Кр злочини проти 1. власності 2. статевої свободи

1. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА, ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИИ ВЛАСНОСТІ (ст.ст. 185-198 КК УКРАЇНИ)
Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найбільш небезпечних груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із головних соціальних благ – право власності.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Злочини проти власності часто іменують майновими злочинами. Така назва пов'язана з предметом їх посягання, який зазвичай становить майно. У перших кримінальних кодексах нашої держави посягання на власність так і називались – майнові злочини (таку назву мали глава VІ КК УСРР 1922 р. та розділ VІІ КК УСРР 1927 р.).
Передбачення в одному розділі Особливої частини КК України відповідальності за всі посягання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб'єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України та Цивільний кодекс України.
За суб'єктом здійснення права власності чинне законодавство виокремлює:
– право власності Українського народу;
– право державної власності;
– право комунальної власності;
– право колективної власності (у тому числі підприємств, громадських організацій та інших об'єднань громадян);
– право приватної власності, у тому числі право спільної власності подружжя, членів сім'ї, осіб, що ведуть фермерське господарство;
– право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.
Родовим об'єктом цих злочинів є право власності, зміст якого складають володіння, користування і розпорядження своїм майном.
Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчинюються з використанням насильства або погрози його застосування (розбій, насильницький грабіж, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканність людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека тощо.
Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно – речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру.
До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника з подальшим їх привласненням, споживанням тощо або пошкоджені чи знищені. Людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності.
Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні:
1) мати мінову та споживчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов'язані з ними потреби людини;
2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново.
Звичайним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються документи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо).
Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні закінчених), так звані легітимаційні знаки (жетони камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується й квитків на проїзд авіаційним, автомобільним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначенням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо).
Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані – блага, які, хоч і мають об'єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини (наприклад, дичина у лісі, риба у природних водоймах).
Протиправне обернення таких об'єктів у свою власність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля й кваліфікуватися, зокрема, за ст.ст. 246, 248, 249 КК України. Проте такі ж дії щодо природних об'єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності.
Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, по-перше, таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності, по-третє, воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини.
Чужим визнається майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного.
Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої та радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини та їх аналоги, прекурсори, документи, штампи, печатки, а також ряд інших видів майна. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законодавцем в окремі склади злочинів (ст.ст. 262, 308, 312, 313, 357, 297, 410, 432 КК України).
Предметом деяких злочинів проти власності може бути не лише майно, а й право на нього (шахрайство і вимагання), а також будь-які дії майнового характеру (вимагання).
Об'єктивна сторона злочинів проти власності характеризується насамперед тим, що абсолютна їх більшість (10 із 14 складів таких злочинів) за своєю конструкцією є злочинами з матеріальним складом. Тобто, обов'язковою ознакою їх об'єктивної сторони є певні суспільно небезпечні наслідки.
Така ознака об'єктивної сторони, як спосіб вчинення посягання, є основним критерієм виділення різних форм викрадення майна та іншого протиправного його заволодіння.
З урахуванням цього об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у:
1) викраденні (ст.ст. 185-188 КК України);
2) привласненні (ст. 191 КК України);
3) розтраті (ст. 191 КК України);
4) вимаганні майна (ст. 189 КК України);
5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190 КК України);
6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191 КК України);
7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст.ст. 192-198 КК України).
З суб'єктивної сторони злочини проти власності переважно характеризуються умисною формою вини. При цьому психічному ставленню винних осіб до вчинення таких злочинів (зокрема, крадіжки, грабежу, розбою, вимагання, шахрайства) притаманний прямий умисел і корисливий мотив. Два злочини – необережне знищення або пошкодження майна та порушення обов'язків щодо охорони майна – з суб'єктивної сторони характеризуються необережною формою вини. Суб'єктивна сторона складу умисного знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, може характеризуватися складною (змішаною) формою вини.
Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає у прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь.
У результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється.
Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об'єктові таких злочинів (праву власності).
Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленому законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування або розпорядження таким майном.
Суб'єктом злочинів проти власності може бути осудна фізична особа, яка досягла 14-річного віку (ст.ст. 185-187, 189, ч. 2 ст. 194 КК України) або 16-річного віку (ст.ст. 188, 190, 192, 193, 195, 196, 198 КК України, ч. 1 ст. 194 КК України). Суб'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 191 і 197 КК України, – спеціальний.
Злочини проти власності хоча й об'єднані за певними ознаками (передусім об'єктом та предметом злочину) в один розділ, все ж істотно відрізняються один від одного за низкою об'єктивних та суб'єктивних ознак (наприклад, за способом вчинення, мотивацією посягання).
