Кр ЗАТРИМАННЯ ОРГАНОМ ДІЗНАННЯ ОСОБИ ЗА ПІДОЗРОЮ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ

Контрольна робота
з дисципліни "Дізнання в ОВС"
на тему:
ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗАТРИМАННЯ ОРГАНОМ ДІЗНАННЯ ОСОБИ ЗА ПІДОЗРОЮ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ

ПЛАН

1. Процесуальний зміст затримання.
Відмінності процесуального затримання від затримання адміністративного 3
2. Порядок затримання 11
Практичне завдання 13
Список використаної літератури 14

1. ПРОЦЕСУВЛЬНИЙ ЗМІСТ ЗАТРИМАННЯ. ВІДМІННОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ ВІД ЗАТРИМАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО
Відповідно до статті 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України) і прокурор (ст. 227 КПК України) мають право затримати особу, що підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначене покарання у виді позбавлення волі. Особа, котру підозрюють у вчиненні злочину, згідно із ч. 1 ст. 106 КПК України може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрюваного.
Серед науковців та практичних працівників немає єдиної думки як про сутність, так і про практичне застосування та шляхи вдосконалення процесуальної форми затримання.
Більшість авторів визнають затримання слідчою дією та засобом збирання доказів [5, С. 20].
Деякі автори не відносять затримання до слідчих дій [7, С. 49].
Втім, наприклад, статтею 87 КПК РФ недвозначно визначається, що протоколи, які засвідчують обставини і факти, встановлені під час затримання, складені в порядку, передбаченому Кодексом, є доказами у кримінальній справі. Стаття 119 КПК РФ прямо називає затримання підозрюваного у числі невідкладних слідчих дій.
Отже, закони деяких країн СНД допускають можливість отримання доказів у процесі затримання підозрюваного і передбачають засіб їх закріплення та засвідчення - протокол затримання.
Сам протокол затримання підозрюваного, будучи процесуальним носієм фактичних даних, що мають значення у справі (тих, які належать до предмета доказування) та відповідають вимогам допустимості та достовірності, безперечно є доказом у кримінальній справі.
Особливо гостру дискусію викликає питання про те, чи входить "захват" та доставлення тієї або іншої особи в органи дізнання у поняття "кримінально-процесуальне затримання".
Деякі автори вважають такі дії елементами процесуального затримання [3, С. 30].
Поширеною є також думка про те, що названі дії не є елементом затримання в кримінально-процесуальному сенсі, а належать до адміністративних дій правоохоронних органів, зокрема міліції [12, C. 125].
Розглядаючи дану проблему й аналізуючи чинне законодавство, І. Л. Петрухін зазначає, що "захват" та доставлення осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, - "нічийна зона", оскільки ці дії не регламентовані ані адміністративним, ані кримінально-процесуальним правом". Одне безперечно, вважає він, - "діяльність із "захвату" та доставлення в органи дізнання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, не можна залишати поза рамками кримінально-процесуального регулювання" [8, С. 74].
"Захват" підозрюваного має місце у зв'язку із вчиненням ним злочину, а не адміністративного проступку. Отже, він має проводитися відповідно до правил кримінального процесу.
В основу розмежування кримінально-процесуальних та адміністративних дій взагалі та дій щодо затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів чи інших правопорушень зокрема, логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, те, яким органом він затримується, - органом (суб'єктом) адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції.
Якщо вчинено злочин, слідчий або орган дізнання можуть провадити лише кримінально-процесуальні дії, використовувати тільки кримінально-процесуальні засоби примусу, застосовувати тільки кримінально-процесуальну форму затримання. Міркувати інакше означає допускати можливість, за наявності явних ознак вчинення певною особою злочину, вжиття до неї заходів адміністративного впливу й навпаки.
Правильне вирішення цього питання має пряме відношення до забезпечення законних прав та інтересів громадян, зміцнення законності й правопорядку.
З іншого боку, автори, які відносять дії із захвату та доставлення підозрюваного у вчиненні злочину до числа адміністративних дій, припускаються явної непослідовності. Так, щодо визначення моменту, з якого необхідно відраховувати строк затримання, деякі з них переконані в тому, що строк процесуального затримання необхідно відраховувати з моменту фактичного затримання.
У цьому разі, як зазначає А. П. Гуляєв, відбувається трансформація доставлення правопорушника як адміністративного заходу в процесуальний захід [4, C. 68].
Питання про можливість надання адміністративним діям, які відбувалися у минулому, характеру дій кримінально-процесуальних вельми проблематично. Немає такої сили ані у кримінально-процесуального закону, ані в юридичної теорії, щоб "пост фактум" змінювати юридичну природу затримання залежно від наступних за цим юридичних рішень: порушено справу й доведено вину підозрюваного - отже, мало місце кримінально-процесуальне затримання; підстав для порушення справи або для притягнення підозрюваного до відповідальності в кримінально-процесуальному порядку не знайдено - мова іде про адміністративне затримання. Природа юридичних актів не змінюється залежно від рішень, які випливають з них. Такий підхід - єдино правильний [9, С. 378].
