К ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (ст. 3 КК України)

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Кримінальна відповідальність: сутність і зміст 6
Розділ 2. Особливості законодавства України про кримінальну
відповідальність 15
2.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність 15
2.2 Загальна характеристика нового Кримінального кодексу
України 19
2.3 Структура Кримінального кодексу України 23
Висновки 32
Список використаних джерел 34


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Діяльність держави та її органів охоплює різні сфери життя суспільства. Вирішення проблем, пов'язаних із забезпеченням нормального функціонування економіки в цілому і конкретних господарських організацій, здійснення зовнішньої політики, створення умов для розвитку культури, науки, медицини й освіти, підтримка обороноздатності та охорона державної безпеки країни, а також виконання інших важливих функцій – таким є зміст цієї різноманітної діяльності.
Одне з центральних місць в цієї діяльності займає виконання завдань щодо забезпечення законності та правопорядку. Ці завдання задача – предмет турботи, в першу чергу, держави та її органів, про що прямо говориться у ст. 3 Конституції України: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і напрями діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Для практичного забезпечення законності найбільш припустимим є розуміння останньої як суворого й неухильного дотримання, виконання і використання відповідних законодавчих актів особами, які залучені в конкретну життєву ситуацію, в певні правові відносини; тобто законність виражає вимогу дотримуватися масштабу свободи поведінки, офіційно встановленого правом.
Проте порушення законності або її дотримання – це щось більше, ніж просто відповідність або невідповідність закону конкретних дій. Порушення законності – це не лише невиконання законів, але й злам, ослаблення складного механізму забезпечення правильного та неухильного використання законів, і особливо створення для цього необхідних умов і гарантій.
До числа необхідних і важливих спеціальних засобів, призначених для забезпечення функціонування принципу законності в суспільстві, належить юридична відповідальність, одним із проявів якої є кримінальна відповідальність. Вона застосовується за правопорушення, що мають найбільш суспільну небезпеку, і відрізняється жорстким за формою та змістом покаранням – від штрафів значних розмірів до позбавлення волі.
Специфіка юридичної відповідальності цього виду полягає у відносно визначеному характері її санкцій, які встановлюють вищий і нижчий межі покарання, а також в тому, що під даний вид юридичної відповідальності підпадають діяння, склад яких визначений Кримінальним кодексом України (далі – КК).
Особливість зазначеного нормативно-правовового акта полягає в тому, що в історичний період, який почався створенням в Україні республіки, у нашій країні діє вже четвертий за рахунком Кримінальний кодекс, який набрав чинності 1 вересня 2001 р. Причому в кожний з цих актів, включаючи чинний, вносилися й продовжують вноситися численні зміни. Це свідчить про коливання в розвитку політичного курсу держави, які відбиваються на його карній політиці.
Зокрема, у КК, що діяв в України з 1960 р., була передбачена відповідальність за такі діяння, як антирадянська пропаганда, дармоїдство, валютні операції та ін., які відображували визначений тип політичного режиму нашої країни. Чинний КК у значному ступені змінився у кращу сторону, став більш демократичним. Проте і його норми в ряді випадків відрізняються невиправданою жорстокістю стосовно осіб, які скоїли незначні злочини, великою кількістю норм, виконання основних санкцій яких передбачає позбавлення волі, і навпаки, незначну відповідальність для осіб, які скоїли економічні злочини.
Безумовно, певною мірою це відбиток перехідного періоду, який переживає наша країна. Втім, це означає й те, що з розвитком демократичних процесів кримінальне законодавство буде продовжувати змінюватися убік декриміналізації одних складів злочинів, і навпаки, криміналізації деяких адміністративних порушень.
Загальні проблеми законодавства про кримінальну відповідальність досліджували відомі українські і російські науковці – Александров Ю. В., Бажанов М.І., Гельфер М. А. Горшенєв В. М. Гришаєв П.І. Денисов Ю. А., Дудоров О. О., Здравомислов Б. В., Ігнатов О. М., Карпушин М. П., Клименко В. А., Ковальов М.І., Козаченко І. Я., Коржанський М.І., Костарева Т. А., Курляндський В.І., Мельник М.І., Навроцькмй В. О., Піонтковський А. А., Прохоров В. С., Смирнов В. Г., Сташис В. В., Стрельцов Є. Л., Тацій В. Я., Трайнін О. М., Хавронюк М.І. та ін.
