Кр Актуальні проблеми розвитку кримінального права.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Актуальні проблеми розвитку кримінального права"

ПЛАН

1. Роль класичної школи кримінального права для становлення сучасного кримінального права країн загального та континентального права 3
2. Критичне дослідження концепції заохочувальних норм
та "заохочувальних" правовідносин у сучасній
кримінально-правовій думці 11
3. Прогноз можливого розвитку кримінального права у випадку взяття за основу законодавцем при криміналізації діянь віктимологічного підходу у поглядах на злочинність
і оцінках злочинності 13
Список використаної літератури 17


1. РОЛЬ КЛАСИЧНОЇ ШКОЛИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ДЛЯ СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА КРАЇН ЗАГАЛЬНОГО ТА КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ПРАВА

У науці кримінального права виділяють основні її напрями - школи кримінального права: класичну, антропологічну і соціологічну.
Класична школа, яка зародилася в другій половині XVІІІ ст., мала абсолютне панування до останньої третини XІX ст., коли виникла антропологічна школа, а дещо пізніше (у 80-х рр. XІX ст.) і соціологічний напрям. Кожен з цих напрямів мав своє філософське підгрунття, свої особливості, зумовлені економічною, соціальною і політичною обстановкою в конкретній країні, де їх представники розвивали свої ідеї.
Наприклад, класична школа в Німеччині через її своєрідний консервативний розвиток мала свої особливості порівняно із французькими класиками, ідеї яких базувалися на філософії французького просвітництва і на гаслах французької революції 1789 р.
Неоднорідними були і погляди соціологів.
Проте розбіжності в поглядах представників однієї і тієї самої школи не виключають можливості їх об'єднання у визначені наукові напрями за основними, вихідними концепціями.
Праці Монтеск'є та Беккаріа похитнули підвалини феодального кримінального права, спрямовані проти його жорстокості, смертної кари і катування, релігійної нетерпимості, сформулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права, поклали початок класичній школі.
Особливе місце тут посідає книга італійського просвітителя і юриста Чезаре Беккаріа (1738-1794) "Про злочини та покарання", що вийшла в 1764 р.
Ця книга за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Вона містила нищівну критику жорстокості й несправедливості феодального кримінального права і водночас формулювала принципи кримінального права, засновані на ідеях просвітительства і гуманізму XVІІІ ст.
Сформулюємо коротко основні ідеї Беккаріа.
Беккаріа проголошує верховенство закону, причому законодавець не лише видає закони, але й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають буквальному застосуванню.
Закон повинен визначати злочинність і караність діяння.
Всі громадяни мають бути рівними перед законом. Беккариа різко виступає проти станової нерівності.
Злочин - це тільки діяння, тобто вчинок людини, виражений зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за намір, за слова, думки, єресі й чаклунство, що вважалося одним з найважливіших постулатів феодального права.
Беккариа одним з перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що ним є лише дія, яка заподіює ту або іншу шкоду суспільству.
Право на покарання випливає, як вважає Беккаріа, не з вимог спокутування гріху перед богом або монархом, а з необхідності захистити "загальне благо від посягань окремих осіб". Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому абсолютна необхідність.
Беккаріа вимагає рівноваги злочину і покарання. Він пропонував створити "точну і загальну сходинку злочинів і покарань", в якій "відбивалася б їх відповідність".
Покарання, на думку Беккаріа, повинно бути помірним, гуманним, а не жорстоким.
Бсккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення злочину, ніж потім карати за нього. Він був проти смертної кари, припускаючи її лише в тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення злочину або коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює закони".
Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовіка XVІ, в обгрунтування застосування її були покладені погляди Беккаріа.
Погляди Беккаріа зробили вирішальний вплив на розвиток науки і законодавства наступного періоду.
Представники класичного напрямку були в багатьох країнах Європи: в Англії - Бентам (1748-1832), у Франції - Росі (1787-1848), у Німеччині - Кант (1724-1804), Гегель (1770-1831), А. Фейєрбах (1775-1833), Грольман (1775-1829), у Росії - Таганцев (1843-1923), Сергієвський (1849-1910), вчені, що працювали на Україні: Кістяківський (1833-1885), Владимиров (1844-1917) та багато інших.
