Кр 1.предмет кримінології 2.хар-ка рецидивної злочинності

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Кримінологія"

ЗМІСТ

Вступ 3
Завдання № 1. Поняття, предмет і система кримінології 5
1.1 Поняття і визначення кримінології 5
1.2 Предмет кримінологічної науки 7
1.3 Система кримінологічної науки 10
Завдання № 2. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності 12
2.1 Кримінологічна характеристика рецидивної
злочинності та злочинця-рецидивіста 12
2.2 Причини й умови рецидивної злочинності 16
2.3 Профілактика рецидивної злочинності 19
Висновки 24
Список використаної літератури 26

ВСТУП
У наданій контрольній роботі розглядаються поняття, предмет і система кримінології й надається кримінологічна характеристика рецидивної злочинності.
Наразі у боротьбі зі злочинними посяганнями недостатньо знати правила кваліфікації злочинів і призначення покарання за їх вчинення, треба не лише бути навченим процесуальним і криміналістичним правилам розкриття, розслідування і розгляду кримінальних справ. Практичний працівник-юрист, крім цього, повинен бути озброєний методикою, прийомами виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, брати активну участь у межах своєї компетенції в розробці і реалізації заходів щодо їх попередження.
Кримінологія за своєю природою – наука комплексна. У ній наведені і юридичний, і соціологічний, і психологічний, й інші пласти теоретичних положень, а також практичної інформації. Причому соціолого-емпіричний і психолого-прикладний матеріал описується, аналізується, осмислюється з позицій права. Крім того, привносячи в право певні соціологічні, психологічні, педагогічні, економічні знання і знання інших суспільних наук, кримінологія розширює свої можливості у вивченні всієї системи злочинності і проблем її попередження.
Таким чином, кримінологія є комплексною наукою про закономірності злочинності та її конкретних проявів, особу злочинця, фактори, причини і умови, що породжують та визначають злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них з метою контролю за цими негативними явищами.
Що стосується розгляду рецидивної злочинності, то її аналіз як єдиного цілого є актуальним, оскільки свідчить про негативні тенденції: зростання у цілому тяжких, особливо тяжких насильницьких, корисливо-насильницьких злочинів, крадіжок, у тому числі із квартир, хуліганств. Взагалі по Україні кожний четвертий злочин вчиняється особами з кримінальним минулим і майже кожен другий злочин є тяжким.


ЗАВДАННЯ 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ
1.1 Поняття кримінології
У науковий обіг термін "кримінологія" був введений у 1885 р., коли італійський вчений Р. Гарофало опублікував книгу про так звані "природні" і "штучні" злочини, назвавши її "Кримінологія". Згодом у зв'язку з розвитком кримінологічних знань і відокремленням їх у системі наук даний термін одержав більш широке значення і вживається наразі у значенні "наука про злочинність".
До завдання кримінології належать:
1) філософське, соціологічне, психологічне осмислення злочинності, її природи, самої її сутності тощо;
2) комплексний аналіз процесів і явищ, з якими пов'язані існування і відтворення злочинності;
3) поглиблене вивчення особи злочинця;
4) розробка відповідних рекомендацій (заходів), спрямованих на попередження окремих видів і груп злочинів.
У кримінології значна увага приділяється конкретним життєвим фактам і спостереженням. Проте, не менше місце відводиться в ній теоретичним побудовам філософського, соціологічного і правового характеру. Отже, кримінологія є одночасно і практичною, і академічною наукою.
Оскільки злочинність і окремі злочини являють собою соціальні і разом з тим кримінально-правові поняття, кримінологія знаходиться на стику правових, суспільних і психологічних наук: права, соціології та прикладних галузей психології. В цьому зв'язку виникає питання про природу кримінології.
Допускалися й наразі допускаються твердження, що кримінологія – це наука суто юридична. Існують уявлення щодо неї як про науку соціологічну, так звану соціологію злочинності (особливо це характерно для американських учених та їх прибічників). Крім того, одержала значне поширення думка, згідно з якою кримінологія є наукою комплексною. Вона для обгрунтування власних положень і розроблення практичних рекомендацій широко використовує статистичну методику, емпіричну соціологію та соціальну екологію, а також психологічні знання.
