Кр 1.вина за кримінальним правом 2.звільнення від кримінальної відповідальності.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право (загальна частина)"

ПЛАН

1. Форми вини за кримінальним правом України 3
2. Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності 14
Практичне завдання 20
Список використаної літератури 22

1. ФОРМИ ВИНИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ
Основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина.
Принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише при наявності вини, сформульований у ст. 62 Конституції України. У ній зазначено: "Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".
Це конституційне положення конкретизується у ст.ст. 24, 25 Загальної частини КК України та в статтях Особливої частини КК України. Воно свідчить про недопустимість у вітчизняному кримінальному праві об'єктивного ставлення у вину, тобто покладення відповідальності за заподіяні суспільно небезпечні наслідки при відсутності вини особи, яка їх завдала.
Поняття вини визначається у законі. У статті 23 КК України сказано, що "виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності".
Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.
Аналіз цих категорій дозволяє глибше пізнати інститут вини в кримінальному праві. Такий аналіз має велике практичне значення як для законодавчого визначення вини, так і для його застосування на практиці.
Зміст вини – це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, що виражають певне ставлення особи до цих ознак. Тобто вона характеризує відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об'єкт і об'єктивну сторону.
Зміст вини – це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину.
Сутність вини полягає в негативному ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
Форма вини характеризує певний зв'язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини – умисел (ст. 24 КК України) і необережність (ст. 25 КК України).
З аналізу ст.ст. 24 та 25 КК України випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці ознаки, своєю чергою, пов'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину – дією (бездіяльністю) і наслідками.
Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі – вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види.
Ступінь вини – це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.
Ступінь вини суб'єкта визначається:
1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;
2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності;
3) мотивом і метою злочину;
4) обставинами, що характеризують особу винного;
5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.
Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони, а, отже, – складу злочину.
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння та його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).
Непрямий умисел – це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК України).
Як можна побачити, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків.
Свідомість і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків – його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення й покладено в основу розмежування в законі та на практиці умислу на прямий і непрямий.
Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття й належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своім змістом.
Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не лише розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, усіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.
Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.
Вольова ознака прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Зазвичай особа прагне в цьому разі досягти певної мети, задовольнити ту чи іншу потребу.
Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.
Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і у такий спосіб передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком.
Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому й полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі.
Проте основна сутність непрямого умислу – в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Зазвичай, таке свідоме допущення виражається у байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи заінтересованою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість.
В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не грунтуються. У таких випадках прийнято говорити про розрахунок на "навмання".
Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого.
Зазвичай, відмінність між ними вбачається лише у вольовій ознаці – при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому – воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання.
Ця перша розпізнавальна ознака є вельми істотною, але цим не можна обмежуватися.
Друга розпізнавальна ознака полягає у характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає лише можливість (імовірність) настання таких наслідків.
Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення будь-яких наслідків такого діяння (погроза вбивством – ст. 129 КК України, погроза знищення майна – ст. 195 КК України, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину – ст. 383 КК України та ін.).
Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут перебувають за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а, відтак, і складу злочину. Вже тому суб'єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини.
Інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.
У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не лише до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел.
Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки й не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння.
Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб'єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона проявляється не лише в усвідомленні об'єктивно існуючої суспільної небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити.
Отже, непрямий умисел тут виключається, оскільки свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об'єктивної сторони.
У межах прямого і непрямого умислів у теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.
За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК України відомі злочини, суб'єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 КК України (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст. 123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).
При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація виокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення.
Такі обставини зазвичай свідчать про підвищену антисоціальність суб'єкта. Тому, незважаючи на те що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін.
Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Зазвичай приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК України).
В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом'якшуючими обставинами (ст.ст. 116 і 123 КК України).
Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення.
Втім, оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного порівняно із заздалегідь обдуманим, була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обгрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України).
Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.
Залежно від спрямованості й ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).
Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб'єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків.
Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх доволі широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає й однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків.
Так, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.
Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. У особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб'єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення.
Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Втім, у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.
Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.
Необережність поряд з умислом – це основна форма вини у кримінальному праві.
Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окремих службових злочинів.
Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріальних збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і професійних обов'язків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масштабами і тяжкістю наслідків.
Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.
При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших – необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).
Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не лише до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.


