К ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття, сутність і завдання кримінально-процесуального закону 6
2. Чинність кримінально-процесуального закону в просторі,
часі та стосовно осіб 13
2.1 Чинність кримінально-процесуального закону в просторі 13
2.2 Чинність кримінально-процесуального закону в часі 16
2.3 Чинність кримінально-процесуального закону стосовно осіб 19
3. Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства 27
Висновки 38
Список використаних джерел 41


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти: Кримінально-процесуальний кодекс України, закони з окремих питань. У сукупності ці нормативні акти й створюють законодавство про кримінальне судочинство.
Найважливішим законодавчим актом, що у систематизованому вигляді містить практично всі норми кримінально-процесуального права і докладно регламентує порядок провадження в кримінальних справах, є Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК України).
Структура і зміст КПК України, регулювання окремих процесуальних інститутів відображають погляди українських юристів і законодавців, а також юридичні традиції України. За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальні кодекси: у 1922, 1927 і 1960 роках.
Значною подією для нашої держави має стати прийняття нового КПК України, в якому повинні бути враховані позитивний досвід функціонування системи органів кримінальної юстиції та загально визначені міжнародні стандарти захисту прав і свобод людини.
На наш погляд, нове кримінально-процесуальне законодавство не повинно будуватися за принципом заперечення і руйнування всього попереднього та створення чогось надзвичайного. В чинному кримінально-процесуальному законодавстві багато положень перевірені практикою і відповідають європейським стандартам. Розробники концепції реформування кримінальної юстиції саме таким чином уявляли собі нововведення. В основу перетворень були покладені багатовікові національні традиції правотворення та положення вітчизняного права, які пройшли перевірку часом і виправдані практикою.
Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, часі і стосовно осіб у КПК України регулюється в основному ст. 3. Відповідно до правила чинності кримінально-процесуального закону в просторі порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюється за правилами КПК України незалежно від місця вчинення злочину. Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що органи досудового слідства, прокурор і суд застосовують процесуальні норми, які діють на момент провадження у справі. При провадженні в кримінальній справі на території України норми кримінально-процесуального права застосовуються у справах про злочини громадян України; іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності; осіб без громадянства.
Проблеми функціонування і застосування кримінально-процесуального закону були предметом численних наукових досліджень, і в останні роки привертають все більшу увагу. Вони досліджувалися у роботах українських та російських вчених: Гевка В. В., Дидоренка Э. А., Капліної О. В., Коблікова А. С., Коваленка Є. Г., Койка В. Ф., Лупінської П. А., Маляренка В. Т., Михеєнка М. М., Нора В. Т., Пчолкіна В. Д., Тертишника В. М., Фаткуллна Ф. Н., Чельцова-Бебутова М. А., Швеця В. Д., Шибіка В. П. та ін.
Об'єктом дослідження у цій роботі є кримінально-процесуальний закон.
Предмет дослідження – поняття, сутність, дія і проблеми застосування кримінально-процесуального закону в сучасних умовах реформування правової системи України.
Мета роботи – розглянути поняття, сутність, дію і проблеми застосування кримінально-процесуального закону в сучасних умовах реформування правової системи України.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– висвітлити поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону:
– розкрити чинність кримінально-процесуального закону в просторі;
– з’ясувати чинність кримінально-процесуального закону в часі;
– визначити особливості чинності кримінально-процесуального закону стосовно осіб.
– проаналізувати проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства.
При написанні курсової роботи було застосовано такі методи дослідження як аналіз, синтез, індукція, дедукція, метод порівняння.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.


1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ
Аналіз кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання.
У деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, регулюючі суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон [26, С. 49].
Таким чином, під поняттям "кримінально-процесуальний закон" розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні [14, с. 27].
Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом. Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, схожих до нього.
Деякі автори поєднують поняття кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони розглядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів [18, с. 22].
На наш погляд, ці поняття не можна змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.
Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлений тим, що в них є спільна мета – охорона суспільства від злочинних посягань. Однак при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш правильне і точне його застосування [23, c. 20].
Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.
Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, достатньо обгрунтованим є погляд ряду науковців, що розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок – як відносини між формою і змістом [14, с. 28].
Процесуальне право, зазначає С. С. Алексєєв, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням [8, с. 190].
У судовій практиці при вирішенні конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.
На наш погляд, таке вирішення колізії між процесуальним і матеріальним правом не можна визнати цілком правильним.
На погляд Є. Г. Коваленко, якщо з якихось причин виникає колізія, то повинна діяти певна субординація соціально-правових цінностей, ідей та юридичних норм. Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи [14, с. 29].
Форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. Це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності [23? c/ 21].
У "Філософії права" Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль – позитивну і негативну. "Формальності, – писав він, – можуть бути перетворені також і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості" [10, с. 242].
Аналогічну думку висловлював і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до справжнього правосуддя [16, с. 123].
Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону:
1) це акт, що має найвищу юридичну силу;
2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства;
3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права та обов'язки;
4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу [19, c. 45].
Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами:
1) за юридичною силою – закони (КПК України) і підзаконні акти;
2) за сферою дії – загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
3) за ступенем загальності правових норм – загальні та норми, що конкретизують;
4) за характером волевиявлення – встановлюючі, змінюючі і скасовуючі норми;
5) за часом дії – визначено-строкові та невизначено-строкові;
6) за суб'єктами нормотворчості – видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами [14, с. 30].
Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, що стосуються кількох галузей права.
Такими є, наприклад: Закони України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції", "Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства", "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України "Про боротьбу з корупцією".
Таким чином, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом – кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону.
На відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною.
Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону.
Наприклад, постановленню вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (ч.ч. 1 і З ст. 325 КПК України). Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка додається до справи, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК України).
Водночас не врегульовано так детально дії суддів при винесенні ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище норми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій кімнаті.
Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:
1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;
2) застосування закону за аналогією ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;
3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону [22, с. 50].
Часто поняття "кримінально-процесуальний закон" застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні – як найменування лише безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, оскільки є способом вираження і функціонування його норм.
Деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права [13, с. 31-32].
На наш погляд, така позиція є не зовсім правильною. Достатньо справедливо з цього приводу висловилися О. О. Чувильов і
Т. М. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним джерелом кримінально-процесуального права [28, с. 29].
Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.
При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять ряд кримінально-процесуальних норм.
Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.
До першої групи входять:
1) Конституція України;
2) КПК України;
3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо.
До другої відносяться:
1) Укази Президента України;
2) постанови Верховної Ради України;
3) рішення Конституційного Суду України;
4) міжнародні договори, угоди, конвенції.
Таким чином, кримінально-процесуальний закон – це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, їх значення полягає в тому, що вони встановлюють порядок реалізації матеріального закону, регулюють правові відносини між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, забезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.


2. ЧИННІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ В ПРОСТОРІ, ЧАСІ І СТОСОВНО ОСІБ
2.1 Чинність кримінально-процесуального закону в просторі
Чинність кримінально-процесуального закону в просторі означає, що порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину.
Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з'ясування, що таке "територія України".
Поняття території визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України від 4 листопада 1991 р. "Про державний кордон України".
Стаття 1 цього Закону зазначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору".
Поняттям "територія України" охоплюються:
– суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем.
До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, що відлічуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, належних Україні, або від прямих початкових ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів – у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
– військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;
– невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;
– іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України.
Згідно з пунктом 5 ст. 28 Закону України "Про державний кордон України" прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;
– військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;
– невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Виділяють також об'єкти, які не є територією України, але на які поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального і кримінально-процесуального законодавства України. Це:
– континентальний шельф – поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.
Поверхня і надра морського дна впадин, що розташовані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України.
Важливо при цьому відмітити, що дія кримінально-процесуального закону у просторі стосується тільки відносно до злочинів, пов'язаних з розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів.
Разом з тим юрисдикція і сфера застосування кримінально-процесуального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом;
– підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря;
– наукова станція, розташована в Антарктиді. Таку станцію Україна має на острові Галиндес цього материка;
– запущені в космос об'єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції "Про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір" 1975 р. у реєстр космічних об'єктів України.
Такі об'єкти підпадають під юрисдикцію і сферу дії кримінально-процесуального законодавства України.
При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України.
Однак слід зазначити, що на прохання установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватись процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України.
2.2 Чинність кримінально-процесуального закону в часі
Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, які діють на момент провадження в справі.
Це означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесуальний закон змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від того, коли було вчинено злочин і коли порушено справу.
Отже, кримінально-процесуальний закон певною мірою має зворотну силу. Однак, якщо новий закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право учасника процесу в справах, які вже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження в даній справі.
Чинним визнається закон, який вже набрав чинності.
У зв'язку з цим принципове значення мають питання про час прийняття, оприлюднення та набрання законом чинності і про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виникнути при колізії законів у зв'язку з їх застосуванням до конкретної справи, коли, наприклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший закон.
Після прийняття Верховною Радою України кримінально-процесуального закону (дата прийняття обов'язково супроводжує офіційний текст закону) він підписується Головою Верховної Ради України і направляється Президентові України для підпису і оприлюднення.
Згідно з ст. 94 Конституції України Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.
У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.
Якщо при повторному розгляді закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Оприлюднення закону – самостійна стадія процесу набрання законом чинності. Воно має велике юридичне значення і полягає у доведенні до відома громадян і державних органів від імені Президента України повного і точного тексту закону державною мовою шляхом його поміщення в офіційному виданні.
Згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" такими виданнями є "Офіційній вісник України", "Відомості Верховної Ради України" і газета "Урядовий кур'єр".
Регламент Верховної Ради передбачає як офіційну також публікацію закону в газеті "Голос України".
В окремих випадках закон може бути оприлюднений через телебачення та радіо.
Офіційне оприлюднення закону здійснюється після включення його в Єдиний державний реєстр нормативних актів із вказівкою присвоєного йому реєстраційного коду.
Закони України можуть бути опубліковані і в інших виданнях, але лише після їх офіційного оприлюднення. Публікація закону в інших виданнях носить інформаційний характер і не може бути використана для офіційного застосування.
Кримінально-процесуальний закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Це положення визначається ч. 5 ст. 94 Конституції України.
На підставі цього можливі три строки набрання новим законом чинності:
1) після десяти днів з дня його офіційного оприлюднення, але не раніше дня його опублікування.
Практично строки оприлюднення та опублікування закону збігаються. При розрахунку десяти днів сам день опублікування закону до їх числа не входить. Тому, якщо закон був опублікований, наприклад, 1 вересня, то він набирає чинності з нуля годин 12 вересня;
2) з дня його опублікування в офіційному виданні.
Формулювання "закон набирає чинності з дня його опублікування" досить часто зустрічається у текстах кримінально-процесуальних законів. Наприклад, таке формулювання було дано у розділі ІІ Закону України від 7 жовтня 1997 р. "Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства";
3) з того строку, який в ньому зазначений.
У літературі виділяють три обставини, внаслідок яких кримінально-процесуальний закон втрачає чинність:
1) коли він був скасований або змінений іншим законом.
У тексті нового закону міститься в цьому разі пряма вказівка на скасування закону, що існував раніше, або на зміну окремих норм закону, що в цілому продовжує діяти;
2) коли він замінений повністю чи частково іншим законом без будь-якої вказівки про те в новому законі;
3) у зв'язку із закінченням строку дії або із зміною (усуненням) умов чи обставин, на які закон був розрахований.
2.3 Дія кримінально-процесуального закону стосовно осіб
Дія кримінально-процесуального закону стосовно осіб означає, що при провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК України застосовуються у справах про злочини:
1) громадян України;
2) осіб без громадянства;
3) іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.
Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською Конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. Цю Конвенцію було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.
Крім цієї Конвенції перелік осіб, які мають право на дипломатичний імунітет, окреслено в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 р.
Дипломатична недоторканність означає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і жилого приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає явно вираженої на це згоди акредитуючої держави) і дачу показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.
Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України.
Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.
Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до ст. 13 Положення від 10 червня 1993 р. поширюється лише у випадках ясно вираженої згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.
При тлумаченні і застосуванні норм щодо надання правової допомоги у кримінальних справах та міжнародних угод у сфері правосуддя не допускається звуження обсягу і змісту існуючих прав і свобод людини взагалі і будь-яких учасників процесу зокрема, а при вирішенні проблеми конкуренції правових норм та існуючих суперечностей слід всі сумніви тлумачити і вирішувати на користь людини і віддавати перевагу тим нормам, що надають більш широкі права і свободи.
Стосовно принципу неприпустимості видачі громадян України іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності треба зауважити, що згідно зі ст. 10 нового Кримінального кодексу України: "Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду".
Ці положення мають принципове значення та процесуально-правову природу і повинні бути втілені в новому процесуальному інституті України.
Окремою нормою мають бути викладені підстави відмови у наданні правової допомоги, які б відповідали як міжнародним правовим актам, так і законодавству України.
В. Тертишник та О. Тертишник з цього приводу пропонують до нового КПК України норму такого змісту [24, с. 126]:
"Україною у правовій допомозі у сфері кримінального судочинства може бути відмовлено, а клопотання про надання допомоги не виконується, якщо:
– клопотання стосується діяння, яке не є злочином за Кримінальним кодексом України;
– прохання про надання допомоги стосується діяння, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопорушенням, правопорушенням, пов'язаним з політичним правопорушенням, або податковим правопорушенням;
– задоволення клопотання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни;
– є достатні підстави вважати, що клопотання про надання допомоги спрямоване на переслідування, засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших покарань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
– виконання клопотання є несумісним з принципом "non bіs іn іdem" ("немає двох покарань за один злочин");
– клопотання стосується правопорушення, яке є предметом розслідування або судового розгляду в Україні;
– держава, від якої надійшло клопотання про надання правової допомоги, не забезпечує взаємності в цій сфері;
– клопотання не відповідає вимогам, передбаченим міжнародними договорами.
Екстрадиція – це передача підозрюваних, обвинувачених чи підсудних осіб державою, на території якої вони перебувають, іншій державі (на її вимогу) для притягнення їх до кримінальної відповідальності та покарання.
Кримінальне законодавство України вперше ввело у систему норм Загальної частини інститут екстрадиції, хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК України.
Інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні винятки. Так, згідно з ч. 1 ст. 10 КК України громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.
Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Конституції України).
На думку В. Тертишника та О. Тертишника, питання екстрадиції мають бути викладені в окремій статті нового КПК України в такій редакції [24, с. 27]:
"При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі особи, яка підлягає видачі правоохоронним органам України, орган, що проводить розслідування у справі, готує обгрунтований запит і невідкладно, але не пізніше 10 днів з моменту отримання повідомлення, надсилає запит до Генеральної прокуратури України. Відносно підсудного запит готується до Міністерства юстиції судом, в провадженні якого знаходиться справа.
Для здійснення екстрадиції особою, в провадженні якої знаходиться справа, готується пакет документів, який має містити:
– окремий документ – подання – прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням, а відносно підсудного – подання суду щодо "вимоги про видачу";
– довідку про громадянство особи, видача якої вимагається, та відповідну паспортну форму з фотографією;
– копію постанови суду про взяття обвинуваченого (підсудного) під варту;
– текст норми кримінального закону, за якою особа обвинувачується у вчиненні злочину.
Вимогу до іншої держави про видачу обвинуваченого формулює і направляє Генеральний прокурор України за поданням прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням справи, а вимогу про видачу підсудного направляє Міністр юстиції України за поданням суду, в провадженні якого знаходиться справа.
Вимога про видачу повинна містити у собі такі відомості:
1) найменування установи юстиції держави, до якої направляється вимога про видачу, згідно з вимогами міжнародної угоди;
2) найменування й адресу запитуючого органа;
3) норми міжнародних актів, на підставі яких здійснюється вимога;
4) докладні дані про обвинуваченого або підсудного (прізвище, ім'я, по батькові, громадянство, опис зовнішності, особливі прикмети, місце проживання і роботи тощо);
5) дані про юридично значущі для вирішення питання про видачу обставини вчинення злочину;
6) юридичну кваліфікацію злочину згідно з чинним КК України;
7) відомості про порушення справи, прийняте рішення про обвинувачення та обраний запобіжний захід.
До вимоги про видачу додаються:
– текст закону, за яким кваліфіковано злочин;
– дані про розмір заподіяної шкоди;
– довідка, що підтверджує громадянство, фотографія чи інші матеріали, що надають можливість ідентифікувати особу;
– копія постанови про притягнення в якості обвинуваченого;
– копія постанови чи ухвали про взяття обвинуваченого, підсудного під варту, а в разі вимоги про видачу особи для відбування покарання – копія вироку, що набрав законної сили.
Вимога про видачу та документи, які додаються до неї, повинні бути скріплені гербовою печаткою органу, який підготував звернення".
Підстави і умови відмови у видачі обвинуваченого (підсудного) пропонується викласти в окремій статті:
"У видачі відмовляється, коли особа, якої стосується звернення про видачу, є громадянином України чи є особою без громадянства, що постійно проживає на території України або користується в Україні правом політичного притулку.
У видачі може бути відмовлено, якщо:
1) за законом держави, яка звернулась за видачею, злочин карається позбавленням волі на строк до одного року чи більш м'яким покаранням або особа засуджена до покарання, яке не перевищує цих розмірів;
2) за законодавством України злочин підлягає переслідуванню в порядку приватного обвинувачення або не підлягає кримінальному переслідуванню;
3) якщо є достатньо підстав вважати, що відносно особи, видача якої вимагається, має місце політичне переслідування чи запит про видачу за вчинення звичайного кримінального правопорушення був зроблений з метою такого переслідування чи переслідування особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань;
4) особа, видача якої вимагається, вчинила злочин, який за законодавством України не є особливо тяжким, і така особа на момент клопотання про видачу є вагітною жінкою й не погоджується на видачу;
5) якщо пр