К ЗАХИСТ ПРАВ СВІДКА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ. (1)

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СВІДКА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Загальнотеоретичні аспекти захисту учасників
кримінального процесу 6
Розділ 2. Процесуальне становище свідка у кримінальному
судочинстві 14
Розділ 3. Забезпечення безпеки свідка як учасника
кримінального процесу 22
Розділ 4. Проблема інституту адвоката свідка у кримінальному
судочинстві в Україні та зарубіжний досвід 30
Висновки 37
Список використаних джерел 40

ВСТУП
Актуальність теми. З часу набуття Україною незалежності активно почала досліджуватися проблема правового статусу особи у кримінальному процесі, захисту її прав і законних інтересів. Ці дослідження зосередилися навколо процесуального статусу підозрюваних, обвинувачених, підсудних, наголошуючи на порушенні їх прав і свобод та необхідності їх розширення.
Разом з цим, залишилися без достатньої уваги такі суб'єкти кримінального процесу, як свідки та потерпілі. Наявні правові засоби їх захисту не узгоджуються з засобами захисту прав та інтересів осіб, які притягуються до відповідальності, на що вказують 52,3% слідчих. При цьому 32,1% з них вважають, що пріоритет повинен надаватися захисту інтересів потерпілих і лише 17,4% – захисту інтересів осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності [28, с. 4].
В умовах загрозливого стану злочинності та зміни її характеру, розповсюдженим способом протидії розслідуванню став незаконний вплив на свідків та потерпілих. Це суттєво впливає на рівень довіри населення до правоохоронних органів, створює реальні передумови для зростання латентної злочинності. Наслідком цих фактів є небажання потерпілих та свідків брати участь у кримінальному судочинстві, що обумовлює розробку нових способів протидії злочинності з боку держави.
У зв'язку з цим 23 грудня 1993 р. був прийнятий Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", норми якого почали діяти лише з моменту доповнення КПК України положеннями вказаного Закону 2001 р. Проте зміни законодавства не надали бажаних результатів. Встановлені заходи захисту 83,3% слідчих вважають ненадійними, 81,0% – кажуть, що цей закон не задовольняє потреби слідчої практики, а 83,1% – вказують на необхідність його удосконалення [28, с. 4].
Наразі перед Україною постає питання приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних та європейських стандартів у сфері захисту прав людини. Одним з аспектів цієї роботи є забезпечення та захист прав свідків, надання їм належної державної підтримки, що повинна включати кваліфіковану юридичну, соціальну та психологічну допомогу, а також створення державного фонду виплати фізичних, моральних та майнових збитків.
Аналіз норм чинного КПК України та проекту КПК України свідчить, що в них враховані не всі цінні, напрацьовані міжнародним співтовариством та світовою практикою положення щодо захисту свідків.
Свідок в кримінальному судочинстві ставав темою досліджень
О. В. Белькової, О. О. Зайцева, В.І. Смислова, С. П. Щерби, М. Л. Якуба та ін. Окремі сторони участі свідка в кримінальному процесі висвітлювали в своїх роботах М. Ю. Азаров, С. Г. Волкотруб, В. Г. Гончаренко,
М.І. Казаренко, Н. М. Кіпніс, Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко,
М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, І. В. Строков, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, В. П. Шибіко та ін.
Проте, не зважаючи на значну кількість наукових публікацій, в теорії кримінального процесу лише частково вирішеними залишаються питання правової природи свідка, його участі як суб'єкта кримінально-процесуальних правовідносин та питання визначення його законного інтересу.
Наведені обставини вказують на актуальність теми курсової роботи.
Метою роботи є розгляд теоретичних і практичних положень захисту свідків у кримінальному процесі України.
Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:
– розкрити загальнотеоретичні аспекти захисту учасників кримінального процесу;
– визначити процесуальне становище свідка у кримінальному судочинстві;
– з'ясувати основні положення забезпечення безпеки свідка як учасника кримінального процесу.
– висвітлити проблему інституту адвоката свідка у кримінальному судочинстві в Україні та зарубіжний досвід із цього питання.
Об'єкт дослідження – суспільні відносини із захисту свідків, що виникають у процесі діяльності слідчого, прокурора, суду та інших державних органів з розслідування й вирішення кримінальних справ.
