К ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему: ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ (ст. 147 КК)

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Історія вітчизняного законодавства про відповідальність
за захоплення заручників 5
2. Кримінально-правова характеристика злочину,
передбаченого ст. 147 КК 7
2.1 Об'єктивні ознаки 7
2.2 Суб'єктивні ознаки 12
3. Особливості кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК 18
4. Міжнародно-правова регламентація боротьби із захопленням заручників. Досвід зарубіжних країн у встановленні
кримінальної відповідальності за захоплення заручників
та у їх звільненні 23
Висновки 31
Список використаних джерел 33

ВСТУП
Актуальність теми. Згідно зі ст. 3 Конституції України [9] найвищими соціальними цінностями в Україні визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Серед правових гарантій здійснення цього обов'язку особливе місце посідає кримінальне законодавство. Держава створює певну систему протидії основним загрозам, у якій провідну роль відіграють кримінально-правові заходи.
З-поміж глобальних загроз на сучасному етапі є і суспільно-політичне явище особливого роду – тероризм. Будь-які акти насильства, що супроводжуються застосуванням зброї, вчиненням вибухів, підпалів та ін., якщо вони вчинені з метою порушення безпеки суспільства, задля впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування або для провокації міжнародного ускладнення, створюють небезпеку життю і здоров'ю невизначено великої кількості людей.
Одним із злочинів терористичного спрямування є захоплення заручників.
Кримінальний кодекс України 1960 р. був доповнений нормою про відповідальність за захоплення заручників ще у 1987 р. Проте досвід її застосування, як і досвід застосування ст. 147 Кримінального кодексу України 2001 р. [11] (далі – КК), засвідчив недостатню ефективність кримінально-правової протидії цьому посяганню. Обумовлює таку ситуацію зокрема й те, що відповідна норма досі не вивчалась в Україні на науковому рівні, хоча у науково-практичних коментарях КК і підручниках з кримінального права, деяких публікаціях ознаки складу захоплення заручників і були проаналізовані.
Метою роботи є комплексний розгляд проблем кримінально-правової характеристики захоплення заручників.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– розглянути історію вітчизняного законодавства про відповідальність за захоплення заручників;
– з'ясувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 147 КК;
– розкрити особливості кваліфікації захоплення заручників;
– охарактеризувати міжнародно-правову регламентацію боротьби із захопленням заручників і досвід зарубіжних країн у встановленні кримінальної відповідальності за захоплення заручників та у їх звільненні.
Об'єкт дослідження – суспільні відносини у сфері застосування кримінальної відповідальності за захоплення заручників.
Предмет дослідження – кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України і зарубіжних країн.
Методи дослідження: історичний (його використання дозволило проаналізувати генезу вітчизняного законодавства про відповідальність за захоплення заручників); порівняльно-правовий (з допомогою цього методу розглянуті положення вітчизняного, зарубіжного і міжнародно-правового законодавства про відповідальність за захоплення заручників); формально-логічний та системно-структурний методи обумовили вивчення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 147 КК.
Структура роботи: вступ, чотири розділи, які містять три підрозділи, висновки, список використаних джерел.


1. ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ
Проблема захоплення заручників має глибокі історичні корені й багатовікову історію.
У стародавні часи заручників захоплювали (головним чином, щоб привернути їх у рабство) під час міжусобних воєн і завойовницьких походів, причому загарбниками виступали як злочинці (наприклад, пірати), так і воєначальники, а також політичні діячі держав.
З розвитком цивілізації спектр причин захоплень заручників розширювався. Їх стали захоплювати для забезпечення виконання умов договорів, покірності завойованих народів, власного збагачення (одержання викупу), обміну на полонених тощо [7, c. 9].
Кримінальне законодавство Київської Русі за викрадення людини передбачало сувору відповідальність. "Руська Правда" містила два види злочинів проти особистої свободи: продаж напіввільної людини, а також позбавлення волі за помилковим обвинуваченням [8, с. 42].
Суворі покарання за викрадання людини передбачали Судебник 1497 р., Соборне уложення 1649 р., Військовий артикул Петра І. Проте окремо відповідальність за захоплення заручників жодним із перелічених законів передбачена не була.
