процесу у зв'язку із залученням осіб для участі як свідків та захистом їх законних прав й інтересів.
Предметом дослідження виступають правові норми, що регулюють правовідносини, виникаючі у кримінальному процесі, суб'єктом яких виступає свідок, і визначають його правовий статус.
Методи дослідження – описовий, порівняльний, аналізу і синтезу, узагальнення.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.
1. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ СВІДКА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ПРАВА, ОБОВ'ЯЗКИ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Усі учасники кримінально-процесуальної діяльності різняться за своїми правами та обов'язками, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції та завдання, мають неоднакову мету, вступають між собою у різні правовідносини тощо [37, c. 16].
Свідок – це особа, яка за першою вимогою органів розслідування, прокуратури і суду зобов'язана з'явитися у призначені час і місце й дати в процесі допиту правдиві свідчення щодо відомих йому і таких, що мають значення для справи, обставин [13, с. 52].
Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68 КПК України).
Таким чином, якщо особі, котра проводить дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді (суду) достатньо припустити, що та чи інша особа може володіти свідченнями, які мають відношення до справи, то вона може (зобов'язана) надати показання як свідок [30, c. 7].
Згідно зі статтею 166 КПК України свідок викликається до слідчого повісткою, яка вручається йому під розписку, а в разі його тимчасової відсутності – будь-кому з дорослих членів його сім'ї, житлово-експлуатаційній організації, виконавчому комітету селищної або сільської ради депутатів чи адміністрації за місцем його роботи. Свідок може бути викликаний також телеграмою або телефонограмою.
Хоча в законі не вказано, що свідка можна викликати на допит за допомогою телефону, але на практиці особи, в яких у провадженні знаходиться кримінальна справа, часто користуються саме цим прийомом при необхідності допитати свідка [13, c. 52].
Якщо слідчому потрібно це зробити терміново, то він іноді викликає свідка через оперативного співробітника в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 114, ч. 1 ст. 118 КПК України.
У повістці повинно бути зазначено, хто конкретно викликається як свідок із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові, а також куди та до якої службової особи, день і час явки. В повістці повинно бути зазначено наслідки неявки з повідомленням про те, що, коли свідок не з'явиться без поважних причин, то стосовно нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ в порядку, передбаченому ст.ст. 135, 136 КПК України.
У разі, коли свідок не з'явиться на виклик без поважних причин суд може також накласти на нього грошове стягнення у розмірі половини мінімального розміру заробітної плати.
Питання про грошове стягнення вирішується судом на судовому засідання при розгляді кримінальної справи, по якій викликалася особа для дачі свідчень, а в деяких випадках і на іншому судовому засіданні з викликом цього свідка, неявка якого без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про накладення грошового стягнення.
За неповагу до суду, що виразилася у злісному ухиленні від явки до органів дізнання, досудового слідства та суду, свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 або за ст. 185-4 КУпАП й на нього може бути накладено штраф від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до 15 діб.
Крім зазначених обов'язків, свідок має у кримінальному процесі гарантовані йому законом такі права (ст. 69-1 КПК України):
– давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє та користуватися допомогою користувача;
– заявити відвід перекладачу;
– знати у зв'язку з чим та у якій справі він допитується;
– власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
– користуватися нотатками та документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;
– відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів;
– знайомитися з протоколом допиту та клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доручення та зауваження;
– подавати скарги прокурору на дії дізнавача та слідчого;
– одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань;
– на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом (ст.ст. 521-525 КПК України).
Свідок повинен допитуватись про факти, які стосуються справи, що розслідується, в тому числі й про особу підозрюваного, обвинуваченого та особу, яку допитують.
На початку допиту слідчий з'ясовує дані про особу допитуваного. На жаль, ця частина допиту часто сприймається допитуваним як формальність. У дійсності ж вона призначена виконувати важливу роль – створювати сприятливі умови для дачі свідчень [11, с. 138].
Доцільно більш докладніше, ніж це передбачено відповідними графами протоколу, з'ясувати дані про особу допитуваного, при необхідності поговорити з ним щодо обставин його життя, знайти спільні теми для обговорення.
Детальне з'ясування анкетних даних та певні відступи у розмові зі свідком від предмету допиту допомагають слідчому скласти більш повне уявлення про свідка, уточнити свою попередню думку про нього, заспокоюють допитуваного, сприяють встановлення психологічного зв'язку, допомагають скоригувати лінію своєї поведінки [36, с. 284].
