Кр КВАЛІФІКАЦІЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ

Контрольна робота
з дисципліни "Теоретичні основи кваліфікації злочинів"
на тему:
КВАЛІФІКАЦІЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ

ПЛАН

1. Кваліфікація множинності злочинів 3
1.1 Загальні положення кваліфікації множинності злочинів 3
1.2 Кваліфікація сукупності злочинів 6
1.3 Правила кваліфікації повторності злочинів 7
1.4 Кваліфікація рецидиву (спеціального, пенітенціарного)
злочину 9
2. Задача № 1 15
2. Задача № 2 18
Список використаної літератури 20

1. КВАЛІФІКАЦІЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ
1.1 Загальні положення кваліфікації множинності злочинів

Множинність означає те, що існує у багатьох формах, видах, сукупність елементів, об'єднаних за певною ознакою.
Множинність злочинів має місце при вчиненні однією особою двох чи більше злочинів, кожний із яких передбачений окремою кримінально-правовою нормою і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Отже, множинність утворюють лише діяння, за кожне із яких може наставати кримінальна відповідальність, існують як матеріально-правові, так і процесуальні підстави для притягнення до неї. При цьому необхідно розрізняти матеріально-правові і процесуальні перепони для визнання окремих злочинів елементами множинності.
Отже, окремі злочини утворюють множинність за умови, що:
– не сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;
– не погашена чи не знята судимість;
– особа не звільнена за даний злочин від кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку (не існує не скасованої постанови про звільнення від кримінальної відповідальності за цей злочин);
– особа не підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії;
– є скарга потерпілого у справах приватного обвинувачення;
– отримана згода на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом (щодо народного депутата, судді).
Виходячи з викладеного можуть бути виведені ознаки множинності:
1) одна і та ж особа одна чи у співучасті вчинила два або більше закінчених чи незакінчених злочини;
2) кожен із злочинів передбачений самостійною кримінально-правовою нормою, він не є необхідною ознакою іншого злочину, з числа вчинених цією ж особою (немає множинності, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень під час розбою);
3) хоча б по двох злочинах не "погашені" їх юридичні наслідки;
4) хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для притягнення до кримінальної відповідальності.
Чинний КК не містить загального визначення поняття множинності. У його Загальній частині є статті, присвячені визначенню окремих видів множинності, які виділені в окремий розділ VІІ (ст. ст. 32-35 КК України).
Крім того, у Загальній частині врахування множинності передбачено при вирішенні цілого ряду питань:
– наявність множинності злочинів є перепоною для застосування певних видів звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст. 45-48 КК України);
– вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого є підставою для переривання перебігу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 49 КК України);
– вчинення злочину повторно та рецидив злочинів є обставинами, які обтяжують покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК України);
– встановлені спеціальні правила призначення покарання при сукупності злочинів (ст. 70 КК України) та сукупності вироків (ст. 71 КК України), складання покарань (ст. 72 КК України);
– звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) передбачає врахування тяжкості злочину, і особи винного та інших обставин справи, які визначаються з врахуванням наявності множинності;
– вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину є безумовною підставою для скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням (ч. З ст. 78, ч. 6 ст. 79 КК України);
– вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого є підставою для переривання строку давності виконання обвинувального вироку (ч. 4 і ст. 80 КК України);
– наявність множинності враховується при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК України) та заміні не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК України), звільненні від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК України), та скасуванні цих мір;
– вчинення нового злочину до закінчення строку погашення судимості є підставою для переривання перебігу строку погашення судимості (ч. 5 ст. 90 КК України);
– наявність множинності є перепоною для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97 КК України).
У багатьох же статтях Особливої частини КК України такі види множинності як повторність та рецидив передбачаються як кваліфікуюча чи особливо кваліфікуюча ознака відповідних злочинів. Крім того, в Особливій частині КК передбачені положення про відповідальність за організовану злочинну діяльність, яка, за своїм визначенням, спрямована на вчинення багатьох злочинів.
Отже, множинність злочинів є умовою застосування відповідних статей чи частин (пунктів) статей Особливої частини КК України.
