Кр Соціально-правові основи реалізації пенітенціарної функції

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Кримінально-виконавче право"

ПЛАН

Вступ 3
1. Конституція України як гарант дотримання прав і свобод засуджених 5
2. Соціально-правові основи реалізації пенітенціарної функції
в Україні 15
Висновки 21
Задача 23
Список використаних джерел 25

ВСТУП
Україна взяла курс на побудову держави Європейського зразку. Становлення країни як демократичної правової держави зумовлює необхідність підвищення правової культури населення, в тому числі й тієї її частини, що тимчасово ізольована від суспільства та відбуває міру покарання в місцях позбавлення волі.
Міжнародні документи, що регламентують мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, визначають пріоритетні принципи: принцип гуманності, моральності, справедливості, поваги до людської гідності, соціальної орієнтованості пенітенціарної системи і ефективності її управління.
У січні 2006 р. Рекомендацією R2006(2) Комітетом міністрів Ради Європи було прийнято новий варіант Європейських пенітенціарних правил, відповідно до яких засуджені мають право на отримання правової допомоги. Обов'язком адміністрації пенітенціарних установ є надання можливості для доступу до такої допомоги. Засуджені мають право користуватися послугами юриста, як за свій рахунок, так і через систему безкоштовної правової допомоги. Європейські пенітенціарні правила передбачають конфіденційність консультацій з правових питань з юристами. Засудженим відповідно до цих Правил надається доступ до документів, які стосуються процесуальних дій щодо них, або можливість тримати такі документи у себе.
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, яка надається у випадках, передбачених законом, безоплатно і кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, тобто на засуджених розповсюджується, як уже зазначалось, більшість прав і свобод та обов'язків людини і громадянина, які передбачені Конституцією України.
Права засуджених можуть обмежуватись тільки законами, але ні в якому разі нормативно-правовими актами, в тому числі, наказами та розпорядженнями Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Оскільки покарання є засобом примусу, що забезпечується силою державної влади в межах закону і для досягнення його цілей (кари, виправлення, запобігання вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами), права і свободи засуджених все-таки обмежуються, як прямо, так і опосередковано.
Прямі правообмеження мають місце, коли засуджені обмежуються у правах та обов’язках прямо передбачених законами, або ці обмеження випливають із вироку суду. Прямі обмеження можуть також випливати із встановленого порядку виконання та відбування покарання (режиму).
Непрямі обмеження випливають із режиму, який встановлює для засуджених специфічні обов’язки.
Засуджені, які відбувають міру покарання до позбавлення волі на певний строк, прямо чи побічно обмежені в таких конституційних правах, як право на таємницю листування, телефонних розмовах, відправлення телеграфної та іншої кореспонденції, свободи пересування, вільного вибору місця проживання, об’єднання в політичні партії та організації, право мирних зборів, мітингів, демонстрацій та інших. Крім того, права та законні інтереси засуджених часто порушуються і не завжди вони можуть їх самостійно захистити.
У наданій контрольній роботі розглядається правовий статус засудженого, основні положення якого гарантовані Конституцією України, висвітлюються соціально-правові основи реалізації пенітенціарної функції в Україні.
1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ГАРАНТ ДОТРИМАННЯ ПРАВ І СВОБОД ЗАСУДЖЕНИХ
Правовий статус – це юридичне закріплене положення особи в державі й суспільстві. У правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу:
1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина;
2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;
3) індивідуальний статус громадянина;
4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством;
5) галузеві правові статуси особи (кримінально-процесуальний та ін.).
Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.).
У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування.
Зокрема, в ч. 4 ст. 7 КВК України встановлено, що правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. З ст. 7 КВК України).
У цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття, що містила загальні норми щодо правового положення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та виправних робіт.
КВК України містить окрему главу "Правовий статус засуджених", котра, як і розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. 8) та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додатково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш детально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.
Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають:
1) суб'єктивні права;
2) законні інтереси;
3) обов'язки засуджених.
Під суб'єктивними правом засудженого у науці кримінально-виконавчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантована Конституцією України можливість певної поведінки засудженого або користування ним певними соціальними благами, що забезпечується юридичними обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому.
Отже, зміст суб'єктивного права включає в себе:
1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом;
2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин;
3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.
Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Тобто на засуджених поширюються, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом ІІ Конституції України.
З цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися лише законами, а не іншими, у тому числі й відомчими, нормативно-правовими актами.
У частині 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції України встановлюється, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених повинні обмежуватися. Ступінь обмежень безумовно залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'язками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт.
Наприклад, у ст. 12 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" встановлено, що таке конституційне право, як свобода пересування, обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі.
Засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені й в таких конституційних правах, як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках (ст. 36 Конституції України), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та ін.
Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.
Перелік всіх прав, так само як і їх, обмежень, визначити у законодавстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно із ст. 8 КВК України засуджені мають право:
– на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;
– на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;
– звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.
При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підлягають і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю;
– давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;
– на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;
– на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.
Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, – із дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.
До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК України встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки.
У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.
Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб.
Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи:
1) ізольоване тримання,
2) переведення в іншу установу виконання покарань.
Законні інтереси засуджених – це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.
Зміст законного інтересу включає три елементи:
1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;
2) можливість клопотати перед посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;
3) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні права, гарантуються державою.
Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:
1) законні інтереси, направлені на отримання заохочення (наприклад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, передбачених ст. 130 КВК України, зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);
2) законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);
3) законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використанням таких формулювань, як "як правило", "як виняток", "за наявності можливості" тощо.
Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; начальник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати короткострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дисциплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.
Юридичні обов'язки засуджених – це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.
Зміст юридичних обов'язків складають два елементи:
1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов'язок засуджених до громадських робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільне корисних роботах; обов'язок засуджених до штрафу сплатити встановлений судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов'язок засуджених до обмеження волі самостійно з'явитися до місця відбування покарання тощо);
2) необхідність утримання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гуртожитком без дозволу адміністрації виправного центру та ін.)
Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зобов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язками є заборони, встановлені у статтях 37, 41,51, 59, 107 КВК України.
В першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для засуджених має певні особливості.
виконання того чи іншого виду кримінальних покарань. Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність.


2. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ФУНКЦІЇ В УКРАЇНІ
Для розгляду будь-якого напрямку державної діяльності, в тому числі і пенітенціарного, як функції держави, необхідно, щоб у ньому відображалась та предметно конкретизувалась сутність та соціальне призначення держави, її цілі та завдання.
З урахуванням того, що в теорії держави процес появи нових функцій, трансформації або зникнення вже існуючих найчастіше пов'язують із динамічністю завдань, які ставляться перед державою і відображають потреби суспільства, можна зробити висновок, що постановка питання щодо можливості існування тієї чи іншої функції держави вимагає передусім визначення суспільних потреб і відповідних до них завдань держави.
Однією із суспільних потреб є забезпечення безпеки суспільства, в тому числі й від злочинних посягань. Це, в свою чергу, дає підстави вести мову про те, що одним із завдань, яке стоїть перед державою, є забезпечення безпеки суспільних відносин, за рахунок чого забезпечуватиметься захист інтересів особи, суспільства і самої держави від злочинних посягань.
З урахуванням того, що значне місце серед різноманітних напрямків діяльності держави, спрямованих на вирішення даного завдання, займає напрямок державної діяльності, пов'язаний із виконанням покарань, можна говорити й про пенітенціарну функцію держави.
Під пенітенціарною функцією держави розуміється напрямок діяльності держави, покликаний забезпечити виконання кримінальних покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, створення умов для каяття засуджених, їх виправлення і ресоціалізації.
За рахунок реалізації даної функції суспільство повинно отримати після відбування покарання безпечну і здатну до суспільного життя людину.
Враховуючи те, що процес реалізації пенітенціарної функції вимагає не тільки впливу на засуджених певними засобами, а й створення таких умов, які спонукали б кожного засудженого до каяття та сприяли ресоціалізації, одним з критеріїв визначення можливості реалізації пенітенціарної функції в тій чи іншій державі слід розглядати стан дотримання прав і свобод усіх громадян, в тому числі і засуджених.
Зрілість кожного суспільства визначається ставленням до соціально уразливих категорій населення, до яких можна віднести і людей, які знаходяться в місцях позбавлення волі. Якщо говорити про пострадянський простір, багатьом країнам СНД у цій сфері властива ситуація, яка характеризується соціальною занедбаністю такої категорії населення.
Розглядаючи питання про місце Державної кримінально-виконавчої служби України в системі влади сучасної України, необхідно зазначити, що органи виконання покарань у колишньому Радянському Союзі завжди були неприродно відокремлені від інших органів держави і суспільства загалом, вони за своєю суттю завжди були закритою системою.
Як наслідок, пенітенціарна функція держави була спрощена і зведена до звичайного виконання покарань під гаслами "перековування" та "перевиховання". Прикладом такого підходу є ГУЛАГ з його жахливими наслідками. Тому невипадково у суспільства давно сформувалася думка про пенітенціарну систему як про щось закрите, темне і негативне. Майже ніхто не усвідомлює того, що пенітенціарна функція – функція держави, і реалізація такої функції – це діяльність саме управлінська, яка повинна мати соціально спрямований характер.
Втрата пенітенціарної функції системи виконання покарань веде до заміни механізмів ресоціалізації на механізми ізоляції.
Реалізація пенітенціарної функції передбачає наявність дієвих механізмів, націлених на максимальну нейтралізацію наслідків перебування людини у виправних установах і створення умов для її ресоціалізації.
Досягнення такої мети обумовлює включення зусиль інших органів держави і суспільних інституцій. У сучасних умовах стрижнем реформування пенітенціарної системи повинна стати виключно ідея ресоціалізації засуджених, що є основою пенітенціарної філософії.
Одним з важливих етапів реформування кримінально-виконавчої системи України можна вважати 1996 рік, коли після прийняття України в Раду Європи європейськими експертами було проведене вивчення чинного законодавства України і його практичного застосування в 22 установах виконання покарань.
За наслідками цього візиту в січні 1997 р. Радою Європи була обнародувана доповідь "Оцінка тюремної системи України" з конкретними рекомендаціями щодо подальшого реформування системи виконання покарань.
Одним з важливих результатів реалізації цих рекомендацій є створення автономного пенітенціарного відомства – Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Основним аргументом такої реорганізації було прагнення уникнути надмірної воєнізації виправної справи і забезпечити функціонування самостійного відомства, яке не причетне до арешту і провадження слідчих дій щодо правопорушника.
Проте неможливо вирішити всі існуючі проблеми лише за допомогою створення нового органу виконавчої влади, надання нових повноважень для вже існуючих органів влади або ухвалення нового закону. Необхідні ширші та масштабніші заходи на теоретичному рівні і у практичній площині.