З першою думкою погодитися не можна, оскільки такі явища, що вивчаються кримінологією, як фактори злочинності, механізм одиничної злочинної поведінки, загальносоціальні та спеціально-кримінологічні заходи попередження злочинності, окремих злочинів і низка інших явищ, не вміщуються повністю в межі правових, зокрема кримінально-правових, відносин.
Якщо визнати, що кримінологія – наука соціологічна, то тоді вона буде штучно ізольована від юридичних наук – кримінального, адміністративного права та інших галузей права, які роблять свій істотний внесок у вирішення проблем злочинності. Більш того, при такому підході виникають неясність, невизначеність у встановленні предмета, меж і обсягів кримінологічних досліджень.
Тому напрошується єдино вірний висновок, що кримінологія за своєю природою – наука комплексна. У ній наведені і юридичний, і соціологічний, і психологічний, й інші пласти теоретичних положень, а також практичної інформації. Причому соціолого-емпіричний і психолого-прикладний матеріал описується, аналізується, осмислюється з позицій права.
Крім того, привносячи в право певні соціологічні, психологічні, педагогічні, економічні знання і знання інших суспільних наук, кримінологія розширює свої можливості у вивченні всієї системи злочинності і проблем її попередження.
Отже, кримінологія являє собою комплексну науку про закономірності злочинності та її конкретні прояви, особу злочинця, фактори, причини і умови, що породжують та визначають злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них з метою контролю за цими негативними явищами.
1.2 Предмет кримінології
До предмета кримінології належить низка взаємопов'язаних проблем, із яких одні є головними, центральними, а інші – допоміжними, похідними і, проте, такими, що мають істотне значення для глибокого і всебічного пізнання змісту цієї науки.
До числа головних проблем, що створюють серцевину предмета кримінології, належать:
1) злочинність;
2) окремі злочини як конкретні прояви злочинності;
3) особа злочинця;
4) фактори злочинності, причини і умови окремих злочинів;
5) попередження злочинності і окремих злочинів.
Злочинність – це соціально-правове явище. Соціальним воно є тому, що має місце в людському суспільстві. Проявляється злочинність в особливій формі соціальної поведінки людей, яка має відносно масове поширення і становить підвищену небезпечність для суспільства. Фактори цього явища носять соціальний характер. Одночасно злочинність визнається і правовим явищем, оскільки обсяг, межі злочинної поведінки визначаються кримінальним законом, який встановлює норми-заборони, поділяє вчинки людей на дозволені і заборонені. Злочинність, отже, відрізняється від інших соціальних явищ суспільною небезпечністю і протиправністю.
Злочин – окремий злочинний акт поведінки, що розглядається в кримінології як форма прояву злочинності.
Особа злочинця в кримінологічному розумінні цього поняття означає певну цілісність своєрідних властивостей, якостей і станів особи, сукупність її відносно стійких соціальних і психологічних характеристик, які в поєднанні з певними об'єктивними обставинами зумовлюють вибір нею злочинного варіанта поведінки.
Фактори злочинності, причини і умови окремих злочинів покликані відповісти на питання про те, що породжує, зумовлює злочинність та її конкретні фактичні прояви.
Заходи попередження злочинності – це особлива галузь соціально-правового регулювання, специфічний аспект управління суспільством, зорієнтований прямо або побічно на її подолання. Даним поняттям охоплюються будь-які форми і засоби впливу на злочинність та її елементи. Сюди належать взаємопов'язані різнохарактерні за своїм змістом заходи, що розробляються і реалізуються державними органами, підприємницькими структурами, громадськими об'єднаннями.
Головне завдання і кінцева мета заходів попередження злочинності і окремих злочинів полягає в тому, щоб створити в державі таке становище, такий міцний правопорядок, які гарантували б істотне зниження рівня злочинності до того мінімального рівня, який доступний даному суспільству з урахуванням економічних, соціальних, суспільно-психологічних та інших умов його існування в певний період його розвитку.
Компонентами предмета кримінології поряд з її головними, центральними є й такі похідні від них, уточнюючі, як: "фонові" явища злочинності, віктимна поведінка громадян і прогнозування злочинності.
До "фонових" явищ злочинності належать деякі форми дозлочинної (передзлочинної) антисуспільної поведінки, які за своєю сутністю є поживним грунтом злочинності. Це систематичне пияцтво, алкоголізм, окремі форми моральної розбещеності, шкідливі порушення правил співжиття, громадського порядку і суспільної безпеки, дитяча бездоглядність, а також інші адміністративно карані проступки.
