Кр Кваліфікація злочинів, вчинених за наявності кваліфікуючих або привілейованих ознак складу злочину

Контрольна робота
з дисципліни "Теоретичні основи кваліфікації злочинів"
на тему:
Кваліфікація злочинів, вчинених за наявності кваліфікуючих
або привілейованих ознак складу злочину

ПЛАН

1. Диференціація кримінальної відповідальності, кримінально-правова кваліфікація, індивідуалізація покарання 3
2. Правила кваліфікації злочинів, відповідальність за які диференційована 7
Задача № 1 16
Задача № 2 19
Список використаної літератури 22

1. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ, ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПОКАРАННЯ
Диференціація – від лат. dіfferentіa означає відмінність: розділення, розчленування, розшарування на різноманітні й різні форми і ступені. У праві, коли говорять про диференціацію відповідальності, мають на увазі встановлення різних форм і видів відповідальності за правопорушення залежно від його родових і видових ознак, її посилення або пом'якшення у самому законі.
Встановлення різних форм відповідальності – це закріплення її у нормативних актах різних галузей права. Встановлення ж різних видів відповідальності означає її розділення в нормах однієї і тієї самої галузі права, закріплення необхідності застосування санкцій, які відрізняються за видами та розмірами покарання.
Наприклад, у чинному законодавстві глибоко диференційована відповідальність за крадіжку. Дана диференціація проведена за наступними ознаками:
1) форма власності майна, яке виступає предметом крадіжки (при вчиненні крадіжки приватного майна передбачена специфічна особливо кваліфікуюча ознака – "значна шкода потерпілому");
2) вартість викраденого майна – за цією ознакою виділяється крадіжка в істотному розмірі, така, що завдала значну шкоду потерпілому, у великому розмірі, в особливо великому розмірі;
3) властивості майна – залежно від того, виступає воно як майно взагалі чи майно особливого роду (зброя, наркотичні засоби, військове майно);
4) ознаки складу злочину, які характеризують об'єктивну сторону і суб'єкта крадіжки майна, – вчинення повторно, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, організованою групою.
Виявом того, що відповідальність за певне діяння диференційована, є наявність в кримінальному та інших галузях права багатьох норм про відповідальність за таке діяння.
Диференціація відповідальності, як правило, свідчить про розвиненість правової системи, про увагу законодавця до питань відповідальності за певні посягання. Зазвичай, глибоко диференціюється відповідальність за найбільш небезпечні і поширені злочини – вбивство, злочини проти власності. Водночас, відповідальність за злочини, які рідко зустрічаються в житті, або ж становлять винятково високу небезпеку, не піддається диференціації.
Разом з тим, надмірна диференціація відповідальності може свідчити про недоліки законодавчої техніки, про те, що законодавство відстало від реальних суспільних умов, або ж, що має місце вияв фантазії, примха законодавця.
Диференціації кримінальної відповідальності притаманні такі ознаки:
– вона здійснюється лише законодавцем і тільки в кримінальному законі;
– проводиться щодо різних видів одного й того ж злочину – посягань, які характеризуються спільними визначальними ознаками;
– полягає у встановленні більш суворої або менш суворої відповідальності за окремі види одного і того ж злочину;
– виражається у наявності кількох статей або частин статті, в яких передбачається відповідальність за один злочин;
– її змістом є врахування і відображення в кримінальному законі ознак, які підвищують чи зменшують ступінь суспільної небезпеки злочину;
– передумовою диференціації кримінальної відповідальності є криміналізація діяння – встановлення кримінальної відповідальності;
– є обов'язковою для органів, які здійснюють право-застосування.
Відомо, що існують два головних напрями розвитку кримінального права.
Перший полягає в посиленні відповідальності за злочини тяжкі, корисливі та насильницькі, вчинені при організованих формах співучасті. Він знаходить свій вияв у встановленні більш суворих санкцій за відповідні посягання, забороні або обмеженнях застосування звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.
Другий же полягає в лібералізації кримінального права. Диференціація ж кримінальної відповідальності дозволяє досягнути вдалого балансу між "м'якістю" і "жорстокістю" КК. Закріплення в кримінальному законі можливості застосування норм, які враховують більш високу, чи, навпаки, зменшену суспільну небезпеку посягань, передбачають різні санкції, дозволяє точніше врахувати особливості злочинної поведінки, що зустрічаються в житті.
