К злочини проти воли та гідності.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право. Особлива частина"
на тему:
ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗАГАЛЬНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ


РЕФЕРАТ
Курсова робота: 37с., 36 джерел.
Об'єкт дослідження – правовідносини, якими врегульовано захист волі, честі та гідності особи кримінально-правовими засобами.
Предмет дослідження – система норм КК України і кримінальних кодексів зарубіжних країн Європи, спрямованих на захист волі, честі та гідності людини.
Мета роботи – з'ясувати поняття і види злочинів проти волі, честі та гідності особи й здійснити їх загальну кримінально-правову характеристику.
Методи дослідження – діалектичний, структурно-функціональний, історико-правовий, порівняльний, описовий, методи аналізу, синтезу й узагальнення.
Воля, честь і гідність належать до числа найвищих соціальних і моральних цінностей, яким надається важлива роль у духовному житті суспільства і особи. У більшості країн світу воля, честь і гідність особи захищаються кримінальним законом. В Україні кримінально-правова охорони волі, честі та гідності особи має відповідати головним принципам громадянського суспільства, базуватися на Конституції України, а також відповідати вимогам ЄС.
ВОЛЯ, ЧЕСТЬ, ГІДНІСТЬ, ОСОБА, ПРАВА, ЗАХИСТ, ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ ОСОБИ, КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НОРМИ, ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ, СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ.


ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЗЛОЧИНІВ
ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ ЗА ЧИННИМ
КК УКРАЇНИ 7
1.1. Поняття і види злочинів проти волі, честі та гідності особи 7
1.2. Об'єктивна сторона злочинів проти волі, честі
та гідності особи 12
1.3. Суб'єктивна сторона злочинів проти волі, честі
та гідності особи 16
РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇН ЄВРОПИ 19
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ В УКРАЇНІ 25
ВИСНОВКИ 32
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 34


ВСТУП
Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах державотворення в Україні захист прав людини все більше стає однією із домінант суспільного прогресу, основою якого є загальнолюдський аспект, загальнолюдські цінності. Дійсний прогрес, стратегічна мета якого – кардинальне оновлення та розвиток українського суспільства, його економічних, політичних, ідеологічних, правових і моральних підвалин, неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на волю, честь і гідність.
Держава вимагає від кожного члена суспільства "неухильно додержуватися Конституції України та законів України не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" (ст. 68 Конституції України), а також проголошує своїм головним обов'язком "утвердження і забезпечення прав і свобод людини" (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Крім того , "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод" (ч. 3 ст. 22 Конституції України).
Проте існуюче законодавство та рівень контролю за його дотриманням не створюють всієї повноти умов для захисту таких невід'ємних людських прав як воля, честь та гідність. Цією обставиною, на наш погляд, і обумовлюється необхідність розробки детальніших кримінально-правових, цивільних і адміністративних норм, що покращить захист цих прав.
У системі правових заходів важливу роль займає кримінальне законодавство, й, зокрема, забезпечення кримінально-правового захисту волі, честі і гідності особи.
У чинному Кримінальному кодексі України (далі – КК України) відповідальність за посягання на волю, честь та гідність особи визначена у ІІІ розділі Особливої частини, де передбачена окремими статтями, а саме ст. ст. 146, 147, 148, 149, 150, 151 КК України.
Про складність дослідження питання кримінально-правового захисту волі, честі та гідності особи свідчить різноманітність підходів до вивчення цієї проблеми.
Потрібно зазначити, що дослідженням деяких аспектів цієї проблеми займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені як Ю. Александров,
Н. Аніщук, М. Бажанов, О. Бандурка, В. Блюмкин, В. Бортник,
Л. Завадська, Т. Зорнік, В. Клименко, М. Коржанський, М. Мельник,
В. Мульченко, В. Навроцький, О. Наден, Т. Нуркаєва, І. Петрухін,
В. Сташис, Є. Стрельцов, В. Тацій, М. Хавронюк та ін.
Утім, комплексного дослідження проблеми кримінальної відповідальності за посягання на волю, честь та гідність особи до цього часу в Україні не проводилось.