За мусульманським правом народів, які населяють сучасну територію України, законним вважалося захоплення невільників – полонених в результаті бойових дій. Так, відповідно до звичаїв кримських татар відповідальність передбачалася лише за викрадення жінки. Відповідальність за викрадення чоловіків була відсутня у зв'язку з тим, що таких прикладів не було, оскільки це могло стати причиною кревної помсти [3, с. 38].
В українському кримінальному праві радянського періоду поняття "захоплення заручників" спочатку не було.
Відповідно до КК 1922 р. передбачалася кримінальна відповідальність з покаранням у виді позбавлення волі строком до одного року за насильницьке незаконне позбавлення будь-якої особи волі, вчинене шляхом затримання або утримання її у будь-якому місці. Передбачалася також кримінальна відповідальність за позбавлення волі способом, небезпечним для життя чи здоров'я позбавленого волі.
У КК 1960 р. передбачалася кримінальна відповідальність за викрадення чужої дитини (ст. 124), а також незаконне позбавлення волі (ст. 123), у зв'язку з чим дії осіб, що викрали дорослу людину або захопили її як заручника, кваліфікувалися лише як незаконне позбавлення волі.
Протягом ряду років захоплення заручників розглядалося як різновид міжнародного тероризму поряд із піратством, актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, а також незаконні захоплення і використання ядерних матеріалів.
Лише у 1987 р. після ратифікації УРСР Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. [12] була введена відповідальність за захоплення заручників (ст. 123-1).
У чинному КК стаття, яка передбачає відповідальність за захоплення заручників (ст. 147), міститься в розділі ІІІ Особливої частини – "Злочини проти волі, честі та гідності особи". Це пов'язано з необхідністю підкреслити той факт, що завданням Кримінального кодексу країни (ст. 1) є передусім правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, адже честь і гідність людини, її недоторканність і безпека визнаються в Україні, як вже зазначалось, найвищою соціальною цінністю.

2. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО ст. 147 КК
2.1 Об'єктивні ознаки
Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК, є воля, честь і гідність особи. Його додатковим факультативним об'єктом виступають громадська безпека, життя та здоров'я особи, власність тощо.
Волю людини слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. ст. 19 і 23 Конституції України), як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод як, зокрема: свобода та особиста недоторканність, право на невтручання в її особисте життя, свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання (ст. ст. 29, 32, 33 Конституції України) [14, с. 314].
Згідно зі статтями 271-272 ЦК України [23] зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері власного приватного життя; фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.
Честь – це сукупність моральних принципів, якими керується людина у своїй поведінці.
Гідність людини передбачає усвідомлення людиною як носієм сукупності певних моральних, світоглядних, професійних якостей, своєї суспільної цінності, що створює у неї підстави для самоповаги. Відповідно до статті 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності.
Кожна людина поважає себе і свої моральні принципи, і кожна людина є цінністю для суспільства. Якщо порушується її воля, то, як правило, не може не бути порушено і її честь та гідність [14, с. 314].
Громадська безпека полягає у створенні таких умов, при яких людина і все населення відчувають себе соціально захищеними. У цьому сенсі громадська безпека є не лише однією з потреб суспільства, але й загальним благом, загальною цінністю, у збереженні і розвитку якої заінтересовані і держава, і суспільство, і громадяни. Проте головну відповідальність за стан безпеки у суспільстві несе, перш за все, держава. Саме вона формує систему забезпечення громадської безпеки, під якою слід розуміти сукупність заходів політичного, правового, економічного, організаційного, науково-технічного та іншого характеру [15, с. 47].
У кримінальному праві система забезпечення громадської безпеки носить нормативний характер і включає в себе правові, технологічні та організаційні норми, а також спеціальні правила безпеки. У вузькому сенсі громадська безпека – це система суспільних відносин з приводу створення і підтримки безпечних умов життєдіяльності суспільства, функціонування і розвитку його інститутів тощо [13. с. 571].
