Кр Виконання покарань

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Кримінально-виконавче право"

ПЛАН

Вступ 3
1. Співвідношення мети покарання та завдань кримінально-виконавчого законодавства 5
2. Принципи реформування системи виконання покарань в Україні 12
Висновки 16
Задача 18
Список використаних джерел 20

ВСТУП
В основі формування та розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, його правових форм і напрямів перебуває політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрями та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними та владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру та спрямованості діяльності держави та її органів щодо її реалізації.
Один із таких напрямів – політика в сфері боротьби зі злочинністю. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрями, форми і методи контролю держави за злочинністю. Ця політика повинна відбивати й забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян України від злочинних посягань. Відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Політика в сфері боротьби зі злочинністю спрямовує діяльність держави, її відповідних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне припинення (запобігання), реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей. Політика держави в цій сфері багатопланова. Її можна умовно поділити на політику в сфері профілактики злочинності, кримінальну політику та політику у сфері виконання покарання.
Політика в сфері виконання кримінального покарання визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави із забезпечення виконання покарання, виправлення засуджених, попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Цілі та принципи політики у цій галузі найбільш стабільні, оскільки базуються на вироблених міжнародним співтовариством положеннях про поводження із засудженими, відповідних міжнародних актах, досягненнях науки. Цілі кримінально-виконавчої політики прямо пов'язані із метою покарання.
Виходячи із викладеного вище, у наданій контрольній роботі розглядається співвідношення мети покарання і завдань кримінально-виконавчого законодавства, визначаються принципи реформування системи виконання покарань в Україні.


