Кр ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

Контрольна робота
з дисципліни
"Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ"
на тему:
ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ВИДИ ТА ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

План

1. Поняття і сутність кримінально-правової кваліфікації 3
2. Ознаки кримінально-правової кваліфікації 7
3. Види кримінально-правової кваліфікації 9
4. Значення кримінально-правової кваліфікації 11
Задача №1 16
Задача №2 19
Список використаної літератури 21

1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину.
Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину.
Термін "кваліфікація" походить від латинського qualіs – "який", "якої якості". Кваліфікація взагалі – віднесення певного явища, речі за їх властивостями (якостями) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація – це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.
У кримінальному праві кваліфікація злочину – це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми [7, с. 5].
Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни. Першою була робота професора О. А. Герцензона "Кваліфікація злочинів" (1947).
Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом [6, с. 4].
Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації – встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Проте воно правильне лише як загальне й орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння.
Кримінально-правова кваліфікація – це застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді – у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми ст.ст. 115-119 КК України. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які також передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя, – ст. 112, ч. 2 ст.ст. 239-243, 245, ч. 3 ст.ст. 258, 276-282, ч. 2 і ч. З ст. 286 КК України та ін.
Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкретну норму.
Проте у визначенні О. А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної саме для даного випадку. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатним для практики.
У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом [8, с. 8].
На відміну від професора О. А. Герцензона академік В. М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину. Втім, й таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у корпоративному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, некатегоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки.
Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів А. Ф. Зелінський, Б. А. Куринов і С. А. Тарарухін.
Сучасна диференціація кримінально-правових норм у такому ступені деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання чужого майна (ст.ст. 185-191 КК України) відрізняються лише однією ознакою – способом вчинення діяння – таємно (ст. 185 КК України), відкрито (ст. 186 КК України), із застосуванням обману (ст. 190 КК України) та ін. Усі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж статті) – повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб.
Суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше – двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули n + 1, де n – усі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 – та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних [7, с. 7].
Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.
Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів.
В. О. Навроцький зазначає, що під терміном кримінально-правова кваліфікація позначають результат такої діяльності, який полягає у визначенні кримінально-правової норми (норм) – вказівку статті, її частини чи пункту кримінального закону, які передбачають відповідальність за скоєне. Проте наведеними (основними) значеннями не вичерпується поняття кримінально-правової кваліфікації злочинів. Під нею також розуміють:
– оцінку скоєного, з точки зору держави, не лише юридичну, а й суспільно-політичну оцінку посягання як злочину, а не іншого правопорушення;
– логічну діяльність із встановлення відповідності (тотожності) між фактичними і юридичними ознаками посягання, сукупність процесів, які здійснюються відповідно до законів формальної логіки;
– процес мислення, що відбувається у свідомості особи згідно із законами психології [10, с. 8].
Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма).
Сутність кваліфікації полягає у правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину оцінки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.
2. ОЗНАКИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
Кримінально-правова кваліфікація, як і будь-яка людська діяльність, характеризується специфічними учасниками (суб'єктами, котрі мають певний правовий статус), об'єктом та змістом. Тому ознаки кримінально-правової кваліфікації такі:
1) кваліфікація – частина процесу застосування кримінального закону. Отже:
– це офіційна діяльність, яка здійснюється уповноваженими на те органами держави – дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;
– вона проводиться у певній процесуальній формі, її результати закріплюються в актах вказаних вище органів (постановах, обвинувальному висновку, вироку);
– має обов'язкове значення, тягне за собою правові наслідки як для осіб, дії яких кваліфікуються, так і для самих державних органів.
У юридичній літературі часто кваліфікацію поділяють на офіційну й неофіційну.
Під останньою розуміють кримінально-правову оцінку діяння, яку роблять особи, не уповноважені на те законом (потерпілі, науковці, студенти, журналісти). Вони дійсно можуть оцінювати ті чи інші діяння (реальні злочини, описані в умовах завдань, зображені у художніх творах тощо) на предмет того, чи становлять вони злочин і який саме. Проте, враховуючи, що така діяльність не наділена жодною з вказаних вище рис, її не можна вважати кримінально-правовою кваліфікацією, хоча б і неофіційною.