Важливу роль у справі стабілізації суспільних відносин відіграють кримінально-правові засоби боротьби зі злочинами, що посягають на волю, честь та гідність особи.
Водночас кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за посягання на волю, честь та гідність особи, застосовуються недостатньо ефективно. Становище ускладнюється й тим, що колишній Верховний Суд СРСР, а також Верховний Суд України не дали керівних роз'яснень щодо практики застосування кримінального закону відносно цих злочинів. Не відпрацьовані критерії відшкодування збитків за моральну шкоду.
Таким чином, дослідження злочинів, передбачених ст.ст. 146-151 КК України, зумовлюється потребами теорії і практики застосування кримінального закону, які вимагають грунтовної теоретичної розробки проблем, пов'язаних з ефективним забезпеченням захисту прав людини, її волі, честі та гідності кримінально-правовими засобами.
Це вимагає вивчення досягнень української науки кримінального права, узагальнення історико-правового досвіду; аналізу та використання іноземного законодавства і відповідних міжнародно-правових актів.
Об'єктом дослідження є правовідносини, якими врегульовано захист волі, честі та гідності особи кримінально-правовими засобами.
Предметом дослідження виступає система норм КК України і кримінальних кодексів зарубіжних країн Європи, спрямованих на захист волі, честі та гідності людини.
Мета роботи полягає в тому, щоб з'ясувати поняття і види злочинів проти волі, честі та гідності особи й здійснити їх загальну кримінально-правову характеристику.
Поставлена мета зумовила необхідність розв'язання таких завдань:
– визначити поняття і види злочинів проти волі, честі та гідності особи:
– розкрити об'єктивну сторону злочинів проти волі, честі та гідності особи;
– висвітлити суб'єктивну сторону злочинів проти волі, честі та гідності особи;
– охарактеризувати злочини проти честі та гідності особи за кримінальним законодавством зарубіжних країн Європи;
– проаналізувати проблеми кримінально-правового захисту честі та гідності особи в Україні.
Методи дослідження – діалектичний, структурно-функціональний, історико-правовий, порівняльний, описовий, методи аналізу, синтезу й узагальнення.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (36 найменувань).
РОЗДІЛ 1
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ
1.1. Поняття і види злочинів проти волі, честі та гідності особи
Злочини проти волі, честі та гідності особи вперше в історії вітчизняного кримінального права виділені в КК України 2001 р. в окремий розділ (розділ ІІІ Особливої частини). Це пов'язано з необхідністю підкреслити той факт, що завданням КК України (ст. 1) є передусім правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, адже честь і гідність людини, її недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України).
Родовим об'єктом розглядуваних злочинів є воля, честь і гідність особи. Додатковим факультативним об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 149 і 150 КК України, може виступати здоров'я людини.
Поняття волі, честі і гідності особи є загальнолюдськими, а тому міждисциплінарними, тобто такими, що розглядаються різними галузями права.
Питання про волю людини зазвичай розпадається у трьох аспектах:
1) як свобода дії;
2) як свобода вибору;
3) як свобода хотіння, бажання [25, с. 17].
Розкриваючи поняття і зміст честі і гідності, можна помітити, що ці категорії виступають як етичні блага. Тлумачення цих категорій передбачає наявність правової норми, що обов'язково відображає зазначені блага, охороняє їх законом і забезпечує їх захист [31, с. 18].
Терміни "честь" і "гідність" чинне законодавство не роз'яснює.
Що стосується цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Гідність, своєю чергою, є внутрішньою самооцінкою власних якостей, здатностей, світогляду, свого суспільного значення [36, с. 31].
Л. О. Красавчикова визначає право на честь і гідність як забезпечену законом можливість громадянина вимагати від інших осіб, щоб оцінка його особистості, справ і вчинків спиралась на реальні обставини і не спотворювалась ганьбливими відомостями, які не відповідають дійсності [13, с. 34].
3. В. Ромовська, називаючи серед особистих немайнових прав громадян право на честь і гідність, визначає його як право людини претендувати на правильну моральну оцінку її особистості чи її діяльності, а також право вимагати від всіх інших осіб усунення будь-яких порушень і утримання від порушення цього права [30, с. 10].