Зміст об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 147 КК, складають:
1) захоплення заручника (або заручників);
2) утримання заручника з метою спонукання третіх осіб (держави, організації, фізичної особи) здійснити або утриматися від здійснення будь-яких дій як умови звільнення заручника [2, с. 151].
Відповідно до статті 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" від 20 березня 2003 р. [17] заручник – фізична особа, яка захоплена і (або) утримується з метою спонукання державного органу, підприємства, установи чи організації або окремих осіб здійснити якусь дію або утриматися від здійснення якоїсь дії як умови звільнення особи, що захоплена і (або) утримується.
Отже, заручником може виступати будь-яка особа незалежно від віку, громадянства, соціального статусу та ін. (малолітня й доросла, громадянин України і громадянин іноземної держави тощо). Заручниками можуть бути як випадкові люди, наприклад, відвідувачі банку, так і конкретні особи, наприклад дитина бізнесмена чи політика, високопоставлена особа, представник іноземної держави та ін.[6, c. 45]
Так, за повідомленням Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України в Кіровоградській області у грудні 2009 р. затримано злочинну групу у складі чотирьох місцевих мешканців, які викрали власника мережі ювелірних магазинів і вимагали у його родичів викуп в розмірі 2 млн. доларів США або 50 кг золота [24].
У серпні 2009 р. в результаті спецоперації працівників ГУБОЗ МВС України спільно з УБОЗ ГУМВС України в м. Києві було затримано озброєного злочинця, який з метою викупу у 200 тис. євро викрав та незаконно утримував доньку комерційного директора одного з ПП столиці. Заручницю звільнено [24].
У вересні 2008 р. працівниками спецпідрозділів БОЗ було звільнено директора одного з підприємств Києва та його знайому, за життя яких викрадачі вимагали 20 млн. грн. Організаторів викрадення затримано [24].
У Донецькій області працівниками БОЗ затримано учасників міжнародної організованої групи, які захопили в заручники студентку Донецького національного університету та вимагали за її життя 200 тис. доларів США. Заручницю звільнено [24].
У разі захоплення заручників у місцях позбавлення волі або утримання під вартою потерпілими можуть бути співробітники медично-санітарної частини, вчителі, контролери, керівники установ, інші засуджені або особи, що містяться під вартою
Більш розгорнуте, але за змістом ідентичне визначення поняття "заручника", міститься у Міжнародній конвенції про боротьбу із захопленням заручників: це "будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу, загрожує вбити її, завдати тілесних ушкоджень для того, щоб змусити третю сторону – державу, міжнародну або міжурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу або групу осіб – вчинити або утриматися від вчинення будь-якого акту як прямої або непрямої умови для звільнення заручника" [12].
Потерпілим (заручником) від злочину, передбаченого ст. 147 КК, не можуть бути особи, які завідомо для винного є представниками влади, працівниками правоохоронних органів та їх близькими родичами, крім випадків, коли вони захоплені або тримаються як заручники з метою спонукання родичів затриманих або інших фізичних (не службових) осіб до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника [14, с. 319].
Захоплення або тримання вказаних осіб як заручників разом з іншими особами створює підстави для кваліфікації злочинів за ст. ст. 147 і 349 КК (реальна сукупність).
Під захопленням особи треба розуміти напад, пов'язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи.
Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.
Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування.
Особливість загрози при спонуканні, з метою якого здійснюється захоплення або утримання заручника, полягає в тому, що вона фактично адресується третім особам, а за спрямованістю заподіяння шкоди – заручнику. Загрожують саме з метою спонукання третіх осіб до виконання певних вимог. Загроза може бути словесною, в демонстрації предметів, які можуть бути використані для реалізації висловленої загрози, та ін. [22, с. 64].
Разом з тим у всіх випадках загроза (психічне насильство) повинна бути реальною, щоб виступити в якості засобу, паралізуючого можливий опір заручника й інших осіб.
Як правило, насильство при захопленні або утриманні заручника є невід'ємним елементом. Проте необхідно відрізняти насильство безпечне й ненебезпечне для життя і здоров'я людини.