При з'ясуванні анкетних даних слідчий, не загострюючи на цьому уваги допитуваного, може встановити ставлення свідка до обвинуваченого, потерпілого, наприклад як до колеги чи сусіда.
Втім, не можна вимагати, щоб слідчий в усіх випадках проводив зазначену роботу в повному обсязі. Обставини справи та характерні риси особи свідка не завжди передбачають необхідність такої бесіди. Проте для допиту основних свідків по справі, зокрема очевидців злочину, з урахуванням важливості показань та певної психологічної складності їх положення, виконання вказаної рекомендації виявляється обов'язковим [36, с. 285].
Як правило, свідок допитується в місці провадження досудового та судового слідства, а в разі необхідності – в місці його перебування.
Допитуються свідки окремо і у відсутності інших свідків. При цьому той, хто допитує, вживає заходів для того, щоб свідки, викликані по одній справі, не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту.
Перед допитом слідчий встановлює особу свідка, повідомляє його, по якій справі він викликаний і попереджає про обов'язок розповісти все відоме йому по справі, а також про кримінальну відповідальність за відмову дати показання та за дачу завідомо неправдивих показань за ст.ст. 384, 385 КК України, а також з'ясовує його стосунки з підозрюваним, обвинуваченим та потерпілим і пропонує розповісти все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими його викликали на допит.
Після того як свідок закінчить дачу показань, слідчий зафіксує їх у протоколі допиту. Слідчий може ставити свідку запитання, що стосуються обставин справи і обов'язково також фіксує запитання та відповіді на них у протоколі.
Забороняється ставити навідні запитання та запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (ст. 167 КПК України).
Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані як свідки.
А якщо свідок повідомив дані, джерело яких невідоме, вони не можуть бути прийняті й приєднані до справи як докази.
У теорії доказування впродовж доволі тривалого часу обговорюються проблеми імунітету свідків у кримінальному судочинстві [20; 21]
Втім, ряд питань цієї проблеми вирішено у законодавчому порядку.
Наприклад, у частині 1 статті 63 Конституції України сказано, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначається законом.
Не можуть бути допитані як свідки:
– адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особам чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
– захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
– особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
– свідок, який відповідно до ст. 523 КПК України дає показання під псевдонімом, – щодо дійсних даних про його особу;
– особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 523 КПК України дає показання під псевдонімом, – щодо цих даних (ч. 1 ст. 69 КПК України).
Крім того, відмовитися давати показання мають право:
1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого чи усиновителя в скоєнні злочину [16, c. 471].
Вказаним особам повинно бути роз'яснено їх право відмовитися від дачі показань і про що вказується в протоколі допиту або у протоколі судового засідання.
Кримінально-процесуальне законодавство містить деякі особливості виклику та допиту працівників дипломатичних та консульських представництв іноземних держав. Так, згідно з ч. З ст. 69 КПК України не можуть без їх згоди бути викликані та допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.
Допит німого або глухого свідка повинен проводитися на загальних умовах за правилами ст. 167 КПК України, але з обов'язковою участю особи, яка його розуміє (перекладача). Про участь цієї особи в допиті свідка зазначається в протоколі.
Після допиту свідка особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий та інші особи, які здійснюють допит, повинні скласти протокол з додержуванням правил, зазначених у ст. 85 КПК України. Показання свідка та відповіді на поставлені йому питання складаються від першої особи і по можливості дослівно.
Свідкові, коли він про це просить, може бути надана можливість особисто написати свої показання в присутності слідчого, про що зазначається в протоколі допиту.
При виявленні прогалин та неточностей в показаннях свідків, слідчий чи інша особа, яка веде допит, повинні вживати заходів для їх усунення.
По закінченні допиту слідчий і особи, які здійснюють допит, повинні пред'явити свідкові протокол для прочитання. На прохання свідка протокол може бути прочитаний йому слідчим. Свідок і особи, які були присутні при допиті, мають право просити про внесення доповнень і поправок у протокол. Ці доповнення і поправки заносяться особою, яка допитує свідка, до протоколу. Свідок і всі учасники, які були присутні при допиті, підписують протокол. Якщо протокол написаний чи надрукований на декількох сторінках, свідок підписує кожну сторінку протоколу окремо (ст. 170 КПК України).
Неповнолітній свідок віком до 14 років обов'язково, а за розсудом слідчого – й віком до 16 років, допитується в присутності педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього. Вказаним особам роз'яснюється їх обов'язок бути присутніми при допиті, викласти свої зауваження, а з дозволу слідчого – ставити запитання свідку. Їх запитання слідчим може бути відведене, але як і зауваження, воно повинно бути занесене до протоколу допиту.
