Кр ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-виконавче право"
на тему:
ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і зміст довічного позбавлення волі 6
2. Особливості призначення та застосування покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні 9
Висновки 20
Задача 1 22
Задача 2 24
Список використаної літератури 25

 
ВСТУП

Ще зовсім недавно найбільш суворим видом покарання в українському кримінальному законодавстві була смертна кара, тобто позбавлення злочинця права на життя - найдорожчого, що є у людини. Проте такий підхід суперечить Загальній декларації прав людини, де стверджується, що кожна людина має право на життя. Крім того, і в ст. З Конституції України міститься положення, згідно з яким людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Необхідно нагадати, що при вступі України до Ради Європи вона взяла на себе зобов'язання дотримуватись Конвенції про захист прав та основних свобод людини, поставивши підпис під протоколом № 6 стосовно скасування смертної кари. У статті 1 цього Протоколу, зокрема, міститься положення, відповідно до якого на теренах Європи смертна кара має бути скасована, а жодна людина в державах-членах Ради Європи не може бути засуджена до такого покарання або страчена.
Як член Ради Європи Україна погодилась беззастережно дотримуватись цієї норми та розглядати положення протоколу № 6 як додаткові статті Конвенції про захист прав та основних свобод людини.
Беручи до уваги ці обставини та підтверджуючи у такий спосіб європейській вибір шляху розвитку нашої країни, з метою досягнення більшого єднання з державами-членами Ради Європи 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України скасувала покарання у виді смертної кари та запровадила до системи покарань довічне позбавлення волі.
Стаття 64 КК України (надалі - КК) визначає, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується за умови, якщо суд не знайде підстав для застосування позбавлення волі на певний строк.
Основними міжнародними документами, що визначають правила поводження з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, є Рекомендації ООН стосовно довічного позбавлення волі (1995 р.) і Резолюція (76)-2 "Про поводження з в'язнями, що відбувають тривалий строк ув'язнення", яка була прийнята у 1976 р. Комітетом міністрів Ради Європи, та Рекомендація R (82) 17 "Про тримання під вартою й поводження з небезпечними в'язнями", що була прийнята Комітетом міністрів Ради Європи у 1982 р.
Основна ідея цих документів полягає в тому, щоб із засудженим до довічного позбавлення волі поводитися як з особистістю, поважаючи його людську гідність, і задовольняти його потреби у спілкуванні та соціально корисних контактах із зовнішнім світом.
При характеристиці довічного позбавлення волі достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися: цей новий для вітчизняної практики виконання покарань захід державного примусу наочно демонструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань.
Так, по-перше, не може бути жодних сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими.
По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поважання прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини.
По-третє, зміст даного заходу державного примусу, коли ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі) знаходить свій вираз у максимально можливому ступені, відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, оскільки певним чином відображає співрозмірність злочину та кари.
По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 20 років до того, як у них виникне можливість клопотати про помилування.
По-п'яте, реалізацією принципу законності буде те, що Кримінально-виконавчий кодекс України (надалі - КВК) ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі й зобов'язує всіх суб'єктів виконання-відбування даного покарання дотримуватись вимог законодавства, тобто їх поведінка має відповідати запропонованій законодавчій моделі.
Отже, всім викладеним вище й зумовлена актуальність теми цієї контрольної роботи.


1. ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Термін "довічне ув'язнення" є неоднозначним і має різні значення в різних країнах [17, с. 20].
У деяких з них довічне ув'язнення означає позбавлення волі на все життя з перебуванням у в'язниці до самої смерті. Так це є в багатьох штатах США, де більш 10 тис. ув'язнених присуджені до позбавлення волі на все життя, що залишилося [18, с. 340].
Проте, у більшості країн лише деякі довічні ув'язнені залишаються у в'язниці до своєї смерті. Значна їх частина може розраховувати на звільнення після закінчення певного періоду часу. Після виходу на волю довічні ув'язнені часто живуть під наглядом і можуть бути знову відправлені у в'язницю: іноді на все життя, що залишилося [13, с. 21].