Кримінологія повинна вивчати "фонові" явища в межах необхідних для пояснення причин і умов окремих видів (груп) злочинів, опису характерних рис особи злочинців і, головним чином, для розробки ранньої профілактики цих злочинів.
Віктимна поведінка тієї чи іншої особи означає її можливість стати потерпілою від злочину. Мається на увазі її підвищена віктимність – "здатність" стати жертвою злочину в обстановці, коли такий наслідок міг бути реально відвернений.
Зазвичай до віктимізації приводить спосіб життя потерпілого (надмірна безтурботність і довірливість у спілкуванні з незнайомими людьми, тривале холостяцьке життя, часте перебування в стані сильного алкогольного сп'яніння, прояв особистої ініціативи у створенні конфліктних ситуацій та ін.), його професія, пов'язана з підвищеним ризиком (сторож, інкасатор тощо), його безпорадний стан (незрячий, глибока старість) тощо.
Кримінологічне прогнозування, тобто науковий прогноз про еволюцію (розвиток) злочинності взагалі та окремих видів (груп) злочинів на найближчі і віддалені роки в масштабі держави або окремого її регіону, має важливе прикладне і теоретичне значення. Його мета зводиться до передбачення майбутніх змін у рівні, структурі та динаміці злочинності, передбачення можливої злочинно-рецидивної поведінки осіб, засуджених раніше за вчинення злочину, визначення можливих наслідків кримінолого-запобіжних заходів, що розробляються, та під час їх подальшої реалізації.
1.3 Система кримінології
Система кримінологічної науки – це розчленування, розділення єдиних кримінологічних знань на однорідні компактні частини (блоки), внутрішньо узгоджені між собою.
Кримінологічну науку поділяють на окремі складові частини за різними підставами (критеріями): за елементами її предмета, рівнем узагальнення науково-практичної інформації, особливостями контингенту злочинців, залежно від специфіки їх антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації.
Перелічені підстави у своїй сукупності можуть бути використані як взаємодоповнюючі системоутворюючі критерії.
За рівнем узагальнення науково-практичної інформації вбачається можливим розчленувати кримінологію на Загальну і Особливу частини.
У Загальній частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, без виділення специфіки окремих видів (груп) злочинів. Її система, своєю чергою, складається з проблем, що становлять предмет кримінологічної науки. Крім цього, до Загальної частини належить науково-інформаційний матеріал про становлення кримінологічної науки, її методологію і методику, кримінологічне планування і прогнозування злочинності в масштабі країни та окремих її регіонів.
В Особливій частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, що пояснюють закономірності певних видів (груп) злочинів. Останні поділяються за особливостями антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації винних (наприклад, насильницькі, корисливі злочини, злочини необережні) і за особливостями контингенту злочинців (наприклад, злочинність неповнолітніх, групова, рецидивна, професійна злочинність).
Рівень узагальнення в Особливій частині значно нижчий, ніж в Загальній. Вона більш динамічна, бо безпосередньо відображає часто змінювану криміногенну ситуацію в країні, а також зміну змісту факторів, причин і умов злочинності та окремих злочинів.
У цій частині кримінології наводиться кримінологічна характеристика окремих видів (груп) злочинів, описуються причинно-наслідкові комплекси, що їх обумовлюють, викладаються заходи щодо їх попередження.
Значення Особливої частини полягає в тому, що вона, з одного боку, забезпечує, підживлює загальнокримінологічні теорії фактичним матеріалом, а з іншого – озброює правоохоронні органи рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення їх діяльності щодо зниження окремих злочинів у державі.


ЗАВДАННЯ № 2. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ
2.1 Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності
та злочинця-рецидивіста
Слово "рецидив" походить від латинського recіdіvus – повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.
КК України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35).
Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів – рецидивною злочинністю.
Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов'язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив, тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі). Отже, йдеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.
Безумовно, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, оскільки вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він у такий спосіб довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, яка має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.
Проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.
У кримінологічній теорії і практиці розрізняють такі рецидиви:
– загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, згвалтування і хуліганство);
– спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання);
– однократний (повторна судимість);
– багатократний (три і більше судимостей).