Свідку, який не досяг 16 років роз'яснюється обов'язок давати правдиві свідчення, але про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, він не попереджається.
Отже, свідку необхідно добре знати й активно захищати свої права, а також сумлінно виконувати покладені обов'язки. Адже свідок є учасником кримінально-процесуальних правовідносин, який повинен сприяти встановленню об'єктивної істини у справі та відправленню правосуддя у кримінальному судочинстві.
2. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ПОКАЗАНЬ СВІДКА В ХОДІ ДОСУДОВОГО І СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Показання свідка є одним з найпоширеніших у кримінальному судочинстві видів джерел доказів. Без таких видів доказів, зазвичай, неможливо завершити досудове та судове розслідування кримінальної справи. У цьому передусім і є їх значення у встановленні істини по справі, а також у вирішенні завдань кримінального процесу [23, с. 360].
Допит свідка – це слідча дія, в процесі якої слідчий отримує від тих, кого допитують, словесну інформацію про обставини злочину та інші факти, які мають значення для встановлення об'єктивної істини і забезпечення правильного застосування закону. Іншими словами, це "процес передачі слідчому від того, кого допитують, інформації про подію, яку розслідують, чи пов'язаних з нею обставинах чи особах" [39, c. 97].
Як правильно зауважив В. П. Бахін, у такий спосіб допит виглядає лише в інформаційному плані. А в практичній діяльності допит є однією з найбільш складних слідчих дій. Складність допиту визначається не лише тим, що слідчому часто протистоїть особа, яка не бажає давати показання, але й тим, що у показаннях добросовісного свідка можуть міститися помилки та перекручування, омани та домисли, які необхідно знайти та врахувати на шляху до визначення істини [11, с. 8].
Г. Гросс писав: "Свідок невмілому слідчому або нічого не розповість, або покаже неістотне чи зовсім невірне, і той же свідок правдиво, точно та докладно розкаже тому слідчому, який зуміє заглянути в його душу" [19, с. 45].
Процес формування показань від моменту сприйняття подій до передачі інформації про них має психологічний характер, обумовлений впливом багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, дія яких у тому чи іншому ступені впливає на повноту та об'єктивність показань. Тому для правильної оцінки отриманих показань необхідно враховувати умови сприйняття цікавих для слідства подій [39, с. 102].
Слідчий часто зустрічається з тим, що різні люди, які є учасниками або очевидцями однієї й тієї ж самої події, по-різному сприймають її обставини. Іноді це може пояснюватися позицією допитуваного, колом його інтересів і намірів. В інших випадках це може бути пов'язане із особливостями сприйняття, запам'ятовування та відображення отриманої інформації різними суб'єктами [36, с. 123].
Необхідною передумовою отримання повних та достовірних показань є безпосереднє сприйняття подій, що відбуваються, органами почуттів свідка. Різні ознаки предметів навколишнього світу викликають у нас комплекс почуттів, складають уявлення у формі образів. На формування конкретного образу зазвичай впливає досвід людини, рівень її розвитку, коло інтересів, професійна підготовка, яка визначає наші знання про предмет або явище. Сприймаючи властивості предметів, свідок осмислює, оцінює їх в межах свого досвіду та знань [39, с. 104].
Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, які ускладнюють отримання достовірної та повної інформації про подію, що спостерігається.
До об'єктивних факторів відносяться ті, які не залежать від свідка, наприклад, несприятливі умови спостереження: короткотерміновість, віддаленість, недостатня освітленість, атмосферні перешкоди.
До суб'єктивних можна віднести, по-перше, дефекти органів почуттів людини, по-друге, зниження можливостей сприйняття органів почуттів свідка під впливом больових станів, нервових розладів, втоми, сп'яніння, різноманітних стресів та інших причин [30, c. 121].
Фіксація інформації свідком буває передбачуваною та непередбачуваною.
Передбачуване запам'ятовування має місце у тих випадках, коли свідок прикладає зусилля для того, щоб запам'ятати подію, яку спостерігає. Наприклад, коли він передбачає, що йому прийдеться в подальшому давати показання про те, що відбувається, або коли у нього виявляється інтерес до події, тим більш, якщо вона незвична.
При передбачуваному запам'ятовуванні отримана інформація зберігається у пам'яті довше, і при відображенні фактів свідками даються найбільш повні та точні показання. Втім, зазвичай має місце непередбачуване запам'ятовування [11, с. 164].
