Кр кримінальне покарання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"

ПЛАН

1. Поняття кримінального покарання та його ознаки.
Співвідношення кримінального покарання
та кримінальної відповідальності 3
2. Характеристика причинного зв'язку між діянням
та суспільно небезпечними наслідками 9
Практичне завдання 16
Список використаних джерел і літератури 18

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАКИ. СПІВВІДНОШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ
ТА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру.
У системі цих заходів чільне місце посідає й покарання, яке є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.
Конституція України (ст. ст. 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню вельми значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства.
Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом, що використовується державою для охорони найбільш значущих суспільних відносин.
Роль і значення покарання багато в чому залежать від обгрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно відповідати тяжкості вчиненого злочину, бути справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Лише таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння.
Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці:
1) застосування суворих видів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;
2) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості.
Згідно із частиною 1 статті 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК України).
Першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.
Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину.
Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини:
а) звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. ст. 45, 46, 48 КК України або з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України);
б) звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 97 і 105 КК України);
в) звільнення від покарання або від його відбування на підставі ст. ст. 74, 75, 83, 84 КК України – є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі за наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості.
Отже, оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.
Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК України і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.
Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК України, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу.
Кара – це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень.
В одних покараннях каральна їх властивість виражена в більшому ступені, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших – превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо.
Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня – ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.
П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненою злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання.
Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.
Шоста ознака покарання виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише стосовно самого винного. Воно не може бути покладено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому.
Сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування.
За своїм змістом судимість – це не лише властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.
Кримінальна відповідальність – це передбачене КК України обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави.
Поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія урегульована нормами кримінального права і тому здійснюється в рамках певних правовідносин, що називають кримінально-правовими.
Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, у силу яких у такої особи та держави виникають взаємні права та обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК України. У той же час він має право, щоб до нього було застосовано саме ту статтю КК, яка передбачає вчинене ним діяння; призначено покарання лише в межах санкції даної статті; враховано відповідні положення Загальної та Особливої частин КК України та ін.
Своєю чергою, держава повноважна засудити злочинця за вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності й строків погашення або зняття судимості, проте при цьому зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначення покарання відповідно до вимог КК України з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.
На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння та індивідуалізує вид і міру тих обмежень, яким має бути піддано засудженого. Таким чином, із моменту набуття законної сили обвинувальним вироком правовідносини досягають своєї повної визначеності.
Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції кримінально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і які визначені обвинувальним вироком суду. Надалі, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, що відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.
Отже, як вже зазначалось, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину.