Завдяки процесам демократизації і гуманізації системи кримінального правосуддя за останні чотири роки чисельність в'язничного населення в Україні скоротилася майже на 40 тис. осіб, але кількість установ закритого типу залишається тією самою, хоча й розглядається можливість закриття деяких з них.
Наразі в Україні передбачається вжити комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства, соціальний захист персоналу, поліпшення комунально-побутових умов, медико-санітарного забезпечення засуджених і осіб, взятих під варту, створення служби пробації, зміцнення матеріально-технічної бази загальноосвітніх і професійно-технічних закладів, сприяння виробничій діяльності підприємств кримінально-виконавчої служби, модернізацію інженерно-технічних засобів охорони, зв'язку та ін.
На сьогодні модель пенітенціарної системи можна розглядати як єдине ціле, що складається із взаємозалежних та взаємодоповнюючих один одного компонентів:
– слідчі ізолятори;
– етапування засуджених;
– установи виконання покарань;
– кримінально-виконавча інспекція.
Предметом особливої уваги є діяльність слідчих ізоляторів. Дотримання прав людини в таких установах особливо важливо, оскільки люди, які там знаходяться, не є засудженими.
Наразі в Україні налічується 32 слідчих ізолятори. Будівлі 28 з них були побудовані від 100 і більше років тому. Очевидний їх фізичний і моральний знос. Вони вже не відповідають сучасній філософії сприйняття суті позбавлення людини свободи.
На сьогодні на рівні Кабінету Міністрів України планується розглянути питання щодо можливості винесення слідчих ізоляторів за межі обласних центрів і великих міст. Більшість цих установ знаходяться в центральних міських районах, і навіть їх вигляд не відповідає сучасним архітектурним вимогам і соціальній культурі демократичного суспільства.
З метою забезпечення виконання вимог міжнародних документів щодо приведення умов тримання осіб, які знаходяться під вартою, до європейських норм і стандартів, Департаментом протягом останніх років вжито конкретні заходи.
Головне – скорочена чисельність ув'язнених. Відповідно до рекомендацій експертів Ради Європи проведена робота щодо устаткування камер відповідно до санітарних норм, прогулянкові дворики обладнані спортивним інвентарем та ін.
За ініціативою Департаменту вирішено питання щодо введення в штати цих установ посад психологів, що дало можливість надавати ув'язненим психологічну допомогу. До цієї діяльності також широко залучаються фахівці територіальних центрів соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді.
Однією з причин значної кількості ув'язнених, що знаходяться під вартою в слідчих ізоляторах, є зростання чисельності громадян, кримінальні справи яких знаходяться на розгляді в судових органах. Їх число становить близько 70% від всіх осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах.
Враховуючи міжнародний досвід, спільно з Німецьким Фондом міжнародної правової співпраці розроблений і реалізується проект щодо реформування системи досудового затримання. В рамках проекту створена робоча група, до якої увійшли представники Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Державного департаменту з питань виконання покарань, міжнародних і громадських організацій. Групою вивчається застосування взяття під варту і напрацьовуються шляхи удосконалення цієї практики в Україні.
Як свідчить практика, для забезпечення прав людини і належних умов тримання під вартою односторонніх зусиль Департаменту недостатньо. Вирішити цю проблему можливо лише за умови спільних цілеспрямованих заходів відповідних державних структур.
У Європейських тюремних правилах йде мова про те, що метою режиму поводження із засудженими особами є підтримка їх здоров'я і відчуття особистої гідності, розвиток у них відповідальності, схильностей і здібностей, які допоможуть їм повернутися в суспільство.
Мораль сучасності не повинна керуватися тим, що злочинця потрібно тільки ізолювати від суспільства, а повинна бути спрямована на те, щоб людині, яка порушила закон, спільними зусиллями кримінально-виконавчої служби і громадськості була надана допомога і підтримка на шляху поваги до законів і пошуку свого місця в житті.
Діяльність щодо створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених здійснює весь персонал органів і установ виконання покарань, але безпосередньо соціально-виховну роботу із засудженими проводять близько 2,6 тис. працівників соціально-психологічної служби: вихователі, соціальні працівники, психологи. Вони знаходяться в постійному контакті із засудженими, сприяють вирішенню їх невідкладних проблем, захисту прав і законних інтересів, надають психологічну допомогу.
Одним з вагомих важелів, який дозволить зменшити чисельність засуджених в установах закритого типу і зменшити витрати держави на їх утримання, є поширення судової практики застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Суспільство повинне усвідомити переваги альтернативних санкцій, які дозволяють коригувати поведінку правопорушника без позбавлення волі, залишити людину в суспільстві й надати можливість свідомо довести своє виправлення, не втративши при цьому соціально корисні та сімейні зв'язки.