За загальним правилом, зволікання із запропонованим допитом погіршує якість показань. Проте допит свідка-очевидця, який гостро переживає те, що сталося, безпосередньо після події злочину також може бути малоефективним.
Зазвичай більш повними та точними є показання на допиті, що проводиться через декілька днів після подій, коли переживання втрачають попередню гостроту та не заважають допитуваному зосередити увагу на обставинах справи [39, с. 148].
Необхідно мати на увазі, що процес забування може бути зворотним. При сприятливих умовах забуті події чи факти можуть бути відновлені в пам'яті. Це явище називається в психології ремінісценцією. Використовуючи названу психологічну закономірність, можна отримати нові дані при повторному допиті свідка.
Перед дачею показань свідком в його пам'яті відбувається процес згадування обставин подій минулого. Втім, проблеми у спогадах він іноді "поповнює" іншими властивими йому уявленнями, на основі отримання додаткової інформації ззовні, власного досвіду, попередніх спостережень. У цьому прихована серйозна загроза перекручування показань.
Точність передачі інформації про злочин багато в чому залежить від того, наскільки правильно свідок вміє виражати свої думки. Проте навіть при високій культурі мови можлива різниця між тим, про що думає свідок, і тим, що він каже слідчому.
Зазвичай, такі перекручування виникають через прискорення темпу допиту. Іноді деякі слідчі помилково вважають, що уповільнений темп дачі показань свідком, коли він замислюється в процесі викладення показань, зволікає з відповідями на питання і таке інше, свідчить про нещирість допитуваного.
Даючи показання, свідок не лише надає слідчому інформацію про злочин, але й критично переосмислює її, зіставляючи свої показання із сприйнятими раніше уявленнями. Тому темп допиту не повинен заважати свідку аргументовано та самокритично викладати свої думки [23, с. 369].
При складанні протоколу запис показань повинен вестись або по закінченні усного допиту, або одночасно з ним, або на окремих його етапах.
Як свідчить практика, перший спосіб забезпечує безперервність допиту і не порушує контакту з тим, кого допитують, але потребує більшого досвіду, гарної пам'яті та пов'язаний з ризиком перекручування або часткової втрати інформації при записі показань.
Протоколювання паралельно з усним допитом погіршує його якість, порушує контакт з тим, кого допитують, але значно покращує повноту та достовірність показань. Тому у більшості випадків краще проводити допит свідків за окремими епізодами, стадіями, що дозволяє використовувати переваги першого та другого способів та без істотного погіршення якості усного допиту отримувати досить повні показання [23, с. 370].
Іноді по справі, особливо при розслідуванні багатоепізодичних справ, виникає необхідність в отриманні повторних показань.
Перший допит часто дає поштовх до згадування забутих обставин, мобілізує пам'ять та цим створює сприятливі передумови для заповнення прогалин у показаннях у майбутньому.
Доповнення при повторному допиті можуть бути викликані й тим, що частина інформації, яку повідомили на першому допиті, була неточно зафіксована або незафіксована слідчим. Необхідно враховувати, що при повторному допиті свідки пам'ятають та інколи текстуально відображають свої початкові показання, а не первинну інформацію, основану на сприйнятті події злочину. Тоді очевидна підміна самої події злочину початковими показаннями про нього, даними при першому допиті.
Цінність такого повторного допиту сумнівна. Більш того, таке проведення повторного допиту може призвести до небажаних наслідків – закріплення помилок та недоглядів попереднього свідоцтва. Тому, як правило, не можна починати допит з питання про те, чи підтверджує свідок свої попередні показання.
При повторному допиті негативну роль може відіграти також неправильне розуміння тим, кого допитують, суті попередження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих свідчень, в силу чого навіть сумлінні свідки іноді уникають внесення доповнень та змін у свої попередні показання, хоча необхідність у цьому очевидна.
Тому при повторному допиті доцільно роз'яснювати свідкам, що саме по собі усунення неточностей та помилок у показаннях, зафіксованих при першому допиті, не може завідомо свідчити про їх неправдивість. Упертість же, наполягання на попередніх показаннях при очевидній помилковості окремих їх положень може свідчити про трансформацію первинної добросовісної помилки у навмисну неправду.
Отже, при повторному допиті слідчий повинен особливо звертати увагу на те, щоб свідок повідомляв йому фактичні дані, які мають відношення до злочину, що розслідується. Причини відхилення від первинних показань, як і отримання від свідка нової інформації, повинні досконало виявлятися та зіставлятися з умовами сприйняття, запам'ятовування та відображення подій. Такий підхід дозволяє правильно оцінити правдивість повторюваних показань [11, с. 180].