У багатьох країнах довічне ув'язнення автоматично призначається особам, визнаним винними у вчиненні умисного вбивства. Довічне ув'язнення є також максимальним покаранням за ряд інших злочинів, у тому числі неумисне вбивство, збройне пограбування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, підпал, згвалтування, викрадення людей тощо [18, с. 340].
Деякі країни розширили коло злочинів, стосовно яких потенційним покаранням передбачається довічне ув'язнення.
Наприклад, у США багато штатів ввели автоматичне призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі для рецидивістів, які вчиняють тяжкі злочини. Такі закони, що передбачають обов'язкове застосування тієї чи іншої міри покарання, призвели до помітного зростання чисельності ув'язнених у США [18, с. 341].
Втім, багато зарубіжних країн пішли іншим шляхом. Наприклад, в Англії та Уельсу в 1997 р. в закон була внесена поправка, яка дає суддям можливість призначати довічне ув'язнення тим, хто визнаний винним у вчиненні повторного тяжкого насильницького чи сексуального злочину [18, с. 342].
Скасування смертної кари в Східній і Західній Європі призвело до двох головних наслідків для петенціарних систем цих країн [17, с. 20].
По-перше, у багатьох країнах набагато більша кількість злочинців карається наразі довічним позбавленням волі. Ця тенденція особливо помітна в Англії та Уельсу, де ув'язнених, присуджених до довічного ув'язнення, більше, ніж в інших західноєвропейських країнах разом узятих. Якщо 30 років тому в Англії й Уельсу було 730 чоловік, що відбували довічне ув'язнення, наразі їх більш 4500 [18, с. 338].
По-друге, у багатьох країнах довічні ув'язнені відбувають більш тривалі строки позбавлення волі, ніж це було до скасування смертної кари.
У першій половині минулого сторіччя середній строк довічного позбавлення волі в Англії та Уельсу складав 8 років. А середній строк, що провели у в'язниці довічні ув'язнені, які вийшли на волю в 2006 р., подовжився до 14,4 років [18, с. 338].
Хоча термін, проведений у в'язниці довічно засудженими, відрізняється по країнах, загальна характерна риса покарання у виді довічного позбавлення волі полягає в тому, що воно є невизначеним і безстроковим [8, с. 204].
Це означає, що ув'язнені будуть залишатися у в'язниці доти, поки їх не визнають безпечними для виходу на волю. Перевага вироку з невизначеним строком над вироком з фіксованим тривалим строком покарання полягає в тому, що він дозволяє тримати людину у в'язниці понад мінімальний строк, рекомендованого суддею, якщо злочинець все ще вважається таким, що являє собою погрозу для суспільства [14, с. 203].
У багатьох країнах довічним ув'язненим призначається мінімальна кількість років і місяців, яку засуджені повинні відбути у в'язниці як покарання за злочин і як захід, що утримує інших від вчинення злочину. Цей мінімальний строк часто називають "тарифом" [16, с. 170].
Деякі країни, зокрема Канада, прийняли законодавство, що встановлює тарифи для різних злочинів. Канадський Кримінальний кодекс передбачає максимальний тариф у 25 років за умисне убивство. В Японії, Кореї і Південній Америці цей строк складає 10 років [18, с. 339].
Багато країн проводять розходження між двома групами довічних ув'язнених: засуджені за обов'язковим вироком до довічного ув'язнення і засуджені на довічне ув'язнення за дискреційним вироком (на розсуд судді) [18, с. 350].
Якщо особа визнана винною у вчиненні злочину, за яке передбачене обов'язкове довічне ув'язнення, у судді немає вибору, крім як призначити таке покарання. В Англії та Уельсу, Шотландії і Новій Зеландії суди зобов'язані виносити вирок до довічного ув'язнення у всіх випадках умисних убивств [18, с. 338].