Диференціація відповідальності здійснюється за типовими ознаками, які завжди змінюють суспільну небезпеку посягання. Вона поширюється на всі злочини, вчинені за наявності тих чи інших ознак. Так, щодо розкрадань такими ознаками є вартість викраденого майна. Викрадення майна на суму, яка дозволяє визнати таке посягання, вчиненим у великих чи особливо великих розмірах, означає, що цей злочин є більш небезпечним, ніж той, що має місце при меншій вартості викраденого.
Диференціюючи відповідальність, законодавець враховує реальну криміногенну ситуацію, типову для певних посягань суспільну небезпеку.
Диференціювати чи не диференціювати кримінальну відповідальність – це, врешті-решт, право законодавця. При вирішенні цього питання певну роль відіграють не лише об'єктивні чинники – різна ступінь суспільної небезпеки тих чи інших проявів злочинного посягання, а й їх усвідомлення, суб'єктивне бажання законодавця виділяти в законі окремі норми про відповідальність за однорідні діяння, можливості законодавчої техніки тощо.
Втім, якісний кримінальний закон повинен відображати криміногенну дійсність, враховувати принципи кримінально-правової політики (одним із яких і визнається диференціація кримінальної відповідальності), надавати правоохоронним органам і судам можливості для врахування типових ознак, які визначають ступінь і характер суспільної небезпеки посягання. Тому диференціація відповідальності на рівні правотворчості в такому сенсі виступає як необхідність правового регулювання.
Для правозастосовних органів врахування диференціації відповідальності однозначно є вже не правом, а обов'язком. Оскільки ознаки, за якими проводиться диференціація відповідальності, вказані в диспозиції статті кримінального закону, вони стають обов'язковими для даного складу злочину і при встановленні їх у скоєному неодмінно повинна інкримінуватися саме норма, в якій встановлена відповідальність диференційована.
Закон передбачає не лише диференціацію кримінальної відповідальності за типовими ознаками посягання, а й її індивідуалізацію з врахуванням ознак, притаманних для конкретного злочину. При цьому в ході визначення правових наслідків посягання відбувається врахування індивідуальних ознак конкретного діяння й особи, яка його вчинила, а не їх типових властивостей (як це має місце при диференціації відповідальності).
Індивідуалізація кримінальної відповідальності відбувається способами і в межах, встановлених у КК. Спосіб індивідуалізації відповідальності – це сукупність визначених в законі прийомів, з використанням яких в ході правозастосування враховуються особливості конкретного злочину та особи, яка його вчинила. Такими способами виступають:
– індивідуалізація покарання в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК;
– вибір між застосуванням кримінальної відповідальності і звільненням від кримінальної відповідальності;
– вибір між призначенням покарання для реального відбування і звільненням від покарання.
Межі індивідуалізації відповідальності визначаються з врахуванням обраного способу такої індивідуалізації (відповідно, межами, визначеними законом для такого виду відповідальності). Так, при індивідуалізації відповідальності способом індивідуалізації покарання вона здійснюється:
– шляхом вибору виду покарання з кількох альтернативних покарань, передбачених законом за даний злочин;
– призначенням або не призначенням додаткових покарань;
– визначенням конкретного розміру покарання в межах максимуму і мінімуму кожного із видів стосовно визначених покарань;
– застосуванням можливості призначити покарання більш м'яке, ніж передбачене законом.
2. ПРАВИЛА КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЯКІ ДИФЕРЕНЦІЙОВАНА
При розслідуванні та судовому розгляді конкретних кримінальних справ часто встановлюється наявність одночасно кількох ознак, з урахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність. Якщо поєднується кілька привілеюючих ознак чи встановлена наявність як привілеюючих, так і кваліфікуючих ознак, то має місце їх конкуренція, яка буде проаналізована згодом.
Розглянемо питання кваліфікації у випадках поєднання кількох ознак, які посилюють кримінальну відповідальність.
Наприклад, крадіжка вчинена повторно, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у приміщення і у особливо великих розмірах.