2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
У вітчизняній кримінально-правовій літературі висловлюються різноманітні думки з приводу розуміння правової природи та сутності звільнення від кримінальної відповідальності.
Дослідники правової природи звільнення від кримінальної відповідальності:
а) відносять його до форм реалізації кримінальної відповідальності;
б) вважають звільнення від кримінальної відповідальності диференціюючим відповідальність інститутом кримінального права;
в) розглядають його як радикальний засіб диференціації кримінальної відповідальності;
г) відносять звільнення від кримінальної відповідальності до юридичних фактів, що припиняють кримінальне правовідношення, звільняючи особу від несприятливих правових наслідків.
На думку Ю. В. Бауліна, висновок про те, що звільнення від кримінальної відповідальності є однією з форм її реалізації, є по суті суперечливим. Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності (а таке звільнення можливе лише до набрання законної сили обвинувальним вироком суду) і реальна кримінальна відповідальність починається (реалізується) саме з цього моменту, то незрозуміло, як звільнення від такої відповідальності можна віднести до форм її реалізації. У такому разі треба або вважати таку реалізацію з більш раннього періоду (наприклад, як інколи вважають, з дня вчинення злочину, порушення кримінальної справи чи притягнення до кримінальної відповідальності), або визнати, що звільнення особи від кримінальної відповідальності ще не є ні формою, ні стадією реалізації кримінальної відповідальності [3, с. 45].
На наш погляд, навряд чи можна погодитися і з тим, що звільнення від кримінальної відповідальності є інститутом (засобом) диференціації кримінальної відповідальності.
Перш за все, суб'єктом такої диференціації виступає законодавець. Саме він в нормах, що закріплені в КК, диференціює ще до вчинення злочину потенційну кримінальну відповідальність щодо різних категорій злочинів і злочинців. Звільнення ж від кримінальної відповідальності – це прерогатива суду, який не лише не застосовує той масштаб диференціації потенційної кримінальної відповідальності, який заклав законодавець, а, навпаки, взагалі відмовляється від покладення на цю особу тих обмежень її прав і свобод, які передбачив законодавець за вчинений нею злочин.
Таким чином, суд не диференціює кримінальну відповідальність щодо даної особи, а на підставі закону індивідуалізує підхід до визначення долі особи, яка вчинила злочин, а саме: звільняє її від кримінальної відповідальності.
Залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: імперативне (обов'язкове) і дискреційне (факультативне, необов'язкове).
Факультативними є звільнення, передбачені ст. 47 КК (передача на поруки), ст. 48 КК (зміна обстановки) та ч. 1 ст. 97 КК (звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Це означає, що за наявності підстав, передбачених зазначеними статтями, суд вправі, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.
В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тобто зобов'язуючою суд звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні з потерпілим, а також після закінчення строків давності і у спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК).
На думку Ю. В. Бауліна, термін "факультативне звільнення", який широко використовується у науковій літературі, доцільно замінити терміном "дискреційне звільнення" [3, с. 63].
Зокрема, відомо, що етимологічно "факультативний" – це той, чия наявність необов'язкова, чого може не бути.
Тому, коли говорять про ту чи іншу підставу звільнення від кримінальної відповідальності, що вона факультативна, то етимологічно це означає, що вона може бути, а може й не бути. Проте, так само може бути наявною, а може бути й відсутньою і так звана "обов'язкова" підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Різниця ж між ними в іншому: одні з них імперативно встановлюють обов'язок суду звільнити особу від кримінальної відповідальності, інші ж – відносять питання про таке звільнення на судовий розгляд, дискрецію (від латинського dіscretіo – на власний розсуд).
Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним.
Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. Якщо, наприклад, особа, яка була звільнена судом від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 КК (дійове каяття), після цього вчинить новий злочин, ця обставина не може вплинути на раніше прийняте рішення (законне й обгрунтоване) про звільнення її від відповідальності.
З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме:
а) звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47 КК);
б) звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97 КК).
У першому випадку особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом року виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку. Інакше вона притягується до кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею злочин.
У другому випадку такою умовою є неухилення особи від застосування до неї примусових заходів виховного характеру. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97 КК).
КК передбачає випадки звільнення від кримінальної відповідальності як у Загальній, так і в Особливій частинах.
У Загальній частині КК передбачено 9 таких випадків:
1) добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17);
2) добровільна відмова співучасників (ст. 31);
3) дійове каяття (ст. 45);
4) примирення з потерпілим (ст. 46);
5) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання колективу про передачу її на поруки (ст. 47);
6) зміна обстановки (ст. 48);
7) сплив строків давності (ст. 49);
8) звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітньої особи із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97);
9) звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітньої особи у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 2 ст. 106).
По суті, це є загальні види звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки вони мають загальне значення для зазначених вище певних видів злочинів та злочинців.
В Особливій частині КК передбачено 14 підстав спеціальних видів звільнення особи від кримінальної відповідальності:
1) добровільна заява громадянином України про свій зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками (ч. 2 ст. 111);
2) добровільна заява іноземцем або особою без громадянства про вчинене шпигунство (ч. 2 ст. 114);
3) виплата керівником підприємства, установи або організації заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам до притягнення його до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 175);
4) сплата особою податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відшкодування шкоди, завданої державі їх несвоєчасною сплатою. до притягнення її до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 212);
5) добровільна заява про створення злочинної організації або участь у ній (ч. 2 ст. 255);
6) добровільне повідомлення про терористичну групу чи терористичну організацію (ч. 5 ст. 258);
7) добровільне повідомлення про незаконне воєнізоване чи збройне формування (ч. 6 ст. 260);
8) добровільна здача зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч. З ст. 263);
9) добровільна заява про незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289);
10) добровільна здача наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307);
11) добровільне лікування від наркоманії (ч. 4 ст. 309);
12) добровільна здача прекурсорів (ч. 4 ст. 311);
13) добровільна заява про давання хабара або вимагання хабара
(ч. З ст. 369);
14) звільнення особи від кримінальної відповідальності за військовий злочин із застосуванням до неї заходів, передбачених дисциплінарним статутом Збройних Сил України (ч. 4 ст. 401).