Небезпечне для життя і здоров'я насильство (насильство, пов'язане із тяжкими наслідками) є кваліфікуючою ознакою.
З'ясування змісту насильства, безпечного для життя і здоров'я, на практиці представляє значну складність, що, в першу чергу, пов'язано з відсутністю законодавчої дефініції насильства, безпечного для життя і здоров'я.
За негласним правилом насильством, що є безпечним для життя чи здоров'я, визнається таке, яке не спричинило легкої, середньої тяжкості чи тяжкої шкоди здоров'ю потерпілого [18, с. 82].
Захоплення, що супроводжується насильством, яке є безпечним для життя і здоров'я, може супроводжуватися заламування рук, зв'язуванням, запиранням у приміщення тощо, втім, таке насильство не повинно нести загрозу життю людини.
Одним із видів насильства, що застосовується при захопленні заручника, визнається насильницьке доведення потерпілого до стану сп'яніння або застосування одурманюючих речовин [2, с. 151].
Злочин, передбачений ст. 147 КК, визнається закінченим при скоєнні хоча б однієї з альтернативних дій (захоплення або утриманні заручника), внаслідок якої свобода особи була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.
На закінчення необхідно висвітлити питання добровільного звільнення заручника, яке ст. 147 КК не передбачено.
Так, у примітці до ст. 126 КК РФ законодавець передбачив, що особа, яка добровільно звільнила захопленого, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо в її діях не міститься іншого складу злочину.
Сенс цієї норми – у її змісті. Вона має принципове значення для боротьби зі злочинністю, оскільки в ній знаходить відображення ідея, згідно з якою важливо не тільки й не стільки покарати винного, а значно більшою мірою – запобігти негативним наслідкам, що виникають у зв'язку з насильницьким вилученням людини із середовища її проживання [5, с. 52].
Добровільне звільнення заручника – це звільнення, яке здійснено особою, котра його захопила, за власною ініціативою, незважаючи на те, що у неї була можливість утримувати захопленого й далі. Добровільність у даному випадку характеризується тим, що винний остаточно відмовився утримувати заручника, підкореного його владі, і за своєю волею припинив скоєний ним злочин [5, с. 53].
Звільнення не може вважатися добровільним, якщо злочинець в процесі чинення опору представникам влади змушений був піти на звільнення заручника, побоюючись за власну долю, оскільки вважав подальший опір безнадійним.
2.2 Суб'єктивні ознаки
Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК, є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
На думку ряду вчених, відбулося невиправдане зниження віку кримінальної відповідальності за захоплення заручника з 16 до 14 років [2, с. 152].
Вказівка на підвищену суспільну небезпеку захоплення заручника навряд чи є вагомим аргументом для зниження віку кримінальної відповідальності.
Намір винного при захопленні заручника спрямований на створення обстановки страху, невпевненості у населення, щоб у такий спосіб спричинити тиск на владу, її органи чи посадових осіб з метою зміни їх діяльності в інтересах злочинця. Навряд чи неповнолітні у віці від 14 до 16 років можуть переслідувати таку мету [2, с. 152].
Крім того, як свідчать дослідження слідчо-судової практики, жоден злочин, передбачений ст. 147 КК, не було скоєно особою у віці від 14 до 16 років [15, с. 162].
Виходячи їх цього, на наш погляд, було б логічним встановити кримінальну відповідальність за захоплення заручника з 16 років.
У вчиненні такого злочину, як захоплення заручників, маємо справу з активними діями, усвідомленими вчинками суб'єкта, антисуспільні устремління якого спрямовані на вчинення злочинного посягання проти волі, честі і гідності потерпілого, а також факт усвідомленого вчинку суб'єкта, що засвідчує його ставлення до правил моралі, до інших людей, а часто й цілковите ігнорування правових норм [6, с. 46].
Зазвичай, кожна особа відрізняється від інших своїми психофізичними особливостями, має свій культурний та освітній рівень, життєвий досвід, схильності і, аналізуючи статистичні дані злочинів, що посягають на честь і гідність особи, а також вивчаючи особу злочинця, можна визначити найбільш типові морально-психологічні риси та якості, які характеризують кожного із суб'єктів цього злочину.