Не викликає сумніву, що вчинення злочину за наявності кількох ознак, з урахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність, свідчить про більш високий ступінь його суспільної небезпеки, порівняно з посяганням, яке характеризується наявністю лише однієї такої ознаки.
Очевидно, що в ідеалі кваліфікація повинна відображати наявність одночасно кількох аналізованих ознак. Однак це можливе лише за умови, що кожна кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака має своє позначення – цифрою чи буквою.
У чинному ж КК це здійснено лише щодо кваліфікуючих ознак умисного вбивства, які в ч. 2 ст. 115 КК виділені в окремих пунктах і пронумеровані; в той же час окремі пункти не мають своїх санкцій. Тому умисне вбивство, вчинене при кількох кваліфікуючих ознаках, кваліфікується з вказівкою на них і в формулюванні звинувачення, і в формулі кваліфікації. Сама ж формула кваліфікації, наприклад, умисного вбивства двох або більше осіб, вчиненого з корисливих мотивів та за попередньою змовою групою осіб, виглядає так: п. п. 1, 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.
В усіх же інших випадках – коли кваліфікуючі чи особливо кваліфікуючі ознаки окремо не виділені – наявність кількох із них відображається лише у формулюванні звинувачення.
У формулі кваліфікації посилання робиться:
1) на частину статті, яка містить наявні ознаки, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність – якщо всі такі ознаки передбачені однією і тією ж частиною;
2) якщо кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки передбачені різними частинами статті, то скоєне кваліфікується за частиною статті, яка передбачає найбільш, тяжкий вид злочину.
Зокрема, у наведеному вище випадку крадіжки, яка вчинена за вказаних ознак, у формулі кваліфікації здійснюється вказівка на ч. 5 ст. 185 КК.
Неприпустимо кваліфікувати один злочин, вчинений при кваліфікуючих ознаках, передбачених різними частинами статті КК, за їх сукупністю, наприклад, у наведеній вище ситуації за ч. ч. 2, 3, 5 ст. 185 КК.
Конкуренція ознак, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність, існує у кількох формах:
1) конкуренція кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих ознак, з одного боку, і привідеюючих – з іншого.
Якщо діяння одночасно вчинене при ознаках, з врахуванням яких відповідальність посилюється, і при ознаках, наявність яких веде до пом'якшення відповідальності, то перевага віддається останнім, скоєне кваліфікується за статтею про привілейований вид злочину.
Наприклад, захищаючись від нападу, особа кидає в посягаючого гранату, якою вбито винного та створена небезпека ураження сторонніх осіб. При цьому мають місце ознаки умисного вбивства способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), і, водночас, вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК).
Пленум Верховного Суду України вказав, що в такій ситуації скоєне слід кваліфікувати за статтею про вбивство при привілеюючих ознаках. Висновок про те, що при конкуренції кваліфікуючих та привілеюючих ознак пріоритет мають саме привілеюючі, базується на принципі тлумачення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються. Адже в самому КК така ситуація прямо не вирішена;
2) конкуренція привілеюючих ознак між собою. Наявність кількох привілеюючих ознак.
Наприклад, вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання і, водночас, при перевищенні меж необхідної оборони) вимагає здійснити вибір норми, яка підлягає застосуванню в конкретному випадку.
Перевагу слід віддати нормі, яка встановлює найбільш, привілейований вид злочину. Таке рішення обгрунтовують, звичайно, тим, що наявність кількох привілеюючих ознак не повинна погіршувати становище особи порівняно з тим, коли має місце лише одна із них;
3) кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак між собою. Кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки конкурують між собою тоді, коли вони:
– виключають одна одну. Це, зокрема, має місце при конкуренції мотивів, оскільки в теорії кримінального права визнається, що злочин вчиняється з якимось одним домінуючим мотивом. Так, не може бути вчинене вбивство одночасно і з корисливих, і з хуліганських мотивів. В такому випадку виникає конкуренція частини і цілого, а скоєне кваліфікується за статтею Особливої частини КК, яка передбачає ознаку більш широку за змістом;
– поглинають одна одну. При цьому виникає конкуренція статей КК, одна з яких передбачає загальну, а інша – спеціальну ознаку.