Разом з цим, для практичних працівників вкрай важливо визначити критерії відмінності процесуального затримання від затримання адміністративного.
Дії із затримання підозрюваної особи та доставлення її в орган дізнання матимуть характер кримінально-процесуальних дій, якщо вони:
1) здійснюються у зв'язку з наявністю даних, які вказують на вчинення такою особою кримінально караної дії;
2) виконуються уповноваженим на це процесуальним законом суб'єктом (слідчим, органом дізнання);
3) здійснюються у зв'язку з наявністю даних, передбачених процесуальним законом як підстав провадження кримінально-процесуального затримання, тобто відповідно до гіпотези ст. 106 КПК України;
4) виконуються в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку та фіксуються у призначеному для цього процесуальному документі.
Існуючі розбіжності в думках вчених і практичних працівників виникають у зв'язку з тим, що закон не чітко визначає сутність, зміст та процесуальну форму затримання підозрюваного.
У кримінально-процесуальному законі фактично названі два види процесуальних дій, що іменуються затриманням. Це затримання як слідча дія, що проводиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу - запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох годин [3, С. 23].
Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати самостійний характер. Теоретично вони повинні виконуватися кожна окремо. На практиці не у всіх випадках, наприклад таких, як поміщення особи в ізолятор для затриманих, передує її захват та примусове доставлення в орган дізнання. Слідчий може викликати таку особу на допит і після його закінчення провести затримання.
В інших випадках особа, захоплена під час вчинення злочину та доставлена до міліції, може бути після з'ясування обставин справи відпущена, їй може бути надане право покинути приміщення правоохоронного органу у зв'язку з обранням запобіжного заходу, не пов'язаного із взяттям під варту, або у зв'язку з визнанням недоцільності її затримання на даній стадії розслідування.
Кримінально-процесуальне затримання як процесуальна дія, що включає у себе захват та доставлення підозрюваного в орган дізнання, розглядається законодавцем як невідкладна слідча дія, тобто як спосіб отримання доказів.
Отже, доказове значення протоколу затримання полягає в тому, що у процесі захвату злочинця встановлюються, а в протоколі затримання відображаються обставини і факти, що мають значення у справі. Навряд чи доказова інформація може бути отримана під час поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового тримання. Коли б законодавець під затриманням розумів лише такі дії, то відносити протокол затримання до числа доказів не мало б сенсу.
Поділ затримання на два самостійних види процесуальних дій вимагає, по-перше, більш чіткого термінологічного визначення кожного з них, і, по-друге, більш докладної процесуальної регламентації. Точне термінологічне визначення, правильне застосування понять, які за своїм змістом і обсягом відповідають сутності й колу дій, що визначаються ними, дозволить уникнути розбіжного розуміння чинного закону, правильніше й ефективніше його застосовувати.
При цьому необхідно мати на увазі, що багатозначність - природна та невід'ємна ознака мови. І хоча сама по собі вона (багатозначність) не є недоліком, втім, приховує в собі потенційну можливість логічної помилки. Тому часто для визначення тих чи інших явищ або дій використовуються різні стійкі сполучення слів, які граматично організовані за моделлю словосполучення або речення.
Так, для визначення затримання як слідчої дії відповідними є терміни "затримання на місці злочину" ("затримання на місці вчинення злочину") або просто "затримання".
Не позбавленим сенсу та прийнятним могло б бути поняття "поїмка і затримання підозрюваного". Враховуючи, що саме поняття розкривається в диспозиції правової норми, яка регламентує окрему слідчу дію, фахівці вважають, що тут виправданим та відповідним сучасному рівню мовної культури буде використання поняття "затримання".
Стосовно дій із поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового тримання доцільно використовувати терміни "взяття під варту", "ув'язнення" або "досудове ув'язнення". Відповідно, для визначення запобіжного заходу, пов'язаного з позбавленням волі, можуть бути використані поняття "арешт" або "тримання під вартою".
Викладені в законі підстави затримання можуть, на думку більшості процесуалістів, використовуватися лише для "захвату" та доставки підозрюваного в орган дізнання. Вони очевидно недостатні для взяття його під варту.
Деякі автори розглядають вказані підстави як підстави для "захвату" та доставлення підозрюваного в орган дізнання, так і як підстави для взяття під варту, "ув'язнення", тримання його під вартою в ізоляторі тимчасового утримання. "Все-таки можна уявити собі ситуацію, - зазначає І. Л. Петрухін, - коли лише один очевидець (наприклад, потерпілий) має такі переконливі відомості, що їх можна вважати достатніми для затримання" [8, С. 80].
