Кр ПІЗНАВАЛЬНА ДЯЛЬНІСТЬ В ПРОЦЕСІ ДОКАЗУВАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Теорія доказування"
на тему:
ПІЗНАВАЛЬНА ДЯЛЬНІСТЬ В ПРОЦЕСІ ДОКАЗУВАННЯ

ПЛАН

Вступ 3
1. Доказування у кримінальному процесі та його структура 5
2. Поняття і зміст процесу пізнання 8
3. Співвідношення кримінально-процесуального
пізнання і доказування 10
Висновки 16
Список використаної літератури 19

ВСТУП
Актуальність теми наданої контрольної роботи полягає в тому, що проблема доказів й доказування займає вельми значне місце в кримінальному процесуальному праві.
У переважній більшості випадків суду доводиться пізнавати необхідні для нього факти й явища дійсності опосередковано, за допомогою доказів. Доказування в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд формує висновок про існування або неіснування фактів, що мають значення для справи, на підставі інших фактів, одержуючи із відповідних джерел відомості про факти, які належать встановленню [8, c. 14].
У повсякденному житті люди постійно змушені вдаватися до опосередкованого пізнання і використання доказів: у науці й техніці, у сфері державної діяльності, у домашньому побуті тощо.
Особливу роль докази відіграють у діяльності правозастосовчих органів. Суд, господарський суд, адміністративні та інші органи - всі вони використовують докази.
Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин, а сфера їх застосування пов'язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами. Юридичні докази, які використовуються, у судовому розгляді, називаються судовими. Це обумовлено тим, що кінцевою метою надання і використання доказів є формування на їх підставі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя [16, с. 32].
Використання в судовому процесі доказів є складним процесом, у якому тісно переплітаються явища суто логічного і кримінально-процесуального порядку.
Будь-яке доказування являє собою розумову діяльність, і судове доказування не є винятком. Водночас доказування в суді обпирається не лише на закони пізнання, але й регулюється процесуальними нормами, які докладно регламентують увесь процес доказової діяльності. Закон визначає, хто повинний займатися доказуванням, що необхідно доказувати, якими засобами це робити тощо [10, с. 11].
Зміст діяльності з доказування визначається декількома завданнями, які постають перед судом і особами, що беруть участь у справі. Перше з них полягає в тому, щоб виявити, зібрати, а в необхідних випадках - зафіксувати докази. Друге - дослідження доказів, третє - їх оцінка.
У наданій контрольній роботі розглядається коло питань, пов'язаних із пізнавальною діяльністю в процесі кримінально-процесуального доказування доказування.


1. ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА ЙОГО СТРУКТУРА
Доказування у кримінальному процесі являє собою здійснювану в передбаченому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора та суду за участю інших суб'єктів процесуальних правовідносин зі збирання, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів), використання їх у встановленні істини у справі, обгрунтуванні висновків та рішень, які приймаються. Процесуальна форма доказування визначається його змістом [15, с. 338].
У структурі доказування незмінно присутні і поєднуються такі елементи:
1) пізнавальні (пошукові та інформаційні процеси);
2) комунікативні (фіксація та забезпечення передачі фактичних даних у часі та просторі);
3) засвідчувальні (закріплення, підтвердження достовірності фактичних даних);
4) обгрунтовуючі (використання доказів у встановленні істини)
[6, с. 240].
Пізнавальний елемент доказування полягає у виявленні джерел доказової інформації та отриманні фактичних даних щодо обставин, які належать до предмета доказування. Тобто здійснюється пошук, знайдення та отримання інформації, яка стосується справи.
Комунікативний елемент доказування полягає в тому, що, сприймаючи доказову інформацію, слідчий в силу своєї функції так чи інакше мислить себе частиною "пізнавальної системи", частками якої є всі посадові особи, які здійснюють пізнавальну діяльність у кримінальному процесі. Його завдання полягає в перетворенні "істини в собі" в "істину для всіх", у тому числі й для себе Це досягається надійністю засобів вилучення та фіксації фактичних даних.
"Якщо пізнання в широкому розумінні цього слова, - зазначав
Ф. М. Фаткуллін, - являє собою отримання знань про ті чи інші предмети і явища, то доказування полягає в обгрунтуванні встановлених положень, у створенні умов для пізнання тих самих обставин іншими особами. Через доказування нібито перекидається місток від явищ, які безпосередньо сприймаються слідчим, до адресата (суду), якому таким чином створюються умови для пізнання того ж явища" [17, с. 50].