2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИЧИННОГО ЗВ'ЯЗКУ МІЖ ДІЯННЯМ ТА СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИМИ НАСЛІДКАМИ
Теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю.
Встановити причинний зв'язок між дією і суспільно небезпечними наслідками – означає дати відповідь на запитання: чиє діяння спричинило цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлено в вину? Таким чином, можна констатувати, що в об'єктивній дійсності шкідливий наслідок, який настав, спричинено діями даної особи, а не діями третіх осіб чи будь-яких інших зовнішніх сил.
Наука кримінального права грунтується на теорії причинності (або каузальності), розробленій філософією.
З філософських положень випливає, що під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти зв'язок, що об'єктивно існує між діянням – дією або бездіяльністю (причиною) – і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку.
У науці кримінального права з проблеми причинного зв'язку було висловлено різні погляди. До найважливіших з них можна віднести теорію необхідної умови, теорію адекватної причинності, теорію необхідного спричинення. Кожна з цих теорій, базуючись на різних філософських концепціях, розглядає з більшою чи меншою повнотою і науковою обгрунтованістю проблему причинності у кримінальному праві. Вони мають низку безсумнівних позитивних якостей, проте й містять ті чи інші рішення і висновки, що викликають критичні зауваження. Кожну з цих теорій можна доповнити новими положеннями, які тією або іншою мірою могли б поглибити загальне уявлення про причинний зв'язок у кримінальному праві.
При аналізі та встановленні причинного зв'язку між суспільно небезпечною дією або бездіяльністю і суспільно небезпечними наслідками необхідно виходити з таких положень.
Причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах із матеріальним складом. Звідси випливає, що якщо немає суспільно небезпечного діяння, то немає необхідності встановлювати причинний зв'язок, оскільки немає першої (обов'язкової) ознаки об'єктивної сторони – діяння.
Якщо немає наслідку (за наявності суспільно небезпечного діяння), має місце замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину.
Якщо ж причинний зв'язок між діянням і наслідком не встановлено, об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом немає, оскільки немає такої обов'язкової її ознаки, як причинний зв'язок.
Причинний зв'язок – це об'єктивно існуючий зв'язок між причиною (суспільно небезпечним діянням) і наслідком (суспільно небезпечними наслідками).
Причинний зв'язок між злочинним діянням і суспільно небезпечними наслідками існує об'єктивно як факт реальної дійсності поза свідомістю і волею людини – слідчого, прокурора, судді. Цей зв'язок як зв'язок між явищами об'єктивної дійсності є таким, що може бути пізнаним.
Тому по кожній кримінальній справі для наявності об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом необхідно встановити (вивчити, пізнати) не лише діяння, а й суспільно небезпечний наслідок, а також причинний зв'язок між діянням і наслідками як явищами реальної дійсності.
При аналізі причинного зв'язку треба враховувати, що в природі та суспільстві всі явища є взаємозалежними, перебувають у тісній взаємодії.
В об'єктивному світі існує загальний і універсальний каузальний зв'язок. Тому якщо розглядати всю сукупність причинно-наслідкових зв'язків, ланок і опосередкувань, що призвели до настання суспільно небезпечного наслідку, то достатньо важко встановити, яке ж явище є причиною, а яке – наслідком, оскільки наслідок як результат дії причини за певних умов сам трансформується в причину і тягне за собою новий наслідок.
Отже, для того, щоб чітко встановити зв'язок між причиною і наслідком, необхідно штучно (уявно) ізолювати два явища – причину і наслідок, тобто суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність) і суспільно небезпечний наслідок – від інших причинно-наслідкових ланок і опосередкувань, що так чи інакше перебувають у взаємодії з наслідками. Лише за такого підходу можна встановити, чи є певне діяння причиною певного суспільно небезпечного наслідку.
Причинний зв'язок має місце лише тоді, коли діяння є необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку. 3 цього випливають такі найважливіші вимоги:
1) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку. Проте зовнішньої (часової) залежності у послідовному розвитку подій недостатньо, адже відомо, що "після цього" не завжди означає "внаслідок цього";
2) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку в часі, а й зумовлювати його. Відомо, що причинний зв'язок за своєю суттю є зв'язком генетичним (зв'язок породження). Тут діяння завжди має викликати (породжувати) настання суспільно небезпечних наслідків.
При цьому суспільно небезпечна дія (причина) як активна форма поведінки людини безпосередньо заподіює шкоду, тобто безпосередньо чинить негативний руйнуючий вплив на об'єкт кримінально-правової охорони і зумовлює у такий спосіб настання суспільно небезпечного наслідку.
На відміну від цього бездіяльність завдає шкоду опосередковано. Це пояснюється тим, що особа при бездіяльності не втручається в розвиток причинного зв'язку, не виконує покладеного на неї обов'язку з виконання активних дій, якими вона повинна була відвернути шкоду, що загрожує об'єктові.
Внаслідок пасивної поведінки особи і дій інших сил та засобів (дій третіх осіб, сил природи, механізмів, різних процесів – хімічних, біологічних, патологічних тощо) суспільно небезпечні наслідки настають як факт реальної дійсності.
Проте, це зовсім не означає, що в останньому випадку немає причинного зв'язку між бездіяльністю і наслідками, що настали. Такий зв'язок існує. Він лежить у площині невиконання особою своїх обов'язків (активних дій) із запобігання шкоди (за наявності реальної можливості виконати такі дії) і фактичним заподіянням цією пасивною поведінкою шкоди (суспільно небезпечних наслідків);
3) причинний зв'язок має місце лише у разі, якщо діяння є головною, визначальною умовою (фактором) настання суспільно небезпечного наслідку.
Це правило необхідно враховувати в ситуаціях, коли в причинний ряд втручаються різні додаткові сили, умови і фактори – дії інших осіб, різні процеси (патологічні, біологічні та ін.), тобто мають місце кілька (безліч) факторів, що тією чи іншою мірою сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків.
Діяння необхідно розглядати як головну умову (причину) настання наслідків, якщо без нього (за уявного, штучного вилучення діяння з усього ланцюга факторів) суспільно небезпечні наслідки не настали б. У певній конкретній обстановці діяння завжди створює реальну можливість настання наслідку та є в такому разі їх причиною;
4) діяння перебуває в причинному зв'язку з наслідком, якщо воно з неминучістю спричиняє настання цього наслідку. Йдеться про те, що діяння з урахуванням його характеру та інтенсивності (стрімкості), а також місця, часу, обстановки, способу і засобів вчинення злочину, особливостей його об'єкта і предмета створює реальну можливість настання наслідків. Діяння тут із необхідністю, з неминучістю (закономірно) зумовлює настання наслідку. Наслідок тут органічно притаманний (реально можливий) цьому діянню, тому є необхідний причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням та його наслідками.
Необхідний причинний зв'язок необхідно відрізняти від випадкового причинного зв'язку. Перший відбиває закономірності розвитку об'єктивного світу, коли причина сама у собі містить реальну можливість настання певного наслідку. За необхідних причинних зв'язків людина, пізнаючи об'єктивний світ, здатна передбачати розвиток природного ходу подій. Вчиняючи ті або інші дії, що з закономірністю зумовлюють настання наслідків, людина здатна передбачити настання цих наслідків. Тому необхідний причинний зв'язок має кримінально-правове значення, і наслідки, що настали від дії (бездіяльності) особи за наявності в неї умислу чи необережності, ставляться їй у вину.
На відміну від цього випадкові причинні зв'язки не відбивають закономірностей розвитку подій. Вони є наслідком випадкового перетинання причинно-наслідкових ланок (іноді багатьох). Тут діяння з урахуванням об'єктивно-предметних умов містить лише абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, потерпілий, якому завдано легке поранення, помирає від того, що при перев'язуванні йому було занесено інфекцію. Відповідальність у цьому випадку може настати лише за завдання поранення, а не за смерть, що настала.
Суспільно небезпечні наслідки, що настали внаслідок випадкового причинного зв'язку, не мають кримінально-правового значення і не є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом.
Урахування викладених положень має важливе значення для вирішення питання про наявність (чи, навпаки, відсутність) у кожному конкретному випадку причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і наслідком. Встановлення необхідного причинного зв'язку констатує наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом.
У теорії кримінального права запропоновано такі види необхідних причинних зв'язків, що мають кримінально-правове значення і зустрічаються найчастіше:
1) причинний зв'язок при так званому безпосередньому заподіянні.
Такий зв'язок іноді називають безпосереднім або прямим причинним зв'язком (наприклад, постріл із пістолета, яким спричинено смерть);
2) опосередкований необхідний причинний зв'язок, коли суб'єкт для заподіяння суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби вчинення злочину чи використовує поведінку інших осіб, наприклад, неосудних осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності (тих, котрі виступають як "засіб" здійснення злочину), чи поводження тварин, наприклад, спеціально вимуштруваних собак тощо;
3) необхідний причинний зв'язок за співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, пособника) перебувають у причинному зв'язку зі злочином, вчиненим виконавцем;
4) необхідний причинний зв'язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Ці умови є каталізаторами (прискорювачами) настання наслідків (наприклад, стан сп'яніння, хвороба потерпілого тощо).
Необхідний причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками завжди означає наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом. Однак це лише обов'язкова передумова вирішення питання про наявність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Треба ще встановити суб'єктивну сторону злочину – вину особи у формі умислу чи необережності щодо наслідку, який настав.


ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
Директор середньої школи Грибоєдов зробив зауваження кочегару котельної Морущенку з приводу несумлінного ставлення до роботи, внаслідок чого в школі мерзнуть діти і вчителі. Морущенко, який знаходився в стані алкогольного сп'яніння, сприйняв докір директора як особисту образу. Роздобувши відро бензину, він, з метою мести, підійшов до будинку школи і вкинув його у вікно директорського кабінету, після чого кинув туди запалену коробку сірників. Директору школи і вчителям, що знаходилися в кабінеті, вдалося вискочити на вулицю. Кабінет директора і частина прилягаючих до нього шкільних приміщень цілком згоріли.
Проаналізуйте ст. ст. 115 і 194 КК України і визначте форму вини Морущенко.

Морущенко, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, свідомо вирішив помститися директору за те, що останній зробив йому зауваження з приводу несумлінного ставлення до роботи, внаслідок чого в школі мерзнуть діти і вчителі. Роздобувши відро бензину, Морущено підійшов до будинку школи і вкинув його у вікно директорського кабінету, після чого кинув туди запалену коробку сірників. Ці дії Морущенка підпадають під ознаки злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ч. 2 ст. 194 КК України, – умисне знищення чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, вчинене шляхом підпалу.
З суб'єктивної сторони дії Морущенка характеризуються виною у формі прямого умислу. Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).
Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомленість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не лише розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.
Вольова ознака прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії. Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу. Так, Морущенко, як вже зазначалось, образившись на директора школи, прагнув помститися йому.
Крім того, в діях Морущенка вбачаються ознаки замаху (ст. 15 КК України) на вчинення вбивства, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ст. 2 ст. 115 КК України). Морущенко усвідомлював, що в школі, будинок якої він підпалив, знаходяться діти, вчителя, й хоча він не бажав причинити їм фізичну шкоду, проте свідомо припускав, що всі, хто знаходяться в будинку можуть загинути.
У цьому разі дії Морущенка характеризуються виною у формі непрямого умислу. Непрямий умисел – це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК України).


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /
Ю. В. Александров, В.І. Антипов, М. В. Володько та ін. – К.: Ін Юре, 2005. – 608 с.
3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.
4. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 08.12.2009 р.
5. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.
7. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р.
№ 7 в ред. від 10.12.2004 р.
8. Хавронюк M.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 198 с.