Втім, за такої ситуації завжди можна уявити й інше: очевидець, який вказав на підозрюваного як на особу, що вчинила злочин, вмер до його допиту, а виявилося, що він психічно хворий і не підлягає допиту як свідок; потерпілий, будучи сам винним у вчиненні злочину (наприклад, спровокувавши застосування засобів необхідної оборони своїми насильницькими діями), відверто збрехав; очевидець помилився, а у затриманого є неспростовне алібі.
З цих самих міркувань для взяття особи під варту недостатньо ні наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові докази - докази непрямі, ані інших даних, якщо особа навіть мала намір втекти. Такий намір можуть мати й невинні, і ті, котрі не мають житла, і неосудні, і особи, які не досягали "віку кримінальної відповідальності".
Уявімо собі ситуацію затримання, передбачену ч. 2 ст. 106 КПК України: "за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину ... коли не встановлено особу підозрюваного".
Припустимо, що таку особу затримано, а пізніше з'ясувалося, що їй ще не виповнилося 16 років, тобто віку, за наявності якого настає відповідальність за злочин. Справу необхідно припинити через відсутність складу злочину. Таке саме рішення приймається й тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Проте відповідно до ст. 1 і 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду" незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.
Виходячи із змісту даного закону, затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 2 згаданого Закону).
Отже, законним буде лише таке затримання, яке проведене за наявності неспростовних доказів вчинення підозрюваним злочину. Лише за наявності сукупності неспростовних доказів особа, котра підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, підлягає затриманню в сенсі "взяття під варту".
Таким чином, викладені в кримінально-процесуальному законі підстави затримання можна розглядати лише як підстави для "захвату" та доставлення підозрюваного в орган дізнання з метою з'ясування обставин справи, як підстави проведення слідчої дії "затримання на місці злочину" ("затримання на місці вчинення злочину"), спрямованої на запобігання злочину та закріплення його слідів.
Викладені підстави непридатні для прийняття рішення про взяття підозрюваного під варту - поміщення його в ізолятор тимчасового утримання на строк до сімдесяти двох годин.
З одного боку, названі дії допустимо застосовувати лише після порушення справи. З іншого боку, такі дії мають характер запобіжних заходів. Вони повинні застосовуватися тільки до осіб, участь яких у вчиненні злочину в достатньому ступені доказана, причому застосовуватися вельми обережно.
У практичній діяльності органи дізнання часто приймають ризикове рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним іншого злочину, аби врятувати "честь мундира". Рідко хто має мужність визнати свою помилку.
2. ПОРЯДОК ЗАТРИМАННЯ
Згідно зі статтею 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Лише в разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його уповноважені законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом.
Якщо упродовж сімдесяти двох годин з моменту затримання не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою, затримана особа негайно звільняється.
Кожному затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість від моменту затримання користуватися правовою допомогою захисника.
Орган дізнання може затримати особу лише за умови додержання вимог ст. 29 Конституції України та обставин, визначених у ст. 106 КПК України. Якщо таких обставин немає, то необхідно одержати постанову судді про дозвіл на затримання. Судова практика ще не визначилася із застосуванням цих норм.
Дізнавач, роз'яснюючи затриманому його права, повинен повідомити про те, що відповідно до ст. 29 Конституції України кожен має право у будь-який час оскаржити своє затримання в суді. Це право гарантоване Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини.
Отже, для подання скарги до суду є достатні правові підстави, гарантовані Конституцією України, міжнародно-правовими угодами, а також КПК України.
Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з моменту надходження. Якщо подання не надійшло або надійшло після закінчення 72-годинного строку після затримання, воно розглядається суддею протягом 5 діб з часу надходження (ст. 106 КПК України).
На постанову судді може бути подана апеляція, проте її подання не зупиняє виконання постанови суду.
Якщо під час затримання дізнавач порушив вимоги ст.ст. 106, 115 КПК України, є підстави вважати можливим звільнення затриманого. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання і начальнику місця досудового ув'язнення.
Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у виді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого до установи для досудового ув'язнення не надійшла, начальник місця досудового ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол, направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
Від імені співробітника оперативного підрозділу скласти відповідь про результати виконання доручення