Таким чином, відповідальність за множинність злочинів регламентована як Загальною, так і Особливою частинами КК.
КК України називає три види множинності: сукупність, повторність, рецидив злочинів.
1.2 Кваліфікація сукупності злочинів
Сукупність злочинів є одним із видів їх множинності. Звідси випли-ває, що сукупність характеризується тими ж ознаками, що й відповідне родове поняття – множинність злочинів, та додатковими видовими ознаками, які виражають специфіку саме цього виду множинності злочинів.
Видові ознаки сукупності злочинів достатньо повно і точно відображені у її понятті, викладеному в ч. 1 ст. 33 КК України. Конкретизуючи ці ознаки, можна сказати, що сукупність злочинів має місце тоді, коли:
1) вчинене повністю не охоплюється будь-якою однією статтею Особливої частини КК України. Тобто, скоєне потрібно кваліфікувати за кількома статтями Особливої частини. У той же час сукупності немає, якщо кваліфікація скоєного відбувається з посиланням на одну статтю Особливої частини та статтю (статті) Загальної частини КК, оскільки в такому випадку має місце один злочин;
2) кожний із злочинів, які утворюють сукупність, підлягає кваліфікації за окремою статтею чи частиною статті Особливої частини КК України.
Ця ознака дозволяє відмежувати сукупність злочинів від:
– рецидиву, при якому злочин, за який особа засуджена, кваліфікувати не потрібно, оскільки він вже отримав кримінально-правову оцінку;
– повторності злочинів, яка в певних випадках кваліфікується лише за однією статтею Особливої частини КК України;
– складних одиничних злочинів, які кваліфікуються лише за однією статтею (частиною, пунктом статті Особливої частини КК України);
3) ці злочини передбачені різними статтями чи частинами статті Особливої частини КК України;
4) за жодний із злочинів, які утворюють сукупність, особу не було засуджено.
Традиційно виділяються два види сукупності злочинів: реальна та ідеальна. Підставою поділу сукупності на види є кількість діянь, якими вчиняється два чи більше злочини. Адже два чи більше злочини можуть бути виконані як внаслідок вчинення кількох діянь, так і внаслідок одного діяння.
Реальна сукупність має місце тоді, коли особа вчиняє два чи більше злочини двома чи більше діяннями.
Ідеальна сукупність передбачає, що два чи більше злочини викону-ються одним діянням.
Реальна сукупність набагато частіше зустрічається в судовій практиці, ніж ідеальна.
1.3 Правила кваліфікації повторності злочинів
Кваліфікація повторності злочинів передбачає кримінально-правову оцінку як попереднього, так і наступного злочинів.
Найскладнішим питанням, яке вирішується в ході кваліфікації повторності, є питання, чи слід окремо оцінювати ті злочини, які утворюють повторність.
З цього приводу в теорії та на практиці існують різні позиції.
Перша полягає в тому, що кваліфікація злочину як повторного охоплює собою вчинення і попередніх злочинів, тому самостійно їх кваліфікувати немає потреби.
Виходячи з такої точки зору, дії кишенькового злодія, який вкрав сто гаманців у різних потерпілих, кваліфікуються лише за ч. 2 ст. 185 КК України. Така кваліфікація, на думку її прихильників, охоплює і останню крадіжку, і всі раніше вчинені.
Друга точка зору протилежна – кожний злочин, який є елементом повторності, кваліфікується окремо, причому другий і всі решта – з врахуванням наявності повторності. У такому випадку констатується поєднання і повторності, і сукупності злочинів.
Наведене вище гіпотетичне посягання слід кваліфікувати так: ч. 1 ст. 185 КК України; ч. 2 ст. 185 КК України; ч. 2 ст. 185 КК України (усього вказівку на ч. 2 ст. 185 КК потрібно давати 99 разів).
Нарешті, ще один підхід в певному ступені компромісний. Він зво-диться до того, що кваліфікація злочину як повторного охоплює і вчинення попередніх злочинів – окремо вони не кваліфікуються. Злочини, які становлять собою елементи повторності, підлягають окремій кваліфікації лише у таких випадках:
– вони неоднорідні (наприклад, першого разу вчинена крадіжка, а вдруге – шахрайство). Кожен із цих злочинів потрібно кваліфікувати окремо, причому наступний з врахуванням повторності – ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 190 КК України;
– мають місце різні стадії вчинення злочинів. Наприклад, один із них закінчений, а інший – перерваний на стадії замаху. Тоді скоєне кваліфікується, наприклад, так: ч. 2 ст. 15 – ч. 1 ст. 185; ч. 2 ст. 185 КК України;
– один (одні) із злочинів вчинено у співучасті, а інший (інші) – "од-ноосібно". При цьому злочини, вчинені у співучасті, кваліфікуються з посиланнями на відповідні частини ст.ст. 27, 28 КК України, інші ж злочини – лише за статтями Особливої частини КК України.
Верховний Суд України у своїх постановах та рішеннях з конкретних справ не займає якоїсь однієї позиції щодо кваліфікації повторності. Стосовно посягань проти власності він рекомендує кваліфікувати скоєне лише за частиною статті, яка передбачає повторний злочин. І лише за наявності різнорідних посягань, різних стадій та вчиненні окремих діянь у співучасті скоєне пропонується кваліфікувати окремо.
