К ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН (ст. 38 КК)

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Обставини, що виключають злочинність діяння: загальна характеристика 6
Розділ 2. Затримання особи, котра вчинила злочин, як обставина,
що виключає злочинність діяння 10
2.1 Кримінально-правова природа затримання особи,
що вчинила злочин 10
2.2 Юридична й соціальна сутність норми про затримання
особи, що вчинила злочин 15
2.3 Кримінально-правове затримання особи, що вчинила злочин,
та його відмінності від кримінально-процесуального
затримання 16
Розділ 3. Умови правомірного затримання особи, що вчинила злочин 19
3.1 Затримання особи, що вчинила злочин, як правомірна
діяльність 19
3.2 Коло суб'єктів затримання особи, яка вчинила злочин 20
3.3 Аналіз умов правомірності затримання особи,
яка вчинила злочин 22
Висновки 30
Список використаних джерел 32


ВСТУП
Актуальність теми. В сучасних умовах розбудови правової та демократичної України особливого значення набуває забезпечення прав людини і громадянина та вдосконалення заходів запобігання злочинності. Рівень ефективності цих двох взаємопов'язаних видів діяльності, своєю чергою, потребує постійного наукового аналізу теорії і практики застосування кримінального законодавства. Особливо нагальна потреба в цьому виникла з моменту набрання чинності КК України, прийнятого у 2001 р. Серед закріплених у КК України позитивних положень, які безпосередньо свідчать про пріоритетність забезпечення прав і свобод особи та запобігання злочинності, необхідно виділити оновлену і розширену систему обставин, що виключають злочинність діяння.
Проте ступінь досконалості інститутів, що до неї входять, вимагає наукового осмислення і висвітлення, оскільки вони регулюють складні процеси відносин, що виникають між людиною, суспільством та державою, і їх реформування не вирішує всіх проблем, що існували, а, навпаки, зумовлює нові.
Важливе місце у механізмі забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, передбачених Конституцією України, належить такому кримінально-правовому інституту, як затримання особи, що вчинила злочин. Він безпосередньо призначений для реалізації принципу невідворотності кримінальної відповідальності таких осіб, попередження вчинення ними нових злочинів та активізації ролі в боротьбі зі злочинністю не лише населення, а й правоохоронних органів.
У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку вчення про затримання злочинця як обставини, що виключає злочинність діяння, внесли такі українські вчені: Ю. В. Александров, П. П. Андрушко, М.І. Бажанов,
Ю. В. Баулін, В. О. Глушков, В. П. Діденко, М. Й. Коржанський,
П. С. Матишевський, О. М. Миколенко, П. П. Михайленко, В. О. Навроцький, В.І. Осадчий, Л. М. Подкоритова, А. В. Савченко, П. Л. Фріс, М.І. та ін.
Серед зарубіжних науковців цій проблематиці присвячені праці:
Г. В. Бушуєва, М. Д. Дурманова, М.І. Загороднікова, В. М. Кудрявцева,
Б. А. Курінова, В. В. Орєхова, В.Є. Пономаря, І. С. Тишкевича, В.І. Ткаченка, Т. Г. Шавгулідзе, М.І. Якубовича та ін.
Мета роботи – розгляд кримінально-правової природи норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння; визначення поняття й основних ознак норми про затримання особи, що вчинила злочин, її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння.
Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання:
– дати загальну характеристику обставин, що виключають злочинність діяння;
– з'ясувати кримінально-правову природу затримання особи, що вчинила злочин;
– розглянути юридичну й соціальну сутність норми про затримання особи, що вчинила злочин;
– висвітлити відмінності між кримінально-правовим і кримінально-процесуальним затриманням особи, що вчинила злочин;
– проаналізувати умови правомірного затримання особи, що вчинила злочин.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини з приводу застосування норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, а також об'єктивні й суб'єктивні ознаки умов правомірності заподіяння шкоди при затриманні.
Предмет дослідження – норми чинного кримінального законодавства, слідча та судова практика застосування цих норм, тенденції та закономірності розвитку законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.