Предмет дослідження – захист свідків у кримінальному процесі України.
Методи дослідження: діалектичний метод пізнання соціальних процесів у сферах дії держави та права, описовий і порівняльний методи, методи аналізу й синтезу, узагальнення тощо.
Структура роботи: вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1.
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Правильне вирішення проблеми забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу перебуває у прямій залежності від однозначного розуміння всіма посадовими особами змісту таких понять, як "небезпека", "безпека", "заходи безпеки" та ін. Усі вони взаємозалежні, проте кожне з них має певну самостійність. Це означає, що розкриття сутності одних понять можливо лише при адекватному розумінні змісту інших.
Під небезпекою зазвичай розуміється погроза заподіяння кому-небудь певної шкоди, можливість настання якої близька до здійснення, у зв'язку з чим вона сприймається конкретною особою як така, що невблаганно насувається і тому для нього небезпечна [32, с. 45].
Погроза як зовнішній фактор небезпеки впливає на конкретного суб'єкта процесу й у такий спосіб визначає його особливий психологічний стан. Останнє виступає як психофізіологічна ознака небезпеки.
З психологічної точки зору, небезпека обумовлює стан небезпеки людини, що характеризується наявністю у неї почуття тривоги, передчуття погрози особисто їй чи тим цінностям, якими дана особа дорожить, виникненням у цьому зв'язку страху і похідного від нього занепокоєння, наявність психічної напруженості, соціального і біологічного дискомфорту [36, с. 55].
Якщо небезпека характеризується наявністю погрози будь-яким цінностям громадянина, колективу, суспільству, то для безпеки характерна відсутність останніх у конкретний момент часу. Оскільки безпека звільняє людину від психофізіологічної напруженості і пов'язаних з нею різних негативних наслідків, є для громадянина не лише бажаною, але й вкрай необхідною, у зв'язку з чим вона змушена шукати шляхи її забезпечення [17, с. 195].
Усвідомлення цієї обставини спонукує громадян звертатися за захистом до спеціальних державних органів. Так виникає, з одного боку, потреба, а з іншого, – недоліки у державному забезпеченні безпеки суб'єктів кримінального процесу [36, с. 55].
Проблема захисту учасників кримінального процесу була і залишається в центрі уваги міжнародних, урядових та неурядових організацій. Про це, зокрема, свідчить низка міжнародно-правових документів, що містять міжнародні принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства. Ці принципи викладені в багатьох документах ООН, у тому числі в Загальній декларації прав людини, Заходах по боротьбі з міжнародним тероризмом, які мають такі розділи: "Захист суддів і працівників кримінального правосуддя", "Захист жертв", "Захист свідків", "Декларація основних принципів правосуддя стосовно жертв злочинів і зловживання владою") [29, с. 128].
Принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства розробляються також регіональними й міжнародними організаціями. Так, Радою Європи прийнято більше 160 конвенцій, в яких, поряд з іншими, розглядалися і питання державного захисту учасників кримінального процесу. Серед них: Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Декларація основних принципів правосуддя стосовно жертв злочинів і зловживання владою (1987 р.) та ін.
Правовою основою забезпечення безпеки осіб, що беруть участь в кримінальному процесі, судочинстві, є Конституція України, закони України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про міліцію", "Про службу безпеки", Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, інші законодавчі та нормативні акти.
Згідно із законодавством України право на забезпечення безпеки при наявності відповідних засад (підстав) мають:
1) працівники суду, правоохоронних органів та їх близькі родичі;
2) особи, що заявили в правоохоронний орган про злочин, або сприяли виявленню, попередженню, припиненню та розкриттю злочину;
3) потерпілий та його представник по кримінальній справі;
4) підозрюваний, обвинувачений, їх захисники та законні представники;
5) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники по справі про відшкодування шкоди, заподіяного в результаті вчинення злочину;
6) свідок;
7) експерт, спеціаліст, перекладач, понятий;
8) члени сімей та близькі родичі вказаних учасників кримінального процесу.
Згідно із Законом України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" рішення про прийняття заходів безпеки приймають орган дізнання, слідчий і прокурор, суддя, підрозділ, що здійснює оперативно-розшукову діяльність. Законодавець вжиття заходів безпеки покладає за підслідністю на Управління боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства Служби безпеки України, спеціальні підрозділи по забезпеченню безпеки працівникам суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей і близьких родичів.