Ці відмінності, які водночас виступають характерними особливостями певних видів таких злочинів, дозволяють здійснити внутрішню класифікацію злочинів проти власності, виділити відносно самостійні групи таких злочинів.
За таким критерієм класифікації, як мотивація посягання, а точніше, наявність корисливих спонукань, злочини проти власності поділяються на дві великі групи – корисливі та некорисливі.
Залежно від того, чи вилучається майно з володіння власника та чи обертається воно на користь винного або інших осіб, злочини проти власності можуть бути поділені на:
1) діяння, які характеризуються оберненням чужого майна на користь винної особи чи інших осіб;
2) діяння, які характеризуються заподіянням шкоди власникові без обернення чужого майна на користь винного чи інших осіб.
У свою чергу, залежно від способу обернення чужого майна на користь винного або інших осіб серед посягань першої групи можна виділити:
1) викрадення чужого майна (крадіжка, грабіж, розбій);
2) заволодіння чужим майном в інший спосіб (шляхом вимагання, шахрайства, привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем).
Деякі посягання на власність за вказаними критеріями складно однозначно віднести до тієї чи іншої групи, з огляду або ж штучності виокремлення їх взагалі як окремого виду злочину (це стосується злочину, передбаченого ст. 188 КК України), або ж не зовсім обгрунтованого розміщення їх у розділі "Злочини проти власності" (це стосується злочину, передбаченого ст. 198 КК України).
Чітку класифікацію злочинів проти власності ускладнюють деякі особливості суб'єктивної сторони окремих посягань на власність, які можуть вчинятися як з корисливих, так і з некорисливих мотивів (ст. 198 КК України).
Якщо ж все-таки спробувати згрупувати злочини проти власності з урахуванням зазначених підходів, то їх з певною мірою умовності можна поділити на:
1) корисливі злочини, пов'язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (ст.ст. 185-191 КК України);
2) корисливі злочини, не пов'язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (ст.ст. 192, 193, 198 КК України);
3) некорисливі злочини (ст.ст. 194-197 КК України).


2. КВАЛІФІКУЮЧІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ОСОБИ
Статеві злочини мають своїм об'єктом статеву свободу особистості (згвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканність неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).
Згвалтування (ст. 152 КК України). Цей злочин визначається законом як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.
У частині 2 ст. 152 КК України передбачено відповідальність за згвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 КК України.
Повторним згвалтування вважається, якщо йому передувало таке саме діяння, вказане у ч.ч. 1-4 ст. 152 КК України. Поняття повторності згвалтування охоплює як фактичну повторність, так і спеціальний рецидив. Тому для визнання згвалтування повторним не має значення, чи був винний засуджений за раніше вчинений злочин, чи усі ці злочини вчинені до засудження. Для повторності не має також значення, чи були закінченими обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або іншим співучасником. Повторність може мати місце, коли потерпілими (у кожному випадку згвалтування) є різні особи чи одна й та сама. Проте згвалтування не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин знято чи погашено або закінчилися строки давності.
У частині 3 ст. 152 КК України передбачено відповідальність за згвалтування, вчинене групою осіб, або згвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.
Вчинення згвалтування групою осіб передбачає:
а) вчинення злочину кількома виконавцями (двома або більше), які досягли 14-ти років;
б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи. При цьому попередня змова між учасниками згвалтування не є обов'язковою.
Виконавцем згвалтування визнається як особа, що безпосередньо вчинює статевий акт із потерпілою особою, або що робить замах на такі дії, так і та, яка застосовує до потерпілої фізичне насильство або погрози з метою примусити її вступити в статевий акт із будь-яким з учасників групи. У цьому випадку дії співвиконавців кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК України без посилання на ст. 27 КК України.
Групове згвалтування може мати місце як щодо однієї, так і щодо кількох потерпілих осіб. Причому таким визнається згвалтування, коли винні, вчинюючи узгоджено і застосовуючи фізичне насильство або погрозу стосовно кількох потерпілих, потім вчинюють статеві акти кожний з однією з них.
Згвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчинюється щодо потерпілих осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Згвалтування особи до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК України як згвалтування малолітньої чи малолітнього. Причому для кваліфікації за ч. З не має значення настання шлюбного віку або статевої зрілості потерпілої особи. Важливо, що вона не досягла повноліття. Для відповідальності необхідно встановити, що насильник знав або допускав, що здійснює насильницький статевий акт із неповнолітньою особою, або міг це передбачити. Якщо ж винний сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої, тобто за всіма обставинами справи вважав, що жінка досягла повноліття, дійсне її неповноліття не може бути підставою для застосування ч. З ст. 152 КК України.
У частині 4 ст. 152 КК України передбачено відповідальність за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої чи малолітнього.