В інших країнах, таких як Швеція, суддя не зобов'язаний виносити вирок у виді довічного ув'язнення за умисне вбивство, але може зробити це за своїм розсудом.
У деяких країнах судді мають право призначати дискреційне довічне ув'язнення за такі злочини, як неумисне вбивство, згвалтування, підпал при обтяжуючих обставинах тощо. Часто буває так, що ув'язнені, які відбувають "обов'язковий" довічний строк, повинні відповідати більш твердим критеріям для звільнення порівняно з тими, хто відбуває дискреційне довічне ув'язнення [18, с. 351].
В Англії та Уельсу найбільш досвідчені судді з великим стажем роботи все частіше висловлюються проти принципу винесення обов'язкових вироків до довічного позбавлення волі.
Аргумент проти обов'язкового довічного ув'язнення полягає в тому, що воно не дозволяє проводити грань між різними видами вбивств. Суддя повинний призначити те ж саме покарання тому, хто вбив людину в п'яній бійці, тому, хто вчинив вбивство на побутовій основі при вкрай провокуючих обставинах, і тому, хто скоївв заздалегідь обмірковане вбивство [16, с. 171].
Опоненти обов'язкового довічного ув'язнення вважають, що суддя повинний мати можливість винести вирок відповідно до конкретних обставин кожної справи і призначати довічне ув'язнення лише за найбільш тяжкі злочини.

2. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В УКРАЇНІ

Істотним чинником жорстокості довічного позбавлення волі є невизначеність його терміну, - кількісного аспекту, який, разом з тим, одночасно визначений тривалістю життя засудженого до цього виду покарання. Вірніше, навіть не тривалістю життя, а можливістю досягнення засудженими 65-річного віку, оскільки ч. 2 ст. 64 КК передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб у віці понад 65 років.
Оскільки середня тривалість життя громадян України менше цього строку, то можливість досягнення людиною в неволі зазначеної межі, зазвичай, є суто гіпотетичною. Проте, можна уявити, що хтось із засуджених до довічного позбавлення волі, кого природа не обділила здоров'ям, все ж таки ще існуватиме у віці 65 років. У цьому випадку існують проблеми, які потребують законодавчого вирішення, оскільки хоча довічне позбавлення волі до 65-річних не застосовується, однак і підстав для звільнення таких засуджених закон не передбачає.
Не передбачена й заміна довічного позбавлення волі на більш м'яке покарання навіть у разі, коли засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці доведе своє виправлення (ст. 82 КК).
До речі, те, що ст. 82 КК у цьому разі не може бути застосована, переконливо свідчить, що український законодавець зневірився у можливості виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а це означає, що до персоналу тюрми не висувається вимога виправляти і перевиховувати цих осіб у процесі соціально-педагогічної діяльності [8, с. 206].
Відсутність мети виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, робить неактуальними слова С. Познишева, який вважав, що тюрма є найкращим місцем для морального виправлення ув'язнених [15, с. 75].
Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а, навпаки, до деградації його особи [7, с. 89].
Отже, тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а проте, щоб щонайменші через 15 років перебування за гратами у вбивць, які становлять переважну більшість засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишиться якась дещиця рис людини і вони будуть здатні клопотатися про помилування [14, с. 206].
Отже, для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, але клопотання про помилування згідно з Положенням про порядок здійснення помилування, затвердженим Указом Президента України вія 12.04.2000 р., може бути подано після відбуття засудженим до довічного позбавлення волі не менш як 15 років, та й то прохання про помилування таких засуджених виноситься на розгляд Комісії при Президентові України з питань помилування лише за наявності надзвичайних обставин.
Отже, значно звужується можливість для втілення принципу гуманізму на стадії виконання покарання стосовно засуджених до довічного позбавлення волі порівняно з тим порядком, що існував раніше, коли, наприклад, особи, засуджені за аналогічні злочини до смертної кари, мали змогу клопотатися про помилування протягом семи діб після того, як одержували копію вироку [14, с. 207].