Практичне завдання
Робітник заводу залізобетонних конструкцій Меньшеков, знаходячись у нетверезому стані, взявши з собою мисливську зброю, ніж і патрони, прийшов у вечірній час до будинку директора заводу Проскуренка, однак у будинку його не застав і пішов. Перелякані родичі останнього про його візит повідомили в міліцію. Меньшиков при затримці заявив, що хотів вбити Проскуренко через те, що він тривалий час необгрунтовано затримує виплату заробітної плати службовцям і робітникам ЗЖБК, а потім покінчити із собою, для чого спеціально спорядив два патрони картеччю. Органами слідства кримінальну справу стосовно Меньшекова було припинено у зв'язку з його добровільною відмовою від доведення злочину до кінця.
Проаналізуйте ст. 115 КК України і визначте:
– ознаки добровільної відмови від вчинення злочину за КК України;
– чи підлягає Меньшеков кримінальній відповідальності?

Відповідь:
Робітник заводу залізобетонних конструкцій Меньшеков, який, перебуваючи у нетверезому стані, прийшов до будинку директора заводу із мисливською зброєю, й, не заставши його, повернувся до дому, вчинив замах (ст. 15 КК України) на умисне вбивство особи у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України).
Відповідно до частини 1 ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
Меньшеков не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, отже, його замах на умисне вбивство директора заводу є незакінченим.
Як зазначається у ч. 1 ст. 17 КК України, добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Отже, Меньшеков не підлягає кримінальній відповідальності, оскільки в його діях очевидні ознаки добровільної відмови при незакінченому злочині.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 28.04.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 25.06.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
4. Злобин Г. А., Никифоров Б. С. Умысел и его формы. – М.: Юрид. лит., 1972. – 262 с.
5. Ковітіді О. Ф. Звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Загальної частини КК України: Навч. посібник. – Сімферополь: Квадранал, 2005. – 224 с.
6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред.
М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 480 с.
7. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2007. – 656 с.
8. Кримінальний кодекс Укpаїни: Коментаp / Під pед. Ю. О. Кармазіна,
Є. Л. Стрельцова. – 3-тє вид. – Харків: Одісей, 2006. – 1060 с.
9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.
10. Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 жовтня 2001 р. / Редкол.: Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. – Харків: Консум, 2002. – 410 с.
11. Скибицкий В. В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания уголовного наказания. – К.: Вища школа, 1987. – 118 с.
12. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблема гармонізації. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.