Значний вплив на прихильників класичної школи мав її німецький напрямок, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.
Видатний німецький філософ І. Кант вперше сформулював ідеї правової держави, створив свою теорію кримінального права.
Розум диктує волі людини певні правила належної поведінки. Ці правила Кант називає імперативами. Оскільки розум диктує ці правила безумовно, вони є не просто імперативами, а категоричними імперативами. Ті з них, що стосуються етики, моральності, дають поняття морального закону, ті ж, що стосуються права, стають юридичним законом.
Таким чином, кримінальний закон - це категоричний імператив. Він є апріорним синтетичним судженням, що вимагає від людини керуватися у своїй діяльності таким правилом: "роби так, щоб твоя свобода могла співіснувати із свободою всіх людей".
Злочин - це дії, що порушують кримінальний закон, тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є свобода волі. Воля, за Кантом, не залежить від зовнішніх причин, вона є вільною, автономною, індетермінованою. Вільна воля - це така причина, що не має жодної причини, це першопричина всіх вчинків, що не підпорядковується необхідності.
Це положення, на думку Канта, не потребує доказування - це річ у собі, їй можна тільки вірити, але її не можна пізнати.
Кант - творець теорії матеріальної відплати. Категоричний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею покарання за неналежну поведінку.
Покарання - це здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою жодної утилітарної мети. Покарання - це справедлива відплата, самоціль. Воно призначається лише тому, що вчинений злочин.
Кант доводив своє вчення про покарання до абсурду. Він писав, що, якби громадянське суспільство мало припинити своє існування, то повинен був би бути покараний останній вбивця, який знаходився у в'язниці і був засуджений до смерті (Fіat justіtіa pereat mundus - і здійсниться правосуддя, хоча б загинув світ).
Гегель - видатний німецький філософ, творець діалектичного методу, розвивав свої ідеї й в галузі кримінального права.
Право, на його думку, це певна абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон - це теж загальна воля (теза), яку не можна порушувати.
Гегель виступав за видання кримінального кодексу, який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірники звичайного права або права прецедентів. Він вважав, що кодекс повинен бути написаний у доступній формі і доведений до відома населення.
Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати лише вчинене особою злочинне діяння. Він був проти об'єктивного ставлення, вважаючи, що кримінальна відповідальність можлива лише при наявності умисної вини.
Злочин, з точки зору філософа, - це порушення права, загальної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Він являє собою заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза).
Оскільки злочин нерозумний, то він не повинен існувати, тому що розумне тільки і є дійсним.
Покарання є відновленням права. Якщо злочин - це заперечення права, то покарання - це заперечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніби ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує жодної утилітарної мети, воно - самоціль і є результатом свободної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання.
Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання.
Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю суворістю тяжкості вчиненого злочину.
Ансельм Фейєрбах (батько відомого філософа-матеріаліста Людвіга Фейєрбаха) переклав філософські концепції німецької класичної філософії на ясну і чітку мову юриспруденції. Він дав латинські формулювання основних принципів кримінального права, що, за його словами, не підлягають будь-якому винятку.
Фейєрбах був упорядником одного з перших кодексів XІX ст., у якому втілилися його ідеї, - Баварського кримінального укладення 1813 р., що діяло майже до часу об'єднання Німеччини в 1870 р.
Ідеї Фейєрбаха вплинули на розвиток науки кримінального права не лише в Німеччині, але й за її межами.
Закон, за Фейєрбахом, загальний і необхідний, він загрожує кожному, винному у злочині. Він слідом за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, що підлягає обов'язковому виконанню. Цей категоричний імператив, за Фейєрбахом, виражається у формулі nullum crіmen, nulla poena sіne lege.
Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, за встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в Кримінальному укладенні Баварії 1813 р.
Злочин - це дія, небезпечна для суспільства. І хоча вона викликається свободною волею, але підпорядкована закону причинності, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати задоволення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини.
Фейєрбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів кримінального права - складу злочину, вини, замаху, співучасті тощо.
