Кр пенітенціарна політика України

Контрольна робота
з навчальної дисципліни "Кримінально-виконавче право"

ПЛАН

Вступ 3
1. Першочергові проблеми пенітенціарної політики України
на сучасному етапі 4
2. Сутність та соціально-правова природа пенітенціарної функції демократичної правової держави 8
Висновки 15
Задача 16
Список використаних джерел 19

ВСТУП
Клієнтська база пенітенціарних установ, будучи найбільш специфічною, масовою та потенційно небезпечною для суспільства соціальною групою, в силу радянської кримінальної традиції десятиліттями розглядалася лише як об'єкт репресивного державного впливу (колективного перевиховання) силовими методами.
Для радянської пенітенціарної системи були характерні такі негативні риси: невідповідне використання репресій, а так само фізичне, психічне й моральне насильство над особистістю засудженого. Основою радянської пенітенціарної політики був виправно-трудовий аспект, а самі засуджені розглядалися як дешева робоча сила на "великих будовах соціалізму".
При цьому радянська пенітенціарна політика виходила з примату державних інтересів над інтересами особистими. Індивідуальні потреби людей розглядалися і враховувалися настільки, наскільки вони збігалися з інтересами держави.
Становлення сучасної правової держави та розвиненого громадянського суспільства в Україні неможливі без докорінної реконструкції всієї вітчизняної пенітенціарної системи. Проблема реформування пенітенціарних установ давно вийшла за державні межі, перетворившись на загальнонаціональне завдання.
Економічна й соціальна "ціна питання", так само як і масштаби реформованої системи кримінального покарання, вимагають від суспільства і держави ясного розуміння: що, як і чому необхідно змінювати у пенітенціарній сфері.
У контрольній роботі, що пропонується, розглянуто першочергові проблеми пенітенціарної політики України на сучасному етапі, сутність та соціально-правову природу пенітенціарної функції демократичної правової держави.
1. ПЕРШОЧЕРГОВІ ПРОБЛЕМИ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Пенітенціарна політика – це система офіційних положень, в яких визначаються принципи, цілі, завдання і форми діяльності суб'єктів соціального управління в сфері виконання покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства. Дана політика передбачає комплексне вирішення проблем реалізації пенітенціарної функції держави [11, с. 100].
Українська пенітенціарна політика – це встановлені державою і закріплені в нормативних правових актах порядок і умови відбування кримінального покарання, сукупність заходів і засобів пенітенціарного впливу на засуджених, спрямовані на їх виправлення та попередження рецидивної злочинності. Ця політика повинна виражати інтереси суспільства і кожного засудженого, позбавленого свободи, і юридично закріплюватися у відповідних джерелах права.
Історія української пенітенціарної політики свідчить про те, що головним елементом ефективності її суб'єктів є послідовне просування різних проектів законів, які з достатньою часткою визначеності формують принципи кримінально-пенітенціарного права, визначають його функції. Через них встановлюється зв'язок відносин пенітенціарної практики та пенітенціарної політики, що сприяє глибокому аналізу, дослідженню процесів реального виконання покарання.
Матеріальні джерела української пенітенціарної політики поділяються на дві групи: об'єктивні й суб'єктивні.
До об'єктивних належать статистичні дані про стан пенітенціарної системи та пенітенціарне законодавство. Крім умов та порядку виконання покарань в процесі створення законів істотну роль відіграють правові принципи, які сформульовані історичним досвідом в реалізації пенітенціарної політики, уявленнями реформаторів і законодавців про правосуддя; принцип гуманізації виконання покарання, заснований на міжнародному досвіді пенітенціарної діяльності зарубіжних країн.
До суб'єктивних матеріальних джерел належить визначення пріоритетних напрямів пенітенціарної політики. Процес виконання покарання в нових історичних умовах потребував конкретизації кримінально-правового комплексу, кримінально-правової кари, пенітенціарної-педагогічної діяльності, з'ясування зв'язку між кримінальним і пенітенціарним правом. Соціальний інтерес як первинний фактор нової пенітенціарної політики завжди формувався, з одного боку, урядом, а, з іншого, – громадською думкою.
Термін "пенітенціарна політика" в сфері виконання покарання щодо забезпечення ресоціалізації засуджених охоплює всю сукупність заходів і засобів впливу на них.
