Кр Рецидивна злочинність

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Кримінально-виконавче право"

ПЛАН

Вступ 3
1. Рецидивна злочинність та ефективність покарання у виді позбавлення волі 4
2. Реалізація принципу рівноправності засуджених до позбавлення волі в кримінально-виконавчому законодавстві України 8
Висновки 12
Задача 14
Список використаних джерел 17

ВСТУП
Рецидивна злочинність є складним кримінологічним і правовим явищем, яке турбує науковців, працівників правоохоронних органів і суду, суспільство.
Результати діяльності пенітенціарних установ свідчать про їх низьку ефективність щодо виправлення й перевиховання засуджених. В той же час від діяльності лише правоохоронних органів і суду вирішення піднятих проблем не залежать. Їх розв'язання можливе лише при комплексному підході з боку дослідників, державних, правоохоронних, судових, громадських та інших інституцій, а також відповідному фінансуванні запобіжних й інших заходів.
Отже, у першому розділі контрольної роботи розглядається рецидивна злочинність та ефективність покарання у виді позбавлення волі.
У другому розділі мова йде про реалізацію принципу рівноправності засуджених до позбавлення волі в кримінально-виконавчому законодавстві України.
Основна ідея документів, що містять стандарти поводження із засудженими, полягає в тому, щоб із засудженим до позбавлення волі поводитися як з рівноправною особистістю, поважаючи його людську гідність, й задовольняти його потреби у спілкуванні та соціально корисних контактах із зовнішнім світом.
Ця й інші ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній декларації прав людини і в міжнародних документах, які містять стандарти поводження із засудженими, повинні максимально враховуватись у національному кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з принципами кримінально-виконавчої діяльності.

1. РЕЦИДИВНА ЗЛОЧИННІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
Дослідники звертають увагу на низький рівень запобігання злочинів працівниками оперативних й інших підрозділів ОВС, правоохоронних, державних, пенітенціарних та інших органів стосовно осіб раніше засуджених за злочини, кримінальна активність яких за останні роки зросла. За даними кримінально-правової статистики, рівень рецидиву склав: у 2000 р. майже 80 тис., у 2001 р. – понад 70 тис., у 2005 р. – майже 74 тис., у 2006 р. – понад 68 тис., у 2007 р. – більше 74 тис., а за останні роки він залишався на такому ж рівні [10, с. 4].
За визначенням Б.І. Бараненка, рівень рецидиву у 2010 р. по тяжких і особливо тяжких злочинах склав 31,9%, що значно перевищує цей показник попередніх п'яти років. Занепокоєння викликають окремі показники рецидиву: бандитизму – 45%, умисних вбивств – 31,7% (у тому числі двох і більше осіб – 45,3%), що звертає увагу на наявні проблеми в питаннях удосконалення і підвищення ефективності цього напряму оперативно-розшукової і службової діяльності ОВС, інших правоохоронних органів, пенітенціарної системи та державних, громадських інституцій в державі [5, с. 8].
Кримінологічне поняття рецидивної злочинності, як однієї із форм прояву сукупності вчинюваних злочинів, є похідним від кримінально-правового поняття "рецидив" ("рецидивний злочин"), яке в свою чергу зазначає вчинення злочину рецидивістом, тобто особою, яка володіє певними ознаками що відрізняють її від інших осіб, що вчиняють злочин вперше.
Кримінологічна та оперативно-розшукова характеристика рецидивної злочинності свідчать, що особа рецидивіста і вчинені ним злочини мають ряд особливостей, що дозволяє виділити її із загальної злочинності та розглядати як самостійне соціальне явище, для запобігання й боротьби з яким необхідно застосування специфічних заходів [6, с. 102].
Проте посилення покарання тих, хто вчинив злочин після засудження та відбуття покарання, при рівних інших умовах, навряд чи мсжна вважати справедливим.
Відповідне посилення відповідальності за рецидив може бути виправдане лише за умови, що і попередній, і наступний злочини за своїм характером є однією і тією ж злочинною діяльністю та відображають стійку антисоціальну спрямованість особи.
Тому слід погодитись, що закон і суд при визначенні міри відповідальності рецидивіста повинні виходити не з "голого" факту повторення злочину, а з наявності злочинної діяльності як такої, що здійснюється шляхом умисних, передбачених кримінальним законом дій, тією чи іншою мірою пов'язаних між собою спонуканнями даного суб'єкта [6, c. 103].
Тимчасово досягти мети спеціальної превенції можна за допомогою призначення покарання у виді позбавлення волі. Держава на період виконання покарання намагається захистити суспільство від злочинних посягань. На перший погляд, це є ефективним заходом у боротьбі зі злочинністю. Утім, ця ефективність має тимчасовий характер, а кінцева мета не завжди досягається, оскільки сутність спеціальної превенції полягає в досягненні результату, що постійно триває.
Добре, коли за період виконання покарання засуджена особа виправляється, погано, коли ця мета не досягається, і особа продовжує вчиняти злочини. Проте набагато гірше, коли відбування покарання робить людину більш небезпечною для суспільства, ніж до засудження, тобто досягається антимета. Необхідно чітко розуміти, що, вигравши битву (тимчасово ізолювавши злочинця), держава може програти війну, і особа, "зіпсована" покаранням, після звільнення буде довгостроково вчиняти все нові й нові та жорстокіші злочини [6, c. 104].
Примусовість кримінально-правової норми полягає не так у тому, що за будь-який злочин неминуче має бути застосоване покарання, як у тому, що кримінальна санкція містить погрозу в настанні небажаних наслідків для осіб, які вчинили злочин.
Проте без дієздатної системи державного примусу санкції неефективні, а ослаблення сили правоохоронних органів (нестача кадрів, недостатній рівень матеріально-технічного забезпечення, відсутність професіоналізму в деяких співробітників тощо) призводить до збільшення кількості злочинів за рахунок активізації осіб, яких стримує загроза відповідальності, тому загальнопревентивне значення кримінального закону багато в чому залежить від діяльності правозастосовчих органів.
Більшість злочинців практично впевнені у своїй безкарності. Звичайно, це негативно позначається на процесі запобігання злочинам. Запобіжний вплив норм кримінального права буде підвищуватися тією мірою, якою населення буде все більше переконуватися, що вони дійсно застосовуються в судовій практиці і винні засуджуються до справедливих мір кримінального покарання [12].
Вивчення генези запобігання й припинення рецидивної злочинності у законодавстві України та окремі аспекти їх удосконалення дозволяють стверджувати про доцільність комплексного підходу до цієї проблеми.
Комплексними заходами запобігання і боротьби з рецидивною злочинністю є заснована на законі й підзаконних актах цілісна система соціально-економічних, ідеологічних, культурно-виховних, правових і організаційно-управлінських заходів, які об'єднують зусилля законотворчих, правоохоронних органів та органів державного управління, керівників підприємств, установ і організацій усіх форм власності, громадських організацій та окремих громадян які забезпечують виховний, профілактичний, адміністративний, кримінально-правовий, кримінально-процесуальний і пенітенціарний вплив на рецидивістів що здійснюється з метою запобігання і викорінення рецидивної злочинності. Комплексність заходів в дослідженому напрямі вирішується на загальнодержавному, відомчому і внутрішньовідомчому рівнях управління.
Однією з умов підвищення ефективності кримінального покарання є реформа існуючої кримінально-виконавчої системи.
Утім, дотепер не встановлено механізму превентивної діяльності та відповідальних за її проведення. Тому потребує ініціювання схвалення Програми профілактики злочинності у сучасних умовах, в якій поставлені перед правоохоронними органами і пенітенціарними установами основні завдання із запобігання рецидивній злочинності. Насамперед, це:
– профілактика загально-кримінального рецидиву;
– запобігання таких, що плануються, і припинення підготовлюваних злочинів раніше засудженими особами, а також їх розкриття;
– розслідування злочинів і притягнення винних до відповідальності;
– розшук рецидивістів, що ухиляються від слідства і суду;
– забезпечення виконання покарань;
– виправлення, перевиховання засуджених. Тут можна виділити три основних напрями:
– залучати раніше засуджених до трудового чесного життя;
– припиняти їх злочинну діяльність та забезпечувати до них покарання;
– виконувати покарання, виправлення, перевиховання засуджених.


2. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ РІВНОПРАВНОСТІ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
Кримінально-виконавче законодавство характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами.
За статтею 5 КВК України кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.
Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань.
Принципи кримінально-виконавчого законодавства відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано.
Принципи кримінально-виконавчого законодавства відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:
– у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання;
– у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;
– у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують права й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених;
– в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства;
– у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.
Принцип рівноправності засуджених в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так і регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими.
Згідно із Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.
Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання.
Принцип рівноправності надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.
Принцип рівноправності поєднується із принципом справедливості у кримінально-виконавчому праві, який грунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості.
Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.
Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.
Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності.
Проте реально існують причини, які гальмують реалізацію зазначених прав засуджених. На думку фахівців, це:
– недостатнє бюджетне фінансування потреб Державної кримінально-виконавчої служби в охороні здоров'я засуджених, модернізації матеріально-технічної бази виправних установ (виробництва, загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ, медичної частини, комунально-побутової та санітарно-гігієнічної сфери тощо), працевикористання засуджених, їх загальноосвітнього та професійного навчання;
– недостатня відповідність кримінально-виконавчого законодавства та пенітенціарної практики міжнародним стандартам поводження із засудженими та Європейським в'язничним правилам;
– відсутність реальних державних комплексних програм приведення умов тримання засуджених у відповідність із міжнародними нормами;
– низький професіоналізм, байдужість до прав людини, відсутність мотивації та незацікавленість загалом пенітенціарного персоналу на всіх рівнях управління (від керівництва служби, органів та установ виконання покарань до рядових співробітників) у здійсненні кардинальних реформ усіх складових кримінально-виконавчої системи, підготовки компетентних і моральних кадрів;
– підміна реальних дій постійними деклараціями, словами, обіцянками, небажання здійснити об'єктивну та принципову ревізію практичної діяльності та проблем системи і запропонувати державі і суспільству конкретні шляхи і механізми забезпечення реформування служби на засадах безумовного дотримання прав засуджених та сприяння реалізації їх прав та інтересів.