Він розрізняв об'єктивні і суб'єктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи - умисел або необережність, їх види і ступені).
Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії - теорії психологічного примусу.
Злочин виникає, за Фейєрбахом, з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, щоб кожний був переконаний, що за вчинення злочину він матиме більше страждань, ніж те незадоволення, що він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину.
Покарання виступає в ролі контрмотиву. Воно своєю загрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить загрозу покаранням, передбаченим у кримінальному законі, цілком реальною.
Теорія загального попередження за своєю суттю є теорією залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників.
Грольман - сучасник Фейєрбаха - висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин.
З огляду на це, Грольман був за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні покарання.
Суперечка між прихильниками Фейєрбаха і прихильниками Грольмана пройшла через усе XІX ст. і набагато пережила цих вчених.
Виникнення так званих змішаних теорій про мету покарання значною мірою зменшило гостроту цих суперечок.
Найбільш відомими представниками російської школи класиків були М. С. Таганцев і О. Ф. Кістяківський, який працював у Києві.
М. С. Таганцев - автор курсу кримінального права, що не має аналогів. Над ним вчений працював майже тридцять років. Останнє видання 1902 р. "Російське кримінальне право. Лекції" (у двох томах), перевидане в 1994 р., стало доступним для всіх юристів.
М. С. Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари.
О. Ф. Кістяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах вчений переконливо критикував антропологічний напрямок і у той же час використовував при дослідженні інститутів кримінального права не лише юридичний метод, але і соціологічні характеристики.
Класична школа зробила вирішальний вплив на зміст як ранніх кодексів (КК Франції 1791 р. і 1810 р., Баварське укладення 1813 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне укладення 1871 р., Голландське кримінальне укладення 1881 р., Італійський КК 1889 р., Російське кримінальне укладення 1903 р., головним упорядником якого був М. С. Таганцев).
Та й у XX ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, зберегли всі основні положення, розвинуті класичною школою і властиві кримінальному праву будь-якої цивілізованої держави (наприклад, Кримінальні кодекси Бельгії 1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції 1992 р., Іспанії 1995 р.).
У радянській літературі мало місце однобоке висвітлення ідей класичної школи.
Якщо визнавалася гуманістична її спрямованість у період боротьби з феодалізмом, то після приходу до влади буржуазії класична школа розглядалася як течія реакційна, спрямована на апологетику існуючого ладу.
Такий підхід перекреслював ті досягнення прогресивної кримінально-правової думки, що були набуті цією школою.
Зазвичай, у класиків були недоліки, головними з яких слід вважати чисто юридичний світогляд, що розглядає кримінальне право у відриві від соціальної дійсності, захоплення абстрактними конструкціями і контроверзами, нормативізм, який зводив дослідження лише до логічної побудови юридичних понять, відсутність у ряді випадків історизму у вивченні злочину і покарання та деякі інші.
Проте ці недоліки не можуть знецінити всього того, що зроблено класичною школою у відстоюванні цивілізованих основ кримінального права.
Основні ідеї цього напрямку зберігаються й наразі як у теорії, так і в кримінальному законодавстві всіх демократичних держав. .


2. КРИТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЗАОХОЧУВАЛЬНИХ НОРМ ТА "ЗАОХОЧУВАЛЬНИХ" ПРАВОВІДНОСИН У СУЧАСНІЙ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ
Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою від імені якої виступають відповідні органи, вповноважені здійснювати дії, скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя по кримінальних справах. Внаслідок врегулювання нормами кримінального права вони набирають форми правовідносин.
Предмет кримінального права не збігається з предметом науки кримінального права, який полягає у вивченні та теоретичному розвиткові:
- історії цієї галузі права;
- джерел кримінального законодавства;
- чинного кримінального законодавства;
- практики застосування кримінального законодавства органами правосуддя;
- проблем підвищення дієвості кримінального законодавства в питаннях загальної та спеціальної превенції злочинів та злочинності;
- кримінального законодавства іноземних країн.
Як відомо, метод - це сукупність певних засобів, прийомів, за допомогою яких здійснюється регулювання та охорона суспільних відносин, що входять у предмет правового регулювання відповідної галузі права.