Так, наприклад, у змісті кримінально-політичного періоду пенітенціарної політики є важлива особливість, яка полягає в ресоціалізації та реадаптації засуджених. Такий елемент, як гуманізація виконання покарання, – це, перш за все, уявлення реформаторів про зниження ризику свавілля тюремної адміністрації стосовно ув'язнених.
Наразі головною умовою успішного розв'язання завдань пенітенціарної політики в Україні, ефективної діяльності установ виконання покарань щодо забезпечення адекватного утримання засуджених та підтримки належного статусу персоналу є подальше покращення професійної підготовки співробітників пенітенціарних установ.
Воно є можливим лише на підставі всебічного і широкого знайомства з позитивним досвідом зарубіжних країн, міжнародно-правовим механізмом забезпечення відповідної виправно-виховної ролі пенітенціарних служб, спрямованої на повернення засуджених до нормального життя в суспільстві.
Основними завданнями пенітенціарної політики також є:
1) вдосконалення організаційно-правового забезпечення функціонування кримінально-виконавчої системи;
2) приведення умов тримання, медико-санітарного і побутового забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з вимогами законодавства;
3) зміцнення матеріально-технічної бази виправних установ, сприяння з боку держави діяльності інститутів кримінально-виконавчої системи.
Причинами, які гальмують реалізацію пенітенціарної політики і соціально-економічних прав засуджених, на нашу думку, є:
– недостатнє бюджетне фінансування потреб кримінально-виконавчих установ в охороні здоров'я засуджених, модернізації матеріально-технічної бази виправних установ (виробництва, загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ, медичної частини, комунально-побутової та санітарно-гігієнічної сфери тощо), працевикористання засуджених, їх загальноосвітнього та професійного навчання;
– недостатня відповідність кримінально-виконавчого законодавства та пенітенціарної практики міжнародним стандартам поводження із засудженими та Європейським в'язничним правилам;
– відсутність реальних державних комплексних програм приведення умов тримання засуджених у відповідність із міжнародними нормами;
– низький професіоналізм, байдужість до прав людини, відсутність мотивації та незацікавленість загалом пенітенціарного персоналу на всіх рівнях управління (від керівництва служби, органів та установ виконання покарань до рядових співробітників) у здійсненні кардинальних реформ усіх складових кримінально-виконавчої системи, підготовки компетентних і моральних кадрів;
– підміна реальних дій постійними деклараціями, словами, обіцянками, небажання здійснити об'єктивну та принципову ревізію практичної діяльності та проблем системи і запропонувати державі і суспільству конкретні шляхи і механізми забезпечення реформування служби на засадах безумовного дотримання прав засуджених та сприяння реалізації їх прав та інтересів.


2. СУТНІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Процес розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави та розвиток інститутів громадянського суспільства обумовлюють необхідність докорінного перегляду сталих понять та категорій державного та суспільного життя, сформованих ще в умовах тоталітарної держави. Тому необхідне проведення реформи існуючої в Україні системи виконання покарань з метою приведення її у відповідність до нових соціально-правових координат, визначених Конституцією України.
Серед багатьох проблем, що потребують вирішення, велике значення має формування адекватного уявлення про роль та місце інститутів громадянського суспільства в механізмі реалізації пенітенціарної функції держави.
Необхідність зосередження уваги на даній проблемі обумовлена рядом причин. Зокрема, це пов'язано з тим, що система виконання покарань як елемент колишньої адміністративно-командної системи успадкувала певні риси, які негативно впливають на досягнення цілей покарання.
Так, закритість пенітенціарної системи протягом тривалого часу не дозволяла отримувати достовірної інформації щодо реалізації прав і свобод засуджених під час виконання покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства. Ізоляція установ виконання покарань об'єктивно зумовлює розвиток негативних явищ в середовищі засуджених, які не тільки обмежують можливості виховного впливу, а й, в ряді випадків, сприяють криміналізації особистості.
Відсутність гласності та відкритості в діяльності системи виконання покарань негативно впливає на формування відповідної політики держави.
Крім того, діяльність інститутів громадянського суспільства й правової демократичної держави в сфері формування пенітенціарної політики, а також в пенітенціарній та постпенітенціарній діяльності не має достатнього цілісного правового регулювання, що зменшує ефективність та обмежує можливість діяльності цих інститутів.
