К ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Поняття, підстави та мета застосування запобіжних заходів. Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів 6
1.1. Поняття, сутність і мета застосування запобіжних заходів,
їх місце у системі заходів процесуального примусу 6
1.2. Підстави застосування запобіжних заходів 10
1.3. Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів 16
Розділ 2. Взяття під варту в кримінальному процесі 21
Розділ 3. Запобіжні заходи, не пов'язані із взяттям під варту 33
3.1. Застава 33
3.2. Підписка про невиїзд та інші запобіжні заходи 37
Висновки 41
Список використаних джерел 45


ВСТУП
Актуальність теми наданої курсової роботи обумовлена тим, що запобіжні заходи займають важливе місце серед інших інститутів кримінально-процесуального права. Недарма їм у КПК України присвячена окрема глава (гл. 13).
Запобіжні заходи відрізняються від покарання за такими ознаками:
1) запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи, визнаної в суді винною у вчиненні злочину;
2) запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення правосуддя. Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене діяння;
3) запобіжний захід – захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю. Покарання – акт правосудця. Воно призначається судом і тільки за вироком суду;
4) запобіжний захід завжди пов'язаний з обмеженням свободи пересування обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов'язане з обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).
Отже, значення запобіжних заходів у кримінальному процесі є очевидним.
Крім того, суттєвої уваги заслуговує питання про ефективність запобіжних заходів, законність та обгрунтованість їх застосування. Так, неправильне обрання органом дізнання, слідчим, прокурором або судом чи суддею запобіжного заходу може зробити неможливим досягнення зазначеної у законі мети або значно ускладнити виконання, в іншому випадку можливе незаконне й необгрунтоване обмеження волі особи, за що орган, який обрав запобіжний захід, буде нести відповідальність за законами України та іншими підзаконними нормативно-правовими актами.
Отож, необхідно чітко встановити поняття запобіжних заходів, їх сутність та види; мету, значення, підстави і порядок їх застосування, зміни і скасування, а також визначити їх місце у системі заходів процесуального примусу.
Для огляду і дослідження зазначених вище питань й написана ця курсова робота.
Проблеми, пов'язані з інститутом запобіжних заходів у кримінально-процесуальному праві, широко висвітлені у навчальних посібниках, монографічних роботах вчених-процесуалістів та у періодичних виданнях.
В основу курсової роботи покладено праці З. З. Зінатулліна,
Є. М. Клюкова, З. Ф. Ковриги, В. М. Корнукова, Ю. Д. Лівшиця,
І. Д. Петрухіна, А. П. Рижакова, Л. В. Франка, О. О. Чувильова,
К. Д. Шатилова та інших авторів.
Об'єктом дослідження у цій роботі є власне запобіжні заходи як заходи процесуального примусу.
Предмет дослідження – поняття, сутність, види запобіжних заходів; мета, завдання і підстави їх застосування; процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів, а також їх місце у системі заходів процесуального примусу.
З метою розширення та поглиблення знань про запобіжні заходи, а також для усвідомлення їх значення у кримінальному процесі при написанні цієї роботи вирішувались такі завдання:
– визначити поняття, сутність, мету і завдання запобіжних заходів;
– зазначити місце запобіжних заходів у системі заходів процесуального примусу;
– розглянути підстави застосування запобіжних заходів;
– описати процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів;
– охарактеризувати окремі види запобіжних заходів.
При написанні курсової роботи були застосовані такі методи дослідження як аналіз, синтез, індукція, дедукція та метод порівняння.
Робота складається із вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ, ЗМІНИ І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
1.1. Поняття, сутність і мета застосування запобіжних заходів,
їх місце у системі заходів процесуального примусу
Перш, ніж розпочати розгляд питання про запобіжні заходи як елементу процесуального примусу, необхідно з'ясувати, що таке примус, зокрема – державний і кримінально-процесуальний.
Як стверджує А. П. Рижаков, посилаючись на думку С. С. Алексєєва, державний примус – це зовнішній вплив на поведінку людей, який базується на зовнішній силі держави і забезпечує виконання волі держави. Засоби державного примусу в сфері процесуального провадження називаються засобами процесуального примусу [23, с. 14].
Кримінально-процесуальний примус, зазначає З. З. Зінатуллін, це метод державного впливу, який проявляється в правових обмеженнях особистісного, майнового чи організаційного характеру учасників кримінально-процесуальної діяльності [8, с. 21].
