Кр ТЛУМАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ПЛЕНУМОМ ВЕРХОВНОГО СУДУ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни
«Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ»
на тему:
ТЛУМАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ПЛЕНУМОМ ВЕРХОВНОГО СУДУ, ЯК ДЖЕРЕЛО УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

ПЛАН

1. Тлумачення судової практики Пленумом Верховного Суду
як джерело удосконалення кримінально-правової кваліфікації 3
2. Задача №1 12
2. Задача №2 14
Список використаної літератури 16


1. ТЛУМАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ПЛЕНУМОМ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЯК ДЖЕРЕЛО УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬТНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

Правильна діяльність – це та діяльність, під час якої дотримуються існуючих правил і норм, й результат якої відповідає дійсності, є істинним.
Кримінально-правову кваліфікацію можна вважати правильною лише тоді, коли вона здійснена на підставі повного, всебічного й об'єктивного дослідження фактичних обставин справи та застосування кримінального закону відповідно до загальновизнаних принципів кваліфікації.
Існує презумпція правильності кваліфікації. Вона базується на припущенні, що всі працівники правоохоронних органів, які здійснюють кримінально-правову оцінку діянь громадян, знають кримінальний закон та правила його застосування, дотримуються вимог кримінально-процесуального законодавства при дослідженні фактичних обставин справи, виконують сумлінно свої повноваження.
Значення кримінально-правової кваліфікації можна охарактеризувати шляхом вказівки на ті питання, вирішення яких обумовлене проведеною кваліфікацією. Причому це можна зробити лише для тих випадків, коли вона буде правильною. Неправильна кримінально-правова кваліфікація тягне за собою таке ж помилкове вирішення інших матеріально-правових, процесуальних, кримінологічних та криміналістичних питань.
Аналіз кримінального законодавства дозволяє констатувати, що правильна кримінально-правова кваліфікація:
– є передумовою оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого посягання;
– пов'язана із визначенням ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину;
– виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину. Відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочину настає лише тоді, коли такі злочини кваліфіковані за певними статтями Особливої частини;
– детермінує вирішення питань, пов'язаних із звільненням від кримінальної відповідальності. Таке звільнення можливе з врахуванням суспільної небезпеки вчиненого злочину та покарання, яке може бути призначене за нього – тобто залежно від обставин, пов'язаних з кваліфікацією посягання;
– лежить в основі призначення справедливого покарання;
– відіграє роль під час звільнення від кримінального покарання. Можливість застосування чи незастосування окремих видів звільнення від покарання законом ставиться у залежність від того, як кваліфіковані дії засудженого;
– враховується при визначенні віку, з якого настає кримінальна відповідальність, та застосуванні примусових заходів виховного характеру. Відомо, що особи віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років несуть кримінальну відповідальність лише при вчиненні діянь, які кваліфікуються за певними статтями Особливої частини КК.
Вітчизняне право належить до так званої континентальної системи права, у якій головним джерелом права є нормативно-правові акти.
Втім, й у такій системі права правозастосовна практика відіграє важливу роль. На практиці, по-перше, встановлюється зміст окремих понять, що містяться у диспозиціях статей кримінального закону, по-друге, виробляються правила кваліфікації, типові алгоритми поведінки осіб, які проводять дізнання, слідчих, прокурорів, суддів з приводу кримінально-правової оцінки діяння.
За вдалим висловом В. Н. Кудрявцева, судова практика є шляхом, яким потреби життя у галузі права заявляються законодавцю [11, с. 97].
Це означає, що практика сигналізує законодавцю про наявні прогалини та упущення у правовій регламентації суспільних відносин, про необхідність вдосконалення чинних норм чи прийняття нових. Судова практика виробляє також правила кримінально-правової кваліфікації. Таке її значення тим більш очевидне, що у чинному законодавстві ці правила досі не регламентовані.
Під практикою, яка складається у ході кримінально-правової кваліфікації, не треба розуміти індивідуальні рішення у конкретних справах. Практика – позиція, яка формується продовж більш чи менш тривалого часу, що відзначається стабільністю, це положення, якими у типових ситуаціях керується більшість працівників правоохоронних органів та суддів.