Більш того, матеріали для вирішення питання про помилування таких осіб направлялись Президенту України навіть при відмові засуджених до смертної кари клопотатися про прощення та милосердя.
Необхідно звернути увагу й на те, що якщо раніше, коли виносилися вироки до смертної кари, це покарання теоретично могло бути замінено на позбавлення волі у порядку амністії, то наразі до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається.
Вихід з того глухого кута, в який загнали ситуацію з особами похилого віку, засудженими до довічного позбавлення волі, Верховна Рада України та Президент, необхідно шукати на шляху вдосконалення кримінального й кримінально-виправного законодавства.
Наприклад, в законодавстві Російської Федерації (ч. 2 ст. 57 КК РФ) міститься положення, згідно з яким довічне позбавлення волі не призначається жінкам, а також особам, які вчинили злочини у віці до 18 років, та чоловікам, які досягли на момент винесення судом вироку 65-річного віку [12, с. 408].
Оскільки термін "застосування покарання" передбачає як призначення, так і виконання покарання, то доцільно було б говорити все-таки про те, щоб довічне позбавлення волі взагалі не призначалося певним категоріям осіб, а не про те, що воно не застосовується до тих, хто досяг 65-річного віку.
Запропонований підхід слугуватиме ствердженню такого принципу кримінально-процесуального права, як непохитність вироку, а також і принципу невідворотності виконання покарань, оскільки не породжуватиме додаткових проблем, пов'язаних з пошуком альтернативних заходів, не передбачених законодавством, для адміністрації місць позбавлення волі у разі, коли засуджений до довічного позбавлення волі досягне віку 65 років.
Втім, для того щоб відверто запозичити російський досвід (хоча б щодо довічного позбавлення волі), нашому законодавцю необхідно виявити політичну волю, зважаючи на те, що в українському суспільстві насаджується неприйняття всього російського.
Тому в цьому випадку М. Мельник пропонує піти найпростішим шляхом, доповнивши ст. 64 КК ч. 3 у такій редакції: "У разі досягнення особою, яка відбуває довічне позбавлення волі, 65-річного віку, довічне позбавлення волі замінюється за рішенням суду позбавленням волі на певний строк" [14, с. 203].
Чинний КК передбачає лише один шлях виходу на свободу осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а саме: через застосування до них помилування (ч. 2 ст. 87 КК).
У разі помилування такого засудженого довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк, але не менше 25 років.
В Україні порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі врегульовані главою 22 КВК.
Так, згідно зі ст. 150 КВК засуджені до довічного позбавлення волі мають відбувати покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, причому окремо від інших категорій засуджених, яким Комісією з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Державного департаменту України з питань виконання покарань визначена для відбування покарання колонія максимального рівня безпеки.
На доповнення цієї норми Закону підзаконний нормативний акт - Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань визначають місцем відбування покарання у виді довічного позбавлення волі також ізольовані сектори максимального рівня безпеки, що можуть створюватися в колоніях середнього рівня безпеки, а також слідчі ізолятори.
Хоча загалом на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права й обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені ст. 107 КВК, однак умови відбування довічного позбавлення волі мають свою специфіку, бо вони відрізняються навіть від умов відбування покарання в колонії максимального рівня безпеки інших категорій засуджених.
Так, за ст. 151 КВК проявляється це в тому, що ступінь ізоляції цих осіб як від зовнішнього світу, так і від інших засуджених вищий, оскільки засуджені, які відбувають довічне позбавлення волі, розміщуються в камерах, як правило, по дві особи з урахуванням вимог ст. 92 КВК, наявності жилої площі та психологічної сумісності, що визначається адміністрацією установи.