У ході дослідження було використано такі наукові методи: діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, історичний і порівняльний методи, метод системно-структурного аналізу.
Структура роботи обумовлена її метою та поставленими завданнями й складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.


РОЗДІЛ 1.
ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Доволі часто приватні, а також службові особи вимушені робити вчинки, які за своїми зовнішніми ознаками збігаються з тим чи іншим злочинним діянням (наприклад, із вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо). Проте, по суті, такі вчинки не є суспільно небезпечними і кримінально забороненими, а, навпаки, визнаються правомірними й, навіть, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя нападника при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, спричиненої пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо) [15, с. 281].
У науці кримінального права такі вчинки – необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, обгрунтований ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказу – називають обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння [5, с. 10].
Юридична природа цих обставин полягає в тому, що вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності (ст. 2 КК України), тобто зазначені вчинки мають ознаки, які виключають можливість їх визнання як суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого КК України. Цим вони відрізняються від обставин, що є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності [15, с. 282].
У КК України зазначені вище обставини об'єднані в розділі VІІІ Загальної частини під назвою "Обставини, що виключають злочинність діяння". їх перелік – необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обгрунтований ризик, виконання наказу або розпорядження, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – значно розширено порівняно з КК України 1960 p., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця.
Обставини, що розглядаються, мають низку загальних ознак [11, с. 215].
Перша полягає в тому, що усі вони являють собою свідомі та вольові вчинки людини у формі дії (наприклад при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад ненадання допомоги при виконанні наказу). Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст. 40 КК України).
Друга ознака – це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцеві працівником міліції при його затриманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо).
Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК України він прямо не визначений, проте висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінки підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів досягнення цих цілей тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними.
Водночас, це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть й не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди з його згоди в стані крайньої необхідності тощо). У таких випадках вони визнаються соціально допустимими (прийнятними) або, як іноді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними [11, с. 216].
Четверта ознака характеризує юридичну форму аналізованих вчинків, що визначається в КК України, насамперед, через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК України (ч. 1 ст. 11). Наприклад, характеристика більшості з аналізованих вчинків в КК починається словами "не є злочином ... ". Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що усі вони є вчинками правомірними. Про це прямо вказується в ч. 1 ст. 41 КК України, де заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою виконання законного наказу визнається дією (бездіяльністю) правомірною. В основі ж правомірності аналізованих вчинків лежить або здійснення суб'єктом свого суб'єктивного права, або виконання юридичного обов'язку, або здійснення владного повноваження. Тому зазначені обставини закріплено не лише в КК України, а і в інших законодавчих актах (наприклад, законах України "Про міліцію", "Про службу безпеки України", "Про оперативно-пошукову діяльність" та ін.) [15, с. 284].
П'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення аналізованих правомірних вчинків. Ці наслідки полягають, насамперед, у тому, що такі вчинки не визнаються злочинними, тому вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності, а, відповідно, і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.
Класифікацію обставин, що виключають злочинність діяння, може бути здійснено за різними критеріями.
Для кримінального права істотним критерієм такої класифікації є юридична форма зазначених правомірних вчинків. З цього погляду всі обставини, що виключають злочинність діяння, як правомірні вчинки можуть бути поділені на три групи, а саме:
1) здійснення особою свого суб'єктивного права (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо);
2) виконання юридичного обов'язку (наприклад, виконання професійних обов'язків, наказу або розпорядження тощо);
3) здійснення владних повноважень (наприклад, застосування запобіжних заходів, фізичної сили, спеціальних засобів або зброї, примус до покори) [19, с. 58].
Розділ про обставини, що виключають злочинність діяння, невипадково розташований у КК України після приписів щодо вчинення злочину. Тому зазначені обставини мають значення для вирішення питання про виключення як закінченого, так і незакінченого злочину, а також для виключення злочинності діяння, вчиненого як індивідуально, так і кількома особами.
Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, – це передбачені КК України та іншими нормативно-правовими актами зовнішньо подібні із злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) та правомірні вчинки, що виключають підставу кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.