Б. А. Курінов справедливо вказує, що судова практика складається на основі неодноразового застосування закону [12, с. 42].
Таким чином, практика є відображенням закономірностей, які існують у правозастосовній діяльності. Вона займає нібито середнє, проміжне місце між законом і звичаєм.
Щоб забезпечити верховенство закону, правозастосовна практика у правовій державі повинна складатися не хаотично, а бути керованою, використання її положень у сфері кримінально-правової кваліфікації має підкорятися певним правилам. Вони зводяться до такого:
– жодне рішення, яке приймається при вирішенні конкретних справ, не повинно суперечити закону, узагальнюючі практичні рекомендації мають відповідати чинному законодавству;
– практика вищестоящих інстанцій – орієнтир для органів нижчого рівня;
– правозастосовні органи «зв'язані» своїми власними рішеннями, тобто в аналогічних ситуаціях вони повинні приймати однотипні рішення;
– існує зворотний зв'язок між правозастосовною практикою і правотворчістю, практика відіграє конструктивну роль у вдосконаленні та оновленні законодавства – виявлені у ході застосування правових норм їх недоліки, прогалини у праві повинні усуватися законодавцем;
– пріоритет мають положення практики відповідно санкціонованої та опублікованої.
Положення правозастосовної практики існують у вигляді як неписаних, так і формалізованих приписів.
У першій формі – це положення, які передаються з вуст в уста, від старших і більш досвідчених працівників до початківців, поширюються серед колег одного рівня.
У другій формі практика Особливої частини кримінального права України існує як:
– постанови Пленуму Верховного Суду України з тих чи інших категорій кримінальних справ;
– узагальнення практики застосування законодавчих норм стосовно певних категорій злочинів;
– листи, роз'яснення, відповіді на запитання, що надходять до керівних правоохоронних органів;
– методичні вказівки щодо розслідування, розгляду окремих категорій кримінальних справ.
Насамперед, необхідно звернути увагу на практику Верховного Суду України.
Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і у такий спосиб є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян.
Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі застосування кримінального закону.
Зокрема, важливе значення у правильному застосуванні п. 11 ч. 2 ст. 115 має роз'яснення у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 щодо вбивства, здійсненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх.
Практичне значення для застосування КК України 2001 р. і далі мають окремі рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо застосування норм КК 1960 р. Це зумовлено тим, що багато норм цього кодексу були сприйняті КК України 2001 р.
З низки таких норм, як і інших, Пленум Верховного Суду України надав нові роз'яснення щодо їх застосування, але лишається ще багато положень закону, зміст яких потребує авторитетного судового тлумачення.
Наприклад, щодо застосування ст. 201 нового КК України, важливе значення зберігають роз'яснення, що містяться в постанові «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил» від 26 лютого 1999 р. №2.
Зокрема, щодо замаху на контрабанду Пленум зазначив, що дії особи, пов'язані зі спробою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду.
При цьому лише роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого дано роз'яснення.
Інші джерела, у яких виражена позиція практики, на таку роль претендувати не можуть, мають лише рекомендаційний характер.
Необхідно зазначити, що роз'яснення Верховного Суду України з питань застосування законодавства певною мірою стоять над самим законом, оскільки Пленум Верховного Суду нерідко дає тлумачення, які виходять за межі закону, є специфічною судовою правотворчістю. При цьому навіть законодавець не може змінити текст постанов Пленумів Верховного Суду.
Особливе місце серед актів практики, які стосуються питань кримінально-правової кваліфікації, займає судове тлумачення закону, що складає серцевину правозастосовної практики. Воно має силу лише для даної справи. Проте тлумачення законів, яке міститься в рішеннях вищих судових інстанцій, особливо Верховного Суду, завжди впливало на поточну практику.
По суті, як вдало зазначається у літературі, воно має не лише силу авторитету, а й авторитет сили, оскільки касаційна і наглядна діяльність цих інстанцій спрямовувала практику нижчестоящих судів у бік саме такого, а не іншого тлумачення закону [13, с. 89].
Разом з тим наразі в Україні чітко й однозначно не вирішено статус найпоширенішого джерела актів офіційного тлумачення права, якими є постанови Пленуму Верховного Суду України.
Відповідно до ч. 2 ст. 147 Конституції України єдиним органом, який дає офіційне тлумачення законів України, є Конституційний Суд України.
