Завдання з кримінального права

ЗМІСТ

1. Зобов'язання, що виникають внаслідок причинення шкоди
(питання № 48) 3
2. Порядок пред'явлення позову, оскарження
і перегляд рішення суду (питання № 67) 13
3. Задача № 44 22
4. Задача № 68 24
Список використаної літератури 26

1. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ВНАСЛІДОК ПРИЧИНЕННЯ ШКОДИ
Відшкодування шкоди регулює глава 82 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України).
Стаття 1166 ЦК України визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, передбачених ЦК України та іншим законом.
Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) - це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправно завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.
Необхідно відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникає з договору (глава 51 ЦК України), від недоговірноі шкоди, тобто зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України).
Можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що виникає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 82 ЦК України.
Розмежовувати підстави відповідальності необхідно і тому, що розмір відшкодування збитків, заподіяних кредитору невиконанням зобов'язання за договором, може бути обмеженим, а при відшкодуванні недоговірноі шкоди остання підлягає відшкодуванню у повному обсязі (ст. 1166 ЦК України).
Збитки, завдані невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а недоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла (або інша особа, відповідальна за завдання шкоди).
Як у договірних, так і у деліктних зобов'язаннях законодавство виходить із принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду. Проте у деліктних зобов'язаннях є виняток із загального правила, коли допускається покладання обов'язку на особу без її вини (стаття 1187 ЦК України).
Розмежування договірної і деліктної відповідальності спрямоване на виключення конкуренції позовів, що з них випливають. Втім, в окремих випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту за наявності договору між сторонами. Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних зобов'язань (перевезення пасажирів) та у разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.
Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди такі:
1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;
2) основні функції - поновлення майнового становища потерпілого, що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;
3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів;
4) зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як правило, лише за наявності протиправної поведінки.
Підстава виникнення зобов'язань - це правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.
Склад правопорушення містить чотири елементи - умови відповідальності:
1) наявність шкоди у потерпілого;
2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;
3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювача шкоди і завданою шкодою;
4) вина заподіювача.
1.Наявність шкоди у потерпілого - шкода може бути майновою та (або) моральною.
Майнова шкода виступає у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.
Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася. Проти позитивного вирішення питання висувалися два основних заперечення:
а) відшкодування моральної шкоди не притаманне соціалістичній свідомості і праву;
б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні відшкодувати у грошовій формі.
Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливим є аспект запобігання порушенням. Тому в цьому разі має йтися не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) у інших випадках, встановлених законом.
Окремо у статті 1168 ЦК України урегульоване відшкодування моральної шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
2.Протиправність поведінки заподіювача шкоди - порушення норм права і суб'єктивного права потерпілого.
Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки заподіювача шкоди:
а) дії щодо здійснення права і виконання обов'язку - наприклад, дії організацій епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань; діяльність пожежників з гасіння пожежі;
б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає про-типравність поведінки заподіювача шкоди за наявності трьох умов: згода добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий може повністю розпоряджатися самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного права;
в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це - заподіяння шкоди у разі здійснення особою права на самозахист.
Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.
Якщо у випадку здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст. 1169 ЦК України).
Від необхідної оборони необхідно відрізняти крайню необхідність. Це стан, коли особа, завдаючи більшу шкоду, що загрожує інтересам держави або суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду значно меншу, якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути усунута іншими шляхами і засобами (наприклад, водій, намагаючись уникнути наїзду на пішохода, заподіює шкоду іншому автомобілю).
У разі необхідної оборони виключаються і цивільно-правова, і кримінальна відповідальність. У разі крайньої необхідності кримінальна відповідальність виключається. Проте цивільне право не передбачає автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності.
Можливі три варіанти вирішення питання про відшкодування шкоди у цьому випадку:
а) загальне правило - шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.
Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла (ч. 1 ст. 1171 ЦК України);
б) ч. 2 ст. 1171 ЦК України надає суду право, враховуючи обставини, за яких завдано шкоди у стані крайньої необхідності, покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду;
в) суд вправі зобов'язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в інтересах якої діяла вказана особа, відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або у повному обсязі (ч. 2 ст. 1171 ЦК України).
3.Причинний зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача і завданою шкодою.
Вирішення питання про встановлення причинного зв'язку ускладнюється тим, що закон передбачає у ряді випадків відповідальність одних осіб за дії інших - відповідальність юридичної особи за дії її працівників, відповідальність батьків за дії малолітніх дітей тощо.
Тоді причинний зв'язок складається з двох або більше ланок: перша виражає зв'язок поведінки безпосереднього заподіювача із завданою шкодою; друга - зв'язок між поведінкою безпосереднього заподіювача і діями відповідальної особи.
4.Вина заподіювача шкоди.
Норми цивільного права не встановлюють різного обсягу відшкодування залежно від того: заподіяна шкода умисно чи з необережності (на відміну від кримінального права) - в обох випадках шкода відшкодовується у повному обсязі. Форма вини потерпілого може мати значення лише у тому випадку, якщо йдеться про змішану відповідальність.
На відміну від кримінального права, діє презумпція винності - заподіювач шкоди вважається винним, поки не доведе, що діяв невинно. Оскільки встановлена презумпція винності правопорушника, то позивач не повинен доводити наявність вини відповідача у заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача покладений тягар доказування того, що його вина у завданні шкоди відсутня.
У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок відшкодування як виняток із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).
Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди:
1) непереборна сила.
Для того, щоб вона могла слугувати підставою звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок причинного зв'язку: перша ланка пов'язує непереборну силу і поведінку заподіювача; друга - цю поведінку і завдану шкоду;
2) протиправні дії третіх осіб - для звільнення від обов'язку відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу правопорушення;
3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди.
Згідно із статтею 1186 ЦК України шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її заподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або у повному обсязі.
Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.
Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді;
4) обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана відповідальність).
Згідно зі статтею 1193 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК України, у випадку відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.
Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій необережності.
Проста необережність потерпілого законом не розглядається як підстава звільнення заподіювача від відшкодування шкоди.
Умисел потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача від відшкодування шкоди.
На відміну від умислу, груба необережність є підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від її відшкодування. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема, грубою необережністю може бути визнано нетверезий стан потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної внаслідок порушення правил безпеки руху;
5) майнове становище заподіювача шкоди.
За загальним правилом це не є підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Проте ч. 4 ст. 1193 ЦК України передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення застосовується у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача у скрутне становище.
Окремо ЦК України регламентує відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.
Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.
Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою (службовою) особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення у діях останньої складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.
Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад чи особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою чи неповнолітньою особою або фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.
З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її у натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для поновлення пошкодженої речі.
Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
2. ПОРЯДОК ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ, ОСКАРЖЕННЯ І ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ СУДУ

Право на пред'явлення позову може бути здійснене лише у порядку, встановленому законом.
Складовими порядку є:
1) дотримання правил про підсудність;
2) дієздатність позивача;
3) дотримання належної форми позовної заяви.
Право на пред'явлення позову може бути реалізоване шляхом звернення до суду, до повноважень якого віднесено її розгляд та вирішення. У разі порушення вимоги про підсудність, суд повертає заяву та вказує, до якого суду слід звернутися позивачеві. Ця норма не обмежує права позивача, оскільки останній може звернутися до суду за належністю, де буде порушено цивільну справу і, відповідно, його права будуть захищені. Проте це положення цивільного процесуального закону може утруднити можливість отримання судового захисту, особливо в останні дні позовної давності чи іншого строку на звернення до суду.
Позивач має володіти повним обсягом цивільної процесуальної дієздатності (ст. 29 Цивільного процесуального кодексу України, надалі - ЦПК України). Якщо заява подана недієздатною особою, суд повертає її заявникові, а якщо недієздатність виявилася в ході розгляду справи - залишає таку заяву без розгляду. Це не перешкоджає зверненню до суду через законного представника такої особи чи іншу уповноважену особу.