При кваліфікації повторності злочинів необхідно керуватися такими правилами:
1) визначити, має місце повторення діянь, спрямованих на вчинення одного злочину, чи вчинення двох або більше злочинів;
2) дати кримінально-правову оцінку кожному злочину і окремо, визначити, чи зберігаються його правові наслідки (не сплила давність кримінальної відповідальності або судимість не погашена чи не знята, немає процесуальних перепон для притягнення до кримінальної відповідальності);
3) визначити вид повторності;
4) встановити, чи надає КК України повторності кваліфікуючого значення;
5) остаточно кваліфікувати скоєне з врахуванням повторності другого злочину (наступних злочинів).
1.4 Кваліфікація рецидиву (спеціального, пенітенціарного) злочину
Рецидив становить собою повторність, пов'язану із засудженням за попередній злочин.
Поняття рецидиву, яке міститься в ст. 34 КК України, обмежує його лише випадками вчинення нового умисного злочину особою, засудженою за умисний злочин. Тобто, необережні злочини не можуть утворювати рецидив.
Оскільки рецидив – це вид повторності, то наявність рецидиву означає і наявність цього виду множинності злочинів. Якщо закон не виділяє рецидив як ознаку складу злочину, але передбачає посилення відповідальності за наявності повторності, то повторне вчинення злочину особою, яка була засуджена за відповідний злочин, враховується як наявність повторності.
У чинному законодавстві види рецидиву не виділяються. Відповідну класифікацію проводять в теорії кримінального права.
Рецидив класифікують за різноманітними підставами, зокрема, за кількістю засуджень, була особа вперше засуджена у повнолітньому чи неповнолітньому віці, який проміжок часу пройшов після попереднього засудження, однорідні чи різнорідні злочини, які утворюють рецидив, тощо.
Кваліфікуюче значення має рецидив:
– спеціальний – для нього характерно, що особа була засуджена за певний злочин і знову вчинила злочин, ознакою складу якого є вчинення його особою, раніше судимою за такий злочин;
– пенітенціарний – має місце за умови, що новий злочин вчинений під час відбування покарання за раніше вчинений злочин, причому це передбачене законом як ознака складу злочину.
Пенітенціарний рецидив є різновидом спеціального рецидиву. Проте якщо в тому рецидиві, який прийнято іменувати спеціальним, на перший план виходить судимість не за будь-який раніше вчинений злочин, а за злочин певного виду, то для пенітенціарного – факт вчинення злочину у період відбування покарання.
Так званий загальний рецидив – вчинення нового злочину особою, яка має непогашену або не зняту судимість, якщо КК України не передбачає цього як ознаку простого або кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину, при кваліфікації, за єдиним винятком, не враховується. Він має таке ж значення, як і загальна повторність. Кваліфікуюче ж значення загальний редидив має лише в складі злочину, передбаченого ст. 395 КК України "Порушення правил адміністративного нагляду", оскільки такий нагляд встановлюється лише щодо осіб, які мають судимість.
Для кваліфікації спеціального рецидиву найбільш важливим є вста-новлення того, за який саме злочин була засуджена особа раніше.
Вказівка на це в КК України здійснюється по-різному: в одних випадках наводиться назва злочину; в інших – позначаються номери статей Особливої частини КК Кураїни; використовується такий прийом, як посилання на "злочин, передбачений цією статтею".
У зв'язку з такою різноманітністю вказівок на злочин, судимість за який утворює спеціальний рецидив, постає ряд питань:
1) чи має місце рецидив, якщо особа була засуджена за аналогічний злочин, передбачений відповідною статтею КК 1960 р.?
2) що позначається терміном "злочин, передбачений цією статтею" – чи охоплюється відповідним поняттям злочин, передбачений цією ж статтею, але яка діяла в попередній редакції?
3) чи має місце рецидив за умови, що діяння, за яке особа була засуджена, на момент вчинення нового злочину, не тягне кримінальну відповідальність, причому це обумовлено не змінами в статті КК України, а змінами в інших нормативно-правових актах, до яких необхідно звертатися у ході застосування кримінально-правових норм?
4) при визначенні рецидиву повинні враховуватися лише судимості, що виникають відповідно до вироків судів України, чи й засудження в інших державах?
За загальним правилом, попередня судимість повинна враховуватися при встановленні рецидиву, якщо на момент вчинення другого (рецидивного) злочину діяння, за які особа була засуджена, залишаються злочинними. Це випливає з положень про наступність кримінального законодавства. Проведення кодифікації, зміни в редакції статей КК України не погашають правові наслідки раніше вчиненого злочину, не означає того, що вирішення питань кримінальної відповідальності розпочинається "з чистого листа".
Зміни в законі про кримінальну відповідальність не пов'язані з характеристикою особи винного, в тому числі рецидивіста. Відповідна норма прямо передбачена ст. 17 Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р., де зазначено, що вчинення особою злочину до набрання чинності цим Кодексом, а також наявність у такої особи не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості враховується при кваліфікації вчиненого нею нового злочину.