Незважаючи на актуальність і практичну значимість, проблема захисту учасників кримінально-процесуальної діяльності недостатньо досліджена науками кримінально-правового і криміналістичного циклів, теорією оперативно-розшукової діяльності. В Україні поки що відсутня комплексна програма захисту потерпілих, свідків, обвинувачених, які дають показання, що викривають суб'єктів організованої злочинної діяльності. Такі програми існують в Італії, США та інших країнах [9, с. 22].
Так, програми захисту свідків поліцією в Німеччині застосовуються вже протягом 10 років. Наразі служби з питань захисту свідків, утворені як на федеральному рівні, так і в кожній окремій землі. Маючи значну матеріальну підтримку і повну укомплектованість особовим складом, ці служби працюють для забезпечення постійної безпеки свідків, включених до програми захисту. У такій спосіб було вирішено питання співробітництва свідків з органами, що здійснюють кримінальне судочинство.
Вжиття заходів щодо захисту свідків, яким погрожує небезпека, є обов'язком поліції. У 1988 р. підрозділом кримінальної поліції ("AG Кrіро") розроблено Концепцію щодо захисту свідків, у якій сформовані конкретні цілі й засоби, необхідні для створення і функціонування організацій, що здійснюють захист свідків.
Крім забезпечення безпеки для життя або фізичної недоторканності особи, цілями заходів щодо захисту свідків є забезпечення ефективного правосуддя, можливість давати показання, не побоюючись погроз і спроб залякування, а також підтримка стійкого психологічного стану свідка.
До злочинів, у справах про які в обов'язковому порядку повинні бути застосовані заходи захисту свідків, відносяться тяжкі злочини та злочини, що караються стратою, включаючи терористичні акти і насильницькі злочини, а також злочини, скоєні організованою групою.
Існує також низка вимог, запропонованих до реалізації програм захисту свідків:
1) добровільна участь свідків у програмі захисту;
2) здійснення на регулярній основі контролю за дотриманням сторонами укладених домовленостей;
3) заходи щодо захисту не повинні призводити до поліпшення матеріального положення особи, яку захищають;
4) стосовно всіх заходів, що вживаються, повинен бути забезпечений режим повної конспірації [9, с. 24].
Діяльність слідчого по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві та суб'єктів розкриття і розслідування злочинів, тісно пов'язана з проблемами слідчих ситуацій, прийняттям тактичного рішення, тактико-психологічними особливостями провадження окремих слідчих дій [39, с. 411].
Процес прийняття рішення починається з утворення проблемної ситуації і закінчується вибором рішення – дії, що повинні перетворити проблемну ситуацію.
Проблемна ситуація виникає у зв'язку з небезпекою вчинення протиправних дій, що походить від членів організованої групи, їх знайомих, ділових партнерів, родичів, членів сімей, корумпованих чиновників або погрози їх скоєння щодо конкретного учасника (свідка, члена організованої групи, котрий розкаявся, тобто підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, цивільного позивача та його представника), а також суб'єктів (спеціаліста, експерта, перекладача, понятого) криміналістичної діяльності щодо розкриття і розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, членів їх сімей, близьких родичів [17, с. 198].
Однією з головних причин латентності злочинності, насамперед організованої, є те, що інформація про вчинені злочини не надходить до правоохоронних органів, оскільки громадяни, побоюючись розправи з боку злочинців, не вірять в спроможність їх захисту від протиправних посягань.
Незахищеність потерпілих, свідків від злочинного впливу, а також інших осіб, які могли б сприяти правосуддю, фактично спонукає їх ухилятися від виконання свого громадського обов'язку. Більш того, потерпілі й свідки, крім небажання з'являтися до суду, змушені відмовлятися від первинних показань або суттєво їх змінювати як у ході розслідування, так і судового розгляду кримінальної справи [32, с. 46].