Позов подається до суду у формі позовної заяви, яка відповідає предмету, підставі та змісту позову, а також вимогам щодо змісту, форми та документального супроводження, встановленим ст. 19 ЦПК України та іншими нормативами актами законодавства, зокрема тими, що регулюють спірні матеріальні правовідносини.
Позовна заява подається в письмовій формі та має:
- найменування суду, до якого подається заява;
- ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;
- зміст позовних вимог;
- зазначення ціни позову щодо вимог майнового характеру;
- виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги;
- зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. До неї додаються документи відповідно до переліку, зазначеного у позовній заяві, а також ті, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо позовна заява подається представником позивача, до неї додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.
Відповідно до статті 120 ЦПК України позовна заява та документи, що додаються до неї, мають бути подані до суду у копіях по кількості відповідачів та третіх осіб. Проте це правило не поширюється на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Питання про прийняття заяви та відкриття провадження у справі вирішується суддею одноособово не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, про що постановляється ухвала. Значення дії суду щодо відкриття провадження у справи надзвичайно важливе, оскільки саме з цього моменту настають матеріально-правові наслідки, що випливають із порушення цивільної справи. Ухвала про відкриття провадження у справі, як правило, не може бути об'єктом апеляційного оскарження, за винятком випадку, коли провадження у справі відкрито з порушенням правил про підсудність.
На стадії відкриття провадження у справі суд може постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення заяви чи залишення її без руху. При порушенні цивільної справи можуть також вчинятися дії щодо забезпечення позову, вирішуватися питання про об'єднання чи роз'єднання позовів.
Відмова у відкритті провадження у справі - це закріплене в ухвалі волевиявлення суду, яке полягає у відмові прийняти позовну заяву та порушити цивільний процес у справі на підставах, визначених законом. Суд відмовляє у відкритті провадження, якщо:
1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;
2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
3) у провадженні цього чи іншого суду є справа за спором між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;
5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Постановления такої ухвали унеможливлює повторне звернення до суду у цій самій справі (ст. 122 ЦПК України), втім, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Повернення позовної заяви - це закріплене в ухвалі волевиявлення суду щодо відмови прийняти позовну заяву з підстав, визначених законом, яке не перешкоджає повторному зверненню до суду за умови усунення тих перешкод, що стали підставою для повернення заяви.
Суд повертає заяву позивачеві, якщо:
1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;
2) заяву подано недієздатною особою;
3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
4) справа не підсудна цьому суду;
5) подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України (надалі - СК України).
Відповідно до статті 219 ЦПК України ухвала про повернення позовної заяви може бути об'єктом апеляційного оскарження.
Залишення заяви без руху - призупинення вчинення процесуальних дій щодо відкриття провадження у справі для надання позивачеві чи іншому заявникові можливості усунути недоліки у позовній заяві щодо змісту, форми чи порядку надання у строк, встановлений судом.
Згідно із статтею 121 ЦПК України суддя, встановивши, що до суду подана позовна заява з вадами змісту, форми чи порядку подання, не оплачений судовий збір чи витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу про залишення заяви без руху. Про це повідомляють позивача і надають йому строк для усунення недоліків. Така ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки не перешкоджає розвитку процесу у справі.
Якщо позивач у встановлений ухвалою строк усуне зазначені судом недоліки, то заява вважатиметься поданою у день її первісного подання до суду. Це правило встановлене для забезпечення доступності правосуддя, адже позивач може в силу юридичної необізнаності чи з інших підстав випустити той чи інший момент, який є обов'язковим щодо подання позовної заяви до суду.
Якщо ж позивач не усуне вказані судом недоліки, заява вважається неподаною і повертається позивачеві, що не перешкоджає повторному зверненню до суду у загальному порядку.
Пред'явлення позову до суду породжує низку матеріально-правових та процесуальних наслідків.
