К ЗАВДАННЯ КК УКРАЇНИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
ЗАВДАННЯ КК УКРАЇНИ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Загальна характеристика закону про кримінальну
відповідальність 5
1.1. Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність 5
1.2 Сутність, зміст та основні риси Кримінального кодексу України 10
1.3 Завдання і функції Кримінального кодексу України 15
Розділ 2 Завдання Кримінального кодексу України в контексті
кримінально-правової політики держави 20
Розділ 3 Проблемні питання, пов'язані із реалізацією завдань
Кримінального кодексу України: шляхи розв'язання 28
3.1 Виклики нової злочинності та завдання кримінального права
в умовах глобалізації суспільних процесів та світової економіки 28
3.2 КК України і реалізація принципу гуманізму кримінального
закону 33
3.3 Можливі способи вдосконалення КК України 37
Висновки 39
Список використаної літератури 42


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Як свідчать результати соціологічних та кримінологічних досліджень, злочинність стала наразі однією з найбільш актуальних проблем сучасного українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. І це відчуття інколи призводить громадян навіть до таких невтішних висновків, що правоохоронні органи або безсилі перед злочинцями, або діють заодно з ними.
Однією з причин такого стану є, на наш погляд, не завжди достатньо зважена, обгрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь-якої держави. Ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі.
Саме тому визначальним завданням державної політики на сучасному етапі має стати максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження всіх видів злочинних проявів, особливо таких, як посягання на життя та здоров'я, права та інтереси особи, хабарництво, економічна, наркотична злочинність тощо.
Саме в цьому і має знайти свій прояв правова, у тому числі й кримінально-правова політика держави у сфері протидії злочинності, яка базується на положеннях Кримінального кодексу України.
Мета роботи – визначення і аналіз завдань Криминального кодексу України, його ролі у реалізації кримінально-правової політики держави.
Для досягнення мети дослідження в роботі вирішувались такі завдання:
– визначити поняття і значення закону про кримінальну відповідальність;
– з'ясувати сутність, зміст та основні риси Кримінального кодексу України;
– висвітлити завдання і функції Кримінального кодексу України;
– охарактеризувати завдання Кримінального кодексу України в контексті кримінально-правової політики держави;
– дослідити окремі проблемні питання, пов'язані із реалізацією завдань Кримінального кодексу України, й обгрунтувати шляхи їх розв'язання.
Методи дослідження: діалектичний загальнонауковий метод пізнання об'єктивної дійсності, порівняльно-правовий (компаративний) метод, історико-правовий та описовий методи.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.


РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНУ
ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1.1. Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність
Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему – Кримінальний кодекс України (далі – КК України), який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
КК України складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми [10, с. 28].
Кримінальний закон є свого роду продуктом законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права [4, с. 15].
У чинному КК України кримінальний закон позначений як "закон про кримінальну відповідальність" (розділ ІІ Загальної частини).
Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність – тотожні поняття, проте через те, що останнє закріплене в КК України, саме ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України [16, с. 9].
Закон про кримінальну відповідальність має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі лише у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до КК України. Згідно із ч. 2 ст. З КК України закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК України.
Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК України.
Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер.
Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність – це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК України.
Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК України, можуть не лише міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК України з відповідною нумерацією.
У нормах КК України сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили [11, с. 12].
Згідно зі статтею 1 КК України Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК України забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільно небезпечні діяння, які визнані злочинними.
Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність – охоронна [10, с. 29].
Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію [11, с. 13].
Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно із ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон у такий спосіб орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження [19, с. 83].
Необхідно зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей КК України сприяє зміцненню їх поглядів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК Україні, скільки дійовість, ефективність її застосування [7, с. 24].
Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно із ч. З ст. З КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України.
Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування [10, c. 29].
Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду України приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.
Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення [4, c. 14].
У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Проте такі положення або визначення можуть слугувати лише нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.
Згідно із частиною 1 ст. З КК України законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК України, який ірунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції України випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.
Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. З КК України). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За частиною 5 статті З КК України закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність – завжди письмовий документ, який опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.
Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність – це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
Значення кримінального законодавства в цілому й окремих його норм полягає, насамперед, в тому, що вони відбивають найважливіші напрямки політики держави у галузі боротьби зі злочинністю. Адже чітке визначення кола криміналізованих діянь (злочинів) є тією основою, на якій базується вся діяльність правоохоронних органів і судів. Ця діяльність має відповідати вимогам суворого дотримання законності, а це можливо лише при високому рівні кримінального законодавства.
1.2 Сутність, зміст та основні риси Кримінального кодексу України
Боротьба зі злочинністю є одним з найдавніших завдань держави. Для того, щоб така боротьба здійснювалась на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним та забороненим шляхом, зокрема, виданням законів, які забороняють певну поведінку під загрозою застосування до порушників жорстких каральних заходів – кримінального покарання. В Україні такі закони зведені у систематизований законодавчий акт – КК України [17, с. 9].
Слово "кримінальний", застосоване до назви Кримінальний кодекс України, походить від терміна "crіmen", який вживався у римському праві і згодом посів своє місце у багатьох європейських мовах (зокрема, в українській мові й досі вживається слово "кримінал"). Оскільки "crіmen" у перекладі означає "злочин", то, відповідно, і назву "Кримінальний кодекс" можна перефразувати як "кодекс про злочини" [16, c. 5].
КК України є систематизованим нормативно-правовим актом, який охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання. Незважаючи на свою специфічну назву – "кодекс", цей акт є законом, приймається та змінюється у тому ж порядку, що й інші закони України, і має відповідну юридичну силу.
Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою у становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права [15, с. 11].
Робота над проектом нового КК України тривала більше восьми років, він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, зазвичай, народних депутатів України, що і прийняли цей Кодекс.
Положення КК України повністю грунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що сталися в політичній, економічній і соціальній сферах нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави [4, с. 17].
Основними концептуальними положеннями КК України є:
1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності й усього правопорядку від злочинних посягань;
2) закріплення принципу, що КК України – це єдиний законодавчий акт, який включає в себе всі закони України про кримінальну відповідальність;
3) закріплення основного принципу цивілізованого кримінального права "немає злочину – немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі";
4) наявність в діях особи ознак складу злочину, встановленого (описаного) в кримінальному законі, – єдина підстава кримінальної відповідальності;
5) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;
6) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних санкцій) застосування до осіб, що вчинили менш тяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Введено, наприклад, таке покарання, як громадські роботи;
7) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю (наведено поняття організованої злочинної групи, злочинної організації, створені спеціальні склади злочинів про відповідальність організаторів і учасників організованих груп, передбачена відповідальність за вчинення терористичного акту та ін.);
8) введення системи покарань, розташованих від менш суворого до більш суворих, що забезпечує справедливість кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого. істотне зниження санкцій порівняно з КК 1960 р.;
9) наявність широкого переліку норм, що встановлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дійовому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості та ін.), а також від покарання (наприклад, при звільненні з випробуванням, при умовно-достроковому звільненні тощо);
10) відмова від покарання у виді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі. Відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста;
11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відповідальності учасника організованої групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, та ін.);
12) включення в Загальну частину самостійного розділу про відповідальність неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку в багатьох випадках пом'якшують відповідальність порівняно з дорослими злочинцями;
13) значне перевищення за обсягом КК 1960 р. (більш ніж на 150 статей), але це не означає, що новий КК України відкидає норми, які містяться в КК 1960 р. Багато з них витримали випробування часом, передбачені у всіх кримінальних кодексах цивілізованих країн і тому збережені в новому КК (наприклад, положення про неосудність, умисел і необережність, необхідну оборону, давність, види вбивств, характеристику тілесних ушкоджень та ін.).
Деякі норми КК 1960 р. були незначно змінені й доповнені (наприклад, статті про готування до злочину, окреслення видів співучасників, формулювання диспозицій статей деяких злочинів, у тому числі проти власності, господарських злочинів).
Таке положення є природним, оскільки наступність у праві, в тому числі кримінальному, – найважливіша тенденція розвитку всієї правової матерії;
14) КК України поділено на Загальну і Особливу частини.
