К Суб'єкт злочину

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Поняття і види суб'єктів злочину 5
1.1 Поняття суб'єкта злочину 5
1.2 Вік суб'єкта злочину 6
1.3 Спеціальний суб'єкт злочину і його ознаки 11
1.4 Співвідношення поняття суб'єкта злочину
і "особистості злочинця" 17
Розділ 2. Осудність як умова кримінальної відповідальності
суб'єкта злочину 21
2.1 Осудність і обмежена осудність 21
2.2 Неосудність 24
Висновки 28
Список використаної літератури 31


ВСТУП
Кожен випадок вчинення злочину має свої індивідуальні риси, у тому числі такі, що стосуються характеристики певної особи, яка його скоїла.
Ці індивідуальні характеристики не можуть бути відображені в теоретичних і законодавчих конструкціях всіх складів злочинів. Якщо таке було б можливим, право втратило би принцип універсальності, кожен індивід міг би претендувати на свій, особистий, особливий кримінальний кодекс. Тому в теорії кримінального права обрані найбільш типові властивості особистості злочинця, які знайшли відбиття в понятті ознак суб'єкта злочину [14, С. 17].
Суб'єкт злочину - це мінімальна сукупність ознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, котру необхідно враховувати для притягнення її до кримінальної відповідальності. Відсутність хоча б однієї з цих ознак означає відсутність складу злочину [15, С. 8].
Основними проблемами вчення про суб'єкта злочину на сучасному етапі розвитку законодавства залишаються питання осудності і встановлення ознак спеціального суб'єкта. Окремо постають проблеми відповідальності осіб з психічними аномаліями, які не виключають осудності [19, С. 65].
Аналіз кримінального законодавства дозволяє зробити висновок про те, що законодавці в усі періоди вітчизняної історії постійно зверталися до кримінально-правових норм, що визначають ознаки суб'єкта злочину. При цьому перелік злочинних діянь постійно змінювався, а питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю і покаранням суб'єкта злочину деталізувалися й уточнювалися на різних етапах розвитку держави, виходячи з завдань, що поставали перед ним в галузі боротьби із злочинністю.
Розвиток нових економічних відносин, становлення інституту державної служби, військова реформа та інші перетворення, що відбулися в нашому суспільстві, вимагають переосмислення багатьох понять, пов'язаних з кримінальною відповідальністю за вчинення злочинів, склад яких розрахований на наявність спеціального суб'єкта [17, С. 30].
У спеціальній літературі тема суб'єкта злочину розроблена достатньо глибоко. Слід зазначити монографії В. Б. Первомайського, С. М. Шишкова, присвячені неосудності; дослідження про спеціальний суб'єкт - роботи Р. Оримбаєва, В. В. Устименка.
Об'єктом дослідження у наданій курсовій роботі є злочин.
Предмет дослідження - суб'єкт злочину.
Мета роботи - дати загальну характеристику суб'єкта злочину за чинним законодавством України.
Методи дослідження - описовий, порівняльний.
У наданій курсовій роботі здійснена спроба вирішити такі за-вдання:
- визначити поняття суб'єкта злочину та його віку;
- охарактеризувати спеціальний суб'єкт злочину і його ознаки;
- розкрити співвідношення понять суб'єкта злочину і "особистості злочинця";
- з'ясувати сутність осудності та обмеженої осудності;
- визначити, що таке неосудність.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ СУБ'ЄКТІВ ЗЛОЧИНУ
1.1 Поняття суб'єкта злочину
Суб'єкт злочину в кримінальному праві - це один з обов'язкових елементів складу злочину, що є сукупністю ознак, зазначених у кримінальному законі й позначаючих особу, яка може і зобов'язана підлягати кримінальній відповідальності перед державою у випадку вчинення нею суспільно небезпечного діяння [14, С. 12].
У Загальній частині Кримінального кодексу України (далі - КК) виділений спеціальний розділ ІV "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)".