На думку деяких авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом гідність – усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями [2, с. 11].
Про гідність слід говорити не лише як про самооцінку, а й як про сукупність об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію в суспільстві. Серед цінностей особистості окремо виділяються:
1) особиста гідність, тобто цінність даної конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно значущих властивостей;
2) колективна гідність, а саме цінність людини як представника певної соціальної групи (сім'ї, колективу тощо);
3) професійна, трудова гідність, тобто цінність, яка пов'язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності;
4) громадянська гідність, а саме – цінність людини як представника певного народу, як громадянина певної держави;
5) людська гідність, тобто цінність людини як представника всього людства [8, c. 30].
Термін "честь" у науковій літературі, періодичних виданнях набуває таких значень:
1) позитивна моральна репутація, добре ім'я окремої людини чи певної спільності людей;
2) повага та пошана;
3) зовнішній вияв поваги та пошани, прийняті в даному суспільстві знаки вшанування та слави;
4) усвідомлення та відчуття честі;
5) синонім кращих душевних якостей особистості – благородство, совість та ін.;
6) ті якості особистості чи соціальної спільності, які користуються загальним визнанням, те, за що віддають шану;
7) синонім гідності [19, с. 14].
Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини.
Аналогічну позицію займають і міжнародні акти в галузі прав людини: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також Конвенція про права дитини. У разі порушення права особи на честь і гідність, вона може особисто звернутися за захистом до суду.
У кримінальному праві, з точки зору М. Хавронюка, до честі слід ставитися як до гідних поваги і гордості моральних якостей людини, до гідності – як до сукупності високих моральних якостей, а також самоповаги до цих якостей у собі [33, с. 124].
В. Бортник вважає, що, визнаючи гідність людини найвищою соціальною цінністю, слід зазначити, що існуюче у сучасному вітчизняному законодавстві тлумачення терміна вимагає уточнення. Розглядаючи поняття "гідності" людини стосовно поняття "честі" автор робить висновки, що ці поняття мають самостійний характер, тобто, гідність – це невід'ємна цінність самої людини з моменту її народження, усвідомлення своїх кращих якостей і свого суспільного і правового стану, а честь – це оцінка суспільством духовних, моральних, соціальних якостей громадянина, кращих його духовних рис, а саме: шляхетності, чесності, совісті, а також позитивна репутація, престиж [5, с. 146].
Хоч розділ ІІІ КК України і називається "Злочини проти волі, честі та гідності особи", проте шість складів злочинів, які у ньому містяться (ст. 146 "Незаконне позбавлення волі або викрадення людини", ст. 147. "Захоплення заручників", ст. 148 "Підміна дитини", ст. 149 "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", ст. 150 "Експлуатація дітей" та ст. 151 "Незаконне поміщення в психіатричний заклад") безпосередньо не захищають честь та гідність особи. Тобто, назва розділу і внутрішнє наповнення його мають різні завдання і не відповідають один одному [15, c. 77].
КК УРСР 1960 р. передбачав відповідальність за злочини проти честі й гідності особи, а саме – наклеп та образу.
Чинний КК України відповідальність за наклеп і образу не передбачає. Образа почуттів громадян є караною, лише якщо вона вчинена у зв'язку з їх релігійними переконаннями (ст. 161 КК України).