1. СПІВВІДНОШЕННЯ МЕТИ ПОКАРАННЯ ТА ЗАВДАНЬ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не дали однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед них можна виділити дві основні групи:
а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).
Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні жодного іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї – мети відплати за вчинений злочин. Прихильники цих теорій обстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство – смертна кара, за статеві злочини – кастрація, за майнові – каторга, за образу – вжиття заходів, що ганьблять винного, тощо.
Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні певної конкретної мети. Наприклад, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) та теорії психологічного примушування (А. Фейербах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального запобігання.
Однобічність зазначених теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XІX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання, їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання.
Згадані теорії різняться не лише поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших – мета запобігання або виправлення.
Значний внесок у дослідження проблеми, що розглядається, зробили такі відомі криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергієвський, І. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяківський та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного.
Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях багатьох вчених радянського і пострадянського періодів дістали подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.
У чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК України, де вказано, що покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Наведене вище свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:
1) кару як відплату за вчинене;
2) виправлення засудженого;
3) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);
4) запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).
Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як вже зазначалось, є його істотною ознакою [10, с. 131].
Кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання дістає вираження не лише в застосуванні покарання, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини КК України, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки.
Тому кара не лише визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета кари. Проте вона виражається лише в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин [10, с. 131].
Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.
Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону [5, c. 63].
Досягнення такого результату називають юридичним виправленням. Це вельми важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим. Однак крім цих суттєвих обставин зовнішнього впливу важливу роль в досягненні цієї мети має внутрішнє бажання засудженого виправитися.
Мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше – виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини [5, с. 70].
Наприклад, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів із навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів.
Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання, – ст. 67 КК України; більш суворі правила й межі призначення покарання – ст. 71 КК України). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин із використанням свого службового становища.
Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою по карання, а внаслідок своїх моральних якостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання також впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості [5, с. 74].
Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання та його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив чинить невідворотність покарання, а не його суворість.
Спеціальне та загальне запобігання, як і інші цілі покарання, є тісно взаємозалежними. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.
Сутністю і змістом покарання як особливої форми державного примусу є кара, тому під виконанням покарання розуміється врегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок застосування кари – комплекс обмежень прав і свобод засудженого.
Чинне кримінально-виконавче законодавство України для позначання реалізації кари поряд із терміном "виконання" вживає термін "відбування" покарання. Обидва терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, проте звернені вони до різних суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин: термін "виконання" покарання – до органів, які в своєї діяльності зобов'язані реалізувати увесь комплекс правообмежень, передбачених конкретним видом покарання; термін "відбування" покарання – до засуджених, котрі повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов'язки, утримуватися від дій, заборонених нормами права здійснювати свої права тощо.
Каральний вплив реалізується шляхом застосування до засуджених сукупності обмежень, встановлених режимом відбування конкретного покарання. Застосування цих правообмежень – не самоціль, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити належне виконання покарання відповідно до завдань, які поставлені перед кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством [10, с. 133].
Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. Позбавлення громадянина одного з основних суб'єктивних прав – свободи волі – призводить до обмеження сукупності найбільш значущих для нього соціальних цінностей і благ – свободи пересування, спілкування, соціальних зв'язків, можливості розпоряджатися багатьма важливими суб'єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства необхідно розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи звуження обсягу прав обумовлене саме ізоляцією.
Правообмеження засуджених при здійсненні карального впливу визначаються режимом відбування конкретного виду покарання, якщо воно носить строковий характер. Режим виконання покарання, в якому виражені сутність і зміст покарання, багатофункціональний за своєю спрямованістю. Він забезпечує каральний вплив на засуджених, виступає в якості одного з основних засобів виправлення засуджених і створює водночас правові передумови для успішного застосування інших засобів виховного впливу.
Як підкреслюється в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (п. З ст. 10), "пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, суттєвою метою якого є їх виправлення та соціальне перевиховання".
Стосовно покарання певного виду режим має конкретний зміст, який визначається специфікою покарання. Найповніше і всебічно правила режиму реалізуються в місцях позбавлення волі, вони регламентують весь спосіб життя засуджених як у позаробочий час, так і під час трудової діяльності. Вони охоплюють усі сфери їх життєдіяльності, що перебувають під контролем адміністрації.
Виражаючи кару, режим відбування покарання водночас містить низку елементів, які за своїм характером не є проявом примусових заходів, їх можна розглядати як правила співжиття.
Так, Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затвердженими наказом Держдепартаменту виконання покарань від 25.12.2003 р. №275 в ред. від 10.04.2007 р. (§17) засудженим приписується: бережливо ставитися до державного майна, утримувати в чистоті житлові та службові приміщення, робочі місця, додержуватися правил особистої гігієни тощо. Перелічені норми спрямовані на створення елементарних умов співжиття і не містять будь-яких правообмежень. Тому вони не можуть розглядатися як елементи карального впливу.
Підсумовуючи сказане стосовно співвідношення понять "покарання – кара – режим відбування покарання", потрібно визнати, що хоча в режимі і реалізується покарання, він за своїм змістом ширший, ніж вказаний інститут, оскільки містить у собі не лише правообмеження, а й правила співжиття, які не мають карального змісту.
У широкому розумінні режим відбування покарання охоплює всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, що регламентують діяльність адміністрації установ і органів, на яких законом покладено виконання покарання, забезпечення його реалізації, а також сукупність умов і правил відбування покарання засудженими.
2. ПРИНЦИПИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ В УКРАЇНІ
Принципи реформування системи виконання покарань в Україні збігаються із принципами кримінально-виконавчого права і законодавства України.
В основі будь-яких суспільно-правових явищ лежать принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю [13, с. 171].
Термін та категорія "принцип" у перекладі з латинської (prіncіpіum) означає основу, початок, керівну ідею, вихідне положення будь-якого явища (вчення, організації, діяльності, науки тощо).
Принципи права мають історичний характер і є результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їх демократичної і гуманітарної традицій. У процесі формування правових систем принципи права окремих держав набувають універсального значення і знаходять своє втілення у міжнародному праві, перш за все, – у сфері прав людини.
В основі таких принципів лежать суспільні цінності, що відбиваються у багатьох міжнародних актах, прийнятих ООН, Радою Європи, Всесвітньою медичною асоціацією тощо. Це такі нормативні акти, як Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від
4 листопада 1950 р., Європейські пенітенціарні правила від 12 лютого 1987 р. та ін. у яких зафіксовано багато загально-правових принципів регулювання відносин між особою і державою [13, с. 173].
До загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму, справедливості, юридичної рівності та ін. Перелік вказаних принципів не може бути остаточно визначений, оскільки процес їх формування триває, і є складність в їх уніфікації та своєрідності вираження у національному законодавстві.
В Україні вказані принципи набули особливого значення у ході проведення правової реформи та реформування системи виконання кримінальних покарань і знайшли своє втілення у кримінально-виконавчому законодавстві.
Взагалі у теорії права виділяють принципи, які сформульовані вченими-юристами, і ті, які являють собою відносно самостійні елементи в системі права.
Доктринальні принципи вчених-юристів є необов'язковими для суб'єктів права і виступають як частина правосвідомості, досягнення правової думки. Інші принципи являють собою нормативно керівні, імперативні вимоги і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин.
Принципи кримінально-виконавчого права зазвичай поділяють на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві.
До загальноправових принципів належать принципи законності, демократизму, гуманізму.
Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань.
Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальності держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.
Розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, оскільки й дотепер немає єдиної думки про те, чи іде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарання), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання [7, c. 96].
Наразі існує декілька визначень принципів кримінально-виконавчого права.
Деякі вітчизняні автори називають принципами основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань.
В інших авторів принципи кримінально-виконавчого права визначаються як теоретично обгрунтовані основні положення, обумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів.
Поряд з тим, деякі вчені-пенітенціаристи називають принципами кримінально-виконавчого права керівні засади, які випливають із вимог політики держави, пронизуючи весь зміст діяльності відповідних органів у сфері виконання кримінальних покарань.
У статті 5 КВК України законодавець чітко сформулював і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться такі: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.
На наш погляд, до ст. 5 КВК України доцільно включити й такий принцип, як співпраця між учасниками кримінально-виконавчого процесу.
На думку деяких авторів, принципи кримінально-виконавчого законодавства в деякій мірі різняться з принципами кримінально-виконавчого права і мають звужений перелік, до якого відносять: справедливість, повагу прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.
Разом з тим, є й думка про те, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені в правових нормах, стають принципами кримінально-виконавчого права, їх недоцільно звужувати, оскільки кримінально-виконавче право базується на кримінально-виконавчому законодавстві.
Принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені, зокрема, у ст. 5 КВК України, є втіленням принципів кримінально-виконавчого права, які були сформульовані наукою кримінально-виконавчого права і які є виразом головного, основного в цій галузі права, а також відображають тенденцію його розвитку та шляхи вдосконалення.
З урахуванням вищевикладеного, під принципами кримінально-виконавчого права, а також принципами реформування системи покарань в Україні слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків.
1. Покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Отже, мета покарання охоплює:
а) кару як відплату за вчинене;
б) виправлення засудженого;
в) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);
г) запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).
2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України, своєю чергою, є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
3. Таким чином, головні завдання кримінально-правового законодавства – реалізація мети покарання, безпосереднє виконання покарання, сприяння виправленню засудженого – підпорядковані меті покарання.
4. Під принципами кримінально-виконавчого права, а також принципами реформування системи покарань в Україні слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.