Це означає, що засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки тримаються окремо від жінок; уперше засуджені до позбавлення волі - окремо від тих, хто раніше відбував покарання у виді позбавлення волі; особи, які раніше працювали в суді, органах юстиції, прокуратури та правоохоронних органах, - окремо від інших засуджених до довічного позбавлення волі; особи, засуджені до довічного позбавлення волі, - окремо від засуджених, яким смертна кара була замінена позбавлення волі на певний строк у порядку помилування.
На прохання засуджених та в інших необхідних випадках із метою захисту цих осіб від можливих посягань на їхнє життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ними нових злочинів або при наявності медичного висновку за мотивованою постановою начальника колонії їх можуть тримати в одиночних камерах.
Засуджені до довічного позбавлення волі мають право:
- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до 50% мінімального розміру заробітної плати;
- одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;
- одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі;
- у вільний час у межах камери відправляти релігійні обряди.
Засуджені до довічного позбавлення волі мають можливість користуватися книгами, журналами й газетами з бібліотеки установи, а також придбаними через торговельну мережу чи переданими від родичів та інших осіб, а також передплатними виданнями.
Вони у вільний від роботи час можуть підвищувати свій загальноосвітній рівень, звертаючись до консультаційних пунктів виправних колоній.
Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань не передбачають можливості демонстрації засудженим до довічного позбавлення волі відео- та кінофільмів, але ці особи можуть користуватися телевізорами, придбаними за рахунок родичів, за наявності можливості розміщення їх у камері (норма жилої площі на одного засудженого - три квадратних метри).
У камері, де відбувають покарання двоє засуджених до довічного позбавлення волі, встановлюються: металеві ліжка, стіл для вживання їжі, лавка на довжину стола, настінна шафа або закрита полиця, вішалка для верхнього одягу, тумбочка, гучномовець, водогінний кран, раковина під умивальник, санвузол та урна для сміття.
Засудженим надається щоденна прогулянка тривалістю одна година. При виведенні засуджених на прогулянку в зимовий період їх забезпечують верхнім одягом. Верхній одяг засуджених до довічного позбавлення волі відрізняється від одягу інших засуджених.
У разі виведення засуджених із камер до них застосовуються наручники. При застосуванні наручників руки засуджений тримає за спиною, а супроводжують його на прогулянку двоє молодших інспекторів служби нагляду та безпеки і кінолог із службовим собакою.
Двері камер, у яких відбувають покарання засуджені до довічного позбавлення волі, в обов'язковому порядку обладнуються механічними та електромеханічними замками спеціального типу, дозвіл на відкриття яких можливо отримати тільки з чергової частини установи.
Молодшим інспекторам, які несуть службу біля засуджених до довічного позбавлення волі, категорично забороняється самостійно відчиняти двері камер, переводити засуджених без дозволу чергового помічника начальника установи з однієї камери до іншої.
Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань на доповнення тих заборон, що встановлені в ст. 107 КВК для осіб, позбавлених волі на певний строк, забороняють засудженим до довічного позбавлення волі встановлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших камерах, затуляти отвір для нагляду за засудженими.
Засуджені до довічного позбавлення волі виводяться на роботу у спеціально обладнані виробничі цехи, які розміщуються в ізольованих приміщеннях, де встановлюються додаткові засоби охорони та забезпечується надійна ізоляція, що унеможливлює контакти цієї категорії засуджених з іншими особами, позбавленими волі.
У разі неможливості працевикористання засуджених до довічного позбавлення волі у таких виробничих цехах вони працюють із додержанням вимог санітарних норм і правил охорони праці у робочих камерах при приміщеннях камерного типу, в яких вони проживають.
На відміну від соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі на певний строк, яка має метою виправлення й ресоціалізацію засуджених, соціально-психологічна робота із засудженими до довічного позбавлення волі спрямована на формування та збереження у них соціально корисних навичок, нейтралізацію негативного впливу умов тривалої ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної поведінки щодо персоналу, інших засуджених та щодо себе, усвідомлення провини за вчинені злочини та розвиток прагнення до відшкодування заподіяної шкоди.