Матеріально-правовими наслідками є:
1) перерив позовної давності у випадку пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є частина вимоги, право на яку має позивач (ст. 264 ЦК України);
2) момент присудження періодичних платежів (наприклад, ст. 191 СК України);
3) момент, з якого незаконний добросовісний володілець зобов'язаний відшкодувати доходи, які отримали або повинні були отримати від речі, з приводу якої заявлений віндикаційний позов (ст. 390 ЦК України).
Окремими актами матеріального законодавства можуть визначатися й інші наслідки. Наприклад, у разі звернення до суду з позовом про захист сімейних прав припиняється виконання відповідного рішення органу опіки та піклування (п. З ст. 19 СК України).
Процесуальними наслідками пред'явлення позову до суду є вступ у цивільні процесуальні відносини. Наприклад, якщо судом винесена ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви, то позивач або його представник наділяються правами щодо її оскарження. Якщо справа порушена і суд розпочинає провадження у ній, виникає ціла низка цивільних процесуальних правовідносин між сторонами та іншими особами. Позивач у цьому разі наділяється великим колом процесуальних прав та обов'язків, які забезпечують його участь у процесі.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному і касаційному порядку, а також переглянуто у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами.
Забезпечення апеляційного оскарження рішень суду (п. 8 ст. 129 Конституції України) віднесено до основних засад судочинства, проте реалізація цієї засади тривалий час була неможливою, доки цивільне процесуальне законодавство не було приведене у відповідність до положень Конституції України.
Провадження в суді апеляційної інстанції являє собою комплексне явище. Апеляційний суд, розглядаючи справу, здійснює перевірку законності, обгрунтованості рішення суду першої інстанції, а також торкається самої суті спору, в певній мірі повторно перевирішуючи його.
Аналіз норм, що регламентують апеляційне провадження (ст.ст. 291-322 ЦПК України), дає підстави визначити такі характерні риси цієї стадії:
1) апеляційна скарга подається на рішення, ухвалу суду першої інстанції, що не набрали законної сили;
2) в зв'язку з поданням апеляційної скарги справа направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);
3) суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує не тільки питання відповідності судового рішення вимогам законності та обгрунтованості, а й торкається суті спірних правовідносин;
4) апеляційний суд здійснює розгляд справи у відповідних межах.
Завдання апеляційного провадження визначені у ст. 303 ЦПК України, згідно з якою апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, проте він не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Крім того, суд апеляційної інстанції перевіряє справу в повному обсязі, якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась явна незаконність або необгрунтованість рішення першої інстанції у справах окремого провадження.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Зміст норм ЦПК України, що регулюють апеляційне провадження, що визначає можливість подання нових доказів лише за чітко вказаних в законі певних виключних умов, уповноважує апеляційний суд передавати ним справи до суду першої інстанції для нового розгляду, свідчить про закріплення неповної апеляції.
Розгляд справ в апеляційному порядку дозволяє виправити помилки, допущені судом першої інстанції, сприяє єдиному розумінню і правильному застосуванню законів судами першої інстанції.
Касаційне провадження - це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на перевірку законності судових рішень, які набрали законної сили, з обстав неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційне провадження є однією із конституційних гарантій охорони прав, свобод та законних інтересів осіб в цивільному процесі, адже завдяки йому учасники цивільного судочинства отримують можливість обстоювати свої права вже після набрання судовим рішенням законної сили, якщо є підстави сумніватися в законності останнього.
Аналіз змісту норм ЦПК України дає можливість визначити риси, які є найбільш характерними для касаційного провадження в цивільному судочинстві України:
- касаційна скарга подається на судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, які набрали законної сили;
- подання касаційної скарги обумовлено неправильним, на думку особи, що оскаржує рішення, застосуванням судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права;
- суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує тільки питання права, тобто юридичний бік справи;
- під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати та (або) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими;
- за результатом розгляду справи касаційний суд може направити справу на новий розгляд в суд першої чи апеляційної інстанції, а у певних випадках також вирішити її по суті;
- розгляд справи в суді касаційної інстанції здійснюється з додержанням загальних засад судочинства.