Разом з тим чинне законодавство передбачає чимало випадків, коли на окремих громадян покладається обов'язок проводити кримінально-правову оцінку чи то своєї власної поведінки, чи то діянь інших осіб;
2) у ході кримінально-правової кваліфікації оцінці підлягає суспільно небезпечна поведінка. Констатувати, що певні діяння потребують кримінально-правової кваліфікації можна лише, коли встановлена належність відповідних суспільних відносин до предмета кримінально-правової регламентації. Про це свідчать такі ознаки:
– заподіяння або загроза заподіяння істотної шкоди;
– кримінальна протиправність вчиненого діяння.
Реально заподіяна чи можлива шкода, головним чином, визначає суспільну небезпеку діяння – основний критерій для визнання його злочином, а, отже, і віднесення до предмета кримінального права. Проте як таке заподіяння істотної шкоди ще не обов'язково свідчить про те, що діяння є злочином.
У ході кримінально-правової кваліфікації якраз і здійснюється оцінка факту заподіяння шкоди – визнання його:
а) злочином;
б) посяганням, яке не містить всіх ознак складу злочину;
в) діянням, вчиненим за обставин, що усувають його злочинність.
Кримінальна протиправність є ознакою, яка завжди і однозначно свідчить про необхідність кримінально-правової кваліфікації діяння. Проте про її наявність може йтися лише тоді, коли кваліфікацію вже здійснено. Сама ж кваліфікація має підтвердити чи заперечити той факт, що діяння є кримінально-протиправним, становить злочин чи незлочинну поведінку;
3) зміст кримінально-правової кваліфікації полягає у визначенні кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння. Своєю чергою, це передбачає:
– оцінку фактичних обставин, виділення з них тих, які мають кримінально-правове значення;
– "вибір" статті (статей, їх частин або пунктів) КК, яка містить відповідну кримінально-правову норму;
– обгрунтування необхідності застосування саме даної статті (статей, їх частин або пунктів) КК України. Це здійснюється шляхом доведення того, що фактичні ознаки діяння, яке кваліфікується, повністю відповідають ознакам злочину, передбаченого КК України;
– процесуальне закріплення висновку про те, що діяння передбачене певною статтею КК України та, відповідно, що воно є / не є злочином чи іншим діянням, передбаченим КК [10, с. 9-11].
Обсяг кримінально-правової кваліфікації визначається шляхом поділу цього поняття, що дозволяє розкрити зміст кримінально-правової кваліфікації шляхом вказівки на те, які складові її утворюють.
3. ВИДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
Зазвичай виділяються такі види кваліфікації злочинів.
За стадією, якої досягло посягання:
– кваліфікація закінченого злочину;
– кваліфікація готування до злочину;
– кваліфікація замаху на злочин.
Залежно від того, вчинений злочин "одноосібно" чи у співучасті:
– кваліфікація злочину, вчиненого однією особою;
– кваліфікація злочину, вчиненого у співучасті.
Виходячи з кількості злочинів, які піддаються кваліфікації:
– кваліфікація одиничного злочину;
– кваліфікація множинності злочинів.
3 аналогічних засад виходять й при виділенні видів кваліфікації не-злочинів.
З урахуванням підстав, відповідно до яких вчинення діянь, формально заборонених кримінальним законом, не визнається злочинами, можуть бути виділені такі види кваліфікації:
– кваліфікація суспільно небезпечних діянь неосудних;
– кваліфікація суспільно небезпечних діянь осіб, котрі не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність;
– кваліфікація діянь, вчинених за обставин, що усувають їх злочинність.
Залежно від співставлення моменту вчинення діяння і часу проведення кваліфікації може бути виділена:
– перспективна кваліфікація (оцінка діяння, яке ще не вчинене);
– ретроактивна кваліфікація (оцінка вже вчиненого діяння).
З урахуванням того, чи встановлена особа, діяння якої піддаються оцінці (тобто, здійснюється оцінка певного діяння чи поведінки конкретної особи), існує:
– кваліфікація "за фактом";
– кваліфікація діяння особи.
З врахуванням того, які учасники процесу кваліфікують скоєне, виділяється:
– кваліфікація, яка здійснюється органами досудового слідства;
– судова кваліфікація.