Комунікативний бік доказування спрямований на опредмечування знань, фіксацію отриманої інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання в судовому розгляді всіма суб'єктами кримінального процесу.
Процесуальна форма збирання та дослідження доказів виступає, по суті, універсальним комунікативним та засвідчувальним засобом, засобом передачі доказової інформації адресату та створення необхідних гарантій її надійності - достовірності та допустимості у справі.
Засвідчувальний елемент доказування (збирання та дослідження доказів) проявляється в документуванні та засвідченні в установленому порядку виявлених даних, а водночас і самої процедури одержання доказів з тим, щоб обгрунтувати їх достовірність та правильність зроблених на їх основі висновків.
Пізнання в кримінальному процесі пов'язане не лише із виявленням фактичних даних, а й з їх закріпленням, документуванням, а за необхідності - і засвідченням за допомогою понятих як самих виявлених фактичних даних, так і процесу їх отримання (пошуку, знайдення та вилучення). Така діяльність, іменована засвідчувальною, спрямована, насамперед, на встановлення достовірності зібраних доказів [11, с. 23].
При реалізації засвідчувального елемента в процесі доказування здійснюється надійне процесуальне закріплення доказів. Насамперед фіксується джерело інформації, в разі необхідності здійснюються перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх у словесно-знакову форму, вживаються заходи до індивідуалізації об'єктів, які вилучаються, та фіксації їх індивідуальних ознак у процесуальних документах, з тим щоб потім можна було б відрізнити вилучений предмет від інших, вживаються заходи до того, щоб можна було простежити сам процес таких дій, а тим самим визначити тотожність зафіксованих на процесуальних носіях фактичних даних тим, які виходили з їх джерела.
Документуванням діяльності з виявлення, віднайдення, отримання та фіксації доказової інформації (пошуку, знайдення, вилучення та фіксації слідів злочину) утворюється ціла система додаткових допоміжних доказів, що підтверджують достовірність і допустимість до справи вже отриманих доказів. Тим самим такий процес доказування стає надійним джерелом встановлення об'єктивної істини [7, с. 245].
По суті, доказування включає в себе пізнавальну, комунікативну та засвідчувальну і розумову діяльність як невід'ємні структурні компоненти.
Як немає доказування без пізнання, так немає його і без фіксації та засвідчення самих доказів і процесу їх збирання та дослідження, без їх аналізу, тобто без супроводження процесу пізнання комунікативною, засвідчувальною та логіко-розумовою діяльністю.
Пізнавальні, комунікативні, засвідчувальні та мисливі акти слідчого (суду) утворюють органічну єдність і являють собою якісно нову діяльність - доказування [16, с. 48].
Зовнішньопредметна пізнавальна діяльність невіддільна у доказуванні від розумової діяльності з оцінки доказів та їх використання в побудові версій, моделювання події злочину та подальшого ходу розслідування.
Мислення в доказуванні невіддільне від чуттєвого пізнання, а аналіз, оцінка, перевірка та використання доказів органічно вплітаються в діяльність зі збирання та дослідження доказової інформації. При цьому саме дослідження доказове, оскільки воно під час свого провадження, застосування, розвитку відтворює як логіку пізнання, так і логіку дійсності.

2. ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ
Процеси пізнання і доказування щільно взаємопов'язані, оскільки доказування у кримінальному судочинстві - це не лише опосередковане, але й неопосередковане пізнання, яке можливо стосовно окремих обставин, що охоплюються предметом доказування по кримінальній справі: наслідків вчинення злочину, місця скоєння злочину, знарядь і засобів, за допомогою яких вчинено злочин, і деяких інших обставин [8, с. 126].
Будь-яке пізнання засноване на єдиних методологічних закономірностях, проте для окремих видів пізнання характерні й певні особливості. З огляду на них, необхідно відрізняти пізнання у кримінальному судочинстві від наукового, теоретичного пізнання.
Елементи наукового пізнання властиві й кримінально-процесуальному пізнанню. Впровадження досягнень науково-технічного прогресу в кримінально-процесуальному доказуванні сприяє більш успішному вирішенню завдань процесу. Характер наукового дослідження може мати, наприклад, діяльність експерта в кримінальному судочинстві.