Регуляція суспільних відносин кримінальним правом пов'язана із застосуванням засобів, прийомів, притаманних виключно цій галузі права.
Специфіка їх полягає в застосуванні до винної особи з боку держави покарання - крайнього, найсуворішого і найжорсткішого виду реакції. Саме тому метод правового регулювання для кримінального права полягає у застосуванні примусу у виді покарання.
Проте він застосовується лише, коли:
- конкретне вчинене діяння віднесено до категорії злочинів і містить склад відповідного злочину;
- особа, яка скоїла це діяння, є винною.
Метод кримінально-правового регулювання знаходить свій прояв у притягненні особи до кримінальної відповідальності, яка є покладеним на особу, що вчинила порушення кримінальної норми, державою або суспільством обов'язком дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові заходи, адекватні ступеню небезпечності вчиненого порушення.
Разом з цим визначення методу кримінального права виключно як застосування примусу було б дещо обмеженим поглядом на проблему.
Виходячи із того, що кримінальне право своїми нормами заохочує громадян до вчинення низки соціально-корисних дій (необхідної оборони, затримання злочинця, невиконання злочинного наказу та ін.) методом кримінального права слід визнати також заохочення, яке щоправда, застосовується в обмежених випадках.
Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру. Загальна структура заохочувальних правових норм є традиційною єдністю гіпотези, диспозиції і санкції. Проте за змістом санкції заохочувальної норми відрізняються від санкцій інших правових норм наявністю сприятливих, а не обтяжливих наслідків.
Гіпотеза заохочувальної правової норми вказує на ті життєві обставини, за наявності яких реалізується її диспозиція.
Диспозиція вказує на зміст правила поведінки; на те, що дозволено, заборонено або наказано; на межі, міру поведінки, визначені за допомогою таких спеціально-юридичних розподілів, як "суб'єктивне право" і "юридичний обов'язок".
Отже, диспозиція - це серцевина заохочувальної правової норми. Диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.
Проте заохочувальна норма не може складатися з однієї диспозиції. Лише у поєднанні з гіпотезою і санкцією, які "групуються" навколо неї, диспозиція заохочувальної правової норми знаходить життя, набуває своїх регулятивних здібностей.
Що стосується змісту санкції заохочувальних норм, то тут необхідно застосувати загальнотеоретичний підхід, відповідно до якого поняття "санкція" включає не лише ті несприятливі (негативні) правові наслідки, які наступають в результаті порушення заборон, а й розуміння санкції як відповідь, реакція на будь-чию дію.
Саме у санкції заохочувальної правової норми виражається соціальна суть останньої. В цьому випадку ми маємо справу з позитивною реакцією (санкцією) на обставини (дії), викладені в гіпотезі.
Таким чином, є всі теоретичні підстави виокремлення заохочувальних норм в окремий вид.
Заохочувальні правові норми регламентують виникнення заохочувальних правовідносин. Зміст заохочувальних правовідносин складають права і обов'язки. Реальна поведінка суб'єктів може стати причиною їх зміни або припинення.
Виникнення заохочувальних правовідносин обумовлене наявністю складного фактичного складу, що включає юридичні факти у вигляді подій і дій, передбачених правовою нормою. При цьому не лише порушення останньої, але й дотримання її вимог може спричинити виникнення ряду самостійних зв'язків заохочувального і стимулюючого характеру.
КК України грунтується на низці концептуальних засад, загальновизнаних у цивілізованому світі. До базових, концептуальних положень КК України належить й низка заохочувальних норм Особливої частини, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного, яких у КК України 2001 р. значно більше, ніж у КК 1960 р., - їх налічується дванадцять.
Спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до чинного КК України можуть бути застосовані при вчиненні таких злочинів, як:
- державна зрада (ч. 2 ст. 111); шпигунство (ч. 3 ст. 114);
- невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ч. 3 ст. 175);
- ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ч. 4 ст. 212);
- створення злочинної організації (ч. 2 ст. 255);
- терористичний акт (ч. 5 ст. 258);
- створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч. 6 ст. 260);
- незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 3 ст. 263);
- незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289);
- незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307);
- незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту (ч. 4 ст. 309);
- незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів (ч. 4 ст. 311);
- давання хабара (ч. 3 ст. 369).