У ч. 1 ст. 18 КК, що включена у цій розділ, дається визначення суб'єкта злочину, яким є "фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність".
Законодавець, вказуючи ознаки суб'єкта злочину, підкреслює, що останнім може бути не будь-яка особа взагалі, а лише особа, маюча певні властивості. З усіх ознак суб'єкта законодавець виділяє лише ті, що свідчать про його здатність вступати в кримінальні правовідносини з державою і підлягати кримінальній відповідальності.
Ст. 18 КК передбачає три групи ознак, що характеризують суб'єкта злочину:
1) фізична особа;
2) осудність;
3) досягнення віку кримінальної відповідальності.
Закріплення в кримінальному законі такої ознаки суб'єкта злочину, як "фізична особа" свідчить про те, що законодавець, як і раніше, дотримується принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Тому кримінальна відповідальність за кримінальним правом України має завжди суворо індивідуальний характер, тобто відповідальності підлягає лише та фізична особа, що вчинила злочин чи була його співучасником.
Це означає неможливість застосування кримінальної відповідальності за принципом колективної відповідальності [21, С. 98].
Зроблений висновок фактично закріплений також і в ст.ст. 6, 7, 8 КК, де зазначається, що підлягати кримінальній відповідальності можуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктами кримінальної відповідальності юридичні особи. Це суперечило б не лише положенням, перелічених статей, але й, як зазначалось, принципу індивідуальної винної відповідальності.
Отже, суб'єктом злочину є лише людина, що, вчинюючи злочин, усвідомлює свої дії, може управляти ними і здатна розуміти зміст і значення їх наслідків.
Характерною ознакою суб'єкта злочину є осудність.
Осудність - це фактична і юридична передумова вини особи, а вина, в свою чергу, є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності і покарання [7, С. 76].
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК основною обставиною, обов'язкове встановлення якої в кожному конкретному випадку необхідно для визнання особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, суб'єктом злочину, є вік.
1.2 Вік суб'єкта злочину
Досягнення певного віку - одна з необхідних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності.
В основу визначення віку, з досягнення якого особа може бути притягнутою до кримінальної відповідальності, покладений рівень свідомості неповнолітнього, його здатність усвідомлювати того, що відбувається, та відповідно до цього осмислено діяти.
Малолітні особи не можуть бути суб'єктами злочину, оскільки в силу свого віку не мають можливості в достатньому ступені усвідомлювати свої дії та управляти своїми вчинками.
Здатність усвідомлювати небезпеку свої поведінки складається поступово, в результаті виховання і життєвих спостережень. До певного віку в підлітка вже накопичується життєвий досвід, з'являється можливість усвідомлювати свої вчинки і більш-менш правильно вибирати варіанти своєї поведінки.
Мінімальний вік, з досягнення якого можливе притягнення особи до кримінальної відповідальності, здавна слугує інструментом кримінальної політики держави.
Вперше встановлений Військовими артикулами Петра І (1715 р.) у 7 років, він протягом всієї наступної історії постійно змінювався в широких межах.
Так, в епоху воєнного комунізму він був встановлений у 17 років, в першому радянському кримінальному кодексі (1922 р.) - 14 років. Постанова ВЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. "Про заходи боротьби із злочинністю серед неповнолітніх" встановлювала кримінальну відповідальність за ряд тяжких умисних злочинів, починаючи з 12 років.
Як можна побачити, законодавцем не завжди приймалася в увагу встановлена медициною відповідність рівня психічного розвитку неповнолітнього його соціальному оточенню.
У КК України закріплений диференційований підхід до встановлення віку кримінальної відповідальності. В наданий час загальний вік, з якого, настає кримінальна відповідальність, встановлюється законодавцем у ч. 1 ст. 22 КК - з 16 років.
Знижений вік кримінальної відповідальності законодавцем встановлюється з 14 років і закріплений у ч. 2 ст. 22 КК. У цій статті наводиться перелік злочинів, суспільна небезпека яких зрозуміла й особам у віці, починаючи з 14 років.
Перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких настає с 14 років, можна умовно поділити на три групи:
а) насильницькі злочини:
- умисне убивство (ст.ст. 115-117 КК);
- посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК);
- умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398 КК);
- умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398 КК);
- згвалтування (ст. 152 КК);
- насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 158 КК);
- бандитизм (ст. 257 КК) та ін.;
б) майнові злочини - крадіжка (ст. 185, ч. 1 ст.ст. 262, 308 КК), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. 187, ч. 3 ст.ст. 262, 308 КК), вимагання (ст.ст. 189, 262, 308 КК) та ін.;
в) інші злочини - диверсія (ст. 113 КК); незаконне заволодіння транспортними засобами (ч.ч. 2 і 3 ст. 289 КК).
На відміну від попереднього кримінального законодавства з переліку злочинів, кримінальна відповідальність за які може наставати з 14 років, виключені злочини, вчинені з необережності.
Виключена також кримінальна відповідальність з 14 років за умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження як злочину незначної тяжкості. Очевидно, законодавець враховував відсутність життєвого досвіду в осіб, що не досягли 14 років, зокрема - особливості мислення.
Отже, встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності визначається:
1) можливістю вже в 14 років усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправності діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК;
2) поширеністю багатьох цих злочинів саме серед підлітків;
3) виходячи із значної суспільної небезпеки (тяжкості) деяких з цих злочинів.
Встановлення загального віку кримінальної відповідальності в 16 років не означає, що саме з цього віку настає відповідальність за будь-який злочин.
Особлива частина КК містить і такі склади злочинів, що у силу особливих ознак суб'єкта можуть бути вчинені лише повнолітніми, тобто особами, яким до вчинення злочину виповнилося 18 чи більше років.
Так, наприклад, ще Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 23 грудня 1983 р. № 6 "Про практику застосування судами УРСР законодавства про відповідальність за притягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" вказав, що кримінальній відповідальності за такі злочини підлягають лише особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 18 років.
При встановленні віку особи, що скоїла суспільно небезпечне діяння, необхідно мати на увазі, що він визначається на момент вчинення злочину, а не до моменту порушення кримінальної справи чи початку судового розгляду.
Встановлення в законі суворо формалізованої мінімальної вікової межі вимагає точного визначення віку особи, що вчинили злочин (число, місяць, рік народження). Це питання вирішується на підставі відповідних документів (свідоцтво про народження, паспорт та ін.). При відсутності документа вік визначає судово-медична експертиза. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби.
У тих випадках, коли вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою, то при визначенні нею року народження, наприклад, - народився в 1985 р., днем народження неповнолітнього вважається остання доба цього року - 31 грудня 1985 р.
Якщо судово-медична експертиза визначила вік неповнолітнього мінімальною і максимальною кількістю років, наприклад, "неповнолітньому 14-15 років", то вважається, що особа досягла віку 14 років, а днем народження також буде вважатися остання доба року народження.
Максимальний вік кримінальної відповідальності в законі не встановлений. Тому особа, що вчинила в похилому віці суспільно небезпечне діяння і визнана осудною, є суб'єктом злочину.
Однак вік може бути врахований судом як обставина, що пом'якшує покарання. Так, наприклад, відповідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується до осіб старше 65 років.
Підстави кримінальної відповідальності є єдиними для всіх осіб, що досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Але при цьому не можна не враховувати, що в неповнолітніх поняття про добро і зло, дозволене й заборонене є вельми хибкими, тому вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66 КК).
1.3 Спеціальний суб'єкт злочину і його ознаки
Загальні ознаки суб'єкта злочину властиві всім без винятку складам злочинів, тому законодавець їх у статтях Особливої частини не вказує, а виносить, як би мовити, "за дужки", закріплюючи їх у ч. 1 ст. 18 Загальної частини КК.