Допит свідків та інших учасників процесу (потерпілих, підозрюваних, обвинувачених та ін.) безумовно потребує високої професійності, проте допит зазначених осіб у ході судового розгляду кримінальної справи має такі характерні риси:
1) на відміну від допиту на досудовому слідстві судовий допит має публічний характер. Отже, він позбавляється однієї з важливих умов успіху – інтимності обстановки, яка сприяє встановленню психологічного контакту з допитуваним та створює атмосферу для довірчої бесіди з ним один на один, для отримання від нього "сповіді";
2) допит у суді є короткотерміновим. Якщо на досудовому слідстві він може тривати декілька годин, а при необхідності – відповідно з перервами і декілька днів, то у ході судового слідства він продовжується, за рідкими винятками, не більше як півгодини;
3) допит, який проводиться у суді, порівняно з допитом на досудовому слідстві істотно віддалений у часі від події злочину. Це іноді призводить до забування свідком деталей, часткових обставин злочину, про які він згадував у попередніх свідченнях;
4) на досудовому слідстві у розпорядженні слідчого знаходиться різноманіття тактичних прийомів допиту свідка чи інших учасників допиту, тоді як у суді їх коло значно звужується. Так, у судовому розгляді справи втрачається можливість тактичного використання раптовості допиту. Викликаний в суд свідок знає, про що його будуть запитувати, оскільки предмет допиту залишається тим самим, що і на досудовому слідстві;
5) у суді прокурор, потерпілий, захисник, суддя та інші учасники процесу вперше бачать допитуваного і, природно, мало знають про його особисті якості та особливості. Тому вони мусять відразу ж переходити до предмету допиту відповідно до своєї черги (ст. 303 КПК) й тому позбавляються можливості використовувати у тактичних цілях особисті риси допитуваного [23, с. 374].
Тактичні прийоми, які використовуються при допиті свідка в обох стадіях, є різними.
Наприклад, тактичне значення попередження несумлінного свідка про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань різко зростає (стає більш ефективним) при допиті в суді, оскільки цей допит останній для допитуваного.
Лжесвідок розуміє, що прийшов той час, коли ризикову гру потрібно закінчити й дати по справі правдиві свідчення, інакше він сам у майбутньому може опинитися на лаві підсудних та нести відповідальність за скоєне. Емоційне напруження несумлінного свідка саме у ході судового слідства досягає свого максимуму.
Вміле використання даних обставин може привести до відмови допитуваного від неправди та від дачі неправдивих свідчень.
Теорія та практика доказування свідчать, що завідомо неправдиві показання у суді можуть даватися в ситуаціях, якщо особа на досудовому слідстві дає завідомо неправдиві свідчення, а потім у суді продовжує давати ті ж самі показання, або якщо ця особа у ході досудового слідства давала правдиві показання, а потім у суді стала давати завідомо неправдиві свідчення. Інша ситуація має певні особливості у тактиці подолання свідомої неправди у ході судового слідства.
На відміну від досудового слідства, у суді обшук, огляд, відтворення обстановки та обставин події не проводяться, тому в ситуації, якщо на досудовому слідстві особа дає правдиві показання, а у суді – завідомо неправдиві, тактичні прийоми, направлені на подолання свідомої неправди, необхідно віднести до прийомів, за допомогою яких перевіряються дії, які проводилися на досудовому слідстві.
У ситуації, якщо особа продовжує лінію поведінки, яку вона розпочала на досудовому слідстві, та продовжує у суді давати завідомо неправдиві показання, прийоми, які використовуються в суді, відносяться до другої групи – такі, що вперше застосовуються у порядку виправлення прогалин досудового слідства.
Згідно з зазначеним вище, можна зробити загальний висновок про те, що в ході судового слідства завідомо неправдиві показання найбільш ефективно виявляються та усуваються за допомогою тих чи інших слідчих та судових дій.


3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СВІДКА ЯК УЧАСНИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Проблеми захисту прав та інтересів у кримінальному судочинстві є багатоаспектними:
1) захист інтересів, порушених злочином (можливість звернення за захистом до правоохоронних і правозастосовчих органів, подолання безпідставних спроб відмови у захисті, можливість відшкодування заподіяної матеріальної шкоди);
2) захист від неправомірних дій слідчого та інших працівників правоохоронних органів;
3) захист від впливу інших учасників кримінального судочинства або їх родичів та близьких [38, с. 15].