РОЗДІЛ 2.
ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, КОТРА ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН,
ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ
2.1 Кримінально-правова природа затримання особи, що вчинила злочин
Затримання – короткочасне позбавлення волі особи, підозрюваної у вчиненні злочину, без санкції прокурора і постанови суду. До затримання треба вдаватися лише у виняткових випадках і на вагомих підставах. Інакше кажучи, затримання повинно бути законним і обгрунтованим [7, с. 181].
Частина 1 ст. 38 КК України встановлює: "Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи". Відповідно до ч. 2 ст. 38 КК України перевищенням зазначених заходів визнається "умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця".
Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами – це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо вони зумовлені необхідністю затримання і відповідали небезпечності вчиненого посягання й обстановці затримання злочинця [22, с. 36].
Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Зазвичай, підставою затримання є очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров'я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК України як за незаконне позбавлення волі.
Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:
1) мету затримання;
2) особу, що підлягає затриманню;
3) характер дій при затриманні;
4) своєчасність затримання;
5) необхідність заподіяння шкоди;
6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні [6, с. 11].
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК України дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв'язку з цим виділяють дві мети таких дій:
1) кінцева – доставлення злочинця відповідним органам влади (до відділення міліції, прокуратури, виконкому місцевої Ради, військової влади тощо);
2) найближча – затримати злочинця, тобто позбавити його особистої свободи [15, с. 283].
Якщо ж дії із затримання злочинця були розпочаті для досягнення інших цілей (наприклад для самосуду), то це виключає їх правомірність. Затриманню надає правомірності саме наявність в особи, яка затримує, зазначеної мети, а не фактично досягнутий результат [7, с. 182].
КК України регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, що вчинює або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, має будуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необгрунтоване заподіяння шкоди має вирішуватися за правилами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону [22, с. 39].
Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої свободи, а також заподіянням йому (у разі необхідності) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об'єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, завдання тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна [21, с. 66].
Затримання може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий час, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Проте в будь-якому випадку, затриманий злочинець повинен бути при першій же реальній можливості переданий органам влади [12, с. 42].
Затримання злочинця на тривалий термін за відсутності в тому необхідності не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК України затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об'єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди [15, с. 285].
Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (так зване затримання по "гарячих" слідах, що, за даними деяких досліджень, має місце майже в 90% випадків) [22, с. 14].
Затримання, зроблене через якийсь час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним.
Затримання злочинця, що не пов'язане із заподіянням шкоди його життю, здоров'ю або майну, завжди є більш бажаним. Проте злочинці часто відмовляються виконувати вимоги особи, яка затримує, намагаються втекти з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, які затримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподіяти злочинцеві відповідну шкоду, оскільки в нього немає реальної можливості без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. В такому разі має значення число осіб по обидва боки, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди [12, с. 66].
Й, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність необхідності в заподіянні йому шкоди. Якщо, проте, таку шкоду було усе ж таки заподіяно, то це повинно тягнути відповідальність громадянина на загальних підставах.
Вимушене (необхідне) заподіяння шкоди не може бути безмежним, оскільки злочинець навіть фактом вчинення злочину і прагненням ухилитися від затримання не ставить себе поза законом. Тому застосовувані до нього в кожному випадку насильницькі заходи повинні мати певні межі [8, c. 93].
Ці межі залежать від відповідності шкоди, що заподіюється, двом обставинам, взятим у своїй єдності, а саме:
1) небезпечності посягання;
2) обстановці затримання злочинця [15, с. 286].
Небезпечність посягання визначається:
а) цінністю блага, на яке спрямовано посягання;
б) характером і розміром шкоди, заподіяної цьому благу, або реальною загрозою заподіяння цієї шкоди.