Мета роботи – характеристика та аналіз суттєвих аспектів кримінальної відповідальності, пов'язаних з її законодавчим обгрунтуванням.
Об'єкт дослідження – закон про кримінальну відповідальність.
Предмет дослідження виступають норми КК, якими врегульовано окремі аспекти кримінальної відповідальності.
У процесі дослідження теми вирішувались такі завдання:
– з'ясувати сутність та зміст кримінальної відповідальності;
– розглянути особливості законодавства України про кримінальну відповідальність;
– визначити поняття закону про кримінальну відповідальність;
– дати загальну характеристику нового Кримінального кодексу України;
– проаналізувати структуру Кримінального кодексу.
Методи дослідження – діалектичний, структурно-функціональний, історичного підходу до вивчення окремих явищ, порівняльний, описовий.
Структура роботи – вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1.
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: СУТНІСТЬ І ЗМІСТ
Як і будь-який інший вид відповідальності, соціальна сутність кримінальної відповідальності, її обсяг і зміст обумовлюються характером відносин між свободою і необхідністю, у межах яких здійснюється свідома діяльність особистості. Оскільки злочинність не є необхідним чинником розвитку суспільства, вчинення суспільно небезпечного діяння цілком обгрунтовано тягне за собою кримінальну відповідальність [7, с. 23].
Кримінальна відповідальність передбачається лише за суспільно небезпечні діяння, які вчиняються осудними особами, тобто особами, чий психологічний стан об'єктивно не виключає можливості усвідомленого й вільного вибору іншої, незлочинної поведінки.
Кримінальна відповідальність припустима лише у випадках, коли суб'єкт мав об'єктивну можливість вільного вибору тієї або іншої поведінки, отже, не признаються карними діяння особи, зроблені нею змушено, тобто під впливом непереборної сили, коли вона була позбавлена свободи вибору поведінки.
У сучасній науці кримінального права можна виділити як мінімум шість різних визначень поняття кримінальної відповідальності.
Відповідно до першої точки зору, кримінальна відповідальність є реалізацією кримінально-правових санкцій (варіант: кримінальна відповідальність і покарання тотожні).
Її прихильниками є О. Е. Лейст, І. С. Самощенко, М. Д. Шаргородський та ін. Одним із варіантів даної точки зору є теорія В. П. Малкова, відповідно до якої кримінальна відповідальність зводиться до реального перетерплювання особою, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осудження і примусу.
Однак, чинний кримінальний кодекс розрізняє звільнення від кримінальної відповідальності (розділ ІX Кримінального кодексу України, далі – КК) і звільнення від покарання та його відбування (розділ XІІ КК).
Безумовно, кримінальна відповідальність і покарання – тісно пов'язані правові явища, але не можна забувати, що покарання – лише одна з форм кримінальної відповідальності, хоча й найбільш поширена.
Друга позиція полягає в ототожненні кримінальної відповідальності з кримінальними правовідносинами (варіант: "сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виправних відносин). Її притримуються Б. Т. Базильов, Л. В. Головкін, О. Д. Горбуза,
Н. А. Стручков та ін.
І. Я. Козаченко, вважаючи кримінальну відповідальність основним елементом кримінальних правовідносин, вводить поняття "відносини кримінальної відповідальності", визначаючи їх, як "виникаючі з моменту вчинення злочину правовідносини між державою й особою, що вчинила злочин. При цьому держава має право обмежити правовий статус винного, а той у свою чергу зобов'язаний перетерпіти позбавлення особистого або майнового характеру, виникаючі з осуду його від імені держави і застосування до нього в необхідних випадках покарання, передбаченого кримінальним законом" [10, с. 81].