Виходячи з того, на якій із стадій кримінального процесу проводиться відповідна діяльність, існує:
– кваліфікація до порушення кримінальної справи (кваліфікація при перевірці повідомлень і заяв про злочин);
– кваліфікація при порушенні кримінальної справи;
– кваліфікація при закінченні досудового слідства;
– кваліфікація при перевірці прокурором справи з обвинувальним висновком.
Залежно від процесуального порядку внесення змін у проведену кваліфікацію буває:
– кваліфікація попередня;
– кваліфікація остаточна.
Враховуючи суть змін, які можуть бути внесені у кваліфікацію, виділяють:
– кваліфікацію, що змінює становище особи в сторону погіршення;
– кваліфікацію, яка змінюється у сторону покращання становища особи.
Перелік підстав поділу кримінально-правової кваліфікації на види і, відповідно, видів такої кваліфікації може бути продовжений майже до безкінечності.
4. ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
Значення (роль) кримінально-правової кваліфікації можна охарактеризувати шляхом вказівки на ті питання, вирішення яких обумовлене проведеною кваліфікацією. Причому це можна зробити лише для тих випадків, коли вона буде правильною. Неправильна кримінально-правова кваліфікація тягне за собою таке ж помилкове вирішення інших матеріально-правових, процесуальних, кримінологічних та криміналістичних питань [10, с. 45].
Найширше коло питань, вирішення яких обумовлене кримінально-правовою кваліфікацією, стосується матеріального кримінального права.
Аналіз кримінального законодавства дозволяє констатувати, що правильна кримінально-правова кваліфікація:
– є передумовою оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого посягання;
– пов'язана із визначенням ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину;
– виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину. Відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочину настає лише тоді, коли такі злочини кваліфіковані за певними статтями Особливої частини КК України;
– детермінує вирішення питань, пов'язаних із звільненням від кримінальної відповідальності. Таке звільнення можливе з врахуванням суспільної небезпеки вчиненого злочину та покарання, яке може бути призначене за нього – тобто залежно від обставин, пов'язаних з кваліфікацією посягання;
– лежить в основі призначенні справедливого покарання;
– відіграє роль під час звільнення від кримінального покарання. Можливість застосування чи незастосування окремих видів звільнення від покарання законом ставиться у залежність від того, як кваліфіковані дії засудженого;
– враховується при визначенні віку, з якого настає кримінальна відповідальність, та застосуванні примусових заходів виховного характеру. Особи віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років несуть кримінальну відповідальність лише при вчиненні діянь, які кваліфікуються за певними статтями Особливої частини КК України.
Вже порушення кримінальної справи фіксує той факт, що існують відповідні кримінально-правові відносини, а кваліфікація діяння як злочину (що набула законної сили) означає спростування презумпції невинуватості.
Після відповідної кваліфікації діяння виникає одне з основних процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного – право на захист. Низка статей КПК України передбачають, що обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується, а засуджений – у вчиненні якого злочину його визнано винним. Це право включає знання особою як того, які фактичні обставини справи – вчинені діяння, суспільно небезпечні наслідки – ставляться йому у вину, так і їх юридичну оцінку, тобто норми кримінального закону, в порушенні яких обвинувачується ця особа.
Види заходів процесуального примусу, які можуть бути застосовані у ході розслідування та судового розгляду залежать від кваліфікації скоєного.
Правильна кримінально-правова кваліфікація є запорукою процесуальної "сталості" прийнятих рішень та документів, які їх закріплюють. Адже неправильне застосування кримінального закону, зокрема, невірна кваліфікація скоєного – підстава для скасування чи зміни вироку, інших процесуальних документів.
Правильна кваліфікація слугує забезпеченню прав та законних інтересів потерпілого.
Кримінально-правова кваліфікація впливає на визначення форми досудового розслідування. Орган дізнання, який його проводитиме, слідчий апарат цього органу – прокуратури, МВС, служби безпеки – визначається залежно від кваліфікації посягання за статтею Особливої частини КК України. Саме кваліфікація визначає підслідність, а не залежно від підслідності кваліфікується скоєне.
