Кр ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Теоретичні основи кваліфікації злочинів"
на тему:
ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

ПЛАН

1. Принципи кримінально-правової кваліфікації 3
2. Задача № 1 16
2. Задача № 2 19
Список використаної літератури 21
1. ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
Визначаючи поняття принципів кримінально-правової кваліфікації (частиною з яких є принципи кваліфікації злочинів), необхідно назвати їх істотні, необхідні і достатні ознаки.
Насамперед, це системний характер принципів, який відображає те, що принципи кримінально-правової кваліфікації несуперечливі, узгоджені між собою, можливі протиріччя між ними усуваються за допомогою звернення до того принципу, котрий є головним у даній системі.
Наукова обгрунтованість принципів - ознака, яка вказує, що вони відображають об'єктивно існуючі закономірності функціонування права. Принципами можуть визнаватися не будь-які положення, а лише ті, що мають свою основу в інших правових категоріях. Крім того, вказівка на наукову обгрунтованість принципів означає, що вони вільні від ідеологічних установок.
Стабільність, як ознака принципів кримінально-правової кваліфікації, свідчить про те, що відповідні положення витримали перевірку часом, апробовані у ході теоретичних пошуків та у практиці правозастосування. Вони не можуть змінюватися вольовим шляхом.
У визначенні принципів слід відобразити традиційну для позначення саме цієї правової категорії ознаку - це положення найбільш загальні. Отже, принципи - ті ідеї, які поширюються на всі питання кваліфікації, стосуються кваліфікації усіх злочинів. Вони стосовно детальніших правил відіграють роль загального.
Названі вище ознаки характеризують об'єктивні начала у принципах кримінально-правової кваліфікації. Суб'єктивне їх начало позначається через вказівку на те, що це правила, які застосовуються свідомо.
З урахуванням викладених вище положень може бути запропоноване таке формулювання.
Принципи кримінально-правової кваліфікації - це система науково обгрунтованих, стабільних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних правил, на підставі яких здійснюється вибір статті кримінального закону, котра передбачає скоєне діяння, доводиться необхідність застосування саме даної статті і процесуально закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною статтею [8, с. 101].
Зазвичай, кримінально-правова кваліфікація повинна здійснюватися з дотриманням таких принципів:
1) законність;
2) офіційність;
3) об'єктивність;
4) точність;
5) індивідуальність;
6) повнота;
7) вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються;
8) недопустимість подвійного інкримінування;
9) стабільність.
Принцип законності, по суті, пов'язаний із вирішенням усіх питань кримінально-правової кваліфікації. Він справляє визначальний вплив на зміст усіх інших принципів кваліфікації, тому є головним серед них.
Дія цього принципу виявляється, зокрема, у таких положеннях:
- питання кваліфікації злочинів мають однаково вирішуватися на всій території держави, тобто однорідні злочини повинні кваліфікуватися за одними і тими ж статтями кримінального закону незалежно від місця їх вчинення;
- має забезпечуватися однакова правова оцінка діянь усіх однойменних суб'єктів, незалежно від їх соціальних, демографічних та інших ознак;
- законність кваліфікації повинна забезпечуватися у діяльності всіх правоохоронних та судових органів, незалежно від їх рівня;
- фактичною підставою кваліфікації можуть бути лише дані, отримані відповідно до вимог кримінально-процесуального закону. Інформація, одержана без дотримання відповідних положень КПК, у тому числі внаслідок примушування до дачі показань, фальсифікація доказів, не повинна братися до уваги при кваліфікації скоєного;
- при кваліфікації має місце пріоритет диспозиції над санкцією кримінально-правової норми. Це означає, що кваліфікуючи посягання, необхідно виходити з його ознак, закріплених у диспозиції статті Особливої частини, а не з санкції (можливого покарання). Протилежний підхід - вибір покарання до даної особи - свідчить, що працівник правоохоронного органу, який кваліфікує скоєне, ставить себе на місце законодавця;
- не допускається кваліфікація за аналогією, тобто за статтею, яка прямо не передбачає скоєне посягання.