Однак ряд диспозицій конкретних статей особливої частини КК, крім обов'язкових ознак (фізична особа, осудність, досягнення віку кримінальної відповідальності) передбачають й інші ознаки суб'єкта злочину.
У юридичній літературі суб'єкт злочину, що характеризується додатковими, особливими, лише йому властивими ознаками, іменується спеціальним суб'єктом злочину. Склади злочинів, у яких передбачено відповідальність таких осіб, називаються складами із спеціальним суб'єктом злочину [17, С. 10].
У зв'язку з цим прийнято вважати, що фіксація законодавцем у кримінальному законі такого поняття як спеціальний суб'єкт злочину зумовлена специфікою окремих видів злочинів, вчинення яких можливо лише в зв'язку з певною діяльністю людей, з виконанням покладених на них законом обов'язків. Тому, встановлюючи кримінальну відповідальність за деякі злочини, законодавець передбачає їх суб'єктом, на відміну від інших злочинів, не взагалі будь-яку людину, здатну скоїти злочин, а лише людину, наділену законом особливими властивостями чи ознаками.
Ознаки спеціального суб'єкта - це конкретні особливості суб'єкта даного злочину, що виходять за рамки загальних вимог до суб'єктів інших злочинів. Вони характеризують різноманітне коло властивостей суб'єкта [19, С. 65].
При цьому законодавець не випадково встановлює кримінальну відповідальність стосовно до кожного конкретного складу.
По-перше, у реальній дійсності злочини вчиняються саме тими особами, з якими пов'язана можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Наприклад, військовий злочин.
По-друге, деякі діяння досягають того ступеня суспільної небезпеки, яка викликає необхідність встановлення кримінальної відповідальності, лише коли вони вчинені особою, що має ознаками спеціального суб'єкта. Наприклад, хабар може одержати й особа, яка не є службовою. Однак суспільну небезпеку хабар здобуває тільки тоді, коли вона прийнята службовою особою, оскільки вона порушує нормальну діяльність державного органа і дискредитує його у суспільстві.
Чинне кримінальне законодавство України не лише внесло зміни в ознаки спеціального суб'єкта злочину, істотно їх розширивши порівняно з раніше діючим законодавством, але й законодавчо закріпило його поняття.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 КК: "спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа".
Особливе значення мають ознаки спеціального суб'єкта злочину, що характеризують останнього як службову особу, що пояснюється високою поширеністю і латентностью злочинів у сфері службовій діяльності.
Особливість злочинів у сфері службовій діяльності полягає в тому, що вони можуть вчинятися лише з використанням обов'язків по службі і завдяки службовому становищу особи, що є суб'єктом злочину [22, С. 58].
Відповідно до ст. 19 Конституції України службові особи зобов'язані діяти лише на підставі й у межах своїх повноважень та відповідно до законів нашої держави.
У КК України законодавчо визначено поняття службової особи
(у примітці до ст. 364 КК).
Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.
Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.
Службовими особами визнаються не лише громадяни України, а й іноземці або особи без громадянства, які виконують зазначені обов'язки.
Представники влади - це, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості (зокрема, депутати, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад СБУ, працівники міліції і податкової міліції, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові коменданти).
Організаційно-розпорядчі обов'язки - це обов'язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності.
Такі функції, зокрема, виконують керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
Адміністративно-господарські обов'язки - це обов'язки щодо управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо).
Такі повноваження у тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів та ін.
Особа є службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції чи обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або правомочною службовою особою.
Зайняття певної посади або доручення тимчасово виконувати відповідні обов'язки повинно бути оформлено відповідним рішенням (наказом, розпорядженням, постановою тощо).
Не вважаються службовими особами працівники підприємств, установ і організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель, викладач тощо), виробничі (наприклад, водій) або технічні (друкарка, технічний секретар, охоронник, провідник вагонів тощо) функції.