Важливим аргументом на користь необхідності підсилення участі інститутів громадянського суспільства в реалізації пенітенціарної функції держави виступають міжнародні зобов'язання України щодо реформування системи виконання покарань. Однією зі складових процесу реформування є забезпечення максимально можливого доступу даних інститутів до пенітенціарної діяльності держави, що дало б змогу підвищити ефективність виконання покарань.
Однією із значущих суспільних потреб є забезпечення безпеки суспільства, в тому числі й від злочинних посягань. Це, в свою чергу, дає підстави вести мову про те, що одним із завдань, яке стоїть перед державою, є забезпечення безпеки суспільних відносин, за рахунок чого забезпечуватиметься захист інтересів особи, суспільства і, безумовно, самої держави від злочинних посягань.
Можна виділити три підходи до діяльності держави по виконанню покарань: формально-юридичний, виправно-трудовий, пенітенціарний.
Формально-юридичний підхід до виконання покарань полягає в тому, що діяльність держави щодо виконання покарань зводиться лише до забезпечення застосування до засуджених комплексу обмежень прав та свобод, обсяг яких обумовлюється вироком суду та законодавством. Засоби соціально-психологічного, педагогічного та іншого впливу, при даному підході, знаходяться поза межами діяльності держави і кримінально-виконавчого законодавства.
При такому підході держава може лише тимчасово захистити суспільство від негативного впливу з боку злочинців. Проте діяльність у цьому напрямку необхідна, оскільки це створює умови для подальшого виховного впливу на засуджених.
Виправно-трудовий вплив забезпечується за рахунок режиму відбування покарання, навчання, суспільно корисної праці та виховної роботи з засудженими.
У той же час праця виступає домінуючим стосовно інших. Використання праці засуджених розглядається як основа їх виправлення. При такому підході основна увага зосереджена на підвищенні показників виробництва та інших виробничих проблемах, а мета виправлення засудженого буде відсуватися на другий план. Як приклад, можна навести радянську систему виконання покарань, яка має досвід використання засуджених як дешеву робочу силу.
Пенітенціарна діяльність – це врегульована нормами права соціальна активність уповноважених на те суб'єктів соціального управління, яка спрямована на досягнення каяття осіб, що відбувають покарання, пов'язані з ізоляцією від суспільства, з метою їх виправлення та ресоціалізації [10, с. 53].
Серед засобів досягнення такої мети можна виділити режим відбування покарання, суспільно корисну працю засуджених, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, соціально-виховну роботу, релігійне виховання, громадський вплив тощо.
У пенітенціарному напрямку діяльності держави відображаються сутність держави, її соціальне призначення та цілі. Отже, цей напрямок діяльності містить усі ознаки функції держави.
Під пенітенціарною функцією розуміється напрямок діяльності держави, покликаний забезпечити виконання кримінальних покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, створення умов для каяття засуджених, їх виправлення і ресоціалізації [10, с. 54].
За рахунок реалізації зазначеної функції суспільство повинно отримати після відбування покарання безпечну і здатну до суспільного життя людину.
Враховуючи те, що процес реалізації пенітенціарної функції вимагає не тільки впливу на засуджених певними засобами, а й створення таких умов, які спонукали б кожного засудженого до каяття та сприяли ресоціалізації, одним із критеріїв визначення можливості реалізації пенітенціарної функції в тій чи іншій державі слід розглядати стан дотримання прав і свобод усіх громадян, в тому числі і засуджених.
Держава (механізм держави) та інститути громадянського суспільства є складовими елементами єдиного механізму, діяльність якого спрямована на створення умов для реалізації потреб і інтересів людини.
З одного боку, держава створює умови для розвитку громадянського суспільства і нормативно обмежує своє втручання в діяльність його інститутів, а, з другого, – інститути громадянського суспільства утримуються від вчинення дій, заборонених нормами права, і спрямовують свою діяльність на задоволення потреб і інтересів громадян.
Зазначимо підстави, які обумовлюють об'єктивну необхідність участі інститутів громадянського суспільства в реалізації пенітенціарної функції держави.
По-перше, участь інститутів громадянського суспільства в реалізації пенітенціарної функції держави обумовлена загальними об'єктивними закономірностями виникнення держави та її взаємодією з громадянським суспільством.