Отже, чим більш небезпечним є посягання, тим більш широкими є межі заподіяння шкоди для затримання особи, яка його вчинила. Зокрема, при ухиленні від затримання, наприклад, вбивці, гвалтівника, учасника розбійного або бандитського нападу тощо співрозмірним є заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень). І навпаки, при вчиненні посягання порівняно невеликої суспільної небезпеки, граничним є заподіяння злочинцеві нетяжкої шкоди (принаймні такої, що не перевищує середньої тяжкості тілесних ушкоджень), оскільки більш тяжка шкода перебувала б у явній невідповідності з невеликою небезпечністю самого посягання [22, с. 41].
Проте не завжди заподіяння злочинцеві шкоди, що навіть відповідає небезпеці посягання, свідчить про його співрозмірність. Наприклад, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із застосуванням більш м'яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можливість, проте, заподіює йому тяжку шкоду, така шкода не може бути визнана співрозмірною, оскільки вона була більш ніж достатньою для успішного затримання.
Відповідно до ч. 2 ст. 38 КК України перевищення меж заподіяння шкоди злочинцеві при його затриманні – це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне відповідальність у двох випадках, спеціально передбачених у ст. 118 КК України (умисне вбивство злочинця при перевищенні заходів, необхідних для його затримання) і 124 КК України (умисне нанесення йому тяжкого тілесного ушкодження при таких обставинах). Заподіяння злочинцеві іншої шкоди є некараним.
2.2 Юридична й соціальна сутність норми про затримання особи,
що вчинила злочин
Основні функції норми про затримання особи, що вчинила злочин, – регулятивна, виховна, охоронна – виражаються в тому, що дії щодо затримання злочинця об'єктивно спрямовані на захист інтересів суспільства від злочинних посягань і кінцевою своєю метою мають сприяти відправленню правосуддя [7, с. 182].
Активізація громадян у питанні використання права затримання особи, що вчинила злочин, залежить від активної виховної роботи. Тому в інтересах підвищення активності населення щодо припинення злочинних посягань варто значно поліпшити правову пропаганду, зокрема, законодавства про затримання особи, що вчинила злочин. Так, дослідження свідчать, що 68% громадян України не інформовані про існування права на затримання особи, що вчинила злочин [6, с. 24].
Соціальна природа затримання особи, що вчинила злочин, складається з необхідності затримання особи, в тому числі й необхідності заподіяння шкоди при затриманні такої особи, а також визначається наявністю цілей, що не зазначені законодавцем – реалізувати принцип невідворотності кримінальної відповідальності і запобігти вчиненню нових злочинів [7, с. 183].
При наданні протидії злочинцю кримінальний закон ставить під правовий захист тих, хто затримує злочинця, визнає правомірним заподіяння шкоди цим особам при дотриманні відповідних умов. У цьому полягає юридична природа норми про затримання особи, що вчинила злочин.
Правові підстави застосування норми про затримання особи, що вчинила злочин, вступають в дію з того моменту, коли особа ухиляється від затримання, а заходи процесуального впливу виявляються недостатніми для реалізації кримінально-правових відносин. Ця норма регулює кримінально-правові відносини на найбільш критичному етапі їх розвитку, особливістю якого є те, що в цей період особі, що вчинила злочин, з метою її затримання, правомірно може бути заподіяна фізична шкода [7, с. 183].
Отже, кримінально-правові заходи, що вживаються у зазначених випадках, – необхідні й соціально корисні.
2.3 Кримінально-правове затримання особи, що вчинила злочин,
та його відмінності від кримінально-процесуального затримання
Кримінально-правове затримання тісно пов'язано з кримінально-процесуальним затриманням: обидва поняття не можуть бути відірвані одне від одного, оскільки це загрожує серйозними порушеннями законності й не можна виправдати затримання без наявності кримінально-процесуальних підстав [6, с. 71].
Однак між цими поняттями затримання не можна ставити знак рівності.
Дії по затриманню підозрюваної особи та доставленню її в орган дізнання матимуть характер кримінально-процесуальних дій, якщо вони:
– здійснюються у зв'язку з наявністю даних, які вказують на вчинення такою особою кримінально караної дії;
– виконуються уповноваженим на це процесуальним законом суб'єктом (слідчим, органом дізнання);
– здійснюються у зв'язку з наявністю даних, передбачених процесуальним законом як підстав провадження кримінально-процесуального затримання, тобто відповідно до гіпотези ст. 106 КПК України;
– виконуються в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку та фіксуються у призначеному для цього процесуальному документі [13, с. 352].