При сумлінній поведінці і ставленні до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі 20% мінімального розміру заробітної плати, тим самим ч. 6 ст. 151 КВК передбачає можливість зміни умови тримання засуджених до довічного позбавлення волі в межах колонії максимального рівня безпеки.
Після фактичного відбуття не менше як двадцяти років покарання засуджений до довічного позбавлення волі матиме можливість подавати Президентові України клопотання про помилування.
Отже, чинний КК України передбачає лише один шлях виходу на свободу осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а саме: через застосування до них помилування по відбутті 20 років тюремного ув'язнення.
У разі помилування такого засудженого довічне позбавлення волі буде замінюватися позбавленням волі на певний строк, але не менше 25 років (ч. 2 ст. 87 КК).
Верхня межа цього більш м'якого покарання Законом не передбачена. Отже, у цьому випадку перед засудженим відкривається доволі далека (але все ж таки) перспектива звільнення від відбування покарання.
Після заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше 25 років до засуджених згідно з їх новим правовим статусом буде можливо, як це виходить за ч. 5 ст. 82 КК, застосування умовно-дострокового звільнення.
Оскільки довічне позбавлення волі застосовується до осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини, то згідно з правилами, що містяться у п. З ч. З ст. 81 КК, умовно-дострокове звільнення до зазначеної категорії осіб може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання.
За нескладними розрахунками цей юридичний факт настане як мінімум після відбуття 18 років і дев'яти місяців, які й становлять три чверті від терміну у двадцять п'ять років.
Отже, особа, що спочатку була засуджена до довічного позбавлення волі, у підсумку зможе сподіватись на звільнення після фактичного відбуття нею у колонії максимального рівня безпеки щонайменше тридцяти восьми років і дев'яти місяців позбавлення волі.
Наразі для створення матеріально-побутових умов засудженим до довічного позбавлення волі адміністрація тюрми має у своєму розпорядженні 106 грн. на місяць (близько 20 доларів США) [14, с. 208].
Для порівняння: у Швеції вартість утримання одного в'язня у закритій тюрмі становить 7500 дол. США на місяць [18, с. 342].
З огляду на те, що перед українською кримінально-виконавчою системою стоїть завдання приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів, цілком зрозуміло, яка глибока прірва розділяє у мови тримання засуджених в Україні і в цивілізованих країнах.
Якщо у розвинених країнах, де умови тримання засуджених відповідають високому рівню життя на волі, індекс жорстокості довічного позбавлення волі зводиться лише до строку цього покарання, у зв'язку з чим деінде вважають за можливе призначити одній і тій же особі декілька довічних позбавлень волі, то в Україні для характеристики довічного позбавлення волі вирішального значення набувають не кількісні, а якісні показники, тобто саме матеріально-побутові умови на суворому режимі у тюрмі, які іноді здатні перетворити жорсткість покарання на жорстокість [14, с. 208].
Це викликано тим, що в умовах багаторічної кризи як каральні елементи все більш рельєфно знаходять свій прояв матеріально-побутові обмеження, яких зазнають засуджені, та скрута, що не передбачена ні кримінальним, ні кримінально-виправним законодавством.
Наприклад, навряд чи можуть засуджені до довічного позбавлення волі плекати надію на те, що у тюрмі вони зможуть повноцінно харчуватися, бо, з одного боку, зважаючи на малорухливий спосіб життя осіб, які тримаються у тюрмі Державний департамент України з питань виконання покарань передбачив для них сумарну енергетичну цінність добового харчування у 2500 кал, що на 500 кал менше, ніж у виправно-трудових колоніях [14, с. 209].
З іншого боку, в умовах значного недофінансування кримінально-виконавчої системи у раціоні харчування засуджених, як правило, відсутні м'ясо, риба, олія, жири та інші продукти, що містять білки.