Засоби процесуального примусу застосовуються з метою вирішення завдань правосуддя й у передбаченій законом процесуальній формі. В юридичній літературі згадується про три обов'язкові вимоги, що повинні виконуватися при обранні засобів процесуального примусу:
1) вони обираються лише у сфері кримінального судочинства;
2) порядок і умови реалізації засобів процесуального примусу повинні бути регламентовані законом;
3) законність і обгрунтованність застосування заходів процесуального примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом тощо [16, с. 37].
Засоби процесуального примусу поділяються на види:
1) превентивно-попереджувальні засоби. Їх ще інколи називають попереджувально-забезпечувальні заходи. До них належать:
– запобіжні заходи;
– заходи забезпечення процесу доведення;
– інші передбачені законом заходи;
2) заходи захисту;
3) заходи кримінально-процесуальної відповідальності [25, с. 259].
Примус, притаманний запобіжним заходам, на думку З. П. Ковриги, може бути фізичним (до цього виду відноситься взяття під варту), психічним (при обранні запобіжним заходом підписки про невиїзд обвинувачений (підозрюваний) усвідомлює, що при порушенні ним підписки про невиїзд до нього може бути застосований суворіший запобіжний захід, наприклад взяття під варту) і моральнім впливом (має місце тоді, коли запобіжним заходом обрано заставу, яку вносить не сам обвинувачений (підозрюваний), а інші фізичні чи юридичні особи. Тут поряд із психічним впливом побоювання зміни запобіжного заходу на суворіший має присутній моральний вплив заставодавця на обвинуваченого чи підозрюваного) [14, с. 65].
Таким чином, стає зрозумілим, що запобіжні заходи є складовою частиною, одним із видів засобів процесуального примусу.
У КПК України не дано визначення терміну "запобіжні заходи", тож для розуміння цього терміна необхідно звернутися до літератури з кримінального процесу.
З. З. Зінатуллін дає таке визначення запобіжних заходів. Запобіжні заходи – це примусові засоби кримінально-процесуального характеру, що застосовуються у суворо вказаних в законі випадках органами дізнання, слідства, прокуратури до обвинуваченого (в окремих випадках також до підозрюваного), а судом – до підсудного (до вступу вироку в законну силу) і мають на меті припинити у таких осіб можливість ухилення від слідства і суду, перешкоджання встановленню у справі об'єктивної істини чи продовження злочинної діяльності, а також забезпечення виконання вироку в частині кримінального покарання [8, с. 11].
Є. М. Клюков у загальних рисах погоджується з цим визначенням, додаючи лише, що запобіжні заходи "спричиняють на обвинуваченого (підозрюваного) певний психологічний вплив або обмежують його особисту свободу" [10, с. 88].
Д. С. Карєв вважає, що запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, які застосовуються щодо обвинувачених і підозрюваних осіб з метою перешкоджання їм можливості ухилитися від слідства і суду, відбування призначеного судом покарання, для того, щоб обвинувачений не міг перешкоджати розкриттю істини, і для припинення злочинної діяльності [9, с. 57].
З останнім визначенням погоджується (у тих чи інших варіаціях, що суттєво не відрізняються від наведеного вище) і більшість сучасних українських учених у галузі кримінально-процесуального права.
У літературі виділено й проаналізовано декілька поглядів на сутність запобіжних заходів.
Перша позиція. Запобіжні заходи – це різновид, елемент кримінальної відповідальності. Втім, як вважає А. П. Рижаков, запобіжні заходи – це не відповідальність і не покарання. Юридична відповідальність – це обов'язок особи перетерплювати несприятливий для неї вплив з боку суспільства. Покарання ж призначається лише особі, чия винність оголошена судом від імені держави. Жодної з цих ознак, на думку вченого, не мають запобіжні заходи [23, с. 28].
Друга позиція. Запобіжні заходи – це процесуальні санкції.
Проте деякі вчені, наприклад В. М. Корнуков, не погоджується ні з першою, ні з другою позиціями. Він пише, що запобіжні заходи – це специфічні превентивно-попереджувальні засоби, що охороняють інтереси кримінального провадження. Їх пряме призначення – створення найкращих умов для безперешкодного відшукання істини у справі, забезпечення реальної відповідальності винного і припинення його злочинної діяльності [15, с. 90].