Втім, у кримінально-процесуальному доказуванні переважає практичне, а не теоретичне мислення. Практика є основою і теоретичного пізнання, але для кримінально-процесуального пізнання вона має особливе значення. Вона пронизує все кримінально-процесуальне доказування, що завжди, у кожному випадку повинне закінчуватися конкретними і практичними висновками (вчинено або не вчинено злочин, винний або невинний обвинувачений тощо) [10, с. 121].
Аналізуючи співвідношення теоретичного і кримінально-процесуального пізнання і відзначаючи, що другий вид знання - практичне пізнання, покликане виявити в конкретному явищі наявність або відсутність вже пізнаних сутностей, О. Т. Сизякін пише: "Створюючи норму права, законодавець рухався від одиничного до загального, від явища до сутності. У судовому пізнанні має місце, нібито зворотний зв'язок, а саме: рух від пізнаного загального, пізнаної ситності до одиничного, до явища з метою ідеї фіксації сутності - тієї, котра міститься в досліджуваній одиничній події, явищі, і тієї, котра відбита нормою матеріального права" [14, с. 118].
Теоретичне пізнання і пізнання у кримінальному процесі відрізняються за своїм предметом і методом.
Предмет теоретичного пізнання безмежний, його складають нові сутності, закономірності розвитку природи і суспільства.
Предмет процесуального пізнання обмежений приписами кримінального і кримінально-процесуального законів, він пов'язаний ні з новими, а зі вже пізнаними сутностями і виражений в таких поняттях, як подія злочину, вина й інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.
Є. Г. Коваленко вважає, що пізнання по кримінальній справі, здійснюване особою, що проводить розслідування, прокурором і суддями, не може розцінюватися як проміжне між будеиним і науковим пізнанням, не можна відносити його й до наукового. Воно є специфічним різновидом соціального пізнання, яке умовно можна назвати процесуальним або судовим пізнанням, у результаті якого об'єкт одержує специфічний тип соціального знання, обумовлений особливостями об'єкта пізнання і процесуальних засобів його володіння [7, с. 249].
Ф. Н. Фаткуллін також вбачає у процесуальному доказуванні самостійний різновид пізнання зовнішнього світу, що умовно могло б називатися слідчо-судовим пізнанням [17, с. 84].
В. С. Зеленецький вважає, що суть пізнання у кримінальному процесі найбільш точно відображає поняття "кримінально-процесуальне пізнання дійсності" [5, с. 74].
На думку М. М. Міхеєнка, усі запропоновані терміни - процесуальне, судове, слідчо-судове, кримінально-процесуальне - можуть бути застосовані для того, щоб спробувати підкреслити специфіку кримінально-процесуального доказування як різновиду пізнання дійсності [12, с. 101].
Проте сутність цього процесу, зазвичай, не в назві, а в гносеологічній юридичній природі цього різновиду пізнання, обумовленій його особливими об'єктами, завданнями і засобами.

3. СПІВВІДНОШЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ І ДОКАЗУВАННЯ
У теорії кримінально-процесуального законодавства зміст процесу доказування уявляється як "відшукання носіїв Інформації, за допомогою яких можуть бути отримані дані про подію, збирання цих свідчень, їх процесуальне закріплення, перевірка та оцінка з метою достовірного встановлення обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи" [8, с. 129].
Доказування в кримінальному процесі, зазвичай, визначається як різновид процесу пізнання. Така гносеологічна характеристика означає, що пізнання в кримінальному судочинстві підлягає загальним гносеологічним закономірностям і як і будь-яка галузь пізнавальної діяльності здійснюється за законами матеріалістичної теорії відображення.
Безсумнівно, слідча і судова діяльність мають дослідницький характер.
Пізнання - це одержання правдивого уявлення про що-небудь, здобуття знань. Кожен крок практичної діяльності пов'язаний із певними знаннями про події, процеси і явища об'єктивного світу. У цьому сенсі знання є вихідним пунктом, засобом і метою будь-якої діяльності. Ту ж роль відіграють знання у кримінальному судочинстві. Таким чином, пізнавальні елементи органічно вплетені в кримінально-процесуальну діяльність, і пізнання немов би збігається з доказуванням [8, с. 132].