До таких рис можна віднести: неповагу до людей, їх честі і гідності, агресивність, відсутність моральних принципів, схильність до наживи і вчинків, які суперечать моралі, нерозбірливість у виборі засобів для досягнення бажаної мети, відсутність моральної відповідальності за свою поведінку перед людьми і суспільством, сорому за скоєне, антисуспільність життєвих настанов, безвідповідальність, жорстокість до людей тощо [18, с. 150].
Суб'єктивна сторона захоплення заручника характеризується виною в формі лише прямого умислу. Винний при захопленні заручника усвідомлює суспільну небезпеку своїх дій і бажає їх вчинити. Умисел винного при захопленні заручника спрямований на створення обстановки страху, невпевненості у населення, щоб у такий спосіб, як вже вказувалось, спричинити тиск на владу, її органи або посадових осіб з метою зміни їх діяльності в інтересах злочинців.
Прямим умислом стосовно захоплення заручника є усвідомлення винним суспільної небезпеки своїх дій і бажання їх вчинення.
Усвідомлення винним суспільної небезпеки захоплення заручника передбачає фактичне розуміння ним характеру та соціальної значущості тих суспільних відносин, на які він посягає, вчинюючи злочин, розуміння змісту своїх дій, а також фактичних обставин скоєного (місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину тощо) [16, с. 93].
Винний при цьому не може не усвідомлювати й протиправність скоєних ним дій, проте це необов'язково, головне – усвідомлення саме суспільної небезпеки.
Бажання – це воля, мобілізована на досягнення певної мети. Здійснюючи захоплення заручника, винний бажає саме вчинення зазначених дій, що є необхідним і достатнім для кваліфікації його дій за ст. 147 КК. Також особа не може не бажати результату свого діяння (наприклад, отримання викупу або звільнення родича), втім, це не має значення для оцінки його дій.
Злочин, що розглядається, не може бути скоєно з непрямим умислом, що характерно для злочинів з формальним та усіченим складами, оскільки вольовий зміст даного виду умислу закон пов'язує з усвідомленим допущенням або байдужим ставленням винятково до наступу суспільно небезпечних наслідків, які входять в об'єктивну сторону лише матеріальних складів злочинів [16, с. 94].
Суб'єктивна сторона захоплення заручників, що спричинило з необережності смерть людини або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 147 КК), характеризується подвійною формою вини – прямим умислом стосовно дій, зазначених у ч. 1 ст. 147 КК, і необережністю до зазначених у ч. 2 ст. 147 КК наслідків.
Видами необережності стосовно наслідків, що наступили, можуть бути як злочинна самовпевненість, так і злочинна недбалість.
Причому дії винного у разі заподіяння смерті потерпілому з необережності підпадають під ознаки ч. 2 ст. 147 КК лише в тому випадку, якщо вони безпосередньо пов'язані із захопленням заручника або його утриманням. Якщо ж смерть наступила в результаті інших дій, не пов'язаних безпосередньо із захопленням або утриманням заручника, вони підлягають самостійної оцінки за іншими статтями КК [2, с. 153].
Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, припускає обов'язкове усвідомлення винним обставин, що обтяжують дане діяння: вчинення захоплення щодо неповнолітнього, вчинення його організованою групою, захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, спричинення ним тяжких наслідків.
Мета при захопленні заручника виступає основною ознакою і виражається у виконанні або, навпаки, невиконанні з боку конкретних адресатів певної дії, потрібної для винного [6, с. 47].
Цілі захоплення заручників можуть бути різними: політичними, кримінальними, національно-визвольними, релігійними та ін. При цьому вони можуть бути усвідомлюваними або неусвідомлюваними (прихованими), збігатися і не збігатися з пред'явленими вимогами, наприклад в разі неможливості чи нереальності їх виконання [18, с. 161].
До числа правомірних цілей можна віднести прагнення захистити себе від злочинних дій, проведення реформ, будівництво лікарень, шкіл, поліпшення утримання ув'язнених, захист права на житло тощо. Іноді цілі можуть носити й нейтральний характер, наприклад, надання можливості проживати на території певної країни, вимоги зупинення розробки радіоактивних копалин тощо [18, с. 162].