Під забезпеченням безпеки у контексті Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" розуміється вжиття правоохоронними органами заходів, спрямованих на захист, житла, здоров'я, майна вказаних осіб від протиправних посягань, а саме:
1) правових, тобто передбачених чинним законодавством залежно від його галузей – кримінально-правових, кримінально-процесуальних, цивільно-правових, адміністративних та ін.;
2) організаційно-технічних, наприклад, бронювання дверей, встановлення запорів та ін.;
3) інших заходів, які можуть бути не врегульовані чинним законодавством, але не суперечать йому і відповідають нормам етики, потребам загальнолюдської моралі (наприклад, тимчасове поміщення особи у безпечне місце).
До органів, що забезпечують безпеку, віднесені такі державні органи:
1) ті, що приймають рішення про застосування заходів безпеки;
2) ті, здійснюють заходи безпеки.
Враховуючи зазначене вище, можна дійти висновку, що безпека означає відсутність у даний момент реальної погрози заподіяння об'єктам, які охороняються, чи цінностям особи тієї конкретної шкоди, настання якої раніше побоювалися. Для забезпечення безпеки важливо вміти правильно оцінити кожну ситуацію й встановити наявність чи відсутність небезпеки. Останні можуть бути реальними і удаваними [36, с. 58].
За наявності небезпеки першого виду і неприйнятті належних заходів безпеки можливість заподіяння збитку буде реалізована. При наявності небезпеки другого виду, тобто не реальної, а удаваної, застосування заходів безпеки виявляться зайвим, не потрібним, а самі витрати на реалізацію заходів безпеки не раціональними.
Визначення небезпеки як реальної чи удаваної повинно базуватися на достовірному знанні тих фактів, наявність яких безперечно свідчить про існування реальної погрози заподіяння шкоди особам чи їх цінностям. Мова, іде про наявність конкретних доказів, що підтверджують реальність існування погрози заподіяння шкоди зазначеним особам чи їх цінностям. Якщо названих доказових фактів немає, то й погроза небезпеки може кваліфікуватися як удавана, а не реальна.
Від конкретних фактів, що свідчать про наявність реальної погрози заподіяння будь-кому шкоди, варто відрізняти фактори, що створюють потенційну погрозу настання зазначених негативних наслідків для конкретної особи. До таких саме і відноситься зростання злочинності взагалі й організованих її форм зокрема, а також збільшення актів тероризму, характер і темпи поширення наркобізнесу тощо.
Названі антисоціальні явища створюють потенційну небезпеку посягання на життя, житло і майно кожного законослухняного громадянина, членів його родини, а також – родичів, друзів, товаришів по спільній життєдіяльності людини.
Існування злочинності взагалі й особливо таких її небезпечних форм як організована злочинність, тероризм і наркобізнес, викликає тривогу у кожного громадянина окремо і суспільства в цілому, їх психофізіологічну напруженість, що перешкоджає нормальній праці, соціальному спілкуванню і відпочинку людини.
Будь-яка небезпека викликає у людини потребу щодо вжиття заходів, спрямованих на її захист. Кінцевим результатом таких заходів є створення необхідних умов для належного провадження правосуддя.


РОЗДІЛ 2.
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ СВІДКА
У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Усі учасники кримінально-процесуальної діяльності різняться за своїми правами та обов'язками, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції та завдання, мають неоднакову мету, вступають між собою у різні правовідносини тощо.
Свідок – це особа, яка за першою вимогою органів розслідування, прокуратури і суду зобов'язана з'явитися у призначені час і місце й дати в процесі допиту правдиві свідчення щодо відомих йому і таких, що мають значення для справи, обставин [31, с. 52].
Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68 КПК України).
Таким чином, якщо особі, котра проводить дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді (суду) достатньо припустити, що та чи інша особа може володіти свідченнями, які мають відношення до справи, то вона може (зобов'язана) надати показання як свідок [16, c. 471].
Згідно зі статтею 166 КПК України свідок викликається до слідчого повісткою, яка вручається йому під розписку, а в разі його тимчасової відсутності – будь-кому з дорослих членів його сім'ї, житлово-експлуатаційній організації, виконавчому комітету селищної або сільської ради депутатів чи адміністрації за місцем його роботи. Свідок може бути викликаний також телеграмою або телефонограмою.
Хоча у законі не вказано, що свідка можна викликати на допит за допомогою телефону, але на практиці особи, в яких у провадженні знаходиться кримінальна справа, часто користуються саме цим прийомом при необхідності допитати свідка [11, c. 106].