ВИСНОВКИ
1. Правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування.
2. Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюються більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом ІІ Конституції України. З цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися лише законами, а не іншими, у тому числі й відомчими, нормативно-правовими актами.
3. Під пенітенціарною функцією держави розуміється напрямок діяльності держави, покликаний забезпечити виконання кримінальних покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, створення умов для каяття засуджених, їх виправлення і ресоціалізації. За рахунок реалізації даної функції суспільство повинно отримати після відбування покарання безпечну і здатну до суспільного життя людину.
4. Враховуючи те, що процес реалізації пенітенціарної функції вимагає не тільки впливу на засуджених певними засобами, а й створення таких умов, які спонукали б кожного засудженого до каяття та сприяли ресоціалізації, одним з критеріїв визначення можливості реалізації пенітенціарної функції в тій чи іншій державі слід розглядати стан дотримання прав і свобод усіх громадян, в тому числі і засуджених.
5. Реалізація пенітенціарної функції передбачає наявність дієвих механізмів, націлених на максимальну нейтралізацію наслідків перебування людини у виправних установах і створення умов для її ресоціалізації. Досягнення такої мети обумовлює включення зусиль всіх органів держави і суспільних інституцій. У сучасних умовах стрижнем реформування пенітенціарної системи повинна стати виключно ідея ресоціалізації засуджених, що є основою пенітенціарної філософії.


ЗАДАЧА
Корольов був засуджений до 2-х років позбавлення волі з іспитовим строком на 2 роки. Через півтора року він скоїв крадіжку індивідуального майна громадян, за що був засуджений на 2 роки позбавлення волі. Враховуючи, що Корольов засуджений вдруге до позбавлення волі, йому було призначене відбування покарання у виправній колонії середнього рівня безпеки.
Чи правильно призначено вид виправної колонії?

Розв'язання:
Відповідно до частини 2 ст. 18 КВК України, засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:
1) мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання – засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
2) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому ст. 147 КВУ України;
3) середнього рівня безпеки – жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;
4) максимального рівня безпеки – чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України.
На мій погляд, Корольову все ж можна було б призначити відбування покарання у колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Перший раз він був засуджений до позбавлення волі на 2 роки, але в колонії не був – йому призначили іспитовий строк. Тобто друге позбавлення волі – це його перша зустріч із колонією. І строк позбавлення волі невеличкий.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 25.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. №1129-ІV в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
4. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затв. наказом Держдепартаменту виконання покарань від 25.12.2003 р. №275 в ред. від 10.04.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
5. Бражник Ф. С. Пенитенциар