Такі працівники можуть визнаватися службовими особами лише за умови, що поряд з цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки.
Не менш значущою є й така ознака спеціального суб'єкта як повторність вчинення злочинів.
Вона характеризує: по-перше, суспільну небезпеку особи, що вчинила злочин, і, по-друге, - обмежує коло можливих суб'єктів злочину, встановлюючи у такий спосіб відповідальність спеціального суб'єкта злочину. При цьому необхідно відзначити, що новий КК України, на відміну від попередньо діючого, не містить поняття особливо небезпечного рецидивіста.
Особливої уваги заслуговує також і співучасть у злочинах зі спеціальним суб'єктом.
Правове значення загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину неоднаково. Відсутність хоча б однієї з загальних ознак суб'єкта означає й відсутність складу злочину. При відсутності ознак спеціального суб'єкта злочину виникає інша ситуація: в окремих випадках відсутність цих ознак повністю виключає кримінальну відповідальність, в інших - змінюється лише кваліфікація злочину [17, С. 89].
При визначенні ознак спеціального суб'єкта особливого значення набувають положення, що містяться у відомчих нормативних актах: статутах, положеннях, інструкціях і наказах, які визначають службові повноваження тих чи інших працівників підприємств, установ, організацій.
Суд при кваліфікації суспільно небезпечного діяння зобов'язаний розглянути по суті й обговорити характер тих спеціальних обов'язків, повноважень, які були покладені на відповідного працівника. При цьому дані відомчих нормативних актів повинні прийматися судом як один з аргументів того чи іншого вирішення питання. Можливо, що суд, оцінивши ті дії, що вчинив винний, в певній частині не погодиться з відомчою кваліфікацією працівників підприємства, установи, організації і не визнає (або визнає) його спеціальним суб'єктом злочину.
Ознаки спеціального суб'єкта в теорії кримінального права одержали назву факультативних ознак у загальному понятті складу злочину, оскільки вони не є обов'язковими для всіх конкретних складів злочинів.
Ознаки спеціального суб'єкта можуть бути класифіковані за такими підставами:
1) за статевою ознакою;
2) за державно-правовим становищем особи;
3) за сімейним станом;
4) стосовно військового обов'язку;
5) за службовим становищем;
6) за професійними обов'язками (лікар, інші медичні працівники то-що);
7) за особливим становищем особи, пов'язаній із вчиненням злочину (особи, що відбувають покарання; раніше засуджені; засуджені за тяжкі злочини; особи, що знаходяться під вартою);
8) за характером виконуваної роботи (особа, якій відомості, що складають державну таємницю, були довірені по службі чи роботі, член виборчої комісії, працівник торгівлі та ін.).
Протягом всієї історії кримінального законодавства простежується стійка тенденція до збільшення кількості складів зі спеціальним суб'єктом злочину.
Точне визначення ознак суб'єкта злочину, що характеризують його як спеціального суб'єкта, повне й цілісне їх з'ясування має велике значення для правильної кваліфікації злочину і призначення покарання.
По-перше, якщо вони є конструктивними, тобто, передбачені у диспозиції основного складу злочину, то вони є обов'язковими ознаками даного злочину. Так, державну зраду може вчинити лише громадянин України, а зловживання владою чи службовим становищем - лише службова особа.
По-друге, вони можуть виступати факультативними озанками. Значення факультативних ознак виявляються тоді, коли будь-які ознаки, що характеризують суб'єкта, не передбачені в статтях Особливої частини КК. У такому випадку ці особливості перебувають поза рамками складу злочину, вони відносяться до характеристики особистості злочинця і можуть відіграти роль обставин, які пом'якшують покарання (якщо вони зазначені в ст. 66 КК) чи обтяжують його (якщо вони зазначені в ст. 67 КК). Наприклад, неповноліття, повторність, рецидив злочинів тощо.