М. Хавронюк вважає, що необхідності у криміналізації наклепу і образи в Україні, немає з таких причин:
1) честь і гідність є категоріями не правовими, а морально-філософськими і носять особисто-суб'єктивний характер. Наявність честі та ступінь гідності кожна особа визначає для себе індивідуально і суб'єктивно, і тільки самостійно може робити висновок про те, чи призвели дії інших осіб (зокрема, поширення недостовірної інформації), до приниження її честі та гідності;
2) у процесі реалізації цивільної відповідальності за наклеп і образу усі можливі й достатні види сатисфакції отримує саме та особа, чиї честь та гідність постраждали;
3) у випадках, коли наслідком вчиненого наклепу (приниження, зганьблення людської гідності) є самогубство потерпілого або притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, винна особа за наявності підстав притягується до кримінальної відповідальності за ст.ст. 120 або 383 КК України. Тобто найбільш ймовірні і тяжкі наслідки наклепу або діянь, суміжних з наклепом, вже враховані законодавцем;
4) згідно з Конституцією України кожна особа самостійно вирішує, чи користуватися належним їй правом, зокрема правом на захист власної честі, гідності та репутації від посягань. Проте їх кримінально-правовий захист передбачає, що слідчий або прокурор, принаймні у справах про наклеп за обтяжуючих обставин, мають порушувати кримінальну справу на свій розсуд;
є) приводом для порушення кримінальної справи згідно з КПК України може стати не лише заява потерпілого про наклеп, а й повідомлення представників влади, громадськості і навіть повідомлення у пресі. Які суспільні інтереси за таких обставин буде захитати прокурор, порушивши кримінальну справу про наклеп? [34, с. 917]
Проте окремими науковцями (В. Бортником, В. Мульченко), й ми з ними згодні, висловлюється упевненість у необхідності "реанімації" кримінальної відповідальності за наклеп і образу.
Основні аргументи на користь цієї точки зору такі:
– Конституція України проголошує, що людина, її честь і гідність є найвищою соціальною цінністю;
– питання про криміналізацію наклепу і образи законодавець зобов'язаний вирішувати з урахуванням конституційного статусу відповідного охоронюваного блага;
– Україна ще не досягла того рівня правової культури, за якого образа і наклеп набули б статусу архаїзму;
– цивільна відповідальність за посягання на честь і гідність людини, на відміну від кримінальної, не переслідує превентивних цілей і не може виступати засобом профілактики цих благ;
– законодавство більшості інших держав зберігає кримінальну відповідальність за наклеп і образу [20, с. 43].
На підставі зазначеного вище злочини проти волі, честі та гідності особи можна визначити як передбачені КК України суспільно небезпечні діяння, що спричинюють істотну шкоду волі, честі та гідності особи або загрожують спричиненням такої шкоди.
1.2. Об'єктивна сторона злочинів проти волі, честі та гідності особи
З об'єктивної сторони злочини, що розглядаються, як правило, вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією свого складу. Злочини, передбачені ст.ст. 146, 147, 149, 150 і 151 КК України, мають склади, кваліфіковані за наслідками.
Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України) з об'єктивної сторони може мати дві форми:
1) незаконне позбавлення волі людини;
2) викрадення людини.
Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак, обов'язковою ознакою складу злочину в його першій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення чи його комплекси (кімната, камера, льох, підвал багатоповерхового будинку, лікарня тощо), так й інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб, скеля, острів тощо) [15, c. 78].
Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції і законів України, згідно з якими жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і лише у певних випадках.
Злочин вважається закінченим з моменту фактичного обмеження потерпілого у свободі пересування.
Викрадення людини зазвичай передбачає заволодіння нею:
– відкрито (коли особи, у присутності яких здійснюється викрадення, на думку винного, розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій);
– таємно (вчинене за відсутності інших осіб або хоча й у присутності третіх осіб, але які, на думку винного, не розуміють факту викрадення людини);
– вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених документів) [23, с. 315].
Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею й фактичного початку обмеження її волі.
Кваліфікуючими ознаками незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх:
1) щодо малолітнього;
2) із корисливих мотивів;
3) щодо двох або більше осіб;
4) за попередньою змовою групою осіб;
5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;
6) із заподіянням потерпілому фізичних страждань;
7) із застосуванням зброї;
8) протягом тривалого часу.
Захоплення заручників (ст. 147 КК України) з об'єктивної сторони складу цього злочину характеризується суспільно небезпечними діями у двох можливих формах:
1) захоплення особи як заручника;
2) тримання особи як заручника.
Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі [23, с. 318].
Під захопленням особи розуміється напад, пов'язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи. Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити [14, с. 80].
Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи.
Підміна дитини (ст. 148 КК України) з об'єктивної сторони полягає у підміні чужої дитини.