Застосування кримінального закону і його серцевина - кримінально-правова кваліфікація - це вид правозастосовної діяльності, яка є прерогативою держави. Правозастосування є публічною і офіційною діяльністю. Реалізується ж правозастосовна функція держави через створений нею механізм застосування права. Такий механізм стосовно кримінально-правової кваліфікації включає:
1) заздалегідь встановлений і вичерпний перелік органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, визначення компетенції кожного з них;
2) закріплення обов'язковості проведення результатів кримінально-правової кваліфікації;
3) встановлення процесуальної форми, у якій повинна проводитися кримінально-правова кваліфікація.
Таким чином, офіційність кримінально-правової кваліфікації означає її проведення від імені держави, на підставі встановлених нею норм матеріального і процесуального права
Застосування кримінального закону в цілому і кваліфікація, зокрема, здійснюється конкретними працівниками - людьми, котрим властиві суб'єктивні уподобання, настрої, на яких впливає належність до певної соціальної групи, нації, тих чи інших мікроколективів зі своїми установками, цілями, поглядами на допустимі методи боротьби зі злочинністю. Цілком природно постають питання про те, чи справляють такі фактори вплив на кваліфікацію скоєного; якщо справляють, то як його оцінити; у чому полягає такий вплив.
Запорукою об'єктивності кваліфікації є використання у її ході об'єктивно встановлених підстав. Тому при кваліфікації необхідно виходити зі встановлених у процесуальному порядку обставин справи, а не з власних догадок і припущень. Водночас необхідно керуватися кримінальним законом, актами його офіційного тлумачення, а не своєю суб'єктивною оцінкою скоєного та розумінням закону, уявленнями про оцінку вчиненого потерпілим чи іншими особами. На жаль, це нерідко ігнорується на практиці.
Сучасне кримінальне законодавство - складна система. Воно глибоко структуроване. Законодавець намагається якомога точніше відобразити у статтях кримінального закону типові особливості злочинів, врахувати суспільну небезпеку тих чи інших посягань.
Точність кримінального закону має проявлятися і у точності кримінально-правової кваліфікації. Якщо законодавець диференціював відповідальність, відбив у законі своє ставлення до кримінально-правової оцінки певного діяння, то воно повинно бути враховано при застосуванні цього закону. Інакше втрачається сенс законодавчої диференціації кримінально-правових норм. Це означає, що діяння повинно бути кваліфіковане не взагалі за кримінальним законом як злочин, не просто за однією із статей, що охоплює скоєне, а має кваліфікуватися саме за тією статтею, частиною статті, пунктом, яка введена у законодавство для оцінки певних посягань.
Таким чином, точність кримінально-правової кваліфікації полягає у двох аспектах. Перший стосується конкретності кримінально-правової оцінки діяння. Другий - обов'язковості її досягнення.
Конкретність кримінально-правової кваліфікації грунтується на індивідуальній відокремленості кожної з кримінально-правових норм. Законодавство не містить навіть двох повністю співпадаючих між собою статей. Звідси випливає, що конкретність кримінально-правової кваліфікації має проявлятися у низці положень, котрі стосуються:
- вказівки на кримінальний закон, яким передбачене діяння, що кваліфікується;
- посилання на статті Загальної частини;
- посилання на статті Особливої частини.
Точність кваліфікації не буде досягнута, якщо крім конкретної вказівки на статтю Особливої частини кримінального закону не буде здійснене таке ж конкретне посилання на ті нормативно-правові акти, до яких потрібно звертатися для з'ясування змісту кримінально-правової норми. Відсилочна чи бланкетна диспозиція статті кримінального закону, субсидіарне застосування норм інших галузей права передбачають, що при кримінально-правовій кваліфікації буде не просто названий відповідний нормативно-правовий акт, але й вказані відповідні статті, пункти, параграфи.
Точність кваліфікації - самостійна цінність. Саме з точністю пов'язується її правильність і законність. Адже неточну кваліфікацію - таку, коли скоєне кваліфіковане не за тією статтею або частиною, пунктом статті чи коли не вказаний структурний елемент статті, який передбачає саме дане діяння, за жодних умов не можна вважати правильною. Навіть визначення статті Особливої частини без конкретизації її частини, пункту, без необхідних посилань на статті Загальної частини, без точної вказівки того, статті якого саме кримінального закону застосовуються, нічого не дає для кримінально-правової оцінки діяння.
Кожне діяння, яке підлягає кваліфікації, своєрідне, неповторне, кваліфікації характеризується лише йому притаманними ознаками. Тому його кримінально-правова оцінка повинна здійснюватися у кожному випадку окремо, індивідуально.