Наприклад, якщо кримінальна відповідальність диференційована з врахуванням вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб і організованою групою (як це має місце щодо ряду злочинів проти власності), то конкретне посягання, вчинене організованою групою, підпадає як під частину статті, де передбачено вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, так і під частину статті, де встановлена відповідальність за вчинення злочину організованою групою. Адже кожна більш висока форма співучасті характеризується і ознаками попередніх форм співучасті.
При такій конкуренції – конкуренції статей, які передбачають загальну і спеціальну норми, пріоритет має стаття про спеціальну норму. Скоєне належить кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, яка передбачає кваліфікуючу або особливо кваліфікуючу ознаку, більш, вузьку за змістом.
Ознаки, з врахуванням яких проведена диференціація кримінальної відповідальності, як і всі інші ознаки складу злочину, встановлюються в ході дізнання, досудового слідства і судового розгляду справи.
У таких випадках виникає потреба у зміні кваліфікації, оскільки зазнала змін її фактична підстава.
При цьому можливо, що:
1) якісь кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі, привілеюючі ознаки, що раніше вважалися наявними і з врахуванням яких була проведена кваліфікація, "відпадуть". У цьому випадку кваліфікація змінюється на частину статті (статтю), яка передбачає злочин, вчинений без такої ознаки.
Наприклад, якщо в судовому засіданні не доведено вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб, яка була кваліфікована за ч. 2 ст. 185 КК, то кваліфікація змінюється на ч. 1 ст. 185 КК;
2) буде виявлена наявність вказаних ознак, хоча на попередніх етапах процесу вони не були враховані при кваліфікації. Тоді скоєне підлягає перекваліфікації на частину статті (статтю), яка передбачає злочин, вчинений за наявності такої ознаки.
Так, визнання того, що умисне вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого, тягне за собою зміну кваліфікації з ч. 1 (або відповідного пункту ч. 2 ст. 115 КК) на ст. 116 КК.
При цьому зміна кваліфікації допускається в межах і з дотриманням порядку, встановленого для цього на окремих стадіях кримінального процесу, про що детальніше буде сказано далі.
В ході досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи, порушеної за статтею про кваліфікований чи особливо кваліфікований вид злочину, можливо й те, що не буде доведена наявність ознак основного складу злочину.
Наприклад, розслідування перевищення влади, яке супроводжувалося насильством, показало, що обвинувачений заподіяв середньої тяжкості тілесні ушкодження не використовуючи при цьому свої службові повноваження, діяв як приватна особа. Тобто, встановлена відсутність обов'язкових ознак складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК – діяння та ознак спеціального суб'єкта.
Відсутність ознак основного складу злочину за наявності кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих ознак оцінюється з врахуванням кримінально-правового значення останніх. Можливі дві ситуації:
1) дані ознаки не передбачені як самостійний злочин. У такому випадку скоєне не може бути кваліфіковане як злочин. Факт же вчинення діянь чи настання наслідків, використання певних знарядь, застосування певного способу посягання залишається безкарним.
Наприклад, внаслідок забруднення моря сталася масова загибель об'єктів тваринного і рослинного світу, однак при цьому не встановлено порушення спеціальних правил. У даному випадку скоєне не може бути кваліфіковане ні за ч. 1 або ч. 2 ст. 243 КК, ні за будь-якою іншою статтею Особливої частини КК;
2) ознаки, з використанням яких диференційована кримінальна відповідальність, становлять собою самостійний злочин. Відсутність ознак обов'язкового складу, які виступають елементом кваліфікованого або особливо кваліфікованого складу злочину, не означає, що скоєне не кваліфікується як злочин. Відповідальність не може наставати за кваліфікований вид відповідного злочину, проте посягання має кваліфікуватися за статтею, яка передбачає самостійний злочин.
Зокрема, в ситуації, описаній першою, скоєне не може бути кваліфіковане за ч. 2 ст. 365 КК, проте повинно кваліфікуватися за ч. 1 ст. 122 КК.
Кваліфіковані, особливо кваліфіковані, привілейовані склади в чинному КК виділяються, переважно, щодо умисних злочинів. Диференціація відповідальності в необережних посяганнях має місце вкрай рідко, її прикладами може бути хіба що вбивство через необережність (ст. 119 КК), службова недбалість (ст. 367 КК), ряд посягань, які пов'язані з порушенням спеціальних правил.