На відміну від положень раніше чинного аналогічного Закону від 5 червня 1981 p., він не передбачає, що такі роз'яснення є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон, з якого дано роз'яснення. Проте, по суті, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України виступають актами тлумачення закону і, переважно, оцінюються як загальнообов'язкові. Хоча існує й протилежна думка, відповідно до якої позиція Верховного Суду України, навіть виражена у постанові його Пленуму, не обов'язкова при вирішенні конкретних справ.
Невизначеність статусу постанов Пленуму Верховного Суду України, у яких даються роз'яснення з питань кримінально-правової кваліфікації, принижує їх роль, призводить до того, що у процесуальних документах на них посилаються рідко, своєї функції додаткової підстави кваліфікації вони, по суті, не виконують.
Специфічною частиною правозастосовної практики є прецедент. Це рішення з конкретної справи, яке є зразком або підставою для всіх інших рішень у подібних випадках.
Точніше, це не саме рішення, а той принцип, котрий покладено в основу конкретного судового рішення і який став обов'язковим для всіх судів при вирішенні аналогічних справ.
Вітчизняна правова система не визнає обов'язковості судових та інших правозастосовних прецедентів. У радянській правозастосовній практиці існування судового прецеденту категорично заперечували, а у юридичній науці незмінно пов'язували із судовою сваволею і порушенням законності.
У дійсності судовий прецедент і судова правотворчість існували, маскуючи своє буття різними легальними формами. Серед них – рішення вищих судових органів, які, будучи опублікованими у юридичній періодиці, дозволяли заінтересованим особам добиватися подібних рішень і у подібних випадках в усіх аналогічних категоріях справ, що розглядаються нижчестоящими судами.
Заперечуючи можливість керуватися прецедентом при кваліфікації, зокрема, стверджують, що навіть двох однакових кримінальних справ не буває, кожна з них індивідуальна.
Це дійсно так, оскільки змінюється час і місце вчинення діяння, потерпілі, суб'єкти, інші конкретні обставини скоєння посягання.
Втім, не можна заперечувати того, що навіть у зовні несхожих справах є типові ознаки, які визначають кримінально-правову кваліфікацію скоєного. Безперечно, у всіх таких справах мають прийматися однакові рішення.
Можливість використання прецеденту базується на презумпції правильності кваліфікації, яка є у процесуальних документах, що набрали чинності. Немає жодних логічних чи юридичних підстав не використовувати попереднє правильне рішення у ході вирішення аналогічної нової справи. І, навпаки, відмова від використання прецеденту в кваліфікації може призвести до суперечливих рішень, відсутності єдиного підходу при оцінці подібних випадків.
Прецедент повинен бути орієнтиром для вирішення інших справ за таких умов:
– попередня кваліфікація не змінена і не скасована;
– фактичні обставини обох справ аналогічні;
– не змінився кримінальний закон та інші нормативні акти, які є додатковими підставами кваліфікації;
– не запроваджені нові правила застосування правових норм.
Врахування прецедентів – запорука сталості правозастосовної практики, яка є складовою стабільності всього правового регулювання.
Стабільність кваліфікації забезпечується також врахуванням діяльності органів одного рівня чи нижчестоящих. Досвід успішного «проходження» аналогічних справ має значення орієнтира для прийняття таких же рішень.
Прецедент об'єктивно не може набути великого значення у правовій системі України. Умовою дієвості системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти – судових звітів. У нас, навіть, практика Верховного Суду України публікується вибірково, місцева слідчо-прокурорська і судова практика доступна лише тим, хто її творить.
Тому прецеденти відіграють свою роль на місцевому рівні, поширюються завдяки швидше особистим контактам правників, ніж через офіційні канали. Наслідком цього є те, що з питань кваліфікації приймаються неоднакові рішення не лише у різних областях держави, а й навіть у різних районах.
Прецеденти у кримінально-правовій кваліфікації відрізняються за рівнем органів, у практиці яких вони мали місце.
Особливу роль при застосуванні правових норм відіграє практика Верховного Суду України. Рішення з питань кваліфікації, прийняті Судовими палатами Верховного Суду України, є остаточними і перегляду не підлягають.
Якщо призначене покарання може бути відмінене у порядку помилування чи амністії, то на питання кваліфікації вони не поширюються. Кваліфікація, дана з конкретних справ вищим судовим органом держави, – орієнтир для всіх інших судів та правоохоронних органів.