У зв'язку з цим необхідно розроблення законопроектів, спрямованих на розширення демократичних і гуманітарних засад кримінального судочинства і вдосконалення процедур їх застосування.
Забезпечення захисту прав та інтересів людини і вдосконалення раціональності розслідування злочинів завжди перебуває у протиріччі: будь-яке посилення гарантій прав особи ускладнює процедуру розслідування та навпаки. Тому при створенні умов для вирішення завдань кримінального судочинства повинно бути забезпечене розумне співвідношення врахування інтересів і прав всіх осіб, що беруть участь в ньому [21, с. 45].
Наразі все частіше доводиться зустрічатися з тим, що не лише свідки, але й часто і потерпілі не бажають проінформувати про відомі їм факти про злочин. Тут і бажання не зв'язуватися із правоохоронними органами, і особиста заінтересованість (в тому числі й підкуп), а головне – боягузництво – як потенційне, так і реальне (наслідок вже вчиненого впливу) [10, с. 33].
Отже, особливого значення набувають питання забезпечення недоторканості осіб, які можуть надати допомогу слідству у виявленні злочинців. Про актуальність наведеного свідчать, зокрема, дані опитування працівників правоохоронних органів, які вказали, що у кожній другій кримінальній справі має місце вплив на потерпілих і свідків [28, с. 19].
Правовою основою для забезпечення безпеки осіб, взятих під державний захист, є Конституція України, Закони України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23.12.1993 р. № 3781-XІІ в ред. від 11.06.2009 р. і "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23.12.1993 р. № 3782-XІІ в ред. від 11.06.2009 р., КК України та КПК України, Митний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші законодавчі акти.
Право на забезпечення безпеки згідно із законами України, що передбачають державний захист, мають дві групи осіб:
1) працівники судів і правоохоронних органів (прокуратури, внутрішніх справ, СБУ, митних органів, органів охорони державного кордону, державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони), інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, Антимонопольного комітету України; близькі родичі цих осіб (ст. ст. 1, 2 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів");
2) особи, які заявили до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брали участь чи сприяли у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів; потерпілі та їх представники в кримінальній справі; підозрювані, обвинувачені, захисники і законні представники; цивільні позивачі, цивільні відповідачі та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі й поняті, члени сімей та близькі родичі цих осіб (ст. 2 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві").
Особливу актуальність становить захист другої групи осіб.
В. М. Тертишник зазначає, що незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу спонукає їх (і це цілком обгрунтовано) у будь-який спосіб ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов'язків [32, с. 38].
Основна різниця між спрямованістю впливу на зазначені групи осіб полягає в тому, що стосовно першої метою є не дати будь-що здійснити, а стосовно другої – не допустити утаювання інформації. У першому випадку заляканого чи підкупленого суддю можна замінити, а свідка, як правило, замінити не можна.
Таким чином, не протиставляючи значення та важливість (особливо життя) осіб першої та другої груп, необхідно відмітити масовість посягань та впливу на учасників процесу з другої групи.
Поняття забезпечення безпеки включає в себе виконання правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я і майна осіб, взятих під державний захист від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя [31, с. 46].
Забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів здійснюється спеціальними підрозділами судової міліції "Грифон".
Відповідно до пункту 1.1 Положення про спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон", затверджене наказом МВС України від 19.11.2003 р. № 1390 в ред. від 27.07.2008 р. спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон" належить до структури міліції громадської безпеки, яка створюється в головних управліннях МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управліннях МВС України в областях та місті Севастополі відповідно до типових штатів, затверджених МВС України.
Під час виконання покладених на них завдань працівники спецпідрозділу здійснюють:
– забезпечення згідно із законом підтримання порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу;
– забезпечення заходів безпеки при розгляді судових справ у всіх інстанціях, працівників правоохоронних органів, інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, членів їх сімей і близьких родичів;
– уживають необхідні заходи для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява;
– уживають необхідні заходи для забезпечення безпеки при надходженні заяви учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, звернення керівника відповідного Державного органу;
– забезпечення охорони приміщень і територій установ судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України, а також режиму утримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу;
– здійснювати оперативно-розшукову діяльність з метою отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб;
– вивчення рішень (постанов) про застосування спеціальних заходів безпеки осіб, узятих під захист, а також інших матеріалів, які зумовили прийняття такого рішення, а також розробку план-розрахунку ГУМВС, УМВС на здійснення спеціальних захо