Від кваліфікації залежить також визначення підсудності.
Відомо, що у кримінальному процесі виділяють три види підсудності:
1) предметну (родову);
2) спеціальну (персональну);
3) територіальну (місцеву).
При цьому предметна підсудність визначається за характером (родом) вчиненого злочину, а у кінцевому підсумку – його кваліфікацією. Певним видам судів і ланкам судової системи підсудні справи про певні категорії злочинів, тобто так звана "обов'язкова підсудність" залежить від кваліфікації скоєного.
Кваліфікація діяння як злочину певного виду враховується і при вирішенні низки криміналістичних питань, насамперед, криміналістичній характеристиці злочинів.
Методика розслідування злочинів будується залежно від того, який це злочин – як він кваліфікується за статтями Особливої частини КК. Така методика містить послідовність і особливості проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які обираються й проводяться з врахуванням, насамперед, того, який саме злочин розслідується. В основі методики розслідування злочинів лежать не суспільно небезпечні наслідки, не особа злочинця чи інші ознаки складу злочину, а його оцінка з позицій кримінального закону (наприклад, методика розслідування вбивств відрізняється від методики розслідування автотранспортних злочинів).
У значному ступені кримінально-правова кваліфікація визначає також тактику проведення окремих слідчих дій. Така тактика спрямована на отримання доказів про вчинення тих чи інших злочинів, а, отже, зміст тактичних прийомів та операцій детермінується уявленням про те, якою має бути кінцева мета їх проведення, наявність якого саме злочину повинна бути доведена.
З урахуванням проведеної кримінально-правової кваліфікації визначається як зміст та особливості кожної слідчої дії і оперативно-розшукового заходу, так й доцільність їх використання у конкретній кримінальній справі.
Кримінально-правова кваліфікація пов'язана з вирішенням багатьох кримінологічних питань. Так, вона є базою для організації кримінально-правової статистики й планування заходів опору злочинності.
Відомо, що для включення до кримінальної статистики злочинність повинна бути кваліфікована. В основі системи статистичної звітності лежить система Особливої частини КК та кваліфікація зареєстрованих злочинів за статтями Особливої частини КК України. Будь-які помилки у кваліфікації чи зловживання при її здійсненні перекручують кримінально-правову статистику, створюють ілюзію успіхів у боротьбі з певними видами злочинів чи, навпаки, породжують страх перед засиллям тих або інших посягань.
Прямо залежить від точної кваліфікації також виховний і запобіжний вплив досудового розслідування і судового розгляду. Саме особа, діяння якої кваліфікуються, найкраще знає свою дійсну роль у вчиненні посягання, знає і розуміє різницю у ступені суспільної небезпеки своїх діянь та діянь інших учасників злочину. Відсутність належної диференціації дій співучасників одного і того ж злочину, непослідовність у кваліфікації дій осіб, що вчиняють однорідні злочини, підриває віру в справедливість, зміцнює уяву про загальну корумпованість у правоохоронних органах. За таких умов важко чекати реалізації цілей загальної превенції.
Таким чином, правильна кваліфікація має як суто кримінально-правове, так і кримінально-процесуальне, криміналістичне, кримінологічне значення, впливає на весь комплекс питань кримінальної відповідальності.


Задача № 1
Іщенко з метою викрадення запасного колеса в приватному таксі на ходу викинув із автомобіля водія Шустика, в результаті чого останньому були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що не потягли за собою короткочасного розладу здоров'я. Проїхавши 200 метрів, Іщенко викрав із автомобіля запасне колесо вартістю 500 грн.
Дайте правову оцінку діям винного.

Розв'язання:
Іщенко відкрито викрав із автомобіля, власником якого був Шустик, запасне колесо вартістю 500 грн.
Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, своєю чергою, усвідомлює цю обставину. Такими особами можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке вчинюється посягання, очевидці.
У випадку, що розглядається, такою особою є власник таксі Шустик.
При насильницькому грабежі винний не лише докладає певних зусиль для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще й вдається до насильницького впливу на потерпілого. При цьому насильство застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого майна.
Іщенко з метою викрадення запасного колеса у приватному таксі заподіяв водію Шустику легкі тілесні ушкодження, які не потягли за собою короткочасного розладу здоров'я останнього.