Загальна частина (ст.ст. 1-108) включає норми загального характеру: про завдання КК України, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, вік відповідальності, умисел і необережність, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів, норми про звільнення від кримінальної відповідальності, поняття і мету покарання, його види, призначення покарання і звільнення від нього та деякі інші.
Особлива частина (ст.ст. 109-447) містить норми, в яких передбачена відповідальність за окремі види злочинів і зазначені покарання, застосовувані до осіб, що їх вчинили. Це злочини проти основ національної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здоров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету органів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.;
15) злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння;
16) закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має;
17) закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість;
18) чинність КК України поширюється на всю територію України. Злочин визначається як вчинений на території України, якщо його було розпочато, продовжено, закінчено або припинено на території України.
Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами. згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом;
19) громадяни України та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза її межами, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.
Іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні, котрі вчинили злочини поза її межами та перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України [10, с. 30].
Новий КК України, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, що, втім, не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни й доповнення. Розвиток суспільства, поява якихось нових тенденцій у структурі злочинності, виявлення в ході правозастосування окремих недоліків конкретних норм КК України можуть викликати необхідність у таких змінах і доповненнях. Законодавець не може допустити, щоб КК України відставав від потреб реального життя, і повинен усувати таке відставання шляхом внесення в нього необхідних законодавчих новел.
1.3 Завдання і функції Кримінального кодексу України
Із змісту частини 1 ст. 1 КК України випливає, що двома основними завданнями КК є:
1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;
2) запобігання злочинам.
Об'єктами, що беруться під охорону за допомогою норм КК України, є права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства [17, с. 9].
Норми КК України охороняють лише найважливіші елементи зазначених об'єктів. Охорона менш важливих суспільних відносин і соціальних благ здійснюється за допомогою правових норм інших галузей права (зокрема адміністративного, цивільного, трудового права) [13, с. 8].
Під правами і свободами людини і громадянина розуміються, насамперед, ті права і свободи, які передбачено розділом ІІ Конституції України (право на життя, свободу, особисту недоторканність і недоторканність житла, таємницю листування та іншої кореспонденції. конфіденційність особистого і сімейного життя, об'єднання у громадські організації та політичні партії, проведення зборів, мітингів та інших масових акцій, працю, відпочинок, страйк, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, а також право обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, доступу до державної та муніципальної служби, право власності, свобода пересування, свобода слова і думки, свобода совісті та ін.). Крім того, права і свободи громадян встановлені й іншими, крім Основного, законами України [17, с. 10].
Кримінально-правова охорона тих чи інших прав і свобод людини та громадянина застосовується за наявності суспільної потреби у такій охороні.
Поняття "людина" у нормах КК України означає фізичну особу, людину в біологічному значенні цього слова. При цьому КК України охороняє людину і як біологічну істоту, забороняючи посягання на життя, здоров'я, тілесну та статеву недоторканність, особисту свободу, і як соціальну істоту, особистість – у цьому випадку забезпечується охорона честі та гідності, політичних, соціально-економічних та інших прав і свобод людини [16, c. 34].
Кримінально-правовій охороні підлягають права і свободи не лише громадян України, а й іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні і згідно із Конституцією, законами України, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, користуються відповідними правами і свободами.
Власність як об'єкт кримінально-правової охорони означає матеріальні об'єкти, що мають певну цінність, та сукупність суспільних відносин, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням такими об'єктами [13, с. 9].
Під громадською безпекою розуміється такий стан суспільних відносин, за якого природні, технічні та інші джерела загальної небезпеки, на які людина впливає своєю діяльністю, не створюють небезпеки для життя та здоров'я людей та для збереження матеріальних цінностей [17, с. 10].
Громадський порядок – це стан суспільних відносин, який забезпечує спокійні умови суспільно корисної діяльності, відпочинку та побуту людей.
Термін "довкілля", вжитий у ч. 1 ст. 1 КК України, є синонімом до вживаного в інших законодавчих актах терміна "навколишнє природне середовище" і визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси як залучені до господарського обігу, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси [16, с. 40].