З урахуванням цієї обставини Державний департамент України з питань виконання покарань рекомендує засудженим харчуватися зеленими дикоростучими рослинами. Проте як виконати ці рекомендації засудженим до довічного позбавлення волі, невідомо.
Немає особливих перспектив і для того, щоб засуджені мали змогу заробити у тюрмі кошти для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, оскільки, наприклад, більшість засуджених через недостатні обсяги виробництва і вимушене безробіття взагалі не працювала [14, с. 208].
Отже, зазначені фактори, що відображують особливості сучасного українського варіанту довічного позбавлення волі, дозволяють душогубам, яким залишено право на життя, наочно переконатися в тому:
1) що їх животіння на суворому режимі у тюрмі підтверджує вислів Ф. Енгельса, що смерть не є раптовим актом, оскільки це вельми тривалий процес;
2) що довічне позбавлення волі дійсно є повноцінним еквівалентом смертній карі [14, с. 210].
На цьому тлі адміністрація тюрми, щоб виключити викликані економічною скрутою та матеріально-побутовими негараздами моменти наруги над особами, засудженими до довічного позбавлення волі, покликана без упередженості втілювати у життя Основні принципи поводження з ув'язненими, затвердженими Резолюцією 45-ї сесії Генеральної Асамблеї 00Н від 14 грудня 1999 р., зокрема, вимогу, щоб за винятком тих обмежень, необхідність яких зумовлена, власне, фактом ув'язнення в тюрмі, всі ув'язнені користувалися правами людини і фундаментальними свободами, що викладені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права і Факультативному протоколі до них, а також іншими правами, викладеними в інших пактах ООН.


ВИСНОВКИ

1. Довічне позбавлення волі - найсуворіший з усіх видів покарань - полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи пожиттєво.
2. Термін "довічне ув'язнення" є неоднозначним і має різні значення в різних країнах. У більшості країн лише деякі довічні ув'язнені залишаються у в'язниці до своєї смерті. Значна їх частина може розраховувати на звільнення після закінчення визначеного періоду часу.
3. Особливі проблеми, з якими зіштовхуються засуджені до довічного ув’язнення, торкаються не лише ув'язнених як особистостей, але і усієї виправної системи. Проведені в межах ООН дослідження свідчать, що ув'язнені, засуджені на довічне позбавлення волі, можуть страждати від психологічних і соціальних проблем, які викликають розрив соціальних зв'язків і несамостійність, що завдає шкоду здоров'ю окремого ув'язненого, а тому і всьому суспільству після його звільнення. Отже, в 1995 р. в межах ООН були розроблені Рекомендації щодо довічного позбавлення волі.
4. Довічне позбавлення волі полягає в передбачених кримінальним законодавством позбавленнях чи обмеженнях прав і свобод засуджених, отже, визначення виду установи виконання покарань, від якого залежить характер правообмежень, і режиму, в якому в концентрованому вигляді і знаходить свій вираз зміст покарання, повинно грунтуватися на нормах КК.
5. Сувора ізоляція засуджених від соціального середовища є головним елементом довічного позбавлення волі. Тримання засуджених, які відбувають тюремне ув'язнення у камерах із жорсткою регламентацією всього укладу життя, позбавляє їх можливості обирати на свій розсуд форму поведінки.
Отже, неминучим супутником фізичної ізоляції засуджених є комплексний стан фрустрації, який викликає тривогу, страх, нудьгу, депресію, усвідомлення своєї приреченості, апатію як результат пасивності та бездіяльності тощо.
6. Зважаючи на вказані наслідки ізоляції засуджених, необхідно виходити з того, що хоча жорстка зарегламентованість поведінки засуджених і обмеженість їх спілкування із зовнішнім світом та з іншими засудженими є основною вимогою режиму довічного позбавлення волі, однак абсолютної ізоляції осіб, позбавлених волі, бути не може, тому що спілкування є однією з обов'язкових умов нормального функціонування психіки людини.