1.4 Співвідношення поняття суб'єкта злочину і
"особистості злочинця"
Від поняття суб'єкта злочину необхідно відрізняти поняття "особистість злочинця". Як перше, так і друге поняття відносяться до особи, що вчинила злочин, однак їх правове значення не збігається.
Поняття особистості злочинця значно ширше, ніж поняття суб'єкта злочину. Особистість злочинця охоплює багато інших ознак індивіда, не пов'язаних з його правовою характеристикою:
- становище в системі суспільних відносин;
- соціальні зв'язки і прояви;
- відношення до існуючих соціальних цінностей;
- психологічні особливості тощо [15, С. 45].
Особистість злочинця містить у собі все різноманіття властивостей людини. Так, вік не зводиться до факту досягнення кримінально-правової дієздатності, а розглядається як властивість, пов'язана з багатьма соціальними функціями і проявами.
Психологічна характеристика злочинця хоча і припускає осудність, але не зводиться і не вичерпується здатністю усвідомлювати значення своїх дій і управляти ними, а охоплює складний комплекс інтелектуальних, вольових, емоційних якостей та ін.
Особистість злочинця досліджує наука кримінологія з використанням методів і методик наук, що вивчають соціальні явища, природничих наук (медицини, біології, генетики тощо), тоді як питання суб'єкта злочину вивчає лише кримінальне право.
Кримінальне законодавство зобов'язує працівників органів правосуддя в усіх випадках вивчати особистість злочинця.
Кожен злочин вчиняється конкретною людиною і виражає її волю, погляди, прагнення, звички тощо. Не можна розкрити сутність злочину, не аналізуючи особистість того, хто його скоїв. Кримінальний закон передбачає, що ці особи повинні й можуть бути виправлені, повернуті до нормального трудового життя. Але знайти ефективні засоби і способи впливу на осіб, що вчинили злочини, шляхи попередження нових злочинів можна лише при глибокому вивченні всього того, що характеризує злочинця як соціального індивіда, як особистість.
Особистість злочинця має важливе значення для індивідуалізації покарання, вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності, при умовному осудженні, умовно-достроковому звільненні від покарання, умовному звільненні від подальшого відбування покарання з обов'язковим притягненням до праці, відстрочці виконання вироку неповнолітньому та в інших випадках.
Оскільки для вирішення цих питань кримінальне право не може обмежитися традиційним поняттям "суб'єкт злочину", виникає необхідність з'ясувати співвідношення понять "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця".
Суб'єкт злочину й особистість злочинця - не співпадаючі поняття.
Суб'єкт злочину - поняття правове. Ознаки, що характеризують суб'єкта злочину (осудність, вік), є ознаками складу злочину. Тільки при наявності цих ознак у сукупності з іншими необхідними ознаками складу злочину особа може підлягати кримінальній відповідальності у випадку вчинення нею передбаченого кримінальним законом діяння, тобто може розглядатися як злочинець.
Але кримінальна відповідальність повинна бути суворо індивідуалізована. Вирішити цю задачу можна лише на підставі ретельного вивчення ознак, що характеризують особистість злочинця.
Як вже зазначалось, особистість злочинця - більш широке й осяжне поняття, ніж суб'єкт злочину. Це складний комплекс її ознак, що характеризують властивості, зв'язки, моральний світ людини, взяті в розвитку, у взаємодії із соціальними та індивідуальними життєвими умовами.
У сукупності ці ознаки дають соціально-політичну характеристику суб'єкта злочину, демонструють його моральний вигляд, суспільну небезпеку тощо. Обидва розглянуті поняття взаємозалежні. Особистість злочинця містить у собі, в числі інших, ті ознаки, що згідно з законом характеризують суб'єкт злочину: фізичну сутність особи як людської істоти, її вік і психічну здатність до зобов'язання. Крім того, особистість злочинця включає багато інших ознак індивіда, не пов'язаних з його правовою характеристикою як суб'єкта злочину.