Метою може бути обмін заручника (заручників) на інших осіб. Метою може бути також звільнення осіб, що перебувають під вартою або які відбувають покарання.
Мотиви, що лежать в основі дій винних, в цьому випадку, на відміну від мети, на кваліфікацію злочину не впливають. Проте у разі захоплення заручника з мотивів національної, расової, релігійної ненависті або ворожнечі, з помсти за правомірні дії інших осіб, а також з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення дана обставина може розглядатися як така, що обтяжує покарання.
З огляду на викладене, доходимо висновку, що теорія кримінального права не може ігнорувати проблем, пов'язаних з причинами, які штовхнули особу на злочинний шлях, не може не аналізувати обставин матеріального і соціального порядку, особисті якості і особливості, причини і мотиви суб'єкта злочину, передбаченого ст. 147 КК.
Саме з цього слід робити висновки та наукові узагальнення, необхідні для розв'язання суто правових питань.
Оцінка специфічних для суб'єктів злочинів, що посягають на волю, честь і гідність особи, ознак та особливостей може слугувати підставою для призначення диференційованого покарання у зв'язку з конкретними обставинами кримінальної справи, є передумовою для наукового прогнозування злочинної поведінки і підготовки рекомендацій про доцільність застосування до особи різних заходів кримінально-правового характеру.

3. ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО ст. 147 КК
Кваліфікація дій осіб, пов'язаних із захопленням заручників, представляє певні труднощі для практичних працівників, що зумовлено особливостями об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують склад цього злочину.
Аналіз чинної правової норми (ст. 147 КК), а також інших нормативних актів і думок провідних фахівців кримінального права дозволяє виділити ряд особливостей кваліфікації захоплення заручників залежно від характеру злочинного діяння.
По-перше, якщо захоплення заручника (заручників) відбувається в процесі вчинення певного злочину, наприклад, розбою, втечі з місць позбавлення волі або з-під варти та ін., дії винних кваліфікуються за правилами сукупності злочинів. Такі ситуації можуть виникнути у разі початку скоєння злочину, не пов'язаного із захопленням заручника, а потім в силу невдалого для злочинця збігу обставин вимушеності його подальших дій з метою утримання викраденого майна, отримання можливості приховатися або виїхати за межі держави тощо.
По-друге, якщо в процесі захоплення заручника насильство застосовується проти працівника міліції, який охороняє громадський порядок або здійснює громадську безпеку, або стосовно представника влади кваліфікувати дії винного необхідно за ст. 349 КК – "Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника".
Захоплення або тримання представника влади, працівника правоохоронного органу або їх близьких родичів, поєднані з погрозою вбивства заручника, або із заподіянням йому легких, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, повністю охоплюються ст. 349 і додаткової кваліфікації за ст. ст. 121, 122, 125, 129 КК не потребують. Смерть потерпілого внаслідок його умисного вбивства або вбивства через необережність, самогубство потерпілого внаслідок утримання його як заручника кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ст. 349 і, відповідно, ст. ст. 115, 119 або 120 КК.
Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 349 КК, є його мета. Вона може мати альтернативний характер – спонукати державну чи іншу установу, підприємство, організацію, або службову особу до вчинення будь-якої дії або утримання від учинення будь-якої дії, як умови звільнення заручника.
На відміну від ст. 147 КК, адресатом вимоги у ст. 349 КК не можуть бути такі суб'єкти, як родичі затриманого або інші фізичні особи. Тому якщо вимоги заявлені саме до них, діяння треба кваліфікувати за ст. 147 КК.
На відміну від ст. 147 КК, ст. 349 КК не містить кваліфікуючих ознак. Тому захоплення або тримання як заручника, наприклад, неповнолітнього близького родича працівника правоохоронного органу, або захоплення чи тримання як заручника працівника правоохоронного органу, вчинене організованою групою, або поєднане з погрозою знищення людей кваліфікується лише за ст. 349 КК.
