Кр ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРОБЛЕМА ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу "Кримінально-виконавче право"
на тему:
ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРОБЛЕМА ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Правовий статус засуджених до позбавлення волі в Україні 4
2. Стан дотримання прав ув'язнених в Україні 11
Висновки 18
Список використаної літератури 21

ВСТУП
Основна ідея документів, що містять стандарти поводження із засудженими, полягає в тому, щоб із засудженим до позбавлення волі поводитися як з особистістю, поважаючи його людську гідність, й задовольняти його потреби у спілкуванні та соціально корисних контактах із зовнішнім світом.
Ця й інші ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній декларації прав людини і в міжнародних документах, які містять стандарти поводження із засудженими, повинні максимально враховуватись у національному кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з принципами кримінально-виконавчої діяльності.
Ратифікація Україною ряду міжнародних документів надала можливість імплементувати міжнародні стандарти поводження із засудженими у національне законодавство і, зокрема, у кримінально-виконавче законодавство. Наприклад, у ч. 1 ст. 1 КВК України міститься положення, згідно з яким способом захисту інтересів особи, суспільства і держави як мети кримінально-виконавчого законодавства є "запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими", що цілком відповідає змісту Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання.
У наданій контрольній роботі досліджено, яким є реальний стан дотримання прав засуджених у місцях позбавлення волі в Україні.


1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В УКРАЇНІ
Правовий статус – це юридично закріплене становище особи в державі та суспільстві. У правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу:
1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина;
2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;
3) індивідуальний статус громадянина;
4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством;
5) галузеві правові статуси особи (кримінально-процесуальний та ін.).
Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, своєю чергою, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі тощо).
У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування.
Зокрема, в частині 4 ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі – КВК України) встановлено, що правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
КВК України містить окрему главу "Правовий статус засуджених" (ст. ст. 7-10), що, як і розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині Кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. 8) та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додатково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш детально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.
Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають суб'єктивні права, законні інтереси й обов'язки засуджених.
Зміст суб'єктивного права засудженого до позбавлення волі включає в себе:
1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом;
2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин;
3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.
Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених до позбавлення волі поширюються, як вже зазначалось, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом ІІ Конституції України.
Перелік всіх прав, так само як і їх обмежень, визначити у законодавстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно зі ст. 8 КВК України засуджені, в тому числі засуджені до позбавлення волі, мають право:
– на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;
– на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;
– звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підлягають і не пізніше як у добовий строк надсилаються за належністю;
– давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;
– на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;
– на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.
Засудженим до позбавлення волі гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги вони можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК України встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки.
У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.
Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб.
Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи:
1) ізольоване тримання;
2) переведення в іншу установу виконання покарань.
Законні інтереси засуджених – це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.
Зміст законного інтересу включає три елементи:
1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;
2) можливість клопотати перед посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;
3) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні права, гарантуються державою.
Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:
1) законні інтереси, направлені на отримання заохочення (наприклад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, передбачених ст. 1 30 КВК України, зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);
2) законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);
3) законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. Це, наприклад, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.
Юридичні обов'язки засуджених – це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.
Зміст юридичних обов'язків складають два елементи:
1) необхідність вчинення певних дій;
2) необхідність утримання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні та ін.).
Отже, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зобов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язками є заборони, встановлені у статтях 37, 41, 51,59, 107 КВК України.
В першу чергу засуджені до позбавлення волі повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати податки і збори та ін.
Крім конституційних, основні обов'язки засуджених встановлені у ст. 9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створювати необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань.
Зокрема, засуджені зобов'язані також:
– виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб;
– виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;
– ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;
– з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.
Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без винятку видів кримінальних покарань.
Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність.
2. СТАН ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ'ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ
Згідно з даними, які містяться на сайті Департаменту www.kvs.gov.ua, станом на 01.01.2009 р. в місцях позбавлення волі перебувало 145715 осіб, в тому числі засуджених в 136 установах виконання покарань – 109961 особа, з них 6381 жінок, у виховних колоніях – 1606 осіб (на 296 осіб менше, ніж у 2007 р.), в СІЗО трималося 34148 осіб (у 2007 р. – 32110 особи). Ще 231 особа трималася в ЛТП. За рік чисельність ув'язнених осіб в установах Департаменту зменшилась порівняно в 2007 р. на 3744 особи (2,65%) [11].