Якщо слідчому потрібно це зробити терміново, то він іноді викликає свідка через оперативного співробітника в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 114, ч. 1 ст. 118 КПК України.
У повістці повинно бути зазначено, хто конкретно викликається як свідок із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові, а також куди та до якої службової особи, день і час явки. В повістці повинно бути зазначено наслідки неявки з повідомленням про те, що, коли свідок не з'явиться без поважних причин, то стосовно нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ в порядку, передбаченому ст.ст. 135, 136 КПК України.
У разі, коли свідок не з'явиться на виклик без поважних причин суд може також накласти на нього грошове стягнення у розмірі половини мінімального розміру заробітної плати.
Питання про грошове стягнення вирішується судом на судовому засідання при розгляді кримінальної справи, по якій викликалася особа для дачі свідчень, а в деяких випадках і на іншому судовому засіданні з викликом цього свідка, неявка якого без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про накладення грошового стягнення.
За неповагу до суду, що виразилася у злісному ухиленні від явки до органів дізнання, досудового слідства та суду, свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 або за ст. 185-4 КУпАП й на нього може бути накладено штраф від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до 15 діб.
Крім зазначених обов'язків, свідок має у кримінальному процесі гарантовані йому законом такі права (ст. 69-1 КПК України):
– давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;
– заявляти відвід перекладачу;
– знати у зв'язку з чим та у якій справі він допитується;
– власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
– на обраного за власним бажанням захисника під час допиту чи проведення інших слідчий дій за своєю участю відповідно до КПК України та на іншу правову допомогу в порядку, встановленому законом, а також відмовитися від запрошеного ним захисника;
– користуватися нотатками та документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;
– відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів, а також у разі, якщо у нього немає можливості вільно, без неправомірних обмежень, отримати правову допомогу в обсязі і формах, як він того потребує, в тому числі запросити захисника;
– знайомитися з протоколом допиту та клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доручення та зауваження;
– подавати скарги прокурору на дії дізнавача та слідчого;
– одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань;
– у разі наявності відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому ст.ст. 52-1 – 52-5 КПК України.
Свідок повинен допитуватись про факти, які стосуються справи, що розслідується, в тому числі й про особу підозрюваного, обвинуваченого та особу, яку допитують.
На початку допиту слідчий з'ясовує дані про особу допитуваного. На жаль, ця частина допиту часто сприймається допитуваним як формальність. У дійсності ж вона призначена виконувати важливу роль – створювати сприятливі умови для дачі свідчень [11, с. 138].
Доцільно більш докладніше, ніж це передбачено відповідними графами протоколу, з'ясувати дані про особу допитуваного, при необхідності поговорити з ним щодо обставин його життя, знайти спільні теми для обговорення.
Детальне з'ясування анкетних даних та певні відступи у розмові зі свідком від предмету допиту допомагають слідчому скласти більш повне уявлення про свідка, уточнити свою попередню думку про нього, заспокоюють допитуваного, сприяють встановлення психологічного зв'язку, допомагають скоригувати лінію своєї поведінки [35, с. 284].
При з'ясуванні анкетних даних слідчий, не загострюючи на цьому уваги допитуваного, може встановити ставлення свідка до обвинуваченого, потерпілого, наприклад як до колеги чи сусіда.
Втім, не можна вимагати, щоб слідчий в усіх випадках проводив зазначену роботу в повному обсязі. Обставини справи та характерні риси особи свідка не завжди передбачають необхідність такої бесіди. Проте для допиту основних свідків по справі, зокрема очевидців злочину, з урахуванням важливості показань та певної психологічної складності їх положення, виконання вказаної рекомендації виявляється обов'язковим [16, с. 472].
Як правило, свідок допитується в місці провадження досудового та судового слідства, а в разі необхідності – в місці його перебування.
Допитуються свідки окремо і у відсутності інших свідків. При цьому той, хто допитує, вживає заходів для того, щоб свідки, викликані по одній справі, не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту.
Перед допитом слідчий встановлює особу свідка, повідомляє його, по якій справі він викликаний і попереджає про обов'язок розповісти все відоме йому по справі, а також про кримінальну відповідальність за відмову дати показання та за дачу завідомо неправдивих показань за ст.ст. 384, 385 КК України, а також з'ясовує його стосунки з підозрюваним, обвинуваченим та потерпілим і пропонує розповісти все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими його викликали на допит.