Він же нагадує, що крім запобіжних заходів застосовуються й інші заходи процесуального примусу:
1) ті, що складають юридичну відповідальність і застосовуються, коли вчинюється певне правопорушення (видалення із зали судового засідання, штрафи перекладачу і спеціалісту);
2) процесуально-примусові дії – обшук, виїмка, привід, вилучення зразків для порівняльного дослідження, а також застосування примусових заходів медичного характеру [15, с. 94].
Запобіжні заходи застосовуються щодо обвинуваченого. Крім того, у законі прямо вказано: у виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред'явлення їй обвинувачення. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ст. 148 КПК України). Щоправда, законодавець не пояснив, що таке винятковий випадок. Це ж поняття використовується ним у ст. 155 КПК України щодо взяття під варту.
Отже, правозастосувач сам визнає (або ні) ті чи інші обставини винятковими.
Обрання запобіжного заходу спрямоване на подолання певних перешкод, що їх створює обвинувачений або підозрюваний. Запобіжні заходи характеризуються особливою цілеспрямованістю. Вони обираються з метою перешкодити обвинуваченому:
– приховатися від дізнання, досудового слідства або суду;
– перешкодити встановленню істини по кримінальній справі;
– займатися злочинною діяльністю;
– для забезпечення виконання вироку.
Обрання запобіжних заходів з іншою метою – грубе порушення законності.
Таким чином, закономірно зробити такий висновок.
Заходи кримінально-процесуального примусу – це передбачені законодавством засоби примусового попередження та припинення неправомірних дій обвинуваченого та інших осіб для забезпечення встановлення істини в справі, які застосовуються при наявності підстав уповноваженими на те посадовими особами та органами з дотриманням процесуальних гарантій.
Система запобіжних заходів, закріплена в законі, дозволяє індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин.
1.2. Підстави застосування запобіжних заходів
Існує декілька підходів до визначення підстав застосування запобіжних заходів.
Деякі вчені вважають, що для вирішення питання про запобіжний захід окрім доказів, що викривають певну особу, як таку, що скоїла злочин, повинні бути також достатні підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або буде займатися злочинною діяльністю, або ухилиться від виконання вироку. Лише наявність сукупних даних, які викривають певну особу у скоєнні злочину й свідчать про можливість її неналежної поведінки, на їх думку, може бути підставою для застосування до цієї особи запобіжного заходу [10, с. 111].
Аналізуючи наведену точку зору, А. П. Рыжаков робить припущення, що дані про те, що обвинувачений скриється від дізнання, досудового слідства чи суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі або буде займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку – це привід; притягнення особи як обвинуваченого (затримання або обрання їй запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення) – умова, а підставою може бути визнана сама постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про обрання запобіжного заходу [23, с. 97].
Але надалі він правомірно визнає, що ця позиція, хоча й може бути визнана логічно послідовною, прямо протирічить положенням ст. 148 КПК України, у якій сказано; "Про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст. 130 цього Кодексу. В постанові зазначається прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання".
Таким чином, вважає А. П. Рижаков, підставою обрання запобіжного заходу не є сама постанова. Постанова – це підстава реалізації запобіжних заходів. Підставою ж обрання запобіжного заходу, на думку вченого, може бути лише те, що передувало складанню постанови [23, с. 96].
Дехто із вчених підстави обрання запобіжного заходу поділяють на фактичні і юридичні. Так, головною фактичною підставою обрання запобіжного заходу вони вважають наявність незаперечних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння.
Для обрання запобіжного заходу потрібні також додаткові фактичні підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинувачений (підозрюваний) може приховатися від слідства і суду; перешкодити здійсненню правосуддя і виконанню вироку.
Юридичною ж підставою обрання запобіжного заходу вважається постанова органу дізнання, слідчого і прокурора або ухвала суду, винесені відповідно до закону. При цьому законним таке рішення буде тоді, коли воно винесено у порушеній кримінальні справі особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа, при наявності згаданих вище фактичних підстав.
Проводячи розслідування, слідчий вивчає обставини злочину, що був скоєний у минулому. А при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу йому доводиться оцінювати також майбутню поведінку особи, до якої застосовується запобіжний захід. Вихідними даними в оцінці цієї поведінки є зібрані у справі докази, що характеризують тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, характер його вини тощо.