Індивідуальність кваліфікації має різноманітні прояви.
По-перше, вона стосується оцінки кожного злочину окремо, самостійно.
По-друге, індивідуальність кваліфікації означає, що кримінально-правова оцінка діяння кожної особи стосується лише її самої. Тобто кваліфікація має персональний характер.
По-третє, кримінально-правова кваліфікація здійснюється відповідною посадовою особою одноосібно, навіть коли вона виступає від імені чи у складі колегіального органу.
Немає і не може існувати двох абсолютно однакових, співпадаючих за усіма ознаками діянь. Кожне з них своєрідне, відрізняється від інших за часом і місцем вчинення, суб'єктами, іншими індивідуальними особливостями. Тому й кримінально-правова кваліфікація, що полягає у вичлененні з усіх встановлених ознак діяння тих типових, з якими чинний закон пов'язує правові наслідки, проводиться стосовно кожного діяння окремо.
Це означає, що кожне діяння повинно отримати самостійну кримінально-правову оцінку. При цьому мають враховуватися лише індивідуальні ознаки, притаманні даному діянню. Тобто в момент кваліфікації необхідно абстрагуватися від всіх інших явищ, процесів, які хоча й пов'язані з кваліфікованим діянням, але є зовнішніми стосовно нього.
Разом з тим загальний зв'язок і взаємозалежність всіх явищ об'єктивної дійсності вимагає у кінцевому підсумку враховувати при кваліфікації не лише ознаки даного діяння, а й інші діяння. Самостійність кваліфікації діяння виявляться дещо обмежено. Обмежує її сам законодавець, пов'язуючи у ряді випадків відповідальність за діяння, яке кваліфікується, з іншими актами поведінки цієї ж особи. Так, при кваліфікації за статтями про злочини, ознакою яких є адміністративна чи дисциплінарна преюдиція, враховуються факт вчинення відповідних проступків та накладення за них стягнень. Якщо у диспозиції статті Особливої частини встановлена повторність злочину або рецидив, то кваліфікація передбачає врахування факту попереднього вчинення злочину чи ще й засудження за нього.
Кримінально-процесуальне законодавство підкреслює, що питання кваліфікації вирішуються окремо щодо кожного з обвинувачених (ст. 242 КПК України). Особливе значення це положення має при кваліфікації злочинів, у вчиненні яких брали участь декілька осіб.
Законодавство України не визнає суб'єктами злочину юридичних осіб чи інші види колективних суб'єктів. При вчиненні злочину в співучасті кваліфікації підлягає діяння окремих співучасників, а не спільне посягання. Якщо при встановленні умов кримінальної відповідальності враховується, що злочин вчиняється групою осіб, групою осіб, які діють за попередньою змовою, організованою групою, злочинною організацією, то кримінально-правовій кваліфікації підлягає діяння особи, скоєне при відповідній формі співучасті.
Кваліфікація - це логічний процес, діяльність, яка відбувається у свідомості конкретної особи. Жодне стороннє втручання у таку діяльність здійснюватися не може. Отже, кримінально-правова кваліфікація - результат індивідуального сприйняття фактів, оцінки закону, співставлення фактичних і юридичних ознак діяння.
Навіть тоді, коли кримінально-правова кваліфікація проводиться у складі колегіального органу - суду, її результат виступає не як плід колективної думки, а як сума оцінок, даних окремими суддями. Підтвердженням цього є те, що рішення суду постановляється більшістю голосів, суддя, який не погоджується з правовою позицією колег, має право на фіксацію своєї окремої думки.
Індивідуальність кваліфікації законом розглядається як гарантія її законності.
Під повнотою кваліфікації розуміються її закінченість та вичерпність.
Кваліфікація, насамперед, буде повною, якщо кримінально-правову оцінку отримали всі діяння, вчинені особою. Необхідність проводити кримінально-правову оцінку всіх значущих, з точки зору кримінального закону, діянь випливає з кримінально-правового принципу невідворотності відповідальності, принципу офіційності кваліфікації, процесуального принципу забезпечення всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи.
Якщо певні обставини вже виявлені, встановлені, то у ході досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи вони не повинні бути залишені без уваги. Кожна з них повинна одержати кримінально-правову оцінку - або визнана такою, що не має кримінально-правового значення, або ж віднесена до тих, які є підставою для визнання діяння злочином чи навпаки, правомірним вчинком.