Конституційний устрій України – це закріплена Конституцією система органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що діють в Україні, їх правового статусу та повноважень, а також їх відносин між собою та з іншими суб'єктами права, у першу чергу – з громадянами [13, с. 9].
Мир означає відсутність ворожості, війни і воєнних (збройних) конфліктів, а безпека людства – стан, за якого відсутня загроза війни, екологічної катастрофи, дій, наслідком яких може бути масове знищення людей, знищення умов для існування населення земної кулі тощо.
У частині 1 ст. 1 КК України законодавець вказує на профілактичне завдання КК України: його норми мають формулюватись, тлумачитись та застосовуватись у такий спосіб, щоб не лише карати винних осіб за вчинені злочини, а й запобігати вчиненню нових злочинів [17, с. 10].
Виконання завдань КК України провадиться, зокрема, шляхом визначення суспільно небезпечних діянь, які є злочинами, та покарань, що застосовуються до осіб, які ці злочини вчинили.
Проте зміст частини 2 ст. 1 КК України не слід розуміти у тому сенсі, що КК України має містити самі лише описи конкретних злочинів та передбачених за них покарань. Значна кількість кримінально-правових норм має характер універсальних правил, які стосуються не лише того чи іншого конкретного злочину, а й будь-якого злочину, передбаченого КК України.
Ці універсальні (загальні) норми систематизовані у п'ятнадцяти розділах Загальної частини КК. Описи конкретних злочинів розміщені у двадцяти розділах Особливої частини КК.
Одним із логічних висновків, що випливає із ч. 2 ст. 1 КК України, є вимога застосування кримінальної відповідальності та покарання лише за ті діяння, які на момент їх вчинення вже були визначені КК України як злочини.
Таким чином, у кримінальному праві реалізуються положення ч. 2 ст. 58 Конституції України, згідно з яким "ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення", а також загальновизнаний принцип кримінального права nullum crіmen nulla poena sіne lege (немає ані злочину, ані покарання без вказівки на це в законі).
Визначені законом завдання кримінального права (законодавства) характеризують його функції [4, с. 5].
Основною є функція охоронювальна, тобто захист найбільш важливих цінностей суспільства: життя, здоров'я, власності тощо. Здійснення цієї функції досягається шляхом:
1) встановлення підстави і принципів кримінальної відповідальності;
2) визначення вичерпного переліку діянь, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність (криміналізація);
3) встановленням за них покарань відповідних видів і розмірів (пеналізація), а також інших заходів кримінально-правового впливу.
Запобігальна (профілактична) функція кримінального права полягає у недопущенні вчинення злочину, що досягається:
1) самим фактом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за те чи інше діяння, що повинно позитивно впливати на нестійких громадян;
2) наявністю норм про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст.ст. 17, 31 КК України);
3) наявністю норм подвійного запобігального впливу (наприклад, ст. 304 КК – "Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" – має впливати на дорослих самим фактом своєї наявності, а в разі її застосування – уберегти інших неповнолітніх, що потенційно також можуть бути втягнуті в цю діяльність);
4) застосуванням кримінального закону у випадках призначення покарання за конкретний злочин, що має запобігти новим злочинам як з боку засудженого, так і з боку інших нестійких осіб.
Регулятивна функція також притаманна кримінальному праву. Її здійснюють норми про обставини, що виключають злочинність діяння (Розділ VІІІ Загальної частини КК України), про звільнення від кримінальної відповідальності (Розділ ІX Загальної частини КК України), про призначення покарання (Розділ XІ Загальної частини КК України) тощо.
Регулятивна функція кримінального права притаманна і нормам Особливої частини КК України, в яких описуються ознаки того чи іншого злочину. Забороняючи вчинювати суспільно небезпечні діяння, вони вимагають від громадян певної правомірної поведінки – невчинення злочинів.
У цьому проявляється єдність охоронювальної, профілактичної та регулятивної функцій кримінального права.


РОЗДІЛ 2 ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Термін "політика" у перекладі з грецької означає мистецтво управління державою.
Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів всього суспільства залежно від об'єкту політики та сфери впливу [9, с. 7].
Будь-який державно-владний феномен, пов'язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, також не може обійтися без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і в цілому суспільства від злочинних посягань [20, с. 10].
Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукуються реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і більш-менш адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі.
Виходячи із завдань кримінальної політики – оптимізації діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб'єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому, – а також концептуальних положень як сукупності основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на вдосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб'єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності та ін., можна зазначити, що її реалізація, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю [14, c. 17].
Саме ці, а також інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підгрунтя вважати кримінальну політику загальнооб'єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових – як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обгрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення [20, с. 11].
На думку А. В. Коробєєва, А. В. Усса і Ю. В. Голіка, – кримінальна політика є генеральною лінією, що визначає основний напрям, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства, практики його застосування, а також шляхом розроблення і реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам [9, с. 20].
У процесі створення такої концепції повинні бути визначені сфера кримінально-правових відносин, поєднання заборонних і дозволяючих засобів, принципи кримінально-правової політики, співвідношення економічних і правових методів тощо.
Отже, на нашу думку, не можна не погодитися із наведеним вище поділом кримінальної політики на кримінально-правову (як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації і диференціації кримінальної відповідальності), кримінально-процесуальну (як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії), кримінально-виконавчу (як напрям виконання кримінальних покарань).
Кримінально-правову політику змістовно можливо визначити як засновану на нормах моральності й здійснювану в рамках кримінально-правових принципів діяльність органів влади, що спрямована на вирішення кримінально-правових завдань із охорони суспільства та держави від злочинних посягань і на попередження злочинів [20, c. 27].
Змістовними ознаками даного поняття є:
1) діяльність влади суворо спрямована на забезпечення певних інтересів відповідно до політичного режиму;
2) важливим елементом аналізованого поняття необхідно визнати моральність, що визначає межі, за які влада не може виходити й в яких повинна збалансовувати інтереси особистості, суспільства та держави;
3) кримінально-правова політика має формуватися виходячи із предмета й методу кримінального права [14, c. 18].
Зазвичай завданням кримінально-правової політики вважають вивчення доцільної побудови каральних заходів, необхідних для успішної боротьби зі злочинністю.
Аналіз спеціальної літератури дозволяє виділити три концептуально різних її типи, зокрема: ліберальний, репресивний та гуманістичний [20, с. 54].
Як уявляється, одним із актуальних напрямків подальшого розвитку української кримінально-правової політики можна вважати її демократизацію та лібералізацію. Втім, для цього необхідно визнати неефективність чинної парадигми боротьби зі злочинністю й виробити нову стратегічну лінію, яка б передбачала глибоке реформування всієї правоохоронної системи, грунтуючись на концепції кримінальної політики держави в цілому [9, с. 110].
У межах кримінально-правової політики зазвичай виділяють криміналізацію та декриміналізацію, пеналізацію та депеналізацію, а також диференціацію кримінальної відповідальності [14, с. 19].
Перша "зустріч" злочинності з державою та правоохоронною системою відбувається тоді, коли створюється кримінальний закон, тобто в процесі криміналізації суспільно-небезпечних діянь. Адже саме від змісту кримінального закону залежить які суспільно небезпечні діяння є злочинами (ч. 2 ст. 1 КК України).
Ще К. Маркс та Ч. Беккарія наголошували на тому, що саме законодавець визначає коло суспільно небезпечних діянь. Тому, оголошуючи те чи інше діяння злочином, законодавцем мають бути ретельно проаналізовані усі об'єктивні й суб'єктивні обставини діяння, що криміналізується, адже кримінальне право володіє рисою жорсткої стратифікації – суспільство відразу поділяється на злочинців та інших [9, с. 172].
При дослідженні проблем криміналізації та декриміналізації використовують, як правило, однозначне розуміння цих понять:
1) криміналізація – загальне поняття, що охоплює як процес, так і результат визнання певних видів діянь злочинними і кримінально караними;
2) декриміналізація – відміна, виключення кримінальної відповідальності за ті чи інші діяння, які раніше визнавалися злочинами [14, с. 20].
Разом з тим, в рамках даного підходу намітилося два трактування обсягу змісту цього поняття.
Прихильники широкого розуміння криміналізації розуміють