Після перегляду справи в апеляційному порядку, набрання рішенням законної сили, перегляду у порядку касаційного провадження судові рішення можуть залишатися такими, що не відповідають вимогам законності та обгрунтованості. Причини можуть бути різноманітні, у тому числі й ті, що не залежать від сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чи від суду, який розглядав справу.
Іноді сумніви в правильності рішення чи іншого судового акта пов'язані не з порушенням норм матеріального чи процесуального права або з неправильною оцінкою обставин справи, а з відкриттям вже після набрання судовим рішенням законної сили обставин, які мають суттєве значення для справи, і які не були враховані судом при постановленні відповідного рішення.
Для усунення таких недоліків у судових рішеннях цивільним процесуальним законодавством передбачено ще низку гарантій щодо забезпечення законності та обгрунтованості актів суду. До них належить перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами, що регулюється гл. З та 4 розділу V ЦПК України.
Специфіка цих способів перегляду судових рішень полягає в тому, що їх завданням є не стільки перевірка законності того чи іншого судового рішення, скільки встановлення наявності або відсутності обставин, які визначені цивільним процесуальним законодавством як виняткові або нововиявлені.

Задача № 44
Гергук здав своє пальто в гардероб. Після закінчення концерту виявилось, що по халатності гардеробника пальто пропало. Філармонія оплатила Гергуку втрату. Адміністрація запропонувала гардеробнику відшкодувати шкоду. Він відмовився, оскільки з ним не був укладений договір про матеріальну відповідальність.
Якими нормативними актами передбачена матеріальна відповідальність гардеробника?
Чи зміниться рішення, якщо ним був укладений договір про матеріальну відповідальність?
Який вид матеріальної відповідальності має бути застосований до гардеробника?

Відповідно до статті 973 ЦК України, якщо річ здана у гардероб організації, зберігачем є ця організація.
Зберігач речі, зданої до гардеробу, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату чи безоплатно, зобов'язаний вжити усіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності речі.
Збитки, завдані поклажодавцеві втратою пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у розмірі її вартості (ч. 1 ст. 951 ЦК України).
Отже, адміністрація філармонії повинна була відшкодувати Гергуку вартість втраченого пальто (що і було нею зроблено).
Матеріальна відповідальність працівників регулюється Кодексом законів про працю України (надалі - КЗпПУ).
У частині 1 ст. 130 КЗпПУ зазначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
Якщо договір про повну матеріальну відповідальність між гардеробником і філармонією укладено не було, він несе обмежену матеріальну відповідальність (ч. 1 ст. 133 КЗпПУ) у межах середнього місячного заробітку (ст. 132 КЗпПУ).
Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, коли між працівником і організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпПУ укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (ч. 1 ст. 134 КЗпПУ).


Задача № 68
Між заводом побутових холодильників та базою з оптової торгівлі господарськими товарами був укладений договір на поставку холодильників в майбутньому році. Оскільки рознарядка на 3-й квартал своєчасно базою представлена не була, завод 15 липня відправив на адресу бази 1/3 холодильників, що належить поставці в цьому кварталі. База пред'явила заводу претензії про відшкодування збитків, що понесли торговельні організації.
Чи порушені сторонами будь-які принципи виконання зобов'язань?
Якщо так, то на які норми положень про поставки в ній повинні бути посилання?

Сторона, яка в укладеному договорі є постачальником (завод побутових холодильників), порушила принцип належного виконання умов договору (ст. 526 ЦК України).
Завод мав поставити торговельній оптовій базі саме ту кількість холодильників, яка була передбачена на відповідний квартал умовами договору поставки.
Як вказано у ч. 1 ст. 712 ЦК України, за договором поставки постачальник зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ч. 2 ст. 712 ЦК України).
У випадку, що розглядається, постачальником неналежно була виконана умова про кількість товарів, які мали бути поставлені оптовий базі (ч. 1 ст. 669 ЦК України).
Відповідно до частини 1 ст. 670 ЦК України, якщо постачальник передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від пере