З метою привести умови, в яких утримуються ув'язнені, відповідно до міжнародних стандартів у 2006 р. Уряд України схвалив Державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 р.р.
Головні цілі програми:
1) вдосконалення системи організаційно-правового забезпечення функціонування Державної кримінально-виконавчої служби;
2) приведення умов тримання, медико-санітарного і побутового забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з вимогами законодавства;
3) зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів, сприяння діяльності підприємств Державної кримінально-виконавчої служби;
4) оновлення та утримання у належному стані об'єктів інженерного забезпечення, інженерно-технічних засобів охорони та зв'язку.
Департамент вважає, що впровадження заходів, передбачених Програмою, допоможе вдосконалити умови утримання засуджених і затриманих.
У Зауваженнях до Коментарю української сторони щодо заключних спостережень Комітету з питань прав людини, підготовлених громадською організацією "Донецький Меморіал", відмічається, що ця Програма прийнята з порушенням процедури ухвалення, а саме – чимало її заходів мають фінансуватися з місцевих бюджетів, а місцева влада й гадки не має про цю програму, не розглядала її і відповідно коштів на виконання її заходів не планувала й не передбачалп. Ця Програма, як і низка попередніх, не має дієвих механізмів реалізації і великою мірою є декларацією, а не ретельно розробленим та узгодженим з усіма відповідальними сторонами алгоритмом дій. Жодна з попередніх програм, спрямованих на поліпшення ситуації в системі, не виконана навіть наполовину, і звітуватися планами, які де факто потім не виконуються, а не виконаними програмами – це характерна риса звітності Департаменту виконання покарань [12].
Протягом 2008 р. до установ виконання покарань поступило 40702 особи, звільнилося – 41856 осіб, в тому числі 25798 осіб звільнено умовно-достроково. Чисельність довічно ув'язнених осіб зросла за 2008 р. на 75 осіб і склала станом на 01.01.2009 1538 осіб. З них трималися в установах виконання покарань 1292 особи (+22 особи за рік), в СІЗО – 246 осіб (+53 особи за рік) [11].
Відповідно до статті 151 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. За заявою засудженого та в інших випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним нового злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника установи його можуть тримати в одиночній камері.
На осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені ст. 107 КВК України. Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території установи з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу.
Самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються. Для засуджених, які не мають загальної середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти.
Засуджені до довічного позбавлення волі мають право:
– витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в установі, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;
– одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;
– одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі.
Засудженим надається щоденна прогулянка тривалістю одна година. При сумлінній поведінці і ставленні до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі двадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати.
Згідно зі статтею 92 КВК України та п. 24 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту від 25.12.2003 № 275 в ред. від 14.03.2007 р. засуджені до довічного позбавлення волі тримаються ізольовано від інших засуджених.
Для засуджених створено необхідні житлово-побутові умови, вони забезпечуються одягом, натільною білизною та взуттям, а також постільними речами за встановленими нормами.
Разом з тим, "Донецький Меморіал" має свідчення про зовсім інші умови тримання довічно ув'язнених, про брутальне поводження з ними.
У сфері дотримання права на медичне забезпечення в установах кримінально-виконавчої системи протягом 2008 р. помітні зрушення відсутні. З одного боку, департамент докладав певних зусиль до забезпечення медичних послуг засудженим. Разом з тим, у цій сфері залишалось чимало проблем. Уявлення про реальну картину із медичним забезпеченням на підставі інформації скласти важко. Не зменшується кількість хворих на туберкульоз в установах системи, продовжується збільшення чисельності ВІЛ-інфікованих.
Соціальні права засуджених в установах виконання покарань системно порушуються, і ситуація найближчим часом у зв'язку із різким підвищення цін на енергоносії та харчування буде тільки погіршуватись. Низька кваліфікація персоналу може призвести до силового тиску на ув'язнених і до масових заворушень у колоніях. В результаті варто очікувати на зміцнення кримінальної в'язничної субкультури, подальшу корупцію персоналу і масові звільнення молодих співробітників системи.
Фахівці прогнозують, що найближчим часом систему очікує кадровий голод, засуджених – різке погіршення умов утримання, а суспільство – збільшення рецидивної злочинності [12].