ВІДПОВІДЬ
про результати виконання доручення слідчого

У провадженні Ленінського РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області перебуває кримінальна справа № 07-7344 по обвинуваченню Петлюка К. О. у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ч. 1 ст. 302 КК України.
Під час досудового слідства по кримінальній справі з метою швидкого, повного, всебічного й об'єктивного розслідування цього злочину мені було доручено допитати як свідків по кримінальній справі осіб, які були присутні 11.12.2008 р. як поняті при вилученні наркотичного засобу в Петлюка К. О.: Писаренка Олександра Борисовича, 1965 року народження, мешкає у м. Запоріжжі, пр. Леніна, 26-Б, кв. 21; Єгоричєва Ігоря Анатолійовича, 1969 року народження, мешкає у м. Запоріжжі, вул. Ситова, 3, кв. 4.
У ході допиту Писаренко О. Б. та Єгоричєв І. А. підтвердили, що 11.12.2008 р. у затриманого працівниками міліції Петлюка К. О. в їх присутності о 5 год. 30 хв. було виявлено та вилучено поліетиленовий пакет із порошком білого кольору, ззовні схожим на наркотичний засіб, вагою 10,42 г. Протоколи допиту додаються.

О/у карного розшуку Ленінського РВ ЗМУ
ГУМВС України в Запорізькій області
старший лейтенант міліції ________________________Л. Д. Лазарев
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada/gov.ua
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. №1001-05 в ред. від 07.05.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Батюк В. Н. Задержание и заключение под стражу в стадии предварительного расследования: Учеб. пособие. - К.: Вища школа, 1990. - 92 с.
4. Гуляев А. П. Процессуальные сроки в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования. - М.: Юрид. лит., 1976. - 144 с.
5. Даньшина Л. И. Меры пресечения при производстве по уголовному делу: Учеб. пособие. - М.: МВД РФ, 1991. - 140 c.
6. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 760 с.
7. Коврига З. Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. - Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1975. - 176 с.
8. Петрухин И. Л. Задержание и арест: (Охрана интересов личности) // Советское государство и право. - 1989. - № 8. - С. 73 - 82.
9. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека. - Харьков: Арсис, 2000. - 314 с.
10. Франк Л. В. Задержание и арест подозреваемого. - Душанбе:
Изд-во Душанбинского ун-та, 1973. - 236 с.
11. Чувилев А. А. Заключение под стражу в качестве меры пресечения. - М.: Юрид. лит., 1989. - 294 с.
12. Шатилов К. Д. Процессуальные основы и порядок задержания лиц, подозреваемых в совершении преступления // Вопросы криминалистики. - 1983. - № 8-9. - С. 124 - 126.