Щодо згвалтування, яке спричинило особливо тяжкі наслідки, то поняття особливо тяжких наслідків згвалтування закон не розкриває, надаючи це право теорії та судовій практиці. У практиці Верховного Суду України до таких наслідків віднесено: смерть або самогубство потерпілої, розлад психічної діяльності, що настав внаслідок згвалтування, зараження вірусом імунодефіциту людини, сифілісом, а також спричинення потерпілій тілесних ушкоджень у процесі згвалтування або замаху на нього, що призвело до втрати зору, слуху, переривання вагітності або інших наслідків, передбачених ст. 121 КК України.
Отже, особливо тяжкими наслідками визнаються лише ті, які заподіюють потерпілій реальну шкоду. Спричинення ж потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, лише небезпечних для життя, не належить до особливо тяжких наслідків згвалтування, оскільки під ним розуміють не будь-яке згвалтування, що відрізняється особливо небезпечним характером, а таке, внаслідок якого настали виняткові за своєю тяжкістю наслідки. Тому такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів за відповідними частинами ст.ст. 121 і 152 КК України залежно від наявності чи відсутності інших кваліфікуючих ознак.
Позбавлення невинності (дефлорація) і вагітність потерпілої як можливий (природний) результат згвалтування не розцінюються як особливо тяжкі наслідки. Зараження венеричною хворобою (крім сифілісу) вважається таким, якщо воно призвело до наслідків, зазначених у ст. 121 КК України (наприклад до безплідності).
Для відповідальності за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, необхідно встановлення причинного зв'язку між згвалтуванням і цими наслідками. Відсутність такого причинного зв'язку виключає можливість кваліфікації згвалтування за ч. 4 ст. 152 КК України.
Із суб'єктивної сторони для поставлення у вину особі особливо тяжких наслідків достатньо встановити наявність до них непрямого умислу або навіть необережної вини.
Згвалтування малолітньої або малолітнього, про яке йдеться у ч. 4 ст. 152 КК України, передбачає, що потерпілій особі не виповнилося 14-ти років. Таке згвалтування підпадає під ознаки ч. 4 ст. 152 КК України лише за умови, що особа усвідомлювала або хоча б могла усвідомлювати, що потерпілий ще не досяг 14-ти років.
Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК України ) утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.
У частині 2 ст. 153 КК України встановлено відповідальність за цей злочин, якщо він вчинений повторно або групою осіб чи особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених ст.ст. 152 або 154 КК України, а також вчинений щодо неповнолітньої чи неповнолітнього.
Частина 3 ст. 153 КК України передбачає кваліфікуючі ознаки цього злочину:
1) вчинення злочину щодо малолітньої чи малолітнього;
2) спричинення особливо тяжких наслідків.
Примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154 КК України). Під примушуванням розуміють протиправний вплив на жінку чи чоловіка для того, щоб примусити їх всупереч власній волі вступити в природний або неприродний статевий зв'язок. Це, наприклад, погроза звільненням, переведенням на нижчеоплачувану роботу, позбавленням премії, матеріальної підтримки чи можливості користуватися житловою площею тощо. Примушування може бути спрямовано як на те, щоб схилити потерпілу особу вступити в статевий зв'язок як із тим, хто примушує, так і з третьою особою.
Частина 2 ст. 154 КК України передбачає такі кваліфікуючі ознаки цього злочину: це примушування, поєднане з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або розголошування відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів.
Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК України), полягають у добровільних природних статевих зносинах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не досягла статевої зрілості. Такі статеві зносини можуть мати місце і внаслідок фактичного шлюбу. Добровільним визнаються такі статеві зносини, які вчинені без застосування фізичного насильства, погроз його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Добровільність статевих зносин повинна визначатися в кожному випадку тим, чи могла потерпіла особа внаслідок свого віку і розвитку або психічного стану розуміти характер і значення дій, що вчиняються над нею.
У частині 2 ст. 155 КК України встановлено відповідальність за ті самі дії, вчинені батьком, матір'ю або особою, що їх замінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки (наприклад самогубство потерпілої особи, тяжку хворобу тощо).
Окрім того, ч. 2 ст. 155 КК України вказує також на спеціальний суб'єкт злочину, виходячи з родинних зв'язків із потерпілим.
Розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України) полягає у вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку. Розпусні дії мають сексуальний характер і спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту у потерпілої особи. Вони, проте, не можуть полягати в природних або неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлено в ст.ст. 152, 155 і 154 КК України. За своїми зовнішніми ознаками розпусні дії можуть бути як фізичними, так і інтелектуальними (наприклад, проведення цинічних розмов із потерпілим на сексуальні теми, ознайомлення з порнографічними зображеннями, відеофільмами тощо).