Для правильного й обгрунтованого вирішення про обрання запобіжного заходу необхідно дати оцінку всіх фактичних обставин справи й на основі зібраних доказів зробити висновок про можливу поведінку обвинуваченого (підозрюваного), що вимагає застосування до нього запобіжного заходу.
Важко точно передбачити поведінку особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Тому при вирішенні питання про запобіжний захід встановлюється ймовірна поведінка обвинуваченого (підозрюваного). Проте висновок про таку поведінку повинен базуватися не на інтуїтивних припущеннях, а на об'єктивно встановлених фактах, на реальних доказах, які свідчать про те, що обвинувачений (підозрюваний) може скритися від слідства і суду або перешкодити встановленню істини в кримінальній справі або займатися злочинною діяльністю, а також ухилятиметься від виконання вироку. При чому для вирішення питання про обрання запобіжного заходу достатньо одного із вказаних припущень.
Особи, що обвинувачуються у скоєні найбільш тяжких злочинів, перелік яких встановлений КПК України, можуть бути взяті під варту з мотивів лише небезпечності злочину. У цих випадках підставою для обрання запобіжного заходу є фактичні дані (докази), що викривають обвинуваченого у скоєнні злочину, незалежно від наявності даних, що свідчать про можливість його неправомірної поведінки.
"Небезпечність" злочину, що припускає взяття під варту, може полягати в особі самого злочинця, діями якого суспільству завдається особливо велика шкода. Інтереси суспільства у цьому випадку потребують негайної ізоляції обвинуваченого, щоб не дати йому можливості продовжити злочинні дії, що являють особливу суспільну небезпеку і завадити встановленню істини у справі або скритися від органів слідства і суду, оскільки з врахуванням характеру злочину і покарання, що має настати, ймовірність таких дій вельми висока.
У справі може й не бути доказів неналежної поведінки обвинуваченого, однак сам характер злочину свідчить про велику ймовірність такої поведінки. Крім того, залишення на волі особи, що викривається у скоєні тяжкого злочину, може призвести до незадоволення громадськості, оскільки люди не будуть відчувати себе у небезпеці й можуть ототожнювати залишення обвинуваченого на волі з його безкараністю. З урахуванням цих обставин законодавець передбачив можливість взяття під варту з мотивів лише небезпечності злочину.
Враховуючи зазначене вище, можна дійти такого висновку: підставою застосування запобіжних заходів може бути визнана лише наявність будь-яких даних, що містяться в доказах і вказують на те, що обвинувачений може скритися від дізнання, досудового слідства або суду, або перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, або буде займатися злочинною діяльністю, або може завадити виконанню вироку, а також наявність достатніх доказів, що дають підстави пред'явлення обвинувачення у вчиненні наведеного у переліку ст. 155 КПК України злочину.
За загальним правилом запобіжні заходи можуть застосовуватися тільки до обвинувачених і лише у виняткових випадках – до підозрюваних. Вимога закону про допустимість застосування запобіжних заходів, як правило тільки після притягнення особи як обвинуваченого, має важливе значення. Вона гарантує наявність на момент вирішення питання про запобіжний захід такого обсягу доказів, що викривають особу у вчиненні злочину, який є достатнім для пред'явлення обвинувачення.
Необхідною умовою для визнання обгрунтованим факту застосування до особи запобіжного заходу буде наявність доказів у справі, при чому таких доказів які викривають дану особу у вчинені злочину. Ці докази при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу підлягають всебічній оцінці незалежно від того, чи обирається запобіжний захід до обвинуваченого або до підозрюваного. Невірна оцінка доказів, що свідчать про вчинення злочину певною особою, може призвести до помилки у застосуванні запобіжного заходу. Обрання ж запобіжного заходу при відсутності доказів, що викривають у злочині особу, щодо якої застосовується запобіжний захід, вважається незаконним і порушує конституційне право громадян на недоторканість особи. До того ж громадянин має право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди завданої внаслідок його незаконного взяття і тримання під вартою, а зазначене право виникає в тому випадку, коли у розслідуваній справі винесена постанова про закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законним арешт буде вважатися тільки при доведеності наявності в діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрані незаперечні докази вчинення ним злочину.
Вирішуючи питання про необхідність застосувати до особи запобіжні заходи, а також про обрання того чи іншого з них, співробітник органу дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд, враховують крім обставин, вказаних у ст. 148 КПК України, також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК України).