По-друге, враховуючи те, що злочин є кінцевим результатом тривалого процесу соціальної і моральної деградації особистості під впливом негативних соціально-економічних умов, суспільство зобов'язане виправити те, чого не повинно було допустити, шляхом безпосередньої участі у діяльності держави, яка пов'язана з реалізацією пенітенціарної функції. Злочинець є членом суспільства і останнє не повинно залишати його без своєї підтримки.
По-третє, в умовах соціальної правової держави участь інститутів громадянського суспільства в процесі формування пенітенціарної політики запобігатиме підміні інтересів людини інтересами державного апарату, як це відбувається в тоталітарних державах, а також сприятиме вираженню інтересів громадян і різних недержавних суспільних утворень у сфері виконання покарань.
В умовах демократичної правової держави інститути громадянського суспільства не можуть стояти осторонь процесу формування державної політики.
По-четверте, необхідність участі інститутів громадянського суспільства в реалізації пенітенціарної функції пов'язана із необхідністю участі даних інститутів у процесі здійснення пенітенціарної та постпенітенціарної діяльності. Дане положення зумовлено тим, що пенітенціарна діяльність має безпосередній зв'язок з процесом каяття засуджених, який належить до духовної сфери життя людини.
З іншого боку, це пов'язане із розширенням можливостей засуджених щодо позитивного спілкування, що має сприяти зменшенню впливу негативного соціального оточення, а також подоланню негативних психічних станів.
Щодо постпенітенціарної діяльності, то інтеграція засуджених, які відбули покарання, пов'язані з ізоляцією від суспільства, в різні соціальні інститути і адаптація до нових соціальних умов вимагає участі інститутів громадянського суспільства.
По-п'яте, є необхідним здійснення громадського контролю за діяльністю держави, яка пов'язана із реалізацією пенітенціарної функції.
Оскільки створення умов для реалізації засудженими своїх прав і свобод є невід'ємним і обов'язковим елементом пенітенціарної діяльності, актуальним виявляється питання про існуючий стан їх реалізації.
Рівень правової регламентації і фактичний стан реалізації прав і свобод засуджених може бути використаний як один з критеріїв визнання можливості реалізації пенітенціарної функції в державі. Безпосередньо це знаходить відображення у можливості реалізації засудженими своїх громадянських, політичних, соціально-економічних, культурних прав і свобод.
Закріплені в законодавстві права і свободи людини й громадянина, залежно від можливості їх реалізації засудженими, поділяються на три групи:
– права, які засуджені можуть реалізовувати без обмежень;
– права, в реалізації яких засуджені обмежені;
– права, в можливості реалізації яких засуджені позбавлені.
До-першої групи належать такі конституційні права і свободи: право на життя, право на захист від катування, право на повагу гідності, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на судовий захист, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, право знати свої права і обов'язки, право на правову допомогу, право на недопускання використання та поширення конфіденційної інформації про громадянина без його згоди, право на свободу думки, право вільно збирати, зберігати і використовувати інформацію, право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, право вільно обирати, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, право на належні, безпечні і здорові умови праці, право на заробітну плату, не нижчу від зазначеної законом, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та інші.
До другої групи відносять право на охорону сім'ї, право на свободу світогляду та віросповідання і право на недоторканність, право на свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, право на власність, право на працю, право на відпочинок.
До третьої групи прав, тобто таких, в реалізації яких засуджені позбавлені, належать: право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право на участь у професійних спілках, право бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Аналіз стану реалізації прав і свобод засуджених в Україні вказує на можливість виділення в системі функцій держави саме пенітенціарної функції [10, с. 56].
В Україні склалися такі умови, при яких інститути громадянського суспільства недостатньо активно беруть участь у процесі формування пенітенціарної політики. В деяких випадках ця проблема пов'язана із відсутністю відповідного правового регулювання. Така практика не дає можливості розробити пенітенціарну політику, яка враховувала б інтереси як засудженого, так суспільства та держави.
У демократичному суспільстві процес формування політики, в тому числі й пенітенціарної, повинен відбуватися при безумовній участі інститутів громадянського суспільства. Участь інститутів громадянського суспільства в формуванні пенітенціарної політики держави запобігає можливості відчуження її основних положень від суспільних інтересів і потреб, оскільки через дані інститути громадяни мають можливість виразити свої інтереси в цій сфері суспільних відносин.