Задача № 1
Будучи невдоволеним діями дільничного інспектора Федорова, який вживав заходи до викриття вчинених Савєльєвим злочинів, побоюючись притягнення до кримінальної відповідальності, Савєльєв замислив вбити Федорова.
Для вчинення свого наміру Савєльєв схилив Умова допомогти йому в цьому. Він розповів Умову, чому хоче вбити Федорова. Той погодився надати допомогу.
Ввечері Савєльєв, озброївшись зарядженою рушницею, разом з Умовим підійшли до будинку Федорова і, впевнившись, що він вдома, далі діяли у такий спосіб. Умов обманним шляхом під приводом того, що невідомі б'ють його брата, викликав Федорова у двір, повів його дo місця, де знаходився Савєльєв. Пострілом із рушниці Савєльєв смертельно поранив Федорова. Труп вбитого Умов приховав.
Дайте правову оцінку діям винних.

Дії Савєльєва і Умова кваліфікуються за п.п. 8 і 12 ч. 2 ст. 115 КК України: вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій особі у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку, вчинене за попередньою змовою групою осіб; ст. 348 КК України – вбивство працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.
Умисне вбивство особи у зв'язку з виконанням нею службового обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України) має місце, якщо вбивство вчинено з метою не допустити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв'язку з виконанням ним зазначеного обов'язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї.
Під виконанням службового обов'язку розуміється виконання особою покладених на неї обов'язків у державній чи громадській установі, на підприємстві, в організації.
Потерпілим при цьому може бути не лише службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі.
Відповідальність за вбивство в зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку настає незалежно від того, коли були вчинені потерпілим дії, які стали приводом для вбивства.
Вбивство чи замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону або військовослужбовця у зв'язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку додатково кваліфікується за ст. 348 КК України.
Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України) має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Таке вбивство може бути вчинено як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому безпосереднім виконавцем вбивства може бути і один учасник групи.
За пунктом 12 частини 2 статті 115 КК України належить кваліфікувати й умисне вбивство, вчинене організованою групою або злочинною організацією, оскільки ці форми співучасті імпліцитно містять в собі також ознаки, властиві групі, яка діє за попередньою змовою.


Задача № 2
Д. і К., перебуваючи у стані сп'яніння, за попереднім зговором напали з метою заволодіння майном на Н. і почали його бити руками й ногами по голові, одночасно намагаючись зняти з нього шкіряну куртку вартістю 350 грн. Однак потерпілий вчинив їм активний фізичний опір, з метою самозахисту правомірно застосував щодо Д. і К. балончик зі сльозоточивим газом, у зв'язку з чим вони залишили його і майном не заволоділи. Під час нападу Д. і К. заподіяли Н. легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я й умисно пошкодили шкіряну куртку, порвали сорочку вартістю 10 грн., розбили наручний годинник і зламали браслет, завдавши потерпілому шкоди на суму 440 грн.
Кваліфікуйте дії Д. і К.

Д. і. К. мали умисел на вчинення грабежу – відкрите викрадення чужого майна вчинене за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 186 КК України).
Проте цей злочин вважається закінченим із моменту вилучення майна та отримання можливості розпорядитися ним як своїм власним. Потерпілий, вчинивши активний фізичний опір, перешкодив злочинцям заволодіти його майном.
Отже, Д. і. К. вчинили замах на грабіж – ч. 2 ст. 186 КК України, ст. 15 КК України.
Крім того, Д. і. К. вчинили злочин, відповідальність за яке передбачена ч. 2 ст. 125 КК України: умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я потерпілого.
В кримінальній справі Д. і. К. буде пред'явлено цивільний позов про відшкодування завданих потерпілому майнових збитків.
Об'єкт злочину:
1) здоров'я людини (потерпілого Н.);
2) родовий – право приватної власності; безпосередній основний – чуже майно.
Предмет злочину – речі, які належали потерпілому Н. (шкіряна куртка, сорочка, наручний годинник і браслет).
Потерпілий – громадянин Н.

Об'єктивна сторона складу злочину:
Злочин з матеріальним складом.
Діяння – заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров'я й пошкодження його шкіряної куртки, сорочки, наручного годинника і браслета.
Дії – активні дії із заподіяння потерпілому легких тілесних й пошкодженням його майна.
Суспільно небезпечні наслідки – короткочасний розлад здоров'я потерпілого і завдання йому матеріальної шкоди у розмірі 440 грн.
Суб'єкт злочину: фізичні осудні особи, які досягла на момент вчинення злочину 16-річного віку.
Суб'єктивна сторона складу злочину характеризується наявністю у Д. і К. прямого умислу на заволодіння майном потерпілого. Мотив – корисний.
Злочин некваліфікований: ч. 2 ст. 125 КК України: умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я потерпілого.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. №2341-ІІІ в ред. від 19.11.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
3. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р. №422/96-ВР в ред. від 13.06.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. №2453-VІ в ред. від 01.12.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
5. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К.: Юрінком Інтер, 1994. – Вип. 2. – 150 с.
6. Практика судів України у кримінальних справах, 1993-1995 / Відп. ред. В. Т. Маляренко; Наук. ред. В. С. Ковальский. – К.: Юрінком Інтер, 1996. – 336 с.
7. Практика судів України в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 1993. – 480 с.
8. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 642 с.
9. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.
10. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.
11. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972. – 320 с.
12. Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1984. – 256 с.
13. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
14. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.
15. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком Интер, 1995. – 290 с.