Жодне з наведених фактичних даних, взяте саме по собі, не є власне підставою обрання запобіжного заходу. Проте, оцінка й врахування цих обставин допомагає правильно вирішити питання про наявність підстав і необхідності застосування запобіжних заходів, а також обрати саме той з них, який здатен відвернути неналежну поведінку обвинуваченого чи підозрюваного.
Перелічені відомості при обранні запобіжного заходу можуть відіграти різну роль, свідчачи про необхідність взяття під варту обвинуваченого (підозрюваного), або про доцільність застосування до нього запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, або взагалі про недоцільність застосування запобіжного заходу.
Таким чином, підставами обрання запобіжних заходів є наявність сукупних даних, що викривають особу у вчиненні злочину й свідчать про можливість особи скритися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі, продовжити заняття злочинною діяльністю або завадити виконання вироку.
При обранні запобіжного заходу або вирішені питання про можливість його застосування, крім обставин, зазначених у ст. 148 КПК України необхідно також враховувати тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК України).
1.3. Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів
Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів чітко регламентується КПК України, законами України, підзаконними нормативно-правовими актами і тому у літературі немає суттєвих розбіжностей щодо розгляду цього питання.
Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу вирішує в кожному конкретному випадку особа, яка провадить розслідування у справі, прокурор та суд, беручи до уваги, зокрема, дані про те, що в обвинуваченого немає постійного місця проживання або постійних занять, що він намагався схилити свідків або потерпілих до давання неточних показань, знищити документи, предмети, які можуть стати речовими доказами, що він замислює або готує новий злочин.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але не зобов'язані вжити запобіжний захід. Визнавши непотрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов'язання про з'явлення. Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і постанови про його відібрання виносити не потрібно У разі порушення такого зобов'язання щодо обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий і прокурор виносять мотивовану постанову, а суд – ухвалу, або ж це питання вирішується щодо засудженого у вироку.
Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого, органу дізнання та прокурора або ухвала суду, винесені відповідно до закону (арешт здійснюється тільки за ухвалою суду чи постановою судді). Законним таке рішення буде тоді, коли воно винесене за порушеною кримінальною справою особою, яка провадить процесуальну діяльність по кримінальній справі, за наявності описаних вище фактичних підстав.
Згідно із частиною 2 ст. 148 КПК України про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст. 130 КПК України. У постанові вказуються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка передбачає відповідальність за даний злочин, обраний запобіжний захід та підстави його обрання. Постанова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваченому під розписку. У разі його відмови розписатися слідчий робить відмітку про це на постанові.
Відповідно до ст. 165 КПК України запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпадає необхідність у запобіжних заходах взагалі або в обраному раніше запобіжному заході.
Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.
Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється органом, який його обрав, а в передбачених законом випадках прокурором, суддею чи судом.
Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в обраному раніше запобіжному заході.
Скасування запобіжного заходу провадиться у випадках, коли:
1) провадження у справі завершується закриттям справи або винесенням виправдувального вироку;
2) провадження у справі продовжується, але:
– вжиття запобіжного заходу не викликається необхідністю;
– досягнуто мети, заради якої було вжито запобіжний захід;
– скінчилися десять діб з моменту обрання запобіжного заходу щодо підозрюваного, але обвинувачення йому не було пред'явлено.
Зміна запобіжного заходу обумовлюється або помилкою, припущеною при його обранні, або зміною обставин, які викликали його застосування. Наприклад, змінено кваліфікацію обвинувачення на статтю, яка не передбачає позбавлення волі.
Можлива зміна запобіжного заходу у зв'язку із закінченням максимального строку тримання обвинуваченого під вартою. Тут необхідно враховувати, що закон встановлює строки тільки стосовно арешту.
Зміна запобіжного заходу на більш суворий застосовується тоді, коли обраний раніше запобіжний захід не справляє належного впливу на особу, щодо якої його застосовано, і вона продовжує перешкоджати нормальному ходу процесу (переховується від слідства і суду, схиляє свідків до давання неправдивих показань тощо), а також при зміні обвинувачення на більш тяжке і в разі виявлення деяких інших обставин.