Разом з тим у літературі немає єдиного поняття кримінально-процесуального доказування і кримінально-процесуального пізнання.
Одні автори (М. С. Строгович, М. М. Михеєнко, Ф. Н. Фаткуллін та ін.) вважають, що кримінально-процесуальне доказування і пізнання істини в кримінальному процесі - це те саме.
Втім, така точка зору не може бути визнана послідовною, оскільки те саме поняття в одних випадках застосовується в одному значенні, а в інших випадках - зовсім в іншому.
Така ж непослідовність у застосуванні поняття доказування знайшла своє відображення у чинному кримінально-процесуальному законодавстві. У ст. 22 КПК України термін "дослідження" ототожнюється з терміном "доказування", хоча в даному випадку під "дослідженням" необхідно було б розуміти з'ясування або встановлення обставини справи, тобто пізнання. У ст. 64 КПК України термін "доказування" застосований в іншому, в своєму істинному значенні як обгрунтування висловлюваних суджень щодо обставин справи.
Викладене свідчить про необхідність відмовитися від подвійного розуміння доказування, залишивши за ним значення обгрунтування висловлюваних суджень, тверджень.
Що стосується дослідження обставин справи, то тут має місце не доказування, а пізнання. Навіть з позиції формальній логіки процес дослідження, тобто виведення нових знань, виступає методом пізнання, методом для відшукання нових результатів, для переходу від відомого до невідомого на відміну від доказування як методу обгрунтування істинності висловлюваних суджень.
У науці кримінального процесу доказуванню повинно бути надано лише одне значення, оскільки судове пізнання як окремий вид пізнання необхідно відрізняти від судового доказування як окремого випадку доказування.
Розкриваючи зміст поняття доказування, М. М. Михеєнко відзначав, що непроцесуальна пізнавальна діяльність, що передує або супроводжує кримінально-процесуальне доказування не має правового значення, оскільки виходить за рамки кримінального процесу. Встановлення істини в кримінальному процесі, пізнання, результати якого мають юридичне значення, здійснюється лише в процесуальній формі [12, с. 103].
Тому, коли ми говоримо про гносеологічну суть кримінально-процесуального доказування як особливого різновиду пізнання дійсності, ми повинні ставити знак рівності між доказуванням і пізнанням.
Навпаки, інші автори - П. А. Лупинська, Л. М. Карнєєва, Л. Д. Кокорєв, Г. Ф. Горський, П. С. Елькінд, А. Р. Якубович - вважають, що доказування і пізнання в кримінальному процесі не збігаються, що перше вужче за друге. При цьому вони посилаються на те, що доказування не вичерпує всіх шляхів пізнання в кримінальному судочинстві, оскільки деякі знання по справі можуть бути отримані й непроцесуальним шляхом, з непроцесуальних джерел, відбиті в непроцесуальній формі у вигляді так званої орієнтовної інформації.
Принципово нову позицію в питанні розмежування кримінально-процесуального пізнання і доказування в розслідуванні злочинів зайняв І. М. Лузгін, який розглядає розслідування злочинів як пізнавальний процес, що має дві взаємообумовлені сторони - пізнання і доказування [11, с. 36].
Підтримуючи цю позицію, Р. Г. Домбровський відзначав, що ця точка зору відрізняється від раніше розглянутої тим, що вона характеризує розслідування злочинів у цілому як пізнання, а не як доказування. Пізнання, своєю чергою, має дні сторони: пізнання для себе і пізнання для іншого, або доказування [4, с. 5].
І. М. Лузгін правильно відзначає, що, розмовляючи з потерпілим або вивчаючи обстановку місця події, слідчий пізнає обставини скоєного злочину для себе, а пізнання, що здійснюється ним, робить його власником знань про подію [11, с. 37].
Доказування, на думку І. М. Лузгіна, полягає в обгрунтуванні встановлених положень, у створенні умов для пізнання тих же обставин іншими особами. Доказування завжди комунікативне, оскільки воно означає перехід знання від одного суб'єкта до іншого, тоді як пізнання може замкнутися на суб'єкті, який пізнає [11, с. 39].
Особливу роль як методологічної основи кримінально-процесуального доказування виконують найважливі принципи сучасної наукової гносеології. До числа так відносяться такі: принцип відображення, принцип діяльності, принцип розвитку.