Держава зробила все, щоб персонал установ виконання покарань боявся майбутнього, відчував соціальну незахищеність і відсутність перспектив. Байдужість до людей, які працюють в умовах колосального щоденного стресу, призводить, своєю чергою, до їх професійної деформації, тобто байдужості до потреб засуджених і прагматичного егоїзму.
Важливим показником ставлення персоналу до питань дотримання прав людини є їх відповіді під час спеціальних досліджень на питання, які права засуджених на сьогодні недостатньо забезпечені. Не відповіли на це питання 86,5% опитуваних. Ще 11,5% вважає, що "у них і так багато прав". Очевидно, що персонал не виявив позитивного ставлення до проблематики дотримання прав засуджених [12].
Пенітенціарний персонал, який відповідає за сприяння реалізації засудженими своїх прав на освіту, професію, працю та гідну її оплату, охорону здоров'я, не володіє знаннями вимог міжнародних стандартів та правил, спеціалізоване навчання з прав людини не проходить.
Персонал має низьку компетентність та фахову підготовленість, часто не знає та не вміє працювати із засудженими, виявляє здебільшого (як свідчить опитування засуджених та безпосередні спостереження за ставленням персоналу до них під час проведення моніторингу) або формальне, байдуже ставлення до прав, інтересів та потреб засуджених, або просто нехтує ними, або зловживає службовим становищем, проявляючи корупційні дії.
На жаль, персонал установ виконання покарань не вмотивований на якісне виконання службових обов'язків та моральне ставлення до засуджених, їх прав та потреб (це пояснюється і неналежними умовами праці персоналу та її оплатою, повною залежністю від керівної ланки кримінально-виконавчої служби, відсутністю чітких соціальних гарантій та безумовним їх дотриманням з боку керівництва).
Не можна стверджувати, як це постійно декларує керівництво Держдепартаменту з питань виконання покарань, що засуджені, які навчаються у загальноосвітніх закладах при виправних установах, отримують дійсно повну і якісну загальну освіту відповідно до програм загальноосвітніх шкіл Міністерства освіти і науки України.
За відсутності елементарної навчальної бази та спеціалізованих предметних навчальних кабінетів, достатнього переліку сучасної навчальної та художньої літератури, дидактичних, методичних та наочних посібників, не кажучи вже про сучасні методики навчання та володіння ними педагогічними працівниками, якість підготовки вчителів та їх мотивацію до навчання злочинців зі значною педагогічною занедбаністю та кримінальною зараженістю, асоціальною мораллю та поведінкою, різним рівнем розумового розвитку та ступенем навченості не може бути й мови (навіть у виховних колоніях для неповнолітніх) про повноту опанування навчальними планами і програмами загальноосвітніх шкіл, особливо шляхом навчання у вечірніх школах та консультаційних пунктах.
Особливе нарікання у засуджених викликає стан медичного забезпечення та питання охорони здоров'я. Найбільше скарг висловлюється засудженими на низьку кваліфікацію, байдужість медичного персоналу та ігнорування потреб засуджених у медичній допомозі, відсутність необхідних медичних препаратів, неможливість отримати своєчасну та належну медичну допомогу (і це в умовах поширення захворюваності на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, гепатит та інші інфекційні хвороби, не кажучи вже про типові соматичні захворювання).
Основними причинами, які гальмують реалізацію соціально-економічних прав засуджених, на думку фахівців, є:
– недостатнє бюджетне фінансування потреб Державної кримінально-виконавчої служби в охороні здоров'я засуджених, модернізації матеріально-технічної бази виправних установ (виробництва, загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ, медичної частини, комунально-побутової та санітарно-гігієнічної сфери тощо), працевикористання засуджених, їх загальноосвітнього та професійного навчання;
– недостатня відповідність кримінально-виконавчого законодавства та пенітенціарної практики міжнародним стандартам поводження із засудженими та Європейським в'язничним правилам;
– відсутність реальних державних комплексних програм приведення умов тримання засуджених у відповідність із міжнародними нормами;
– низький професіоналізм, байдужість до прав людини, відсутність мотивації та незацікавленість загалом пенітенціарного персоналу на всіх рівнях управління (від керівництва служби, органів та установ виконання покарань до рядових співробітників) у здійсненні кардинальних реформ усіх складових кримінально-виконавчої системи, підготовки компетентних і моральних кадрів;
– підміна реальних дій постійними деклараціями, словами, обіцянками, небажання здійснити об'єктивну та принципову ревізію практичної діяльності та проблем системи і запропонувати державі і суспільству конкретні шляхи і механізми забезпечення реформування служби на засадах безумовного дотримання прав засуджених та сприяння реалізації їх прав та інтересів.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. В Україні зберігається високий рівень порушень прав засуджених. Це часто стосується не стільки умов тримання, скільки поводження персоналу з ув'язненими. Повага до гідності людини досі не стала домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики, а існуюча практика поводження із ув'язненими побудована на суворому вимаганні з боку адміністрації установ беззаперечної покори ув'язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання скарг.