Питання про скасування або зміну запобіжного заходу вирішує орган, у провадженні якого в даний момент перебуває справа (за винятком випадків, коли на це необхідна згода суду). При цьому слід враховувати такі правила:
1) запобіжний захід, обраний органом дізнання і слідчим, може бути скасований або змінений органом розслідування за своєю ініціативою або за вказівкою прокурора, а також прокурором та судом;
2) запобіжний захід, обраний прокурором, може бути скасований або змінений тільки цим самим або вищим прокурором, а також судом, у провадженні якого перебуває справа;
3) запобіжний захід, обраний на стадії досудового розгляду справи, може бути скасований або змінений судом, який розглядає справу по суті;
4) запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений судом;
5) запобіжний захід, обраний судом першої інстанції, може бути скасований або змінений при розгляді справи в апеляційній інстанції [27, с. 667].
Постанова (ухвала) про скасування або зміну запобіжного заходу являє собою або самостійний документ, або є складовою частиною постанови чи ухвали про закриття справи, направлення її на додаткове розслідування та інших процесуальних актів.
Скасування або зміна запобіжного заходу, так само як і його обрання, провадиться за вмотивованим рішенням слідчого, органу дізнання, прокурора або суду.
Прокурор має право у письмовій формі запропонувати слідчому, органу дізнання скасувати обраний ними запобіжний захід або замінити його іншим, або обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний слідчим, органом дізнання. Така пропозиція прокурора для слідчого, органу дізнання є обов'язковою, а її оскарження не припиняє її виконання. Разом з тим прокурор, який наглядає за ходом розслідування, має право сам своєю постановою скасувати або замінити запобіжний захід, обраний органом дізнання або слідчим. Прокурор також має право дати про це письмову вказівку, яка є обов'язковою до виконання. Якщо запобіжний захід був обраний прокурором або за його вказівкою, орган дізнання і слідчий можуть скасувати або змінити його тільки зі згоди прокурора.
Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, вирок та ухвала суду про відміну або зміну запобіжного заходу має бути оголошена обвинуваченому (підозрюваному), а у випадках, передбачених ст.ст. 152, 154, 163, 436 КПК України, також поручителям, командуванню військової частини, батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, під нагляд яких був переданий неповнолітній.
При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді тримання гад вартою копія постанови, вироку або ухвали направляється адміністрації місця досудового ув'язнення та підлягає виконанню негайно, як тільки вона надійде.
Нагляд за правильністю обрання, скасування або зміни запобіжного заходу органами розслідування здійснює прокурор. Тому закон передбачає, що копія постанови цих органів направляється прокурору.


РОЗДІЛ 2. ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Взяття під варту – запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті), тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах [29, с. 11].
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, і на строк менше трьох років.
Місцем досудового ув'язнення, тобто місцем для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчий ізолятор. В окремих випадках ці особи можуть утримуватися в тюрмі або в місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива з причини віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб [27, с. 658].
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть утримуватися у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії.
Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Відповідно до ч. 1 ст. 155 КПК України він застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Взяття під варту обирається звичайно тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину).
Під винятковими випадками, про які йдеться в ч. 1 ст. 155 КПК України, тобто випадками, коли арешт застосовується у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк менше трьох років, слід розуміти відсутність постійного місця проживання в обвинуваченого, систематичні пияцтво та дебош у сім'ї, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкоду встановленню істини у справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання [13, с. 201].
Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі).
Згідно зі ст. 14 КПК України, яка відтворює конституційний принцип недоторканності особистості, арешт допускається тільки на підставі судового рішення. Орган дізнання та слідчий, обираючи як запобіжний захід взяття під варту, зобов'язані дотримуватись конституційних гарантій недоторканності особи [11, c. 12].
Арешт може застосовуватись лише за постановою судді чи за ухвалою суду.
Взяття під варту, як запобіжний захід, може бути застосовано до обвинуваченого лише у виняткових випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого злочину, в якому він обвинувачується, обумовлюється крайньою необхідністю, здійснюється для запобігання більш значної шкоди інтересам суспільства і держави, правам і свободам громадян.
Взяття під варту здійснюється лише тоді, коли застосування іншого запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не сховається від слідства і суду.
Обрання запобіжного заходу здійснюється відповідно до вимог ст. 165-2 КПК України. Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову:
1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;
2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.
На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.
Вищезгаданою нормою введена ще одна новела, суть якої полягає в такому. Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Стосовно деяких категорій осіб у законодавстві встановлено особливи