ВИСНОВКИ
1. Пенітенціарна політика – це система офіційних положень, в яких визначаються принципи, цілі, завдання і форми діяльності суб'єктів соціального управління в сфері виконання покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства.
2. Під пенітенціарною функцією держави слід розуміти основний напрямок її діяльності, який включає в себе виконання кримінальних покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, створення умов для каяття засуджених, їх виправлення і ресоціалізації. Процес реалізації пенітенціарної функції потребує суворого дотримання прав і свобод засуджених, що обумовлює її існування лише в умовах демократичної, соціальної, правової держави.
3. Регламентовані чинним законодавством права і свободи засуджених в цілому відповідають концепції розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави та міжнародним документам. В той же час, в деяких випадках реалізація прав і свобод обмежена, що обумовлено існуючими проблемами соціально-економічного характеру в нашій державі.
4. Участь інститутів громадянського суспільства в реалізації пенітенціарної функції держави необхідно розглядати як об'єктивну необхідність. Це обумовлено як природою існування держави і громадянського суспільства, так і специфікою кримінально-виконавчих відносин.


ЗАДАЧА
За скоєне з помсти вбивство матері своєї жінки, Олійник був засуджений до 12 років позбавлення волі з відбуванням перших 6 років у виправній колонії середнього рівня безпеки, а 6 років, що залишились, – у виправній колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.
Чи правильно в даному випадку вибрано вид виправної колонії?
Чи можливе призначення засудженому на строк позбавлення волі кілька видів виправних колоній?
Розв'язання:
Відповідно до частини 1 ст. 12 КК України залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Олійник, котрий з помсти вбив матір своєї жінки й був засуджений до 12 років позбавлення волі, вчинив особливо тяжкий злочин, тобто злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років (ч. 5 ст. 12 КК України).
Згідно із статтею 4 КК України підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили.
Виправні колонії, у яких засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки (ч. 4 ст. 11 КВК України).
Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК України).
Як випливає із ч. 2 ст. 18 КВК України, засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:
1) мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання – засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
2) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВУ України;
3) середнього рівня безпеки – жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
4) максимального рівня безпеки – чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.
Умови переведення засуджених до колонії іншого виду визначаються у ст. 100 КВК України.
Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області та спостережною комісією (ч. 3 ст. 100 КВК України).
Викладене дає підстави зробити такий висновок:
1. Вид виправної колонії Олійнику обрано неправильно.
Олійник з помсти, тобто умисно, вбив матір своєї жінки й був засуджений до 12 років позбавлення волі. Отже, йому треба було призначити для відбування покарання не виправну колонію середнього рівня безпеки, а колонію максимального рівня безпеки.
2. Призначення засудженому на строк позбавлення волі кількох видів виправних колоній неможливо. Як було з'ясовано вище, Державним департаментом України з питань виконання покарань засудженому призначається лише один вид колонії (ст. 86 КВК України). Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань з урахуванням вимог ч. 3 ст. 100 КВК України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 25.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. №1129-ІV в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
4. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затв. наказом Держдепартаменту виконання покарань від 25.12.2003 р. №275 в ред. від 10.04.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
5. Бабушкин А. В. Основы социальной работы в пенитенциарных учреждениях. – М.: Владос, 1996. – 264 с.
6. Бражник Ф. С. Пенитенциарное право. – М.: ИНФРА-М, 1994. – 176 с.
7. Кирилюк А. В., Джужа О. М. Пенітенціарна кримінологія та спеціально-попереджувальна діяльність: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 198 с.
8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / 3а ред.
А. Х. Степанюка. – Xарків: Право, 2005. – 256 с.
9. Галай А. Реформування сучасної кримінально-виконавчої системи держави // Економіка. Фінанси. Право. – 2010. – №5. – С. 34 – 37.
10. Романенко О. В. Сутність пенітенціарної функції демократичної правової держави // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 1997. – №2. – С. 53 – 56.
11. Романенко О. В. До питання про роль громадянського суспільства в ресоціалізації засуджених // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 1998. – №3. – С. 99 – 103.
12. Сундуров Ф. Р. Лишение свободы и социально-психологические предпосылки его эффективности. – М.: Юрид. лит., 1980. – 228 с.