Повнота кваліфікації передбачає, що при її здійсненні використані всі чинні правові норми. Кваліфікація з врахуванням усіх кримінально-правових норм означає, що вибір тих, які мають бути застосовані у даному випадку, проводиться з врахуванням правил про конкуренцію статей нормативно-правових актів, колізію між ними, дію кримінального закону в часі.
Повнота врахування норм означає також, що належить керуватися усіма структурними елементами кожної норми - її гіпотезою, диспозицією та санкцією. Вони становлять нерозривне ціле, складають єдину норму.
Нарешті, повнота кваліфікації передбачає, що вона досягла того ступеня досконалості, коли вже не може бути доповнена, уточнена, змінена. Це досягається при її проведенні з використанням всіх існуючих і таких, що належать до даного випадку, правил кримінально-правової оцінки діяння як писаних, так і неписаних, як загальних, так і тих, що стосуються окремих видів злочинної діяльності чи окремих злочинів.
У цілому можна твердити, що при кримінально-правовій оцінці діяння мають застосовуватися всі правила кваліфікації, які є формально обов'язковими, логічно несуперечливими, становлять собою елемент системи відповідних положень і не випадають з неї.
Чинне кримінальне законодавство не дозволяє однозначно кваліфікувати цілий ряд типових ситуацій. Це, наприклад, готування чи замах на злочин при неконкретизованому умислі, помилка у наявності кваліфікуючих ознак злочину тощо. Теоретично можливі варіанти кваліфікації, які є більш сприятливими для обвинуваченого, підсудного чи, навпаки.
У теорії кримінального права давно обгрунтовується, що будь-які сумніви при тлумаченні закону, його застосуванні повинні вирішуватися на користь підсудного.
Стосовно вирішення аналогічного питання - при сумніві у оцінці доказів - у кримінально-процесуальному праві існує визнане теорією та закріплене у одній із постанов Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судовий вирок" (1969 р.) положення, що сумніви трактуються на користь обвинуваченого. Міжнародно-правові пакти про права людини, практика їх застосування також виходять з позиції, згідно з якою недоліки у законодавстві, сумнівні положення не можуть погіршувати становище людини. Конституція України у ч. З ст. 62 прямо вказує: усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
В основі правила про тлумачення нездоланних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного знаходиться право на захист, воно зобов'язує докласти всіх зусиль для того, щоб спростувати ці сумніви.
Це правило у повному ступені повинне поширюватися й на вирішення питань кримінально-правової кваліфікації. Перш за все, воно відповідає наведеним вище загальноправовим принципам, відповідно до яких незрозумілість закону, його недоліки, будь-які недопрацювання відповідних державних органів не повинні погіршувати становище громадянина.
Крім того, відомо, що право на притягнення до кримінальної відповідальності, на офіційну кримінально-правову кваліфікацію дій особи - це прерогатива держави. Воно реалізується на підставі встановленого цією ж державою закону. У разі ж нечіткості закону виникає колізія між інтересами держави та громадянина, дії якого кваліфікуються. У силу загальновизнаного в сучасному праві пріоритету прав громадянина - індивідуальних прав над правами держави і суспільства, питання кваліфікації повинні вирішуватися на користь особи, дії якої кваліфікуються.
Нарешті, принцип, відповідно до якого спірні питання кримінально-правової кваліфікації мають вирішуватися на користь громадянина, випливають також з презумпції невинуватості. Вона передбачає, що обов'язок доведення вини, а, отже, того, що особа повинна нести відповідальність за певною кримінально-правовою нормою, покладається на державу. Якщо ж уповноважені державою органи однозначно не довели, що необхідно застосовувати чітко визначену кримінально-правову норму, то застосовуватися має більш сприятлива для особи норма (звісно, якщо її застосування належно обгрунтовано).
Конституція України закріпила загальноправовий принцип non bіs іn іdem, передбачивши у ч. 1 ст. 61, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
У теорії кримінального права це положення часто поширюють лише на випадки, коли громадянин держави вчинив злочин за кордоном, поніс там покарання і знову опинився в Україні. Його не можна знову притягати до відповідальності, хоча б і здавалося, що зазнане ним покарання надто м'яке і не відповідає вітчизняним законам.