Задача
Семенюк, знаходячись у виправному центрі, куди він прибув з виправної колонії середнього рівня безпеки, скоїв умисне вбивство, за що судом був засуджений до 10-ти років позбавлення волі, і покарання мав відбувати у ВК середнього рівня безпеки.
Чи правильно Семенку визначено вид виправної колонії?

Розв'язання:
Як зазначається у ч. 1 ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили (ч. 1 ст. 4 КВК України).
Семенюк, котрий, перебуваючи у виправному центрі, куди він прибув з виправної колонії середнього рівня безпеки і де скоїв умисне вбивство, був засуджений за це до 10-ти років позбавлення волі.
Особи, яким судом призачено покарання у виді позбавлення волі на певний строк, відбувають покарання у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки (ч. 2 ст. 18 КВК України).
Чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини, а також чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі, або чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України, відповідно до ч. 2 ст. 18 КВК України повинні відбувати покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки.
Виходячи із викладеного вище, вид виправної колонії Семенюку судом був визначений невірно – Семенюк має відбувати покарання не в колонії середнього рівня безпеки, а в колонії максимального рівня безпеки.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 25.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. №1129-ІV в ред. від 17.01.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
4. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затв. наказом Держдепартаменту виконання покарань від 25.12.2003 р. №275 в ред. від 10.04.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua.
5. Кирилюк А. В., Джужа О. М. Пенітенціарна кримінологія та спеціально-попереджувальна діяльність: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 198 с.
6. Кримінально-виконавче право України: Підручник / 3а ред.
А. Х. Степанюка. – Xарків: Право, 2005. – 256 с.
7. Курс кримінально-виконавчого права України. Загальна та особлива частини. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 304 с.
8. Рудняк В.І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їх нейтралізації. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 160 с.
9. Семако Г. С., Гель А. П. Кримінально-виконавче право України: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2000. – 194 с.
10. Степанюк А. Х. Каральна функція органів та установ виконання покарань // Вісник Луганського ін-ту внутрішніх справ України. – 2001. – Вип. 3. – С. 131 – 143.
11. Степанюк А. Х. Принцип гуманізму в кримінально-виконавчому праві // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. – Вип. 3. – Харків: Право, 1999. – С. 62 – 78.
12. Степанюк А. Ф. Принцип законности в деятельности органов и учреждений исполнения наказаний // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Вип. 40 / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків: НЮАУ, 1999. – С. 172 – 179.
13. Степанюк А. Х. Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого законодавства // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №1. – С. 171 – 181.