Заохочувальні норми, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного, які містяться у КК України, повинні якомога ширше пропагуватися для того, щоб кожен громадянин знав: якщо він вчинив злочинне діяння, то закон готовий не лише покарати, але й за відповідних обставин звільнити його від настання кримінальної відповідальності.
3. ПРОГНОЗ МОЖЛИВОГО РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
У ВИПАДКУ ВЗЯТТЯ ЗА ОСНОВУ ЗАКОНОДАВЦЕМ ПРИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ ДІЯНЬ ВІКТИМОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ
У ПОГЛЯДАХ НА ЗЛОЧИННІСТЬ І ОЦІНКАХ ЗЛОЧИННОСТІ

Віктимологічний підхід до вивчення злочинів має давню традицію. Ще в стародавні часи було відмічено, що доля людини певною мірою залежить від неї самої.
Віктимологія - напрямок наукових досліджень, який охоплює проблеми, пов'язані із потерпілим від злочину.
Віктимологія в основному вивчає особистість жертви. Проте не менш корисна й віктимологічна характеристика злочинця й насамперед у такому аспекті: роль особистості та поведінка жертви в розвитку злочину; відносини, що виникають між злочинцем і потерпілим до, під час і після вчинення злочину: їх взаємодія і взаємовплив у створенні криміногенної й віктимогенної ситуації і та ін. З'ясування стосунків між жертвою та злочинцем дозволяє перебороти традиційне протиставлення їх один одному.
Значення віктимологічної характеристики злочинів визначається тим, що лише на основі її даних можна розробляти систему віктимологічної профілактики, оскільки віктимність в конкретних проявах є об'єктом профілактичної дії.
Завданнями наукової розробки віктимологічної характеристики злочинів є пошук типових помилок потерпілих й аналіз недоліків соціальної організації, які обумовлюють соціальну, ролеву та особистісну віктимність.
Основні ідеї віктимології зводяться до такого:
а) поведінка жертви чинить істотний вплив на мотивацію злочинної поведінки;
б) вірогідність стати жертвою злочину залежить від особливого феномену - віктимності.
Кожна особа може бути оцінена з точки зору того, яким є ступінь вірогідності її перетворення на жертву злочину. Ця вірогідність визначає віктимність людини (чим більше вірогідність, тим вище віктимність);
в) віктимність - властивість певної особи, яка провокує або полегшує злочинну поведінку.
Розвиток віктимології має такі тенденції:
- підготовка особи (розробка алгоритмів оптимальної поведінки в криміногенних ситуаціях і спеціальний тренінг);
- підвищення рівня захищеності посадових осіб, службові функції яких пов'язані із ризиком піддатися злочинному посяганню;
- зведення до мінімуму віктимогенних ситуацій, запобігання і припинення їх, інформування громадян про такі ситуації з тим, щоб вони по можливості уникали їх;
- захист і реабілітація потерпілих від злочинів.
Віктимологічний підхід впливу на злочинність є одним з найбільш гуманних і перспективних. Він не вимагає серйозних матеріальних витрат і базується на властивому всім людям прагненні до самозахисту.
На мій погляд, якщо при криміналізації злочинних діянь законодавцем буде обрано віктимологічний підхід у поглядах на злочинність, то це буде сприяти гуманізації кримінального права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 16.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.: ИНФРА-М,
1995. - 690 с.
4. Кант И. Трактаты и письма / Вступит. ст. А. В. Гулыги. - М.: Наука, 1989. - 560 с.
5. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права. - К.: Генеза, 1999. - 420 с.
6. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. - Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту НУВС. 2004. - 132 с.
7. Познышев С. В. Основные вопросы учения о преступлении. - M.: ИНФРА-М, 2005. - 284 с.
8. Таций В., Сташис В. Новый Криминальный кодекс Украины // Право України. - 2002. - № 7. - С. 4 - 6.