У кримінально-процесуальному законі фактично названі два види процесуальних дій, що йменуються затриманням. Це затримання як слідча дія, що проводиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу – запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох годин [4, с. 30].
Кримінально-правове затримання передбачає фактичне затримання особи, що вчинила злочин, співробітниками міліції, інших органів, уповноважених здійснювати це затримання, а також громадянами з імовірністю можливого заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин. У цьому випадку виникає необхідність кримінально-правової оцінки на підставі ст. 38 КК України.
Кримінально-процесуальне затримання є документальним оформленням затримання особи, що вчинила злочин, і проводиться спеціально уповноваженими службовими особами дізнання чи слідства.
У ряді випадків підстави кримінально-правового затримання можуть збігатися з підставами кримінально-процесуального затримання. В основу розмежування кримінально-процесуальних та кримінально-правових дій щодо затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, на наш погляд, доцільно покласти:
1) норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник;
2) те, яким суб'єктом він затримується – органом кримінально-процесуальної або адміністративної юрисдикції, громадянами, працівниками ОВС тощо.
Отже, з проведеного дослідження стає очевидним, що розмежування кримінально-процесуального затримання та кримінально-правого затримання особи, що вчинила злочин полягає в тому, що кримінально-процесуальне затримання фіксує правовідношення, у якому органи слідства і затриманий наділяються відповідними правами й обов'язками, необхідними для проведення дізнання чи слідства та захисту своїх законних інтересів; кримінально-правове затримання передбачає фактичне затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння співробітниками міліції, громадянами та іншими особами з імовірністю можливого заподіяння шкоди.


РОЗДІЛ 3.
УМОВИ ПРАВОМІРНОГО ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ,
ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН
3.1 Затримання особи, що вчинила злочин, як правомірна діяльність

Особа, що вчинила злочин, як правило, намагається уникнути кримінальної відповідальності, переховується, втікає від органів слідства та суду, а коли її намагаються затримати, часто вчиняє опір. У зв'язку із цим важливе значення має створення всіх необхідних умов для реалізації громадянами права на затримання злочинців.
Конституцією України (ч. 3 ст. 27) проголошується, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Право затримання особи, яка вчинила злочин, закріплено у ст. 38 КК України, в якій говориться, що "не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи".
Затримання особи, що вчинила злочин, при цьому означає позбавлення її можливості вільного пересування та вчинення певних дій, спрямованих, насамперед, на її зникнення з місця вчинення злочину [17, с. 120].
Ненасильницьке затримання можливе у випадках, якщо особа, котра вчинила злочин, не чинить опір. В інших випадках особа, що здійснює затримання, вимушена заподіяти шкоду особі, яка вчинила злочин, з метою її затримання. Вимушеність заподіяння шкоди в літературі визначається по-різному.
І. С. Тішкевич, наприклад, зазначає, що вимушеність заподіяння шкоди залежить від двох факторів: опору особи, яка вчинила злочин, при її затриманні та ступеня тяжкості вчиненого злочину (у випадку якщо особа, котра його скоїла, чинить опір затриманню і намагається втекти) [24, с. 30].
На думку М.І. Якубовича, насильство щодо злочинця при його затриманні застосовується тоді, коли він намагається ухилитися від кримінальної відповідальності [26, с. 87].
Ю. В. Баулін проте зазначає, що така характеристика підстави заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні навряд чи може визнаватися задовільною. Вимушеність заподіяння шкоди повинна не лише обумовлюватися поведінкою злочинця, але й одночасно бути співрозмірною з силами і можливостями особи, яка здійснює затримання [6, с. 22].
Затримання особи, яка вчинила злочин, є активною правомірною діяльністю представників органів влади і громадян, поєднаною із заподіянням тієї чи іншої шкоди злочинцю при дотриманні певних умов, вказаних у законі.