Після того як свідок закінчить дачу показань, слідчий зафіксує їх у протоколі допиту. Слідчий може ставити свідку запитання, що стосуються обставин справи і обов'язково також фіксує запитання та відповіді на них у протоколі.
Забороняється ставити навідні запитання та запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (ч. 4 ст. 167 КПК України).
Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані як свідки.
А якщо свідок повідомив дані, джерело яких невідоме, вони не можуть бути прийняті й приєднані до справи як докази.
У теорії доказування впродовж доволі тривалого часу обговорюються проблеми імунітету свідків у кримінальному судочинстві [18; 20; 21]
Втім, ряд питань цієї проблеми вирішено у законодавчому порядку.
Наприклад, у частині 1 статті 63 Конституції України сказано, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначається законом.
Не можуть бути допитані як свідки:
– адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особам чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
– захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
– особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
– свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК України дає показання під псевдонімом, – щодо дійсних даних про його особу;
– особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 523 КПК України дає показання під псевдонімом, – щодо цих даних (ч. 1 ст. 69 КПК України).
Крім того, відмовитися давати показання мають право:
1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого чи усиновителя в скоєнні злочину [16, c. 471].
Вказаним особам повинно бути роз'яснено їх право відмовитися від дачі показань і про що вказується в протоколі допиту або у протоколі судового засідання.
Кримінально-процесуальне законодавство містить деякі особливості виклику та допиту працівників дипломатичних та консульських представництв іноземних держав. Так, згідно з ч. З ст. 69 КПК України не можуть без їх згоди бути викликані та допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.
Допит німого або глухого свідка повинен проводитися на загальних умовах за правилами ст. 167 КПК України, але з обов'язковою участю особи, яка його розуміє (перекладача). Про участь цієї особи в допиті свідка зазначається в протоколі.
Після допиту свідка особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий та інші особи, які здійснюють допит, повинні скласти протокол з додержуванням правил, зазначених у ст. 85 КПК України. Показання свідка та відповіді на поставлені йому питання складаються від першої особи і по можливості дослівно.
Свідкові, коли він про це просить, може бути надана можливість особисто написати свої показання в присутності слідчого, про що зазначається в протоколі допиту.
При виявленні прогалин та неточностей в показаннях свідків, слідчий чи інша особа, яка веде допит, повинні вживати заходів для їх усунення.
По закінченні допиту слідчий і особи, які здійснюють допит, повинні пред'явити свідкові протокол для прочитання. На прохання свідка протокол може бути прочитаний йому слідчим. Свідок і особи, які були присутні при допиті, мають право просити про внесення доповнень і поправок у протокол. Ці доповнення і поправки заносяться особою, яка допитує свідка, до протоколу. Свідок і всі учасники, які були присутні при допиті, підписують протокол. Якщо протокол написаний чи надрукований на декількох сторінках, свідок підписує кожну сторінку протоколу окремо (ст. 170 КПК України).
Неповнолітній свідок віком до 14 років обов'язково, а за розсудом слідчого – й віком до 16 років, допитується в присутності педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього. Вказаним особам роз'яснюється їх обов'язок бути присутніми при допиті, викласти свої зауваження, а з дозволу слідчого – ставити запитання свідку. Їх запитання слідчим може бути відведене, але як і зауваження, воно повинно бути занесене до протоколу допиту.
Свідку, який не досяг 16 років роз'яснюється обов'язок давати правдиві свідчення, але про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, він не попереджається.
Отже, свідку необхідно добре знати й активно захищати свої права, а також сумлінно виконувати покладені обов'язки. Адже свідок є учасником кримінально-процесуальних правовідносин, який повинен сприяти встановленню об'єктивної істини у справі та відправленню правосуддя у кримінальному судочинстві.


РОЗДІЛ 3.
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СВІДКА ЯК УЧАСНИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
В. М. Тертишник зазначає, що незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу спонукає їх (і це цілком обгрунтовано) у будь-який спосіб ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов'язків [33, с. 38].