У частині 2 ст. 156 КК України встановлено відповідальність за наявності таких кваліфікуючих ознак: якщо потерпілий є малолітнім або такі дії вчинені щодо сина або дочки батьком, матір'ю або особою, що їх замінює. В останньому випадку в законі вказано спеціальний суб'єкт злочину за родинною ознакою.


ЗАДАЧА
Робітник Федкін, підробивши від імені адміністрації заводу доручення на своє ім'я, одержав у автобази обласного управління протягом двох років 4930 автобусних квитків на суму 4930 грн. Ці квитки він придбав для реалізації кондукторам автобусного парку: Іваненко – на суму 1200 грн., Мазур – 1400 грн., Петровій – 1500 грн., Сидорчук – 830 грн. Іваненко, Мазур, Петрова та Сидорчук встигли реалізувати понад половину квитків. Грошима вони порівну ділилися з Федкіним.
Дайте кримінально-правову оцінку дій Федкіна, Іваненко, Мазур, Петрової та Сидорчука.

Розв'язання

Дії Федкіна, на мій погляд, слід кваліфікувати за ч.ч. 1 та 3 ст. 358 КК України (підроблення документа та використання завідомо підробленого документа) й ч. 2 ст. 190 КК України – шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб і таке, що завдало значної шкоди потерпілому; дії Іваненко, Мазур, Петрової та Сидорчука – за ч. 2 ст. 190 КК України: шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
1. Підроблення документа та використання завідомо підробленого документа – ч.ч. 1 та 3 ст. 358 КК України.
Робітник Федкін (звичайний робітник підприємства не є його службовою особою) підробив від імені адміністрації заводу, де працював, доручення на своє ім'я та одержав у автобази обласного управління протягом двох років 4930 автобусних квитків на суму 4930 грн.
Об'єктом цього злочину є встановлений законодавством порядок обігу і використання офіційних документів, який забезчує нормальний стан діяльності підприємства.
Предмет злочину – доручення, яке надавало права Федкіну діяти від імені підприємства, де він працював, й отримати у автобази автобусні квитки.
Об'єктивна сторона злочину виражається у підроблення доручення та його використанні.
Під підробленням документа розуміється як повне виготовлення сфальсифікованого документа, так і часткову фальсифікацію змісту справжнього документа.
Злочин вважається закінченим із моменту підроблення доручення Федкіним.
Використання завідомо підробленого документа (ч. З ст. 358 КК України), вчинено шляхом подання доручення адміністрації автобази.
При поданні документа суб'єкт, видаючи підробку за справжній документ, знайомить з його змістом інших осіб. При цьому підробка не залишається у винного, а передається уповноваженим особам для посвідчення тих чи інших фактів.
Використання завідомо підробленого документа є закінченим злочином з моменту, коли документ подано винним незалежно від того, чи вдалося йому досягти поставленої мети.
Суб'єкт злочину – загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку).
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мета використання підробленого документа означає прагнення винного отримати певні права і має конкретний характер (одержати матеріальну вигоду). Мотив злочину – корисливий.
2. Шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (Федкін, Іваненко, Мазур, Петрова, Сидорчук) – ч. 2 ст. 190 КК України.
Предметом шахрайства є автобусні квитки, продаж яких дає можливість отримати гроші, належні автобазі.
Об'єктивна сторона злочину виражається у заволодінні чужим майном – автобусними квитками й придбання у такий спосіб права отримати від їх продажу кондукторами грошей.
Злочин вчинено шляхом обману – квитки були отримані за підробленим дорученням. Їх походження від тих, кому вони продавались, замовчувалося.
Закінченим злочин став з моменту придбання кожним членом групи права на отримання грошей від продажу автобусних квитків, тобто придбання ними самих автобусних квитків.
Суб'єкт злочину – загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку).
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мета – отримання матеріальної вигоди. Мотив злочину – корисливий.
Шахрайство, яке завдало значної шкоди потерпілому, було вчинене лише Федкіним, який за підробленим дорученням одержав у автобази обласного управління протягом двох років 4930 автобусних квитків на суму 4930 грн, що є більшою ніж сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (складає 1700 грн.). Це випливає із примітки 2 до ст. 185 КК України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. №2341-ІІІ в ред. від 01.01.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
3. Про судову практику у справах про злочини проти власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
4. Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. №5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
5. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
6. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична книга, 2004. – 656 с.
7. Матышевский П. С. Преступления против собственности и схожие с ним преступления. – К.: Юринком Интер, 1996. – 240 с.
8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 4-те вид., перероб. та доп. – К.: Атіка, 2010. – 1064 с.
9. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.