2. Не зменшуються випадки протестів з боку засуджених. Керівництво Департаменту намагається приховати дійсні масштаби протестів в'язнів. Відвертий аналіз причин таких подій відсутній. Результати розслідування надзвичайних подій не оприлюднюються, суспільству іноді подається неправдива інформація про дійсний перебіг подій, заперечуються факти побиття засуджених та брутального поводження. До засуджених, які протестують та скаржаться, застосовуються каральні заходи.
3. Засуджені фактично позбавлені правової допомоги, поодинокі приклади надання безоплатної правової допомоги засудженим з боку громадських організацій не впливають суттєво на загальну ситуацію. В бібліотеках установ бракує правою юридичної літератури, а пропозиції громадських організацій допомогти з літературою нерідко ігноруються.
4. Немає жодних змін у питанні соціального страхування працюючих засуджених, їм не сплачуються внески до Пенсійного фонду.
5. Залишається гострою кадрова проблема пенітенціарних установ. При цьому рівень соціальної захищеності персоналу залишається неприпустимо низьким.
6. Серед в'язничного персоналу поширена корупція, особливо при застосуванні умовно-дострокового звільнення. Дійсні масштаби її оцінити важко. Разом з тим, відсутня дієва та публічна реакція керівництва на випадки корупції.
7. Доступ до інформації щодо дотримання прав засуджених в системі надто обмежений. Триває практика ненадання відповідей або лише часткове надання інформації посадовими особами органів за запитами.
8. Взаємодія з громадськістю, в першу чергу, з неурядовими організаціями, обмежується лише питаннями матеріальної допомоги системі та окремих послуг правового та консультаційного характеру засудженим. Керівництво Департаменту демонструє нездатність до співпраці з правозахисними організаціями, які мають власні погляди на факти та події та висловлюють критичні зауваження щодо керівництва системи, продовжує практику уникнення від співпраці з ними,
Отже, наразі вкрай необхідно:
– змінити пріоритети у нормотворчій діяльності Департаменту, віддаючи перевагу питанням дотримання прав людини перед проблемами технічного функціонування пенітенціарної системи. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини та поваги гідності як осіб, що перебувають в ув'язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись лише словами про це;
– скасувати норми відомчих правових актів, які порушують права людини та/або не відповідають положенням Європейських пенітенціарних правил та не враховують рекомендації Європейського Комітету із запобігання катувань;
– у практичній діяльності установ виконання покарань дотримуватись положень Європейських пенітенціарних правил, особливо у випадках, коли національним законодавством певні позиції не врегульовані;
– розробити й впровадити у співпраці з провідними правозахисними організаціями процедуру (алгоритм) дієвого та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань;
– впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ. Розробити та зробити доступною всім засудженим процедуру реєстрації відправленої кореспонденції. Скасувати фактичну цензуру кореспонденції;
– сприяти створенню в Україні механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 16.02.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р.
№ 1129-ІV в ред. від 16.02.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
4. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-25 в ред. від 10.03.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
5. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затв. наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 р. № 275 в ред. від 14.03.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
6. Кирилюк А. В., Джужа О. М. Пенітенціарна кримінологія та спеціально-попереджувальна діяльність: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 198 с.
7. Кримінально-виконавче право України: Підручник / 3а ред. А. Х. Степанюка. – Xарків: Право, 2005. – 256 с.
8. Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та особлива частини. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 304 с.
9. Пустобаева Ю. А. Историческая обусловленность возникновения и развития института прав и свобод человека и гражданина в Украине // Право і безпека: Наук. журнал. – Харків: НУВС, 2003. – № 21. – С. 35 – 46.
10. Семако Г. С., Гель А. П. Кримінально-виконавче право України: Курс лекций. – К.: МАУП, 2000. – 194 с.
11. http://www.kvs.gov.ua
12. http://www.ukrprіson.org.ua