Під дитиною у цій статті розуміють особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин неспроможні (скажімо, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам'ятати щойно народжену дитину, або при передачі дитини батькові, який не проживав з сім'єю, у разі смерті матері). Чужою дитина є за змістом закону для особи, яка здійснює підміну дитини [23, с. 320].
Підміна – це заміна однієї дитини на іншу. Цей злочин становить не тільки підміна чужої дитини на іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов'язано, наприклад, зі станом здоров'я своєї дитини). Згода батьків однієї дитини на її підміну не змінює суті діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків [15, с. 81].
Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149 КК України) з об'єктивної сторони може виражатися у таких формах:
1) продаж людини;
2) інша оплатна передача людини;
3) здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України [23, с. 322].
Під продажем розуміють угоду, за якою одна особа (продавець) передає людину у фактичну незаконну власність іншої (покупця), а остання зобов'язана прийняти її та сплатити за неї певну грошову суму.
До іншої оплатної передачі можна віднести угоди (правочини) про міну, найм, заставу, а так само угоди, за яких особа передається винним іншій особі у фактичну "власність" або для тимчасового використання (експлуатації) за матеріальну винагороду у вигляді інших, крім грошей, цінностей (коштовностей, цінних паперів тощо) або послуг матеріального характеру (передача у користування будинку, транспортного засобу, надання лікувальних послуг, путівки в круїз тощо).
Під іншою незаконною угодою щодо людини зазвичай розуміють два види фактичних угод:
1) такі угоди, як дарування, надання у безоплатне користування та будь-які інші, за якими особа безоплатно передається у фактичну "власність" або для тимчасового використання (експлуатації);
2) зворотний бік передачі, тобто купівля або одержання людини внаслідок міни, найму, застави, іншої угоди, за якої винний одержує людину від іншої особи у фактичну "власність" або тимчасово за матеріальну винагороду чи без такої [14, с. 83].
У перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої оплатної передачі), тобто з моменту фактичної передачі людини іншій особі (особам).
Злочин у його третій формі є закінченим з моменту переміщення людини через державний кордон України.
З об'єктивної сторони злочин, відповідальнітсь за вчинення якого передбачена ст. 150 КК України, полягає в експлуатації дитини, тобто у привласненні прибутку як різниці між доходами, як матеріальними результатами її праці, і виробничими витратами.
Оскільки діяльність, пов'язана з експлуатацією дитини, яка не досягла певного віку, є завжди незаконною, то для кваліфікації злочину за ст. 150 КК України не має значення, обліковується чи не обліковується винним одержаний прибуток.
Отримання прибутку є обов'язковою метою експлуатації дитини.
Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК України) з об'єктивної сторони полягає в незаконному поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини. Способами вчинення можуть бути насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо [14, с. 84].
Злочин є закінченим з моменту поміщення особи у психіатричний заклад.
Жодна людина не може бути поміщена в психіатричний заклад інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом.
1.3. Суб'єктивна сторона злочинів проти волі, честі та гідності особи
Характерною рисою суб'єктивної сторони злочинів проти волі, честі та гідності особи є те, що всі вони вчинюються з прямим умислом. Це підкреслюється, зокрема, і тим, що для злочинів, передбачених ст.ст. 147, 149 і 150 КК України, характерною є спеціальна мета. Ставлення до наслідків, які є кваліфікуючими чи особливо кваліфікуючими ознаками злочинів, передбачених ч. З ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 149, ч. 2 ст. 150 і ч. 2 ст. 151 КК України, характеризується необережністю.
Суб'єктивна сторона торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо передачі людини (ст. 149 КК України). передбачає прямий умисел і, як правило, корисливий мотив. Для третьої його форми обов'язковою ознакою є мета, якою є подальший продаж або інша передача іншій особі (особам) людини, одержаної винним і переміщеної ним через державний кордон України.
При цьому інтелектуальна ознака умислу винного характеризується усвідомленням того, що:
1) ним здійснюються купівля або інша незаконна угода щодо людини та переміщення цієї людини через державний кордон України;
2) ця незаконна угода та наступне переміщення людини через державний кордон України здійснюються для подальшого продажу або іншої передачі її іншій особі (особам);
3) особа (особи), яка має придбати жертву злочину, в подальшому використовуватиме її з певною (однією із визначених у диспозиції ст. 148 КК України) метою [23, с. 324].