3.2 Коло суб'єктів затримання особи, яка вчинила злочин
Питання про коло суб'єктів затримання особи, яка вчинила злочин, є дискусійним. Це зумовлене недостатньою розробкою в науці кримінального права загальних проблем вчення про обставини, що виключають злочинність, протиправність діяння. Відсутність єдиної точки зору стосовно цих та інших важливих проблем породжує протиріччя та помилки при вирішенні даних питань, в тому числі й про суб'єкта затримання злочинця.
Одні вчені вважають, що питання про умови, при наявності яких може бути реалізоване право на затримання, кримінальне право вирішує лише щодо громадян, на яких не поширюється спеціальний обов'язок боротися із злочинними посяганнями [22, с. 16].
На думку інших, суб'єктами кримінально-правового затримання злочинців є не лише громадяни, але й ті посадові особи, на яких покладений правовий обов'язок боротися зі злочинністю, зокрема, працівники міліції. Ці автори вказують, що діяльність таких посадових осіб щодо затримання злочинця регулюється не лише нормами кримінального права, але одночасно й спеціальними нормативними актами: наказами, інструкціями, положеннями тощо.
Так, Г. В. Бушуєв писав, що умови правомірності затримання злочинця повинні бути єдиними для всіх категорій осіб. До працівників міліції можуть застосовуватися більш суворі вимоги, але тільки в межах загальних для всіх умов [9, с. 111].
Проте така позиція викликає сумнів, оскільки за своєю сутністю вона є суперечливою. З одного боку, стверджується, що умови правомірності затримання злочинця для всіх суб'єктів відображаються в кримінальному законі, а, з іншого, – дії певної категорії посадових осіб із затримання злочинця регламентуються одночасно і спеціальним адміністративним законодавством.
Л. М. Підкоритова зазначає, що суб'єктом перевищення меж заподіяння злочинцю шкоди при затриманні є фізична особа, котра досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність до часу вчинення злочину незалежно від її соціальної, моральної і кримінально-правової характеристики. Таким суб'єктом може бути як приватна, так і посадова особа [21, с. 67].
В. В. Орєхов вважає, що правом на затримання злочинця володіють будь-які фізичні особи. Для деяких категорій посадових осіб, зокрема працівників органів міліції та інших правоохоронних органів, затримання особи, яка вчинила злочин, є правовим обов'язком, який передбачений законами та іншими нормативними актами. Громадяни можуть реалізувати право на затримання самостійно, незалежно від того, була чи ні в них можливість звернутися за допомогою до органів влади [18, с. 73].
На нашу думку така позиція є найбільш правильною.
3.3 Аналіз умов правомірності затримання особи, яка вчинила злочин
Аналіз статті 38 КК України свідчить про те, що заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин при затриманні буде правомірним, таким, що виключає кримінальну відповідальність, лише при дотриманні певних умов, які зазначені у даній статті КК України.
В юридичній літературі різні автори по-різному трактують умови правомірності затримання особи, яка вчинила злочин.
Так, В. Ф. Примаченко зазначає, що дії, якими заподіяно шкоду особі, яка вчинила злочин, при її затриманні не визнаються злочинними і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності за наявності у сукупності таких умов:
1) особа, якій заподіяно шкоду, здійснила діяння, що має ознаки злочину (посягання на життя, здоров'я чи статеву недоторканість, грабіж, крадіжка, тощо);
2) дії, якими заподіяно шкоду (здійснила діяння, що має ознаки злочину) здійснювалися безпосередньо після вчинення особою посягання;
3) дії були спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, наприклад до відділу міліції;
4) при здійсненні дій не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.
При цьому не має значення, хто здійснив дії, спрямовані на затримання злочинця, – особа, яка постраждала від посягання злочинця (потерпілий), чи будь-яка інша особа [22, с. 34].