Повинна враховуватися безумовно й судимість за злочин, передбачений статтею Особливої частини цього самого КК України, яка діяла в попередній редакції.
Тому, якщо аналізований вид множинності злочинів пов'язується зі вчиненням певного, названого в статті Особливої частини КК України злочину, або злочину, передбаченого "цією статтею", то рецидив наявний і тоді, коли злочин, за який особа була засуджена, був передбачений статтею раніше чинного акта чи статтею, яка діяла в попередній редакції. У цих випадках має місце поширювальне тлумачення статті КК України.
Коли діяння, за яке особа була засуджена, декриміналізовано, то судимість за нього втрачає своє юридичне значення. Фактично вона скасовується. Це випливає з того, що судимість є похідним наслідком вчинення злочину і засудження за нього. З відпадінням причини виникнення судимості відпадає і наслідок – сама судимість. У КК України це прямо не регламентовано, втім, випливає з ч. 1 ст. 5 КК України, яка передбачає, що зворотна сила кримінального закону поширюється і на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
Отже, рецидив відсутній, якщо особа мала судимість за діяння, які декриміналізовані в результаті змін в кримінальному законі.
У зв'язку з цим постає ще одне питання – пов'язана декриміналізація і скасування судимості лише з формальними змінами в законі про кримінальну відповідальність – КК України, чи відповідні правові наслідки можуть бути обумовлені і змінами в нормативно-правових актах інших галузей права?
Таким чином, можна зробити висновок, що рецидив утворює лише вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість на підставі вироку суду України.
Кваліфікація рецидиву, у тому числі й спеціального, набагато прос-тіша, ніж інших видів множинності, оскільки при цьому необхідно дати кримінально-правову оцінку лише другому (рецидивному) злочину. Перший же злочин, за який особа була засуджена, вже отримав свою оцінку у вироку суду, який не піддається сумніву, оцінці й перевірці.
Спеціальний рецидив за чинним КК України в усіх випадках виступає кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою ознакою. Тому кваліфікація злочину, ознакою складу якого є спеціальний рецидив, включає в себе встановлення ознак складу відповідного простого складу злочину.
Виходячи з викладеного, в ході кваліфікації рецидиву злочинів потрібно:
1) встановити, що особа вчинила новий злочин у період після вступу в силу вироку за раніше вчинений злочин і до погашення або зняття судимості за нього;
2) кваліфікувати новий (рецидивний) злочин – встановити наявність ознак складу простого злочину, врахувати положення КК України про стадії вчинення злочину, форму співучасті та вид співучасника;
3) визначити, що раніше вчинений злочин, за який особа була засу-джена, є таким, на який вказує диспозиція статті про рецидивний злочин;
4) остаточно кваліфікувати скоєне з врахуванням наявності спеціального рецидиву.
Пенітенціарний рецидив за чинним КК України виступає ознакою основного (простого) складу злочину. Про те, що відповідальність за відповідний злочин настає за наявності такого рецидиву, можна зробити висновок з диспозиції статті Особливої частини КК України, котра повинна містити вказівку, що злочин вчиняється в ході відбування строкового покарання, до якого раніше було засуджено особу. Як правило, це вказівка на суб'єкт злочину, яким виступає особа у період відбування покарання.
Для встановлення пенітенціарного рецидиву не має значення за що, тобто за який саме злочин, засуджена особа: у КК України вказується вид покарання, в ході відбування якого вчинено рецидивний злочин.
Деякі з видів злочинів – пенітенціарного рецидиву – можуть бути вчинені лише в місцях відбування покарання (виправних установах).
Кваліфікація пенітенціарного рецидиву в цілому здійснюється так же, як і загального. Насамперед вона включає визначення статусу суб'єкта злочину як особи, яка відбуває покарання.
Кримінальна відповідальність за злочин, який становить собою пенітенціарний рецидив, може наставати лише тоді, коли особа перебуває у місцях відбування покарання на законних підставах.
Разом з тим, якщо особа, яка, наприклад, незаконно позбавлена волі, здійснює втечу із застосуванням насильства над вартою, то її дії кваліфікуються за відповідними статтями про злочини проти особи.
Загалом кваліфікація пенітенціарного рецидиву включає:
1) встановлення того, що злочин вчинений особою в період відбування покарання за раніше вчинений злочин;
2) підтвердження законності призначення особі покарання, в період відбування якого вона вчинила новий злочин;
3) кваліфікацію нового (рецидивного) злочину – встановлення наявності ознак складу простого злочину, кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, врахування положень КК України про стадії вчинення злочину, форму співучасті та вид співучасника.