Однак те, що злочини, відповідальність за які диференційована з врахуванням ступеня суспільної небезпеки, визнаються умисними, не обов'язково означає, що суб'єктивне ставлення до ознак основного складу і кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак виражається такою ж формою вини. Умисний характер посягання визначається формою вини, яка має місце щодо основного складу злочину. В той же час ставлення до кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак може виражатися і в необережності.
Момент закінчення основного і кваліфікованого або особливо кваліфікованого видів злочинів може не збігатися. Це має місце, якщо:
1) простий склад злочину – формальний чи усічений, а кваліфікований або особливо кваліфікований – матеріальний.
Наприклад, простий склад злочину, передбаченого ст. 372 КК "Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності", закінчений з моменту пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину завідомо невинній особі, а кваліфікований – відтоді, коли має місце ще й штучне створення доказів обвинувачення або іншої фальсифікації;
2) в статті про основний склад злочину як наслідок передбачено створення загрози заподіяння певної шкоди, а кваліфікований склад цього ж злочину передбачає заподіяння реальної шкоди.
Так, самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда є закінченим злочином відтоді, коли виникла загроза загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 283 КК), або ж коли настала загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 283 КК).
Важливо також враховувати, що момент закінчення кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочину може відрізнятися ще й з урахуванням характеру ознак, з урахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність.
Передбачене ч. 2 ст. 189 КК вимагання чужого майна, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, має такий же момент закінчення, як і простий вид цього ж злочину – відколи відповідна вимога, яка супроводжується погрозою, доведена до потерпілого. Такий же кваліфікований склад вимагання, але який має місце у зв'язку з погрозою вбивства або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, є закінченим злочином, коли до потерпілого доведено зміст саме такої погрози. Якщо ж скоєне кваліфікується за ч. 2 ст. 189 КК за ознаками пошкодження чи знищення майна або завдання значної шкоди потерпілому, то посягання визнається закінченим з моменту настання таких наслідків.
У кожному разі слід мати на увазі, що кваліфікований чи особливо кваліфікований або привілейований склади злочинів не можуть мати момент закінчення більш ранній, ніж основний склад цього ж злочину. Якщо тлумачення диспозиції відповідної частини статті КК приводить до висновку, що передбачене нею посягання має більш ранній момент закінчення, ніж те, відповідальність за яке встановлена в частині першій цієї ж статті, то це вказує, що різними частинами статті передбачена відповідальність за різні прості склади злочинів.

Задача № 1
Платонов, працюючи директором підприємства з іноземною інвестицією, шляхом внесення в офіційний документ завідомо неправдивих відомостей, надав органам державної податкової служби завідомо неправдиву інформацію з метою отримання пільг з податку на прибуток. У результаті цього від даного підприємства не надійшло до бюджету грошових коштів у розмірі, які в 1000 і більше разів перевищують встановлений законодавством неоподатковуваних мінімум доходів громадян.

Дії директора підприємства з іноземною інвестицією, Платонова необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 212 КК: умисне ухилення від сплати податків (у випадку, що розглядається, – податку на прибуток), що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, якщо це діяння призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів у значних розмірах (тобто у розмірі, що в тисячу і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян).
Безпосередній об'єкт злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 212 КК, – суспільні відносини у сфері державного регулювання оподаткування та формування прибуткової частини державного бюджету.
Предметом злочину є податки, збори, інші обов'язкові платежі, що входять в систему оподаткування і введені у встановленому законом порядку.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про систему оподаткування" під податком, збором (обов'язковим платежем) розуміється обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснюється платниками у порядку та на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Предметом цього злочину є лише ті обов'язкові платежі, які передбачено згаданим Законом.
Об'єктивна сторона злочину полягає в ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, якщо це призвело до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, тобто в сумі, що в тисячу й більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).
Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів може відбуватися у формі бездіяльності, наприклад, неподання податкових декларацій і розрахунків у тих випадках, коли таке подання є обов'язковим, або у формі бездіяльності, поєднаної з активною поведінкою.