Практичне застосування цієї норми обмежується тим, що для притягнення особи до відповідальності необхідно довести, що нею усвідомлювався як неминучий факт наступної (після продажу або іншої передачі) сексуальної експлуатації людини, використання її у порнобізнесі тощо [14, с. 83].
Зазначена мета, як вказувалось вище, має альтернативний характер. Винна особа здійснює заволодіння людиною та її переміщення через державний кордон України для наступного продажу (іншої передачі), усвідомлюючи, що кінцевою метою такого продажу (іншої передачі) жертви злочину будуть:
1) її сексуальна експлуатація;
2) використання в порнобізнесі;
3) втягнення у злочинну діяльність;
4) залучення в боргову кабалу;
5) усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях;
6) використання в збройних конфліктах;
7) експлуатація її праці.
Отже, злочини проти волі, честі та гідності особи можна визначити як передбачені КК України суспільно небезпечні діяння, що спричинюють істотну шкоду волі, честі та гідності особи або загрожують спричиненням такої шкоди.
З об'єктивної сторони ці злочини вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією свого складу. Злочини, передбачені ст.ст. 146, 147, 149, 150 і 151 КК України, мають склади, кваліфіковані за наслідками.
Характерною рисою суб'єктивної сторони злочинів проти волі, честі та гідності особи є те, що всі вони вчинюються з прямим умислом. Це підкреслюється, зокрема, і тим, що для злочинів, передбачених ст.ст. 147, 149 і 150 КК України, характерною є спеціальна мета. Ставлення до наслідків, які є кваліфікуючими чи особливо кваліфікуючими ознаками злочинів, передбачених ч. З ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 149, ч. 2 ст. 150 і ч. 2 ст. 151 КК України, характеризується необережністю.


РОЗДІЛ 2
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ЄВРОПИ
Розглянемо відповідальність за злочини проти честі та гідності особи за кримінальним законодавством зарубіжних країн Європи.
Кримінальна відповідальність за образу і наклеп передбачена чинними КК Росії (ст.ст. 129 і 130), КК Латвії (ст.ст. 156 і 157), КК Литви (ст.ст. 154 і 155), КК Албанії (ст.ст. 119 і 120). Більш помірний у цьому питанні КК Молдови передбачає відповідальність лише за наклеп і лише якщо він поєднаний із обвинуваченням особи у вчиненні особливо тяжкого чи надзвичайно тяжкого злочину (ст. 170).
За КК Білорусі (ст.ст. 188 і 189) образа і наклеп є кримінально караними лише у разі вчинення їх удруге після притягнення за аналогічне діяння до адміністративної відповідальності. З огляду на приватноправовий характер образи і наклепу адміністративна преюдиція у цих випадках виглядає особливо дивною. Проте Кодекс Білорусі про адміністративні правопорушення (ст.ст. 156-2 і 156-3) дійсно передбачає відповідальність за наклеп та образу, причому за наклеп може бути накладене стягнення у виді виправних робіт на строк від одного до двох місяців [34, с. 912].
КК Естонії, як і КК України, відповідальність за наклеп і образу пересічного громадянина не передбачає. Згідно з його ст. 275 такі дії є караними, лише якщо вони вчинені щодо представника влади або іншої особи, яка виконує обов'язки з охорони громадського порядку. За статтями 247 і 305 карається наклеп щодо особи, яка користується міжнародним захистом, суду або судді, але їх образа злочинним діянням не визнається.
Образа і наклеп визнаються злочинами відповідно до ст.ст. 146-148 КК Болгарії. Обставинами, що обтяжують відповідальність за ці злочини, є, зокрема, як образа чи наклеп на адресу посадової особи чи представника громадськості при виконанні або у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків, так і образа чи наклеп, нанесені цими ж особами за аналогічних обставин (ст. 148). До злочинів проти честі й гідності віднесено і розголошення даних, заснованих на неправомірно отриманій інформації з архівів Міністерства внутрішніх справ [34, с. 913].
КК Польщі відносить до злочинів проти честі і гідності особи образу, наклеп (ст.ст. 212-216), а також нанесення удару чи інший спосіб порушення тілесної недоторканності людини (ст. 217). Наклеп визнається злочином і у випадку, коли він стосується не лише особи, а й групи осіб, установи, юридичної особи чи організаційної одиниці без створення юридичної особи.
До злочинів проти честі розділ 3 Особливої частини КК Швейцарії "Злочинні діяння проти честі і в таємній та приватній сфері" відносить наклеп (ст.ст. 173-176) і образу (ст. 177). Особливостями кримінальної відповідальності за них є, зокрема, таке: наклеп не є караним не лише тоді, коли особа доведе, що наведені нею висловлювання на адресу потерпілого є правдивими, а й навіть тоді, коли вона мала серйозні підстави з впевненістю вважати їх правдивими; караним є наклеп щодо померлого або особи, оголошеної безвісно відсутньою [34, с. 913].
Крім наклепу ( 111) і образи ( 115) КК Австрії у розділі 4 Особливої частини "Злочинні діяння проти честі" злочинними діяннями визнає:
– докір у вчиненні злочинного діяння, за яке винний був уже засуджений ( 113);
– публічну образу конституційного представницького органу, федеральних збройних сил або федерального органу ( 116).
КК Франції відповідальність за наклеп і образу не передбачає, а до злочинів проти гідності (глава 5 розділу ІІ Книги 2) відносить такі:
1) дискримінацію (ст.ст. 225-1 і 225-2).
Її створює будь-яка відмінність за ознаками походження, статі, сімейного етапу тощо, яка полягає, зокрема, у відмові надання майна чи послуг, прийняття на роботу чи звільнення.
Стаття 225-3 містить положення, згідно з якими дискримінацією не вважається, наприклад, відмова у прийнятті на роботу, обумовлена непридатністю до неї за медичними показниками чи за статтю;
2) звідництво та суміжні дії (ст.ст. 225-5 – 225-11);
3) отримання від особи шляхом зловживання її уразливістю чи залежним становищем безоплатних послуг чи послуг, які оплачуються винагородою, яка явно не відповідає значимості проведеної роботи (ст. 225-13); поставлення такої уразливої чи залежної особи в умови роботи чи проживання, несумісні з людською гідністю (ст. 225-14);
4) прояви "дідівщини" серед школярів – дії, спрямовані на приниження чи зганьблення школярів під час зібрань чи збіговиськ у шкільних колах (ст. 225-16-1 – 225-16-2);
5) посягання на повагу до померлих (ст. 225-17), у тому числі пов'язані з реальною чи передбачуваною приналежністю померлих до етнічної групи, нації, раси чи релігії (ст. 225-18) [34, с. 914].
КК Іспанії до злочинів проти гідності (розділ XІ Книги 2) відносить наклеп і образу. Проте наклепом (ст. 206) при цьому вважається лише обвинувачення у вчиненні злочину. Що стосується образи (ст.ст. 209-211), то злочинною визнається тільки образа, яка за своїми характером, наслідками і обставинами вважається серйозною за суспільними уявленнями. Якщо образа спрямована проти посадової особи і стосувалась виконання нею своїх обов'язків або вчинення кримінальних проступків чи адміністративних порушень, то обвинувачений в образі звільняється від покарання, якщо доведе істинність своїх обвинувачень.
До групи злочинів проти честі і гідності особи примикають катування та інші злочини проти психічної цілісності (розділ VІ Книги 2 КК Іспанії), а саме:
– принизливе поводження, яке серйозно ущемляє гідність особи, у тому числі дружини, дитини, іншого родича тощо (ст. 173);
– вчинення катування посадовою особою з метою:
а) отримати визнання чи інформацію про певну особу;
б) покарати за діяння, яке вчинила особа або у якому вона підозрюється (ст. 174);
в) вчинення посадовою особою інших дій, що погрожують психічній цілісності потерпілого (ст. 175);
– порушення посадовою особою своїх обов'язків, що дозволило іншим особам вчинити діяння, передбачені ст.ст. 173-175 (ст. 176 КК Іспанії) [34, с. 915].