По-третє, у ст. 147 КК визначено: захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Виникає питання: як кваліфікувати дії винного, якщо відбулося, наприклад, захоплення дитини та пред'явлення вимоги майнового характеру до батьків як умови її звільнення.
По-перше, чи виникає конкуренція частини і цілого, які повинна вирішуватись на користь цілого: ч. 2 ст. 146 + ч. 1 ст. 189 = ч. 2 ст. 147 КК України, чи норма про кримінальну відповідальність за вимагання (ст. 189 КК) є спеціальною за об'єктивною стороною щодо норми про захоплення заручників (ст. 147 КК).
Видається, в окресленому випадку має місце конкуренція загальної та спеціальної норм, і кваліфікуватися така поведінка винного має за сукупністю: ч. 2 ст. 146 та ч. 1 ст. 189 КК.
Виходячи з цього, зміст ознаки складу захоплення заручників – мета спонукання родичів до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника – має бути обмежений на всі випадки спонукання до дій майнового характеру, передачі чужого майна чи права на майно.
Пов'язаною з вищевикладеним є проблема кваліфікації умисного вбивства заручника.
У літературі з цього приводу зазначається: про поняття заручника див. коментар до ст. 147 КК; або: обтяжуючою обставиною у цьому разі є специфічний стан потерпілого.
Для кваліфікації умисного вбивства за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК необхідне поєднання таких обставин:
а) умисне позбавлення життя особи мало місце з моменту, коли вона стала заручником, і до моменту, коли вона перестала ним бути;
б) особа була позбавлена життя саме як заручник, тобто у зв'язку з вчиненням щодо неї злочину, передбаченого ст. 147 або ст. 349 КК.
Тобто потерпілим від злочину, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 115 КК, можуть бути лише особи, яких кримінальний закон називає заручником – потерпілі від злочинів, передбачених ст. 147, 349 КК.
Проте, видається, у випадку умисного вбивства особи, яка була захоплена з метою пред'явлення вимоги майнового характеру до її родичів, унаслідок невиконання родичами цієї вимоги має кваліфікуватися у такий спосіб: ч. 1 ст. 146, ч. 4 ст. 189, п.п. 3, 6 ч. 2 ст. 115 КК, навіть усупереч тому, що ми не можемо назвати потерпілого заручником.
Потерпілий може бути визнаний нами заручником, виходячи із загальних засад логічного співвідношення загального та спеціального: спеціальному притаманні всі ознаки загального та додатково ознаки, які власне спеціалізують відповідне поняття.
Захоплення заручника має схожість з низкою злочинних діянь, пов'язаних із порушенням громадської безпеки.
Близьким до захоплення заручника з об'єктивних і суб'єктивних ознаками відноситься тероризм (ст. 258 КК). Фахівці захоплення заручників відносять до одного з видів тероризму, що розуміється в широкому сенсі слова, поряд з політичними вбивствами, вчиненням вибухів, підпалів та ін. Методи тероризму: загрози чи заподіяння матеріальної шкоди власникам, захоплення заручників, викрадення людей, замовні вбивства тощо.
Основна відмінність захоплення заручника від тероризму, передбаченого ст. 256 КК, проводиться за ознаками об'єктивної сторони: вчинення вибуху і інших дій при тероризмі; захоплення або утримання людини в разі вчинення злочину, передбаченого ст. 256 КК.
Подібні ознаки з захопленням заручників має захоплення судна повітряного або водного транспорту або залізничного рухомого складу, а також захоплення такого судна або складу з метою його угону (ст. 278 КК).
У переважній більшості випадків при захопленні судна заручниками виявляються члени екіпажу, а іноді й пасажири. Нерідко угон або захоплення з метою викрадення судна є продовженням захоплення заручників. Практиці відомі випадки, коли злочинці попередньо захоплювали пасажирів автобусів, учнів шкіл, інших осіб і з подальшою вимогою надати літак, вертоліт або інший транспортний засіб.
Родовим об'єктом даного злочину є громадська безпека в широкому значенні слова і громадський порядок. Безпосередній об'єкт – суспільні відносини у сфері функціонування повітряного, водного або залізничного транспорту.