Три названих принципи, узяті разом, визначають і будь-яке суб'єктивне пізнання (пізнання людиною навколишнього світу) у цілому, і кримінально-процесуальне доказування зокрема.
Принцип відображення для кримінально-процесуального доказування важливий з погляду реальної можливості встановити всі обставини, що мають значення по кримінальній справі, за допомогою інформації, яка збереглася на слідах і предметах матеріального світу та у свідомості людей.
Принцип діяльності вказує на те, що кримінально-процесуальне доказування існує як специфічна людська форма активного ставлення до навколишнього світу, зміст якої складає доцільну зміну і перетворення цього світу на основі освоєння і розвитку наявних форм культури.
Принцип розвитку дозволяє розглядати кримінально-процесуальне доказування як перехід від невідомого до відомого, перехід від незнання до знання.
Тим часом у процесуальній літературі, як відзначалось, немає єдності серед авторів стосовно розглянутих принципів у визначенні пізнавальної діяльності, що здійснюють органи судочинства.
Більшість учених вважають, що діяльність, здійснювана органами судочинства, повинна іменуватися процесом доказування по кримінальній справі.
Інші стверджують: поряд із процесом доказування по кримінальній справі існує ще і кримінально-процесуальне пізнання. До того ж деякі з процесуалістів, які дотримуються останньої точки зору, звертають увагу на те, що пізнання і доказування - поняття не тотожні. Так, на думку деяких авторів, спочатку здійснюється пізнання, а потім доказування.
Існує також думка, відповідно до якої у кримінальному процесі поряд з доказуванням є ще такий шлях пізнання, як безпосереднє сприйняття окремих фактів, дій, подій.
Зокрема А. Р. Бєлкін пише, що ряд фактів, що входять, окрім події злочину, до складу предмета доказування, доступні для безпосереднього сприйняття їх слідчим і судом [3, с. 94].
Дійсно, кримінально-процесуальне пізнання і доказування по кримінальній справі не є тотожними, проте не слід вважати, нібито пізнання і доказування існують паралельно один одному.
Як правило, доказування необхідно розглядати як самостійну відособлену частину всього кримінально-процесуального пізнання у справі.


ВИСНОВКИ
У зв'язку із викладеним варто погодитися з думкою Р. Костенка, який вважає, що при методологічному підході до вирішення проблеми співвідношення кримінально-процесуального пізнання і кримінально-процесуального доказування виявляється, що категорія "кримінально-процесуальне пізнання" ширше поняття "кримінально-процесуальне доказування" [9, с. 92].
По-перше, відповідно до етимологічного тлумачення термін "пізнання" означає зрозуміння, осягнення чогось. Доказування ж є підтвердженням чого-небудь фактами, незаперечними доказами. Якщо суб'єкти, що займаються кримінально-процесуальним пізнанням, можуть обмежитися в деяких випадках одержанням знання винятково "для себе" (наприклад, при висуванні версій у справі), то, здійснюючи кримінально-процесуальне доказування, вони повинні не лише самі переконатися в наявності або відсутності будь-яких фактів і обставин, але й обов'язково зробити це знання надбанням інших осіб, щоб воно стало знанням для всіх.
По-друге, пізнавальна діяльність суб'єктів кримінального процесу може бути спрямована на виявлення певних обставин або фактів об'єктивної дійсності, що мають відношення до справи, так чи інакше значущих для неї. Наприклад, відношення до кримінальної справи буде мати факт перебування судді, який розглядає кримінальну справу, у сімейних відносинах з потерпілим по даній справі. Зазначена обставина є за своїм характером винятково процесуальною, тобто вона є підставою застосування норм процесуального права. Суддя за даних умов повинен заявити самовідвід, або йому заявляється відвід учасниками процесу згідно зі ст. ст. 54, 56 КПК України.
Аналогічне встановлення значущих у справі обставин відбувається й у тих випадках, коли вирішується питання про допустимість доказів по кримінальній справі. Тут з'ясовується наявність або відсутність обставин кримінально-процесуального порушення, що можуть вплинути на визнання неприпустимими доказів по кримінальній справі.
