Кр Поняття об'єкта злочину

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"

ЗМІСТ

1. Поняття об'єкта злочину та його основна характеристика 3
2. Крайня необхідність у кримінальному праві України та умови
її правомірності 8
Задача 13
Список використаної літератури 15

1. ПОНЯТТЯ ОБ'ЄКТА ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ОСНОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Об'єктом злочину завжди є те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди.
У науці кримінального права панує погляд, що об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, грунтується й на чинному законодавстві. Проте у статтях КК України зазвичай містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин чи на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини.
Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім та родовим, а й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, що законодавець визнав необхідним охороняти за допомогою кримінальної заборони.
Крім того, загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди утворена), а рухлива (мінлива) система, що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільно небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, що створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).
Отже, об'єктом будь-якого злочину завжди виступають відносини між людьми, що об'єктивно існують у суспільстві, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Ці відносини вельми різноманітні (економічні, соціальні, політичні та ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).
Поряд із об'єктом злочину виділяють його предмет як самостійну ознаку складу злочину. Предмет злочину, що існує поряд з об'єктом, самостійна факультативна ознака складу злочину. Кожний із цих предметів наділений своїми, притаманними лише йому, ознаками, виконує свою соціальну роль, а також має різне правове призначення.
Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.
З цього визначення випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки певні речі, а не будь-які інші цінності. Таке рішення зумовлено тим, що законодавець найчастіше вказує саме на конкретні речі, а точніше, їх ознаки, властивості при описі того чи іншого злочину. Наприклад, відповідальність за ст. 265 КК України, яка передбачає склад незаконного поводження з радіоактивними матеріалами, може наставати лише в тих випадках, коли предметом виступають саме радіоактивні матеріали.
Крім того, предмет злочину – це така ознака складу злочину, яку названо безпосередньо в самому законі. У цьому випадку він є обов'язковою ознакою складу злочину. Наприклад, у ст. 214 КК України зазначено, що предметом цього злочину можуть бути тільки дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння.
Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об'єктами таких злочинів, – дуже різноманітні. Тому визначення усіх видів об'єктів та їх наукова класифікація конче необхідні, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значущості об'єктів, дозволяє виявити їх вплив на розвиток кримінального законодавства та вдосконалення практики його застосування.
У науці кримінального права найбільш поширеною є триступенева класифікація об'єктів "по вертикалі" (загальний, родовий і безпосередній).
Загальний об'єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону чинного закону про кримінальну відповідальність. У цю сукупність входять різні відносини (життя і здоров'я людей, мирне співіснування держав, економічна і політична основа держави, власність і система господарювання та ін.).
Отже, загальний об'єкт охоплює собою різноманітні суспільні відносини, які значною мірою відрізняються за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, визначення ступеня їх суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь та ін.
Під родовим (груповим) об'єктом розуміють об'єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які повинні охоронятися внаслідок цього єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм.
Таким чином, родовий об'єкт являє собою менш високий (усереднений) рівень узагальнення охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.
Значення родового об'єкта злочину полягає, насамперед, у тому, що він дає змогу класифікувати всі злочини та кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме цю його властивість було покладено в основу побудови Особливої частини КК України, що дозволило законодавцеві в цілому правильно об'єднати в межах однієї глави КК України норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини. Наприклад, глава VІ Особливої частини КК України "Злочини проти власності" містить норми, в яких передбачається відповідальність за злочинні посягання на ті суспільні відносини, які покликані забезпечити недоторканність власності.
Найбільш істотне значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, що поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким заподіюється шкода злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину.
Встановлення безпосереднього об'єкта злочину має важливе значення для з'ясування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, правильної його кваліфікації, дозволяє з найбільшою точністю провести розмежування між суміжними злочинами.
У теорії кримінального права широке визнання здобула класифікація безпосередніх об'єктів злочинів "по горизонталі". Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виділяють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той самий злочин одночасно заподіює шкоду кільком суспільним відносинам.
Тобто такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів, з яких законодавець, як правило, виділяє один, найбільш важливий. Такий об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом. Він завжди входить до складу родового об'єкта злочину. Тому з'ясування цього об'єкта дозволяє правильно визначити місце тієї чи іншої кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК України.
Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд з основним об'єктом заподіюється чи створюється загроза заподіяння шкоди. Крім того, таким об'єктом можуть бути лише відносини, поставлені законодавцем під охорону закону або, іншими словами, відносини, визначені як такий об'єкт самим законодавцем.
Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний).
Додатковий обов'язковий об'єкт – це такий об'єкт, що у даному складі злочину шкода заподіюється завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Наприклад, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим – життя або здоров'я людини.
Додатковий факультативний об'єкт – це такий об'єкт, що при здійсненні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім (наприклад, відносини власності та здоров'я громадян при хуліганстві).
Додатковий об'єкт, так само як і основний безпосередній об'єкт, має важливе значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати.


2. КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ТА УМОВИ ЇЇ ПРАВОМІРНОСТІ
Частина 1 ст. 39 КК України встановлює: "Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності".
У частині 2 ст. 39 КК України ексцес крайньої необхідності визначається як навмисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернута.
Таким чином, крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам із метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо вона в певній обстановці не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернута.
Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в певній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.
Стан крайньої необхідності виникає за наявності до того відповідної підстави, що складається з двох елементів:
1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;
2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам.
Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що зумовлюється обстановкою, за якої особа вимушена удатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.
Перший елемент підстави крайньої необхідності – це наявність небезпеки, що може бути зумовлено різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна здатність вражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності.
Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин та ін. Необхідність заподіяння шкоди може бути зумовлено також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), що загрожують загибеллю людей тощо.
Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою убивства).
Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, що діє в стані неосудності, фактичної помилки), внаслідок чого інші особи для усунення виниклої небезпеки змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.
Небезпека повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси).
Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникнула внаслідок повені та загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю).
Крім того, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майна тощо.
Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникнула, або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності.
Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди. Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо).
Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, що склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інших можливостей усунути безпосередню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності.
У стані крайньої необхідності відбувається зіткнення двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а, з іншого, – особа перебуває в такому положенні, за якого єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваному інтересам. Ця особливість, при якій відбувається сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності.
Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності, характеризують:
1) його мету;
2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;
3) характер дій;
4) своєчасність заподіяння шкоди;
5) межі заподіяння шкоди.
У статті 39 КК України зазначено, що дія в стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки", тобто метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки.
У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи.
Вважається, що крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може полягати, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням його особистої свободи тощо. Такі дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань.
Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник, або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.
КК України не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблено, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК України, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута.
Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.
Іншими словами, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожує.
Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) – це навмисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК України).
Особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, часто є в екстремальній ситуації, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч. З ст. 39 КК України встановлює, що "особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці".
ЗАДАЧА
Повертаючись уночі додому, Г. мав йти через яр. Спускаючись туди і побоюючись, що на нього можуть напасти, він розкрив складного ножа. В яру він зустрів О. і П., які йшли з роботи. Зіткнувшись з О., Г. завдав йому ножем удару в груди, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження. Він пояснив свої дії тим, що О. і П. здалися йому грабіжниками, оскільки раніше в цьому місці траплялися такі випадки.
Чи перебував Г. у стані необхідної оборони?

Розв'язання:
Г. не перебував у стані необхідної оборони.
Згідно із частиною 1 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (с. 3 ст. 36 КК України).
Отже, право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Ці умови полягають у такому:
1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:
– прав та інтересів особи, яка захищається;
– прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної");
– суспільних інтересів;
– інтересів держави.
2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК України.
На інтереси громадянина Г. ніхто не посягав. О. і П. просто йшли з роботи назустріч Г. До речі, саме Г. тримав у руці розкритий складний ніж. Це його треба було побоюватися.
3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось.
4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається.
Жодної реальної загрози життю чи інтересам Г. не було. О. і П. лише здалися йому злочинцями.
5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;
6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
Таким чином, очевидно, що Г. перевищив межі необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження (що й вчинив Г.).
Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони, що його вчинив Г., передбачена ст. 124 КК України – умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 04.02.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. №2341 в ред. від 23.11.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Про судову практику у справах про необхідну оборону: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. №1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред.
М.І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2007. – 690 с.
5. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – К.:
Де Юре, 2010. – 870 с.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.