Глава ІІ розділу 12 Книги 2 КК Італії злочинами проти честі визнає образу і наклеп.
Як способи образи (ст. 594) розглядаються вчинення її шляхом направлення телеграфного чи телефонного повідомлення, листа чи малюнка. Обтяжує образу поєднання її з приписуванням потерпілій особі певного факту і нанесення її у присутності кількох осіб.
Не підлягають покаранню образи, які містяться в паперах чи в словах, що промовляються сторонами або їх представниками перед судовою чи адміністративною властями, якщо ці образи стосуються змісту відповідного спору (ст. 598).
Не підлягає покаранню образа і наклеп, вчинені у гніві, що викликаний неправомірною дією іншої особи негайно після цієї дії, а якщо образа є взаємною, суддя може не піддати покаранню одного чи обох винних (ст. 599 КК Італії) [34, с. 915].
Наклеп (ст. 595 КК Італії) відрізняється від образи тим, що вчинюється у відсутності потерпілого, хоча й у присутності інших осіб. Так само, як і образу, обтяжує наклеп поєднання його з приписуванням потерпілій особі певного факту, і, крім того, – вчинення його шляхом опублікування або стосовно політичної, адміністративної чи судової корпорації.
КК Сан-Марино передбачає відповідальність за: наклеп (ст. 183), образу (ст. 184) і наклепницький пасквіль (ст. 185), а також за тяжку образу померлого (ст. 267).
Глава V розділу VІІІ Книги 2 КК Бельгії передбачає відповідальність за наклеп (ст.ст. 443-447) і образу (ст.ст. 448-449), при цьому до образи прирівнюються порушення могили чи надгробка (ст. 453).
Крім звичайних образи і наклепу ( 185-187), КК ФРН виділяє наклеп щодо політичного діяча і образу пам'яті померлого ( 188 і 189). Образою можуть бути визнані негативні судження про наукові, художні чи виробничі досягнення, докори керівника щодо своїх підлеглих, щоправда, якщо вони є образливими за своєю формою чи обставинами ( 193).
Окремо встановлена відповідальність за образу: Федерального Президента ( 90); члена конституційного органу ( 90-b); представника іноземної держави ( 103) [34, с. 916].
У КК Голландії злочини проти честі й гідності особи сконцентровані у розділі XVІ "Дифамація". Дифамацією визнається умисне оспорювання честі і репутації іншої особи, вчинене шляхом:
– заяви про те, що та чи інша особа вчинила певну дію, з явним наміром надати гласності цій заяві (усний наклеп – ч. 1 ст. 261);
– поширення, публічного виставлення напоказ чи оголошення матеріалів чи зображень (пасквільна дифамація – ч. 2 ст. 261);
– підготовки письмових матеріалів чи зображень, які були надіслані чи запропоновані, але не розповсюджувалися (проста дифамація – ст. 266).
Виділяється ще й такий вид дифамації, як ганебне обвинувачення (ст. 268). Дифамація щодо померлого карається менш суворо і лише за скаргою його кровних родичів або дружини (чоловіка) (ст. 270). [34, с. 916]
У КК Норвегії злочинам проти честі і гідності присвячено дев'ять параграфів спеціальної глави 23. Відповідні параграфи мають описові диспозиції, в яких злочини визначені надзвичайно конкретно. Наприклад, §246 визначає відповідальність особи, яка "незаконно словами чи діями порушує почуття гідності іншої особи або сприяє цьому", §247 – особи, яка "словами чи діями поводить себе таким чином, щоб нашкодити доброму імені чи репутації іншої особи, піддати ненависті, презирству або призвести до втрати становища, бізнесу, необхідної довіри".
Згідно з §249 покарання за ці діяння не застосовуються, якщо:
1) надається доказ правдивості обвинувачення, за винятком випадків, коли діяння вчинене без поважних причин або у недозволеній формі чи манері;
2) особа була зобов'язана чи вимушена виразити свою думку або виразила її з метою законно захистити свої чи чужі інтереси і проявила при цьому "належну обережні