Третя точка зору: кримінальна відповідальність є негативною оцінкою, осудженням, осудом винної особи за вчинений злочин
(Ю. А. Демидов, Л. М. Корнєєва, П. П. Осіпов, В. С. Прохоров, В. Г. Смирнов та ін.). Однак, одне лише осудження особи, яка вчинила злочин, хоча і стосується важливого аспекту кримінальної відповідальності, не розкриває всіх її змістовних елементів і не вказує на її основні функції.
Четверта позиція: кримінальна відповідальність є найважливішим елементом кримінальних правовідносин і являє собою обов'язок винної особи піддатися несприятливим наслідкам (покаранню) за скоєний злочин (С. С. Алексєєв, Я. М. Брайнин, М. П. Карпушин, В.І. Курляндський,
А. А. Піонтковський, Л. С. Явич та ін.).
Даний обов'язок заснований на кримінальному законі та забезпечується примусовою силою держави. Однак, природа зазначеного обов'язку багатьма авторами розкривається по-різному. Так, М. П. Карпушин і В. І. Курляндський під кримінальною відповідальністю розуміють "обов'язок винної особи дати у встановленому порядку звіт у вчиненому нею злочині: піддатися визначеним правообмеженням, що випливають з встановленого порядку вирішення питання про відповідальність, бути засудженим від імені держави і зазнати заслуженого покарання" [8, сс. 105].
М.І. Ковальов стверджує, що кримінальна відповідальність "є заснованим на нормах кримінального права обов'язком особи, яка вчинила злочин, підлягати дії кримінального закону при наявності в діях винного передбаченого цим законом складу злочину" [9, с. 30].
Окремо треба виділити позицію О. М. Ігнатова і Т. А. Костаревої, які трактують кримінальну відповідальність як основний зміст кримінальних правовідносин. Далі автори припускають, що змістом вже кримінальної відповідальності є сукупність прав і обов'язків громадянина і держави з приводу злочинної поведінки громадянина [7, с. 95].
Спірність даної заяви полягає в тому, що зміст будь-якого правовідношення, за загальним правилом, і є сукупністю прав і обов'язків його суб'єктів. І якщо прийняти кримінальну відповідальність як зміст кримінального правовідношення, то, по-перше, кримінальна відповідальність не може мати самостійного змісту, а по-друге, кримінальна відповідальність сама по собі і є сукупністю прав і обов'язків суб'єктів.
Треба зауважити, що дане трактування не позбавлено деякого сенсу, оскільки визначення відповідальності як обов'язку перетерплювати заходи примусового характеру, підтримуване більшістю вчених, автоматично припускає право держави вимагати виконання цього обов'язку; а також припускає зустрічне право особи вимагати законності застосовуваної до нього карної репресії, і обов'язок держави дотриматися закону.
Останнім часом вчені виділяють також так звану позитивну відповідальність, під якою розуміється усвідомлення індивідом свого обов'язку не вчинювати заборонені кримінальним законом злочинні діяння (відповідальність, яка лежить в основі правомірної поведінки громадян).
Диференціація єдиної відповідальності в кримінальному праві на дві форми – негативну і позитивну – випливає з двох різних підстав її виникнення.
Вчинення злочину й інше порушення кримінально-правових норм тягне негативну кримінальну відповідальність. Навпаки, очікувана поведінка, яка стимулюється законом, породжує позитивну відповідальність суб'єкта.
Зміст позитивної відповідальності полягає в обов'язку особи виконати конкретні розпорядження кримінально-правових норм. Позитивна відповідальність реалізується шляхом відмови від караності діянь, вчинених при обставинах, що виключають суспільну небезпеку і протиправність цих діянь, а також у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності або покарання або заміни його більш м'яким.
Позитивна відповідальність у кримінальному праві має місце не тільки в конкретно-регулятивних, але й в загальнорегулятивних відносинах. Загальний обов'язок кожного громадянина додержуватися кримінального законодавства, утримуватися від злочинних дій (а при деяких умовах, навпаки, вчинювати необхідні дії) – це "первинна" відповідальність, забезпечена погрозою покарання до особи, яка проігнорувала свою відповідальність або проявила злочинну безвідповідальність.
Однак, на думку ряду авторів, у тому числі й О. М. Ігнатова, таке розуміння кримінальної відповідальності, незважаючи на цікавий, нетрадиційний підхід, усе ж не може бути підтримано [7, с. 69].
Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, відзначальними ознаками.
Ними є такі:
1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;
2) кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;
3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповноважених органів держави;
5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.
З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність – це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави [24, с. 87].
Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили.
Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.
З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін.
У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання тощо.
Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини.
Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого – держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вони весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності).
На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності.
Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.
Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття – до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків давності (ст.ст. 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст.ст. 45-48), видання акта амністії або помилування (ст.ст. 85-87).
Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях – з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили.
В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відповідальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття покарання, погашення або зняття судимості.
Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом покарання.
Отже, момент припинення такого відбування покарання і визначає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кримінально-правові наслідки (ст. 88 КК).
Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.
Першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.
Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).
Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання.

РОЗДІЛ 2.
ОСОБЛИВОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
2.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність
Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему – Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми.
Кримінальний закон є свого роду продуктом законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права.
У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як "закон про кримінальну відповідальність" (розділ ІІ Загальної частини).
Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність – тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.
Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.
Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК.
Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер.
Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність – це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК.
Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони.
Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією.
В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили.
Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільно небезпечні діяння, які визнані злочинними.
Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність – охоронна.
Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.
Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.
Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх поглядів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування.
Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування.
Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.
Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення.
У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.
Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.
Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. З КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнські і місцеві референдуми" прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом).
Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність – завжди письмовий документ, який опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.
Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність – це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
2.2 Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України
Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права.
Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, звичайно, народних депутатів України, що і прийняли цей кодекс.
Положення КК цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що сталися в політичній, економічній і соціальній сферах нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Основними концептуальними положеннями КК є:
1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності і всього правопорядку від злочинних посягань;
2) закріплення принципу, що КК – це єдиний законодавчий акт, який включає в себе всі закони України про кримінальну відповідальність;
3) закріплення основного принципу цивілізованого кримінального права "немає злочину – немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі";
4) наявність в діях особи ознак складу злочину, встановленого (описаного) в кримінальному законі, – єдина підстава кримінальної відповідальності;
5) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;
6) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних санкцій) застосування до осіб, що вчинили менш тяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Введено, наприклад, таке покарання, як громадські роботи;
7) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю (наведено поняття організованої злочинної групи, злочинної організації, створені спеціальні склади злочинів про відповідальність організаторів і учасників організованих груп, передбачена відповідальність за вчинення терористичного акту та ін.);
8) введення системи покарань, розташованих від менш суворого до більш суворих, що забезпечує справедливість кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого. істотне зниження санкцій порівняно з КК 1960 р.;
9) наявність широкого переліку норм, що встановлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дійовому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості та ін.), а також від покарання (наприклад, при звільненні з випробуванням, при умовно-достроковому звільненні та ін.);
10) відмова від покарання у виді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі. Відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста;
11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відповідальності учасника організованої групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, та ін.);
12) включення в Загальну частину самостійного розділу про відповідальність неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку в багатьох випадках пом'якшують відповідальність порівняно з дорослими злочинцями;
13) значне перевищення за обсягом КК 1960 р. (більш ніж на 150 статей), але це не означає, що новий КК цілком відкидає норми, які містяться в КК 1960 р. Багато з них витримали випробування часом, передбачені у всіх кримінальних кодексах цивілізованих країн і тому збережені в новому КК (наприклад, положення про неосудність, умисел і необережність, необхідну оборону, давність, види вбивств, характеристику тілесних ушкоджень та ін.).
Деякі норми КК 1960 р. були незначно змінені і доповнені (наприклад, статті про готування до злочину, окреслення видів співучасників, формулювання диспозицій статей деяких злочинів, у тому числі проти власності, господарських злочинів та ін.).
Таке положення є природним, тому що наступність у праві, в тому числі кримінальному, – найважливіша тенденція розвитку всієї правової матерії;
14) КК поділено на Загальну і Особливу частини. Загальна частина (статті 1-108) включає норми загального характеру: про завдання КК, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, вік відповідальності, умисел і необережність, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів, норми про звільнення від кримінальної відповідальності, поняття і мету покарання, його види, призначення покарання і звільнення від ньо