Кримінологія виділяє в структурі особистості три групи ознак:
1) соціально-демографічні і кримінально-правові;
2) соціальні ролі і відносини в різних сферах громадського життя;
3) морально-психологічні якості й ціннісні орієнтації.
До соціально-демографічних ознак відносяться: стать, вік, освіта, соціальне походження, сімейний стан, приналежність до міського чи сільського населення і деякі інші дані (матеріальне становище, житлові умови, стосунки в сім'ї та ін.).
До кримінально-правових ознак відносяться дані про характер вчиненого злочину, його мотиви, одноособове чи групове вчинення, минулу судимість чи про фактичний рецидив та ін.
Соціальні ролі - це властиві даній людині функції, відносини і типові форми поведінки, зумовлені її становищем у суспільстві, її приналежністю до певної соціальної групи (чи є вона кваліфікованим робітником чи починаючим учнем, керівником чи рядовим працівником, неодруженим чи главою сім'ї).
До морально-психологічних ознак відносяться: ставлення людини до соціальних і моральних цінностей суспільства, громадського обов'язку, праці, сім'ї тощо.
Особистість характеризують також її соціальні потреби (чи читає людина художню літературу, бере участь в громадській роботі чи ні та ін.), особливості інтелектуальних, емоційних, вольових властивостей (рівень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід, широта чи вузькість поглядів, ступінь емоційної збудженості, стійкість чи змінюваність переживань, цілеспрямованість, витримка, наполегливість, самоволодіння тощо.
Таким чином, особистість злочинця не обмежується рамками суб'єкта злочину. Але, з іншого боку, про особистість злочинця можна говорити лише стосовно до осудної особи, що досягла певного віку і скоїла злочин, тобто такої особи, що за законом є суб'єктом злочину.
Отже, особистість злочинця через загальні ознаки суб'єкта (осудність і вік кримінальної відповідальності) входить у певному ступені та обсязі в підставу кримінальної відповідальності.
Отже, кримінальне право завжди виходило з того, що "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" нетотожні поняття.
Суб'єкт злочину - це мінімальна сукупність ознак, які характеризують особистість злочинця, без яких немає складу злочину.
Особистість злочинця - це сукупність всіх соціально-політичних і психологічних властивостей і рис, що утворюють індивідуальний вигляд людини, яка вчинила злочин.
Встановлення їх має велике значення для з'ясування причин і умов вчинення злочинів, для індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання.


РОЗДІЛ 2. ОСУДНІСТЬ ЯК УМОВА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУБ'ЄКТА ЗЛОЧИНУ
2.1 Осудність і обмежена осудність
Осудність, поряд з віком, є обов'язковою ознакою, яка характеризує суб'єкт злочину. У чинному законі про кримінальну відповідальність вперше закріплені норми, які передбачають поняття і види осудності.
Злочин, як і всі інші вчинки людей, визначається і контролюється свідомістю і волею. При вчиненні злочину особа, як правило, усвідомлено використовує незаконні способи для досягнення поставленої мети. Вона усвідомлює, що її дії - суспільно небезпечні, протиправні, а результат цих дій - суспільно небезпечний [7, С. 79].
Ця особа має свободу вибору, тобто можливість і здатність вибрати правомірну форму поведінки, але усвідомлено вибирає злочинний шлях.
Здатність усвідомлювати характер і наслідки своїх дій чи бездіяльності і управляти ними й відрізняє осудну особу від неосудної, яка не може бути суб'єктом злочину. Тому осудність - це одна з невід'ємних властивостей, без якої особа не може бути визнана суб'єктом злочину при вчиненні суспільно небезпечного діяння, визнаного кримінальним законом злочином [10, С. 72].
Соціально-психологічна характеристика осудності виражається в рівні інтелектуального розвитку, у володінні певними вольовими якостями, в емоційних рисах характеру. Для осудності є важливим і певний рівень соціалізації особистості, тобто усвідомлення нею своєї соціальної ролі і відповідальності, покладеної на особу в зв'язку з її виконанням. Саме соціальне середовище визначає рівень свідомості та залежно від нього - характер поведінки особи.