Предмет же кримінально-процесуального доказування конкретизований обмеженим колом обставин кримінальної справи, що мають матеріально-правовий характер і тому є підставами застосування норм матеріального права. Так, встановлення обставин події злочину, а також винності обвинуваченого у вчиненні злочину може стати основою застосування норми матеріального (кримінального) права у відповідному рішенні із зазначенням кваліфікації вчиненого злочину за статтями Особливої частини КК. Доведеність заподіяння потерпілому вчиненим злочином визначеної шкоди є підставою для застосування відповідної норми ЦК України. Крім того, особливо важливою ознакою обставин, що утворюють предмет кримінально-процесуального доказування, є їх безпосередній зв'язок із кваліфікацією злочину. Саме на основі даних обставин відбувається встановлення тотожності ознак скоєного суспільно небезпечного діяння й ознак конкретного складу, описаного в кримінально-процесуальній нормі.
По-третє, кримінально-процесуальне пізнання може закінчуватися лише обгрунтованою гіпотезою, імовірними висновками стосовно деяких обставин і фактів у тих випадках, коли встановити їх вірогідність не уявляється можливим. Так, наприклад, процесуальне пізнання обставин, що є підставою обрання примусових заходів, може завершитися можливим висновком про їх наявність. Або з'ясування наявності ознак злочину в стадії порушення кримінальної справи не обов'язково повинне однозначно вказувати на достовірне встановлення даних обставин.
Кримінально-процесуальне доказування в кінцевому рахунку спрямовано на одержання достовірного знання, на встановлення обставин по кримінальній справі відповідно до дійсності.
Тому метою кримінально-процесуального доказуванню є досягнення об'єктивної істини. Лише при досягненні цієї мети можливо прийняти законне й обгрунтоване рішення про наявність події злочину, винності особи у вчиненні злочину і про її справедливе покарання.
По-четверте, кримінально-процесуальне пізнання здійснюється встановленими законом засобами, за допомогою яких досягається необхідний для конкретного вирішення в справі результат. Цими засобами є відомості про обставини і факти, що не мають відношення до предмета доказування по кримінальній справі. Так, при вирішенні питань про необхідність порушення кримінальної справи, застосування примусових заходів, провадження слідчих дій, задоволення заявленого відводу тощо досліджується інформація, що не є доказами, оскільки вона не може і не повинна мати належної процесуальної форми, а її змістом не встановлюються обставини предмета доказування по кримінальній справі.
Проте на основі даних відомостей органи судочинства одержують знання про цікаві для них обставини, пізнають їх. Здійснюючи, таким чином, пізнання по кримінальній справі, органи судочинства одержують значущу по справі інформацію про обставини поза рамками їх кримінально-процесуального доказування.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-25 в ред. від 07.05.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств: Сущность и методы. - М.: Наука, 1966. - 296 с.
4. Домбровский Р. Г. Познание и доказывание в расследовании преступлений: Автореф. диссерт. - К., 1990. - 42 с.
5. Зеленецький В. С. Пізнання в кримінальному процесі // Радянське право. - 1987. - № 4. - С. 73 - 76.
6. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 576 с.
7. Коваленко Є. Г., Гончар М. М. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст // Науковий вісник НАВСУ. - 1996. - № 1. - С. 244 - 250.
8. Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 632 с.
9. Костенко Р. Соотношение уголовно-процессуального познания и уголовно-процессуального доказывания // Уголовный процесс. - 2004. - № 3. - С. 90 - 96.
10. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск: Изд-во БГУ, 1969. - 204 с.
11. Лузгин И. М. Расследование как процесе познания. - М.: Юрид. лит., 1989. - 228 с.
12. Михеенко М. М. Гносеологическая и юридическая сущность уголовно-процессуального доказывания // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 100 - 110.
13. Осипов Ю. К. Основные признаки судебных доказательств // Труды Свердловского юрид. ин-та. - Вып. 8. - 1978. - 406 с.
14. Сизякин О. Т. Сущность и явление в уголовном процессе // Советское государство и право. - 1988. - С. 117 - 119.
15. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - 4-те вид., доп. і переробл. - К.: А. С. К., 2003. - 1120 с.
16. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств: (Краткий очерк). - М.: Госюриздат, 1960. - 176 с.
17. Фаткуллин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. - Казань: Изд-во Казанcкого ун-та, 1973. - 176 с.
18. Эйсман А. А. Логика доказывания. - М.: Юрид. лит., 1971. - 298 с.