ЗАДАЧА № 1
К., маючи умисел заволодіти індивідуальним майном шляхом вбивства потерпілої з користі, у лісосмузі напав на Г. іззаду, вихопив з її рук господарську сумку й заволодів останньою, заподіявши при цьому потерпілій ударами металевої труби по голові, обличчю і грудях перелом кісток черепа, забиття головного мозку, численні рани голови. Крім того, К. повалив потерпілу на землю, розірвав на ній спідницю та нижню білизну, намагаючись згвалтувати, проте не зміг цього зробити, оскільки його дії було припинено Т. і А.

Розв'язання:

К. мав умисел заволодіти індивідуальним майном Г. шляхом вбивства потерпілої з користі, що і вчинив. Отже, ці його дії кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України – умисне вбивство з корисливих мотивів.
У лісосмузі К. іззаду напав на Г., заподіявши при цьому потерпілій ударами металевої труби по голові, обличчю і грудях перелом кісток черепа, забиття головного мозку, численні рани голови. Є всі підстави вважати, що Г. вчинив також умисне вбивство з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 К України).
Крім того, К. повалив потерпілу на землю, розірвав на ній спідницю та нижню білизну, намагаючись згвалтувати, проте не зміг цього зробити, оскільки його дії було припинено Т. і А. Ці дії Г. кваліфікуються, як замах на згвалтування, пов'язаний із вбивством – п. 10 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 152 КК України.
Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України) вчинюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-яких матеріальних благ для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, майном тощо), одержання чи збереження певних майнових прав, уникнення матеріальних витрат чи обов'язків або досягнення іншої матеріальної вигоди.
К. мав умисел заволодіти індивідуальним майном Г. шляхом вбивства потерпілої.
Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України не має зна-чення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства чи під час вчинення цього злочину. Тому не може бути основою для кваліфікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства. У випадку, що розглядається, мотив є очевидним.
Можна говорити й про особливу жорстокість злочину, вчиненого Г.
У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" зазначається, що умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України), якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень), страждань.
Встановлення особливої жорстокості вбивства не належить до компетенції судово-медичної експертизи, оскільки поняття "жорстокість" не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.
Г. бив потерпілу металевою трубою по голові, обличчю і грудях, завдавши їй у такий спосіб перелом кісток черепа, забиття головного мозку, численні рани голови.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч. 2 ст. 15 КК України).
Саме це має місце стосовно Г., який, намагаючись згвалувати Г., повалив потерпілу на землю, розірвав на ній спідницю та нижню білизну, проте не зміг цього зробити, оскільки його дії було припинено Т. і А.