Важливим є поняття пенітенціарного рецидиву, тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.
Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці.
Рівень рецидивної злочинності – це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.
Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення:
1) кількості рецидивних злочинців до чисельності населення;
2) кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі;
3) кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі;
4) кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.
У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:
– за кількістю попередніх судимостей;
– за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство – дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі);
– за характером і розміром раніше відбутого покарання;
– за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;
– за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).
Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов'язана з динамікою первинної судимості.
На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.
За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16%. Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8-9%, серед умовно засуджених (нині – звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7%.
До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі:
– становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;
– низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;
– схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;
– втрата сімейно-родинних зв'язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;
– втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);
– відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки).
Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.
У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів на типи:
1) антисоціальний – найнебезпечніший – свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну "мораль";
2) асоціальний – відсутня активна установка на протиставлення себе суспільству, характерні соціальна деградація, втрата соціально корисних зв'язків, що штовхає на нові злочини;
3) ситуативний – значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах.
Тенденціями рецидивної злочинності є такі:
1) сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;
2) збільшення кількості злочинів "на рахунку" середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);
3) "омолодження" рецидивної злочинності;
4) збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;
5) підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80% рецидивістів).
2.2 Причини й умови рецидивної злочинності
Причини й умови рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:
1) чинники, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, який призвів до засудження;
2) чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування особою покарання;
3) чинники, що негативно впливають на особу після відбування покарання, у постпенітенціарний період.
Для наданої роботи інтерес являють основні чинники другої групи.
По-перше, це неповне розкриття злочинів, що не забезпечує невідворотності покарання.
До причин неповного розкриття злочинів належать недостатня кваліфікація частини кадрів правоохоронних органів, відсутність достатніх матеріальних стимулів для роботи, слабка технічна забезпеченість.
Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадки волокити у процесі досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки.
Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необгрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового розслідування, надто м'яких вироків до небезпечних злочинців.
Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократизацію суспільного життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю.
Суттєві об'єктивні чинники зумовлюють подальшу криміналізацію частини осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.
Позбавлення волі як вид покарання з самого початку несе в собі подвійність.
З одного боку, обійтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати потенційних злочинців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає серйозних обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільство від можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями.
З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у виді позбавлення волі. Місце відбування покарання стає своєрідним "університетом" для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює "тонкощі" злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви, переймається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі, встановлює злочинні зв'язки для подальшої злочинної діяльності на волі, тобто "знаходить себе" на злочинному терені.
Якщо до цього додати, що під час відбування покарання, особливо тривалого, у засудженого обриваються соціально корисні зв'язки, які в нього були до засудження (розпад сім'ї, втрата кваліфікації), втрачаються навички життя на волі, що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання.
Крім того, державі бракує коштів для оновлення матеріальної бази пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО) побудована півтора-два століття тому і модернізувати їх практично неможливо. Слідчі ізолятори перевантажені, як і частина місць позбавлення волі.
В місцях позбавлення волі не вистачає фронту робіт для засуджених, що не дає змоги достатньою мірою фінансувати їх діяльність, блокує можливість заробітку засуджених.
Вимушена бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими, оскільки праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу.
Серед негативних чинників третьої групи слід зазначити такі:
– втрата соціальних зв'язків особами, що відбули покарання;
– великі труднощі з працевлаштуванням, особливо через загострення проблеми безробіття;
– практичне зникнення системи громадського контролю за раніше судимими;
– в умовах низького життєвого рівня частини населення чесна робота на виробництві за малого і непостійного заробітку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;
– злочинний досвід і кримінальні зв'язки колишнього засудженого знаходять попит у злочинному середовищі, до якого він тягнеться, опинившись у психологічному вакуумі. Тільки там він здебільшого може знайти співчуття і підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити високу ціну. Іноді людину примушують до зв'язків із злочинним світом через залякування розправою, вимогу розрахуватися за реальні й уявні борги тощо;
– на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудженого штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азартних ігор, бажання "надолужити" втрачені в неволі роки.
2.3 Профілактика рецидивної злочинності
Профілактика рецидивної злочинності, як і злочинності взагалі, є загальносуспільною справою.
Міністерство праці, МВС України, місцеві державні адміністрації покликані вживати заходів щодо працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, сприяