Кр 1.Хар-ка видів складу злочину 2.Поняття неосудності.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право (загальна частина)"

ПЛАН

1. Характеристика видів складу злочину 3
2. Поняття неосудності та критерії її визначення 8
3. Практичне завдання 14
Список використаної літератури 17

1. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДІВ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ
Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне [3, с. 88].
Лише законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі виділити і нормативно закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) має багато різних ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до вирішення питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам певного виду [3, с. 89].
Зазвичай в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це зумовлено тим, що вони в більшості випадків індивідуальні та притаманні лише цим конкретним злочинам.
Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, оскільки вони не збігаються, а лише співвідносяться між собою як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину).
Злочин – це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певних обстановці, часі й місці (наприклад, крадіжка, вчинена у м. Запоріжжі із магазину "Сільпо", яка має багато своїх особливостей).
Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, убивства, згвалтування, грабежу тощо), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їх ознаки.
Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.
Суспільна небезпечність злочину – це об'єктивно існуюча антисоціальна властивість, зумовлена всією сукупністю його негативних ознак, що свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам [3, с. 95].
За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють:
1) простий (іноді його називають "основний") склад злочину – він містить у собі основні ознаки злочину й не містить ні обставин, що пом'якшують, ні таких, що обтяжують (кваліфікуючих). Наприклад, у ч. 1 ст. 185 КК України дається визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна (без таких, що пом'якшують чи обтяжують, обставин);
2) склад злочину з обставинами, що пом'якшують (так званий привілейований склад), котрий характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність певного виду злочину (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання – ст. 116 КК України);
3) склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. Прикладом кваліфікованого складу можна вважати ч. 2 ст. 185 КК України, тобто крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб;
4) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливу суспільну небезпечність. Наприклад, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК України).
За характером структури, тобто за способом опису їх ознак безпосередньо в законі, склади можна поділити на прості та складні.
До простих складів належать ті, які містять у собі ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт. Прикладом простих складів є умисне убивство (ч. 1 ст. 115 КК України), грабіж (ч. 1 ст. 186 КК України).
Складним є склад, законодавчу конструкцію якого ускладнено будь-якими обставинами. Тому складними визнаються склади із двома об'єктами (розбій – ст. 187 КК України), із двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень або звання посадової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь – ст. 353 КК України), із двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 КК України).
До числа складних відносять також і альтернативні склади, об'єктивна сторона яких може виражатися в кількох діях чи способах дії, або в різних наслідках. Наприклад, державну зраду в ст. 111 КК України визначено як злочин, котрий може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період військового конфлікту, шпигунства, надання іноземній державі, іноземній організації або'їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Кожна з названих дій утворює об'єктивну сторону зазначеного злочину. У той же час, склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 277 КК України, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь-якого з зазначених у цій статті наслідків: аварії поїзда, судна; порушення нормальної роботи транспорту; створення небезпеки для життя людей, настання інших тяжких наслідків.
За особливостями конструкції розрізняють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом.
Таке конструювання грунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти декілька стадій: готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності висока суспільна небезпечність властива вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець зазвичай закріплює момент закінчення таких злочинів вже на стадії замаху чи навіть готування, не пов'язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільно небезпечних наслідків [3, с. 97].
Злочинами з формальним складом називають такі, що не включають суспільно небезпечні наслідки, як обов'язкову ознаку об'єктивної сторони, а тому злочин вважається закінченим із моменту вчинення зазначеного у законі діяння. Наприклад, ч. 1 ст. 331 КК України встановлює відповідальність за незаконний перехід державного кордону. Цей злочин вважається закінченим із моменту вчинення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків.
Злочинами з матеріальним складом вважають такі, при конструюванні об'єктивної сторони яких законодавець як обов'язкову ознаку передбачає певні суспільно небезпечні наслідки. У таких складах об'єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків, і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим.
У злочинах із матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали.
Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, яке вважається закінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК України). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений законом наслідок – смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (ст.ст. 15 і 115 КК України).
Злочини з усіченим складом – це такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст. 129 КК України відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту самої погрози, а розбій вважається закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст. 187 КК України).


2. ПОНЯТТЯ НЕОСУДНОСТІ ТА КРИТЕРІЇ ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ
Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є його осудність. Лише осудна особа здатна правильно оцінювати фактичні обставини вчинюваного діяння, усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, керувати своїми діями (бездіяльністю). Тільки осудна особа підлягає кримінальній відповідальності й покаранню [1, с. 103].
Згідно із частиною 1 ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Таким чином, осудна особа – це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину. Із цього випливає, що питання про осудність особи виникає лише при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального й вольового моментів її вини.
Антиподом осудності є неосудність.
Людина, визнана неосудною, за жодних обставин не може нести кримінальну відповідальність, які б тяжкі наслідки від її суспільно небезпечної поведінки не настали (смерть людини, велика матеріальна шкода тощо), оскільки в її діях відсутні умисел або необережність, тобто вина [1, с. 106].
До осіб, визнаних неосудними щодо вчиненого ними суспільно небезпечного діяння, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру з метою їх обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.
У частині 2 ст. 19 КК України дається така формула неосудності: не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Ця формула неосудності має юридичний, психологічний і медичний критерії. Вона є обов'язковою як для юристів, так і для медиків. Спираючись саме на її положення, вирішується питання осудності чи неосудності особи [1, с. 107].
Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, за наявністю доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.
Психологічний критерій неосудності складається з двох ознак:
1) інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
2) вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю).
Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності передбачає відсутність в особи здатності усвідомлювати як фактичну сторону діяння, так і його соціальний сенс (суспільну небезпечність).
Вольова ознака психологічного критерію неосудності передбачає нездатність особи керувати своїми діями (бездіяльністю).
Ці ознаки тісно пов'язані між собою, оскільки і свідомість, і воля є виявами психічної діяльності людини. При цьому функція вольової діяльності людини завжди здійснюється під контролем її свідомості. Серйозні порушення свідомості, як правило, призводять до пригнічення вольової діяльності.
Отже, завжди, коли особа не усвідомлює своїх дій, вона не може й керувати ними.
Проте трапляються випадки, коли особа усвідомлює свої дії (бездіяльність), але не може керувати дими (наприклад, піромани не можуть утриматися від підпалів, клептомани – від крадіжок, розуміючи при цьому фактичну сторону своєї поведінки). Тому згідно із законом достатньо однієї ознаки (інтелектуальної чи вольової) для наявності психологічного критерію неосудності.
Медичним критерієм неосудності є психічна хвороба особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння.
Закон дає узагальнений перелік таких хвороб:
1) хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч тощо);
2) тимчасовий розлад психічної діяльності (патологічне сп'яніння, патологічний афект, реактивний стан тощо);
3) недоумство (від народження – олігофренія й набуте – деменція).
Недоумство має три форми: легке (дебільність), середнє (імбецильність) і тяжке (ідіотія);
4) інший хворобливий стан психіки (всі інші психічні хвороби, які не увійшли до перших трьох груп: наслідки черепно-мозкових травм, пухлин мозку тощо).
Медичний критерій наявний, якщо буде встановлена психічна хвороба, що належить до однієї з чотирьох груп. При цьому треба встановити, що наявна психічна хвороба на момент вчинення суспільно небезпечного діяння обумовила наявність психологічного критерію, тобто особа завдяки хворобі не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.
Сама по собі наявність психічної хвороби не обов'язково зумовлює стан неосудності на момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Наприклад, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія тощо, може перебувати у стані ремісії (покращення) і може бути визнаний осудним (обмежено осудним) щодо вчиненого діяння, оскільки буде відсутній психологічний критерій неосудності.
Абсолютна більшість людей не має психічних хвороб. Через те у слідчо-судовій практиці виходять з того, що відсутність у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, такої хвороби є нормальним, стандартним становищем. Підстави запідозрити психічну хворобу, а, отже, й можливий стан неосудності дає наявність медичних документів про те, що особа раніше лікувалася з цього приводу, її поведінка під час вчинення злочину, яка виглядає немотивованою навіть з позицій злочинця (скажімо, надмірна жорстокість) тощо [1, с. 109].
Питання про неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою, яка проводиться за призначенням слідчо-судових органів на підставі п. З ст. 76 КПК України.
Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК України).
Як вже зазначалось, стан неосудності визначається на момент вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Проте можливе захворювання особи на психічну хворобу після вчинення діяння, але до постановлення вироку.
Згідно із частиною З ст. 19 КК України не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати її дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Досудове слідство в таких випадках зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК України. Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах (ч. З ст. 208 КПК України).
Якщо особа, щодо якої були вжиті примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, вона має бути віддана до суду і їй може бути призначене покарання. Час перебування у медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання (ч. 1 ст. 423 КПК України).
Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 423 КПК України).
До проблеми осудності належить питання про відповідальність особи, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.
Стаття 21 КК України вказує, що такі особи підлягають кримінальній відповідальності. Більш того, згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК України вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних чи інших одурманюючих засобів, є обставиною, яку суд може визнати такою, що обтяжує покарання.
Алкоголь, наркотики, токсичні речовини впливають на нервову систему людини, можуть негативно відбитися на інтелектуальній і вольовій складових її психіки. Систематичне їх вживання призводить до деградації особистості, полегшує формування антигромадських установок. Навіть одноразове їх вжиття може мати провокуючий для вчинення суспільно небезпечного діяння характер.
Наявність кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані сп'яніння, полягає у тому, що особа не може бути визнана неосудною у таких випадках, адже відсутній як психологічний (особа не втрачає можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними), так і медичний (відсутня ознака психічного захворювання) критерії неосудності.
Стан сп'яніння не може бути прирівняний і до стану обмеженої осудності.
На практиці бувають випадки так званого патологічного сп'яніння, яке лежить в основі тимчасового розладу психічної діяльності, а, отже, дає підставу для визнання особи неосудною.