Як зазначається у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про злочини проти власності" від 06.11.2009 р. №10, під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого при грабежі, слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння. Такі насильницькі дії, вчинені під час грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК України і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.
Запасне колесо, яким заволодів Іщенко, коштує 500 грн. Таким чином, матеріальна шкода у наданому разі є незначною – менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185 КК України).
Отже, Іщенко вчинив злочин, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 186 КК України, – грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого.
Юридичний аналіз складу злочину:
Об'єкт злочину:
1) родовий: право власності;
2) безпосередній основний – чуже майно.
Предмет злочину – запасне колесо автомобіля.
Потерпілий – водій приватного таксі Шустик (особа, щодо якої вчинене злочинне посягання).
Об'єктивна сторона складу злочину:
Злочин з матеріальним складом.
Діяння – відкрите викрадення чужого майна, поєднане із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого.
Дії – докладання певних фізичних зусиль, щоб заволодіти запасним колесом. Дії Іщенка є активними, суспільно небезпечними, протиправними, винними, усвідомленими, вольовими тощо.
Суспільно небезпечні наслідки – заподіяння Шустику легких тілесних ушкоджень, що не потягли за собою короткочасного розладу здоров'я, й матеріальна шкода у розмірі 500 грн.
Спосіб вчинення злочину – відкрите заволодіння.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла на момент вчинення злочину 14-річного віку.
Суб'єктивна сторона складу злочину характеризується наявністю у Іщенка прямого умислу на протиправне заволодіння запасним колесом приватного таксі й корисливим мотивом. Змістом умислу Іщенка охоплюється усвідомлення того факту, що вчинені ним дії здійснюються в умовах очевидності – вони мають відкритий для потерпілого та інших осіб (перехожих) характер. При цьому винний ігнорує цю обставину.
Злочин некваліфікований: ч. 2 ст. 186 КК України, – грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого.


Задача № 2
Пилипенко, Дронь і Скубій на належному останньому автомобілі "Москвич" заїхали в ліс на полювання. Невдале полювання відмітили випивкою. По дорозі додому Скубій задовольнив прохання Дроня і дозволив йому керувати автомобілем. Дронь не справився з керуванням і наїхав на стовпчик огородження, внаслідок чого всі мисливці дістали легкі тілесні ушкодження.
Кваліфікуйте дії винних.

Розв’язання:
Внаслідок дій Дроня, який керував автомобілем у стані алкогольного сп'яніння, мислівцям було завдано легких тілесних ушкоджень.
Статтею 125 КК України передбачена кримінальна відповідальність за вчинення умисного легкого тілесного ушкодження, проте в діях Дроня умислу немає: в них чітко простежується злочинна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 КК України), тобто Дронь передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховував на їх ненастання.
Чинним КК України відповідальність за завдання необережного легкого тілесного ушкодження не передбачена.
Отже, на мій погляд, у наданому випадку Дронь відповідає за ч. 2 ст. 126 КУпАП – керування транспортним засобом особою, які не мала права керувати цим засобом, що спричинило пошкодження чужого майна, і ч. 1 ст. 130 КУпАП – за керування транспортним засобом в стані сп'яніння.
Скубій також підлягає адміністративній відповідальності – за передачу керування транспортним засобом особі, яка не має права керування, що спричинило пошкодження чужого майна (ч. 2 ст. 126 КУпАП) і за передачу керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані сп'яніння (ч. 1 ст. 130 КУпАП).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. №80732-X в ред. від 12.12.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. №2341-ІІІ в ред. від 19.11.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. №4651-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
5. Про судову практику у справах про злочини проти власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 10. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
6. Герцензон А. А. Квалификация преступлений. – М.: Госюриздат, 1947. – 146 с.
7. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 642 с.
8. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972. – 320 с.
9. Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1984. – 256 с.
10. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
11. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.
12. Научно-методические основы квалификации преступлений: Учеб.-практ. пособие / Отв. ред. М. К. Кислицын. – М.: Изд-во Междунар. ин-та управления, 2001. – 148 с.
13. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком Интер, 1995. – 290 с.