Стосовно кваліфікації цей принцип означає:
1) посягання не може кваліфікуватися за статтею Особливої частини кримінального законодавства, якщо інша стаття з числа інкримінованих цій же особі повністю охоплює скоєне;
2) діяння, що отримало правову оцінку як адміністративний проступок, не може одночасно виступати як ознака злочину.
На вказаному принципі базується ряд правил кваліфікації злочинів.
Ще один аспект проблеми недопустимості подвійного інкримінування пов'язаний з врахуванням при кваліфікації діянь, які є частиною адміністративного проступку чи іншого правопорушення і вже отримали відповідну правову оцінку.
З принципу недопустимості подвійного інкримінування випливає, що коли певні діяння вже враховані як ознака іншого правопорушення, то вони одночасно не повинні враховуватися як ознака злочину. Адже їх правові наслідки погашені фактом накладення адміністративного стягнення. Подвійне врахування одних і тих же дій як складових і адміністративного проступку, за котрий вже накладено стягнення, і злочину означає: за одні й ті ж дії особа двічі несе юридичну відповідальність. Причому тут немає кумуляції правопорушень різних видів - коли однією дією вчиняється, наприклад, злочин і цивільний делікт, а є одне правопорушення, яке складається з декількох діянь.
Тому є підстави вважати, що при кримінально-правовій кваліфікації неприпустимо враховувати діяння, за які особа законно піддана іншим видам юридичної відповідальності, оскільки це означає порушення загальноправового принципу про недопустимість подвійної відповідальності.
Як уже зазначалося, існує презумпція правильності кримінально-правової кваліфікації. Вона базується на припущенні, що всі особи, які здійснюють кримінально-правову оцінку діяння, виконують свої повноваження сумлінно, мають належний рівень фахової підготовки, злагоджено діє вся система відповідних органів, існує і дотримується процесуальний порядок кваліфікації тощо. Тому кваліфікація, виражена у процесуальних документах, які набрали чинності, вважається правильною до того часу, поки відповідний документ не буде змінений чи не скасований в установленому законом порядку.
Відповідно, правильна кваліфікація має бути стабільною, тобто не може змінюватися довільно і надто легко.
Водночас стабільність кваліфікації не означає її абсолютну незмінність. За наявності відповідних підстав, з дотриманням встановленого процесуального порядку вона може бути уточнена, змінена.
Стабільність кваліфікації "підтримується" її динамізмом, хоча на перший погляд це виглядає парадоксально. Проте саме можливість зміни раніше проведеної кваліфікації по мірі руху кримінальної справи робить кримінально-правову оцінку діяння все більш обгрунтованою і авторитетною. Якщо на початкових стадіях процесу (при порушенні кримінальної справи, пред'явленні обвинувачення) стабільність кваліфікації є відносною, то ближче до його завершення - наближається до абсолютної.
Стабільність кваліфікації є гарантією прав учасників процесу. Можливість зміни кваліфікації лише за наявності належних підстав, необхідність мотивування такого рішення робить більш стійким процесуальне становище як обвинуваченого, так і потерпілого, цивільного позивача.
Стабільність кваліфікації сприяє підвищенню авторитету осіб, уповноважених на її здійснення. Підтвердження на наступних стадіях процесу правильності проведеної кримінально-правової оцінки свідчить про належний рівень роботи, дотримання законності особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею. І, навпаки, зміни у кваліфікації - це, як правило, свідчення браку в роботі. Тому посадові особи, які здійснюють кваліфікацію, прагнуть, щоб вона залишалася незмінною.

Задача № 1
Гр. Аніщенко, знаючи, що 15-річна школярка вела аморальний образ життя, демонстрував їй порнографічні зображення, а через кілька днів з її згоди вступив з нею в статеві зносини. Мати неповнолітньої пропонувала гр. Аніщенку одружитися з її дочкою, дізнавшись про скоєне, але гр. Аніщенко відмовився, пояснивши, що в шлюб вступають з 17 років, і до вступу з ним у статеві відносини, вона вже була з іншими чоловіками.

Розв'язання:

Дії Аніщенка кваліфікуються за ч. 1 ст. 156 КК України - розбещення неповнолітніх.
Розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України) полягає у вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку.