Отже, осудність, як певний рівень соціального розвитку особистості, набувається з віком.
Усі перераховані фактори мають важливе значення для психічного стану особистості і повинні враховуватися при визначенні осудності.
У ч. 1 ст. 19 КК зазначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і управляти ними.
У зазначеній нормі мова йде про кримінально-правовий інститут, який характеризує стан психіки особи на момент вчинення злочину.
На підставі п. 3 ст. 76 КПК України здатність особи усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку вчиненого злочину, а також управляти своїми діями встановлюється висновком (актом) судово-психіатричної експертної комісії. Однак рішення про визнання особи осудною чи неосудною, відноситься до компетенції суду. Наслідком визнання особи осудною є її обов'язок відповідати за вчинення злочину і підлягати кримінальній відповідальності і покаранню.
Говорячи про осудність, слід зазначити, що в кримінальному законі вперше виділяється осудність повна та обмежена. Зменшена (обмежена) осудність у тій чи іншій формі передбачена, наприклад, кримінальним законодавством Данії, Італії, Фінляндії, Німеччини, Швейцарії, Японії та ін.
Поняття обмеженої осудності дано законодавцем у ст. 20 КК.
Досліджуючи правову природу обмеженої осудності, необхідно відзначити, що вона являє собою знижену психічним розладом здатність винного суб'єкта діяти усвідомлено і/чи управляти своїми діями на момент вчинення злочину.
Це означає, що осудність може бути повною та обмеженою. Тому можна зробити висновок, що обмежена осудність - це вид осудності, який характеризується тим, що обмежено осудна особа на момент вчинення злочину не була здатні у повному ступені усвідомлювати свої дії/бездіяльність і/чи управляти ними в силу того, що психічний розлад обмежує її інтелектуально-вольові здатності [4, С. 41].
Таким чином, обмежена осудність є видом осудності, а не проміжною ланкою між осудністю і неосудністю.
Під психічними розладами в рамках обмеженої осудності розуміються психічні порушення, що не досягли рівня психозу, але разом з тим, обмежують здатність у повному ступені усвідомлено управляти своїми діями на момент вчинення злочину (до таких розладів можуть бути віднесені шизофренія в стадії ремісії, олігофренія в ступені дебільності та ін.).
Не можуть бути визнані обмежено осудними неповнолітні, які досягли віку кримінальної відповідальності, що внаслідок відставання в психічному розвитку, не пов'язаному з психічним розладом, під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могли у повному ступені усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій/бездіяльності або управляти ними.
Іншими словами, якщо в неповнолітнього, обвинуваченого у вчиненні певного злочину, виявляються ознаки затримки психічного (інтелектуального й особистісного) розвитку, обумовлені, наприклад, соціальною чи педагогічною занедбаністю, то він не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню, тому що вважається, що за рівнем свого розвитку він не досяг віку кримінальної відповідальності.
Обмежено осудні особи несуть кримінальну відповідальність на загальних підставах, але при призначенні покарання суд враховує ступінь усвідомлення цією особою фактичної сторони і суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистість винного й обставини справи, що пом'якшують чи обтяжують покарання.
У ч. 2 ст. 20 КК законодавець вказав, що стан обмеженої осудності враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру (ст.ст. 92-95 КК).
Тобто вчинення злочину обмежено осудним може бути підставою для призначення, поряд з покаранням, одного з видів примусових заходів медичного характеру, передбачених у ст. 94 КК.
Однак вчинення злочину в стані обмеженої осудності не указується законодавцем серед обставин, що пом'якшують покарання. Однак, в ч.2 ст. 66 КК передбачене, що при призначенні покарання суд може визнати пом'якшуючими і ті обставини, що не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК.
Призначення судом примусових заходів медичного характеру стосовно обмежено осудних є&l