ВИСНОВКИ
1. Кримінологічна та оперативно-розшукова характеристика рецидивної злочинності свідчать, що особа рецидивіста і вчинені ним злочини мають ряд особливостей, що дозволяє виділити її із загальної злочинності та розглядати як самостійне соціальне явище, для запобігання й боротьби з яким необхідно застосування специфічних заходів.
2. Посилення покарання тих, хто вчинив злочин після засудження та відбуття покарання, при рівних інших умовах, навряд чи можна вважати справедливим. Відповідне посилення відповідальності за рецидив може бути виправдане лише за умови, що і попередній, і наступний злочини за своїм характером є однією і тією ж злочинною діяльністю та відображають стійку антисоціальну спрямованість особи.
3. Закон і суд при визначенні міри відповідальності рецидивіста повинні виходити не з "голого" факту повторення злочину, а з наявності злочинної діяльності як такої, що здійснюється шляхом умисних, передбачених кримінальним законом дій, тією чи іншою мірою пов'язаних між собою спонуканнями даного суб'єкта.
4. Тимчасово досягти мети спеціальної превенції можна за допомогою призначення покарання у виді позбавлення волі. Держава на період виконання покарання намагається захистити суспільство від злочинних посягань. На перший погляд, це є ефективним заходом у боротьбі зі злочинністю. Утім, ця ефективність має тимчасовий характер, а кінцева мета не завжди досягається, оскільки сутність спеціальної превенції полягає в досягненні результату, що постійно триває.
5. Вивчення генези запобігання й припинення рецидивної злочинності у законодавстві України та окремі аспекти їх удосконалення дозволяють стверджувати про доцільність комплексного підходу до цієї проблеми. Однією з умов підвищення ефективності кримінального покарання є реформа існуючої кримінально-виконавчої системи.
6. Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого законодавства відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано.
7. Принцип рівноправності засуджених в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так і регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими.
8. Принцип рівноправності надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.


ЗАДАЧА
Засудженому за ч. 4 ст. 296 КК України до 6 років позбавлення волі Боровко, було призначене відбування покарання у виправній колонії максимального рівня безпеки, причому це рішення було мотивоване тим, що Боровко систематично зловживав спиртними напоями, влаштовував дебоші, негативно характеризувався по місцю роботи та проживання, притягався до відповідальності за дрібне хуліганство.
Чи обгрунтовані мотиви прийнятого рішення?
У виправній колонії якого рівня безпеки повинен відбувати покарання Боровко?

Боровко був засуджений за ч. 4 ст. 296 КК України, тобто за Хуліганство, вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 12 КК України злочин, який вчинив Боровко, є тяжким (йому було призначено покарання у виді 6 років позбавлення волі).
Усі мотиви, на підставі яких було прийнято рішення про вид виправної колонії, де має відбувати покарання Боровко, є необгрунтованими.
Відповідно до статті 4 КВК України єдиною підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.
Те, що Боровко систематично зловживав спиртними напоями, влаштовував дебоші, негативно характеризувався за місцем роботи та проживання, притягувався до відповідальності за дрібне хуліганство, вже було враховано судом при призначенні йому покарання.
Відповідно до частини 2 ст. 18 КВК України, засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:
1) мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання – засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
2) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВУ України;
3) середнього рівня безпеки – жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
4) максимального рівня безпеки – чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.
Як випливає із положень наведеної статті, чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини відбувають покарання у колоніях середнього рівня безпеки. Саме ц такій колонії має відбувати покарання Боровко, а не в колонії максимального рівня безпеки.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 25.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. №1129-ІV в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
4. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затв. наказом Держдепартаменту виконання покарань від 25.12.2003 р. №275 в ред. від 10.04.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
5. Бараненко Б.І. Методологічна функція вивчення і аналізу оперативної обстановки органами внутрішніх справ // Вісник ЛДУВС. – 2011. – №2. Спецвип. – Ч. 1. – С. 5 – 8.
6. Денисова Т. А. Кримінальне покарання: жорстокість чи необхідність? // Держава та регіони. Сер.: Право. – 2001. – №1. – С. 102 – 105.
7. Кирилюк А. В., Джужа О. М. Пенітенціарна кримінологія та спеціально-попереджувальна діяльність: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 198 с.
8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / 3а ред.
А. Х. Степанюка. – Xарків: Право, 2005. – 256 с.
9. Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та особлива частини. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 304 с.
10. Пшонка В. Виступ на координаційній нараді керівників правоохоронних органів 11 березня 2011 р. // Вісник прокуратури. – 2011. – №3. – С. 3 – 5.
11. Семако Г. С., Гель А. П. Кримінально-виконавче право України: Курс лекций. – К.: МАУП, 2000. – 194 с.
12. Юхно О. О. Генезис запобігання і припинення рецидивної злочинності у законодавстві України та окремі аспекти їх удосконалення // Форум права. – 2011. – №3. – С. 904 – 908 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/1ljooaіu.pdf