7. Таким чином, адміністрація тюрем покликана без упередженості втілювати у життя Основні принципи поводження з ув'язненими, затвердженими Резолюцією 45-ї сесії Генеральної Асамблеї 00Н від 14 грудня 1999 р., зокрема, вимогу, щоб за винятком тих обмежень, необхідність яких зумовлена фактом ув'язнення в тюрмі, всі ув'язнені користувалися правами людини і фундаментальними свободами, що викладені в Загальній декларації прав людини та інших міжнародних документах.


Практичні завдання
Задача 1
Під час роботи засуджених на будівельному комбінаті виник пожар, який спричинив шкоду в 5000 грн. Було встановлено, що пожар виник від недопалка, що кинув в стружку засуджений Федько. На допиті Федько заявив, що знав про заборону палити в цеху, про можливі наслідки, але думав, що нічого не станеться.
Яке рішення необхідно прийняти стосовно засудженого Федька?
В якому порядку і обсязі має бути відшкодована Федьком матеріальна шкода?

Відповідно до ч. 1 ст. 136 КВК засуджені до позбавлення волі несуть матеріальну відповідальність за заподіяні під час відбування покарання матеріальні збитки державі згідно із законодавством.
У разі заподіяння матеріальних збитків злочином, вчиненим засудженим під час відбування покарання, стягнення збитків провадиться на загальних підставах (ч. 2 ст. 136 КВК).
Згідно із ч. 3 ст. 22 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) збитки (у наданому разі - втрати, яких зазнав будівельний комбінат у зв'язку зі знищенням майна внаслідок пожару, що виник з вини засудженого Федька) відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Як зазначається у ч. 1166 ЦК України, шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК України).
Отже, оскільки Федько вчинив злочин - необережний підпал (ч. 2 ст. 25, ч. 2 ст. 194 КК) - він має повністю відшкодувати розмір збитків, завданих ним будівельному комбінату.
Матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їх заробітку за постановою начальника колонії (ч. 1 ст. 137 КВК).
До винесення постанови має бути встановлений розмір збитків, обставини, за яких їх було завдано, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. В процесі перевірки у нього береться письмове пояснення.
Постанова начальника колонії про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку (ч. 3 ст. 137 КВК).
Відповідно до ч. 4 ст. 137 КВК засуджений може оскаржити постанову начальника колонії вищій посадовій особі. Подача скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.
Вища посадова особа може скасувати постанову про стягнення збитків або зменшити розмір суми, що підлягає стягненню.
Неправильно відраховані суми за заподіяні матеріальні збитки підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.
Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнені за рішенням суду у встановленому законом порядку (ч. 7 ст. 137 КВК).


Задача 2
Вироком суду Василенко був засуджений до 2 років 6 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання в ВТК загального режиму. Через півтора року він був умовно-достроково звільнений і повернувся до попереднього місця проживання. Однак в однокімнатній квартирі, яку він раніше займав за договором житлового найму з житлоуправлінням районної ради народних депутатів, проживала вже інша особа. Василенко став вимагати повернення йому квартири або надання іншої рівноцінної.
Чи підлягає задоволенню вимога Василенка?

Так, вимога Василенка підлягає задоволенню.
Як зазначається у ч. 1 ст. 71 Житлового кодексу України (надалі - ЖКУ) при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Проте у ч. 3 згаданої статті перелічені категорії громадян, жиле приміщення за якими зберігається навіть у тому разі, якщо вони відсутні у ньому понад шість місяців. Серед них - засуджені до позбавлення волі (п. 7 ч. 3 ст. 71 ЖКУ).
Зокрема, у п. 7 ч. 3 ст. 71 ЖКУ встановлено, що у разі засудження особи до позбавлення волі жиле приміщення за нею зберігається протягом усього часу відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени її сім'ї.
Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім'ї засудженої особи, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до відбуття засудженою особою покарання.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Житловий кодекс Української РСР від 30.06.1983 р. № 5464-X в ред. від 01.01.2007 р. //