Практичне завдання
Громов був засуджений судом за вчинення злочину, передбаченого ст. 193 КК України, до штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Після вступу в законну силу обвинувального вироку суду Громов був звільнений з роботи та зміг сплатити штраф лише в розмірі 22 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Враховуючи, що Громов не може повністю сплатити суму штрафу, суд замінив її покаранням у виді виправних робіт строком на 7 місяців із відрахуванням в доход держави 10% заробітної плати.
Дайте оцінку рішенню суду.

Оцінка рішення суду:
Громов був засуджений судом за вчинення злочину, передбаченого ст. 193 КК України, до штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Стаття 193 КК України передбачає відповідальність за привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу.
За вчинення цього злочину може бути призначено покарання у виді штрафу до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або арешту на строк до шести місяців.
Як зазначається у ч. 1 ст. 53 КК України, штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України.
Штраф є найбільш м'яким видом покарання, яке може застосовуватися як основне або як додаткове покарання. За своїм змістом штраф як покарання має майновий характер. Водночас він не є відкупом винного за вчинений злочин. Штраф є найменш суворим видом в системі основних покарань і тому він не може бути замінений іншим покаранням (ст. 69 КК України).
Відповідно до встановленого порядку суд пропонує засудженому у місячний строк добровільно сплатити визначену вироком суму штрафу.
У разі несплати штрафу, його стягнення здійснюється в примусовому порядку. На підставі виконавчого листа, виданого судом, звертається стягнення на особисте майно засудженого або на частку його майна, що є у спільній власності, його заробітну плату, пенсію, інший дохід, за винятком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком [6, с. 132].
Із положення, викладеного у ч. 4 ст. 53 КК України випливає, що у разі неможливості особи сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Передбачена ч. 4 ст. 53 КК України заміна несплаченої суми штрафу виправними роботами або громадськими роботами застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла через об'єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна, інших доходів, на які може звертатися стягнення. Заміна несплаченої суми штрафу іншим покаранням не допускається.
Отже, рішення суду про заміну 28 несплачених Громовим внаслідок поважних обставин (звільнення з роботи) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на виправні роботи строком на 7 місяців із відрахуванням в доход держави 10% заробітної плати, базується на положеннях ст. 53 КК України (зокрема, ч. 4) і є правомірним.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Александров Ю. В., Клименко В. А. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.
4. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 08.12.2009 р.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-05 в ред. від 31.12.2009 р.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. –
2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.
7. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р.
№ 7 в ред. від 10.12.2004 р.