Даний склад злочину на відміну від захоплення заручників є предметним злочином, де предметом виступають: повітряні судна (цивільні або військові літальні апарати – літаки, вертольоти, планери та ін.), водні судна (теплоходи, буксири, баржі), а також залізничний транспорт (тепловози, електровози, мотодрезини).
Таким чином, відмінність складу захоплення повітряного або водного судна, а також рухомого залізничного складу від захоплення заручників проводиться з безпосереднього об'єкту злочину, а також по наявності предмета злочину в складі злочину, передбаченого ст. 278 КК.

4. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ БОРОТЬБИ ІЗ ЗАХОПЛЕННЯМ ЗАРУЧНИКІВ. ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У ВСТАНОВЛЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ ТА У ЇХ ЗВІЛЬНЕННІ

Однією із найбільш актуальних проблем у міжнародній боротьбі зі злочинністю є саме протидія захопленню заручників [21, с. 562].
Згідно зі статтею 3 Загальної декларації прав людини кожна людина має невід'ємне право на життя, свободу та особисту безпеку. Україна приєдналася до зазначеного міжнародно-правового акту, тому відповідно до ст. 9 Конституції України він є частиною національного законодавства і реалізується саме через останнє. Серед інших соціальних цінностей, які ст. 3 Конституції України проголошує найвищими, першими названі життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека людини. Утвердження і забезпечення цих прав та свобод є обов'язком держави.
Перша спроба створити ефективний механізм боротьби з міжнародним тероризмом взагалі і з захопленням заручників зокрема була здійснена ще у 1937 р. Результатом трирічної роботи комісії експертів Ради Ліги Націй стало прийняття Конвенції про попередження злочинів політичного характеру, які визначаються як акти політичного тероризму, та про встановлення покарання за них. Проте у зв'язку із загостренням політичної ситуації у світі напередодні Другої світової війни Конвенція так і не набула чинності [21, с. 562].
У другій половині XX ст. терористичні організації широко практикували захоплення як заручників (для отримання викупу, у політичних цілях тощо) іноземних дипломатів, представників міжнародних організацій (у Центральній та Південній, згодом і у Північній Америці, Європі, на Близькому Сході), державних та політичних діячів. Найбільшого розголосу у Європі набули терористичні акти у Мюнхені у 1972 р. (захоплення олімпійської збірної Ізраїлю), у Відні у 1975 р. (захоплення делегатів засідання ОПЕК), викрадення прем'єр-міністра Італії Альдо Моро у 1978 р. [21, с. 562].
Отже, країни світу, які частіше за інших страждали від подібних посягань, першими удалися до створення механізму міжнародного співробітництва у боротьбі із тероризмом. Саме тому першими діючими договорами, які передбачали заходи по протидії захопленню заручників, стали регіональні конвенції.
Так, у 1971 р. на спеціальній сесії Генеральної асамблеї Організації американських держав у Вашингтоні була підписана Конвенція про попередження та покарання актів тероризму проти осіб та пов'язаного з цим вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер [21, с. 563].
Кваліфікує захоплення заручників як тероризм і Конвенція, укладена державами Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) у 1987 р. Крім цього, зазначена Конвенція закріплює конкретні форми співробітництва держав-учасників (консультації, обмін інформацією, у тому числі між спецслужбами, профілактичні заходи), що також є певною новацією для права міжнародних договорів у аспекті боротьби з міжнародним тероризмом.
Обидві вищезгадані регіональні конвенції є договорами закритого типу, спрямовані на невідворотне кримінальне переслідування винних осіб згідно принципу "aut dedere aut judіcare" ("видай або суди"): вказані злочини визнаються неполітичними з метою видачі та здійснення правосудця або для екстериторіальної юрисдикції національних судів у випадку, якщо видача не проводиться.
Зростаюче розповсюдження випадків захоплення заручників, висока суспільна небезпека таких актів та значні труднощі у протидії ним змусили світове співтовариство шукати більш ефективні шляхи виходу із становища, що склалося.
У 1976 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН був заснований спеціальний комітет д