П. П. Андрушко вважає, що заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, буде правомірним, якщо була явна необхідність її затримання:
1) особа намагається втекти з місця вчинення суспільно небезпечного посягання;
2) ступінь суспільної небезпечності достатньо високий;
3) є підстави вважати, що особа становить підвищену суспільну небезпеку для оточуючих і її затримання може призвести до вчинення нею інших суспільно небезпечних посягань;
4) немає відомостей про те, ким є особа, яка вчинила посягання, про її місце проживання чи роботу, або навпаки, наявність таких відомостей дає підстави вважати, що особа буде ухилятись від притягнення її до кримінальної відповідальності;
5) посягання було вчинене за відсутності свідків, і незатримання та недоставлення до відповідних органів особи, яка вчинила посягання, створить труднощі для встановлення істини по справі, надасть особі можливість знищити сліди злочину тощо [17, с. 121].
Зазвичай, в літературі виділяються такі умови:
1) заподіювати шкоду можна лише щодо такої особи, яка вчинила злочин, а не будь-яке інше правопорушення;
2) насильство застосовується тільки при наявності впевненості, що саме ця особа вчинила злочин;
3) шкода може бути заподіяна лише в тому випадку, якщо має місце намагання злочинця ухилитися від затримання. Це може виражатися в таких діях, як ігнорування вимог працівника міліції, спроба втекти з місця вчинення злочину;
4) шкода може заподіюватися з однією метою – не дати злочинцю ухилитися від кримінальної відповідальності і бути доставленим у відповідні органи влади (при цьому заподіяння шкоди виступає як засіб досягнення даної мети; якщо ж шкода заподіюється для досягнення іншого результату, наприклад для помсти, самосуду, то за такі дії слід притягувати до кримінальної відповідальності на загальних засадах;
5) заподіяння шкоди при затриманні злочинця повинно бути необхідним, тобто для досягнення даної мети більше не існувало інших варіантів (вирішення питання про визнання даних заходів необхідними належить до компетенції суду (покладено на суди);
6) заходи, що вживаються, повинні відповідати характеру і ступеню небезпеки вчиненого злочину;
7) характер заходів, які вживаються для затримання злочинця, повинні відповідати обстановці здійснення затримання (під обстановкою затримання слід розуміти місце, спосіб, час, характер вчинюваного опору, кількість злочинців та ін.; якщо, наприклад, злочинець, ухилившись від затримання, потрапляє у безвихідне положення, а особа, яка його переслідувала знала, про це і все одно вчинила вбивство, то такі дії визнати правомірними не можливо [12, с. 47].
Ю. В. Баулін, зазначає, що необхідно розмежовувати дві групи факторів, які у сукупності характеризують підставу заподіяння злочинцю шкоди при його затриманні:
1) фактори, які характеризують злочинця і його поведінку при затриманні;
2) фактори, які характеризують громадянина, який його затримує. Тільки в єдності ці фактори дозволяють у кожному конкретному випадку з'ясувати вимушена чи ні, шкода заподіяна злочинцю [5, с. 180].
Таким чином, аналізуючи всі наведені точки зору, можна виділити такі умови, при наявності яких затримання особи, що вчинила злочин, і заподіяння їй шкоди під час затримання є правомірним:
1. Особа, що затримується, вчинила злочин. Це означає, що шкода при затриманні заподіюється саме цій особі, а не на іншим особам.
В. В. Орєхов стверджує, що не можна, зазвичай, виключати помилкового затримання особи, яка фактично не вчиняла злочин. Дана помилка може потягнути за собою відповідальність лише за заподіяння шкоди такій особі, що затримується з необережності, або за перевищення заходів, необхідних для затримання [18, с. 59].
Обов'язково необхідно враховувати ту обставину, що правомірним може бути тільки затримання суб'єкта злочину, тобто фізичної осудної особи, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
В. К. Грищук зазначає, що затримання і доставлення відповідним органам влади особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння і не є суб'єктом злочину, здійснюється за правилами крайньої необхідності [11, с. 290].
2. Затримання здійснюється під час вчинення злочину або безпосередньо після вчинення злочину. По суті, це є початковим моментом реалізації права на затрим