Способи ухилення можуть бути різними: внесення до поданих податкових декларацій, розрахунків завідомо неправдивих відомостей про доходи і видатки (що й робив Платонов), приховування або заниження об'єктів оподаткування, відмова сплатити податок тощо. Якщо способом є вчинення самостійного злочину (наприклад підроблення документів), можлива кваліфікація за сукупністю злочинів.
Злочин вважається закінченим із моменту ненадходження зазначених сум до бюджету або цільового фонду. У судовій практиці таким моментом визнається наступний день після настання строку, до якого мав бути сплачений податок, збір чи інший обов'язковий платіж, а якщо закон пов'язує цей строк із виконанням певної дії, – з моменту фактичного ухилення від їх сплати.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, що характеризується наявністю в особи наміру не сплачувати обов'язкові платежі взагалі (у цілому) або певну їх частину. Платонов, вносячи в офіційні документи завідомо неправдиву інформацію про прибутки підприємства, намагався отримати й отримав певні пільги.
Суб'єктом злочину є директор підприємства з іноземною інвестицією.

Задача № 2
Громадяни США, подружжя Керл та Нік, відпочиваючи у м. Києві познайомились з гр. Скобіола, яка розповіла їм, що займається пересадкою органів. Подумавши, подружжя на законних підставах всиновили 7-річного хлопчика, громадянина України, й продали його за 6 тис. доларів для донорства та вилучення у нього органів та тканин для трансплантації.

У діях громадян США вбачаються ознаки злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ч.ч. 2, 3 ст. 149 КК України – усиновлення неповнолітньої дитини для продажу її з метою вилучення органів та тканин для трансплантації й насильницького донорства.
Крім волі людини – основного безпосереднього об'єкта – додатковим безпосереднім об'єктом цього злочину, залежно від мети використання потерпілого, можуть бути різні його блага.
З об'єктивної сторони – це продаж людини (що передбачає її купівлю), інша оплатна передача (наприклад передача людини в рахунок боргу) або здійснення щодо людини будь-якої іншої незаконної угоди (наприклад угоди про вербування або інше залучення жінок для подальшого використання в порнобізнесі тощо).
До того ж ці дії мають обов'язково пов'язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через державний кордон України.
Згода або, навпаки, її відсутність із боку потерпілого на таке переміщення значення для кваліфікації злочину не має. Продаж, інша оплатна передача людини, вчинена щодо неї інша операція проводяться для подальшого продажу або іншої передачі потерпілого іншій особі або особам.
Суб'єктивна сторона цього злочину – тільки прямий умисел, що пов'язаний із певною метою.
Ця мета, згідно зі ст. 149 КК України, може бути найближчою та віддаленою (первинною і кінцевою).
Найближчою метою винного є продаж потерпілого, інша оплатна передача його іншій особі або особам. Вочевидь, що така мета пов'язана з корисливими мотивами, прагненням отримати злочинний прибуток від операції.
Однак для складу злочину слід встановити і віддалену (кінцеву) мету. Перелік таких цілей вичерпно визначено у ст. 149. Це використання потерпілого з метою сексуальної експлуатації, в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація праці потерпілого. Для складу злочину достатньо встановити хоча б одну з цих цілей.
Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретну кінцеву мету було досягнуто. Для складу злочину достатньо, якщо винний переслідував таку мету. Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого, його іншої оплатної передачі або іншої угоди щодо людини, пов'язаної з переміщенням потерпілого через державний кордон України.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа, причому відповідальності підлягають всі учасники злочинної операції, звичайно, крім потерпілого.
У частині 2 ст. 149 КК України вказано кваліфікуючі ознаки цього злочину: вчинення злочину щодо неповнолітнього, кількох осіб (хоча б двох), повторно, за попередньою змовою групою осіб, із використанням суб'єктом свого службового становища або особою, під якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності (в цих випадках злочин здійснюється спеціальними суб'єктами).
Частина 3 ст. 149 передбачає особливо кваліфікований вид цього злочину. Це вчинення його організованою групою або якщо він пов'язаний із незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу потерпілого, залишення потерпілого після використання напризволяще тощо).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-05 в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Зелинский А. Ф. Квалификация повторных преступлений. – Волгоград: Изд-во Волгоградского ун-та, 1976. – 230 с.
5. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 642 с.
6. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972. – 320 с.
7. Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1984. – 256 с.
8. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.