Основна різниця між спрямованістю впливу на зазначені групи осіб полягає в тому, що стосовно першої метою є не дати будь-що здійснити, а стосовно другої – не допустити утаювання інформації. У першому випадку заляканого чи підкупленого суддю можна замінити, а свідка, як правило, замінити не можна. Таким чином, не протиставляючи значення та важливість (особливо життя) осіб першої та другої груп, необхідно відмітити масовість посягань та впливу на учасників процесу з другої групи.
Поняття забезпечення безпеки включає в себе виконання правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я і майна осіб, взятих під державний захист від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя [32, с. 46].
Забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів здійснюється спеціальними підрозділами судової міліції "Грифон".
Відповідно до пункту 1.1 Положення про спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон", затверджене наказом МВС України від 19.11.2003 р. № 1390 в ред. від 27.07.2008 р. спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон" належить до структури міліції громадської безпеки, яка створюється в головних управліннях МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управліннях МВС України в областях та місті Севастополі відповідно до типових штатів, затверджених МВС України.
Під час виконання покладених на них завдань працівники спецпідрозділу здійснюють:
– забезпечення згідно із законом підтримання порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу;
– забезпечення заходів безпеки при розгляді судових справ у всіх інстанціях, працівників правоохоронних органів, інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, членів їх сімей і близьких родичів;
– уживають необхідні заходи для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява;
– уживають необхідні заходи для забезпечення безпеки при надходженні заяви учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, звернення керівника відповідного Державного органу;
– забезпечення охорони приміщень і територій установ судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України, а також режиму утримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу;
– здійснювати оперативно-розшукову діяльність з метою отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб;
– вивчення рішень (постанов) про застосування спеціальних заходів безпеки осіб, узятих під захист, а також інших матеріалів, які зумовили прийняття такого рішення, а також розробку план-розрахунку ГУМВС, УМВС на здійснення спеціальних заходів безпеки та підготовку клопотання перед відповідними органами про їх скасування;
– обмін інформацією із зацікавленими органами та підрозділами внутрішніх справ, іншими органами виконавчої влади з питань забезпечення безпеки осіб, відносно яких здійснюються заходи особистої безпеки.
Повідомлення апеляційних судів не містять відомостей про застосування таких заходів забезпечення безпеки, як тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку, переселення в інше місце проживання та інших заходів, передбачених відповідними законами.
Вирішення питань про переселення в інше місце проживання, надання житлової площі, матеріальної допомоги та працевлаштування регулюється постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання житла, матеріальної допомоги та працевлаштування осіб, взятих під державний захист" від 26.06.1995 р. № 457.
Матеріали справ, які розглядаються судами, свідчать про те, що потерпілі, свідки та інші учасники процесу звертаються із заявами про забезпечення безпеки лише в поодиноких випадках.
Проте факти погроз на адресу свідків значно поширені. Мають місце випадки ухилення свідків від явки до суду внаслідок впливу на них шляхом погроз та інших протиправних дій з боку родичів підсудних, про що вони усно повідомляють суддям, але із заявами про застосування до них заходів забезпечення безпеки не звертаються [10, с. 34].
Через погрози свідки часто під різними приводами від'їжджають на час розгляду справи за межі міст, де мешкають, або навіть із держави, залишаючи при цьому заяви, в яких підтверджують показання, що давали на досудовому слідстві, та просять розглянути справу за їх відсутності [10, с. 35].
Під час судового провадження справ з метою забезпечення безпеки свідків застосовуються різні заходи безпеки, передбачені ст. 15 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".
Зокрема під час розгляду справи щодо А, обвинуваченого в умисному вбивстві, свідок Н. у зв'язку із погрозами викликалась до суду через прокуратуру Ленінградського району м. Києва за іншою адресою, ніж зазначено в обвинувальному висновку [30, с. 24].
Втім, фактично не врегульований порядок вжиття інших заходів безпеки: заміни документів і зовнішності, встановлення телефону за місцем проживання з використанням технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, зміна місця роботи або навчання.
Наразі найбільш реальною і перспективною є система кримінально-процесуальних заходів захисту осіб, що беруть участь у кримінальному процесі. До них належать:
1) вилучення з матеріалів кримінальної справи відомостей про допитувану особу, допит під псевдонімом.
3ахід необхідний, але для його реалізації (під час допиту, вилучення відомостей, забезпечення їх таємного зберігання) звести