Розпусні дії мають сексуальний характер і спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту у потерпілої особи. Вони, проте, не можуть полягати в природних або неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлено в ст. ст. 152, 154 і 155 КК України.
За своїми зовнішніми ознаками розпусні дії можуть бути як фізичними, так і інтелектуальними (наприклад, проведення цинічних розмов із потерпілим на сексуальні теми, ознайомлення з порнографічними зображеннями, відеофільмами тощо).
Аніщенко демонстрував 15-річній школярці порнографічні зображення.
Потерпілими від цього злочину є особи чоловічої або жіночої статі, які не досягли 16-річного віку.
Відповідальність за ст. 156 КК України не виключається і при згоді потерпілої особи на вчинення розпусних дій із нею. Не має також значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, чи ні.
З суб'єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.
Суб'єктом злочину є особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 16-річного віку.
Покарання за злочин: арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років.
Що стосується кваліфікації як злочину статевих зносин Аніщенка з дівчиною, то тут треба зауважити таке.
Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК України), полягають у добровільних природних статевих зносинах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не досягла статевої зрілості. Такі статеві зносини можуть мати місце і внаслідок фактичного шлюбу.
Добровільним визнаються такі статеві зносини, які вчинені без застосування фізичного насильства, погроз його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Добровільність статевих зносин повинна визначатися в кожному випадку тим, чи могла потерпіла особа внаслідок свого віку і розвитку або психічного стану розуміти характер і значення дій, що вчиняються над нею.
Статеві відносини між Аніщенком і 15-річною дівчиною були добровільними.
Проте потерпілими від цього злочину є підлітки як чоловічої, так і (у більшості) жіночої статі, які не досягли статевої зрілості. Такими завжди вважаються особи, які не досягли 14-ти років. Питання про досягнення статевої зрілості потерпілої у віці від 14-ти до 17-ти років вирішується за допомогою експертизи. Школярка, з якою Аніщенко вступив у статеві зносини, вела аморальний образ життя .
Отже, вступ у добровільний статевий зв'язок із цією дівчиною, кримінально не карається.

Задача № 2

Ільєнко позичив 2 тисячі гривень підприємцю Куньову, оформивши угоду займу відповідно до чинного законодавства.
В установлений термін Куньов гроші не повернув. Неодноразові нагадування повернути борг Куньов ігнорував, говорив, що ці гроші вклав у справу. Зневірившись у такий спосіб повернути свої гроші і бажаючи їх отримати, Ільєнко попередив Куньова, що в разі неповернення грошей через три дні він його вб'є.

Розв'язання:

Дії Ільєнка слід кваліфікувати як погрозу вбивством (ст. 129 КК України).
Погрожуючи посягнути на життя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.
З об'єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство необхідно розуміти виявлений зовні намір позбавити іншу людину життя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо).
Ільєнко на словах попередив Куньова, що в разі неповернення грошей через три дні він його вб'є.
Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. Реальність її встановлюється судом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин справи. При цьому необхідно враховувати як суб'єктивний (сприйняття потерпілим), так і об'єктивний (спосіб та інтенсивність вираження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії.
Безумовно, погроза з боку Ільєнка була сприйнята Куньовим як реальна, оскільки він заборгував останньому гроші, я не повертав навіть після неодноразового нагадування Ільєнка про це.
Погроза має бути звернена до конкретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб.
Ільєнко висловів погрозу безпосередньо Куньову.
Злочин вважається закінченим із моменту, коли погрозу було доведено до відома потерпілого.
Отже, злочин, який вчинив Ільєнко, є закінченим.
Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, - прямий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися її виконання.
Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.
У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спрямовані на його здійснення, відповідальність настає за приготування до вбивства чи замах на нього.
Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 не застосовується.
Покарання за злочин: арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada/gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. №2341-ІІІ в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. - 2-е вид. - К.: Атіка, 2002. - 642 с.
4. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2007. - 690 с.
5. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. - К.: Де Юре, 2006. - 870 с.
6. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юрид. лит., 1972. - 320 с.
7. Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. - М.: Юрид. лит., 1984. - 256 с.
8. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 704 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: Атіка, 2005. - 1064 с.
10. Научно-методические основы квалификации преступлений: Учеб.-практ. пособие / Отв. ред. М. К. Кислицын. - М.: Изд-во Междунар. ин-та управления, 2001. - 148 с.