ЗАДАЧА № 2
Франчук збирався таємно викрасти велосипед і попросив Цушко сховати велосипед після крадіжки. Той погодився. Після крадіжки велосипед сховав.

Розв'язання:

Дії Франчука і Цушко кваліфікуються за ч. 2 ст. 185 КК України – таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена за попередньою змовою групою осіб.

Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії – таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника викраденні чужого майна. Таємне викрадення означає, що майно вилучається непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присутності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення. Таємним вважається і викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють, що вчинюється крадіжка, але суб'єкт знає, що ці особи йому не перешкоджатимуть: він упевнений в їх мовчазній згоді, невтручання тощо.
З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне ставлення винного має вирішальне значення для кваліфікації вчиненого як крадіжки. Тому, якщо злочинець помиляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає та усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене залишається крадіжкою.
Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна та отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо).
Франчук викрав велосипед, який хотів використовувати, і за співучастю Цушка приховав його. Отже, крадіжка, яка розглядається, є закінченою.
Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб (що має місце у випадку, який розглядається), передбачає вчинення її спільно кількома особами (двома й більше), які заздалегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28 КК України). При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний із них при вчиненні крадіжки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada/gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. №2341-ІІІ в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. № 2 //http://zakon.rada.gov.ua
4. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 642 с.
5. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. – К.:
Де Юре, 2006. – 870 с.
6. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972. – 320 с.
7. Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1984. – 256 с.
8. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч.
посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.
10. Научно-методические основы квалификации преступлений: Учеб.-практ. пособие / Отв. ред. М. К. Кислицын. – М.: Изд-во Междунар.
ин-та управления, 2001. – 148 с.
11. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следствен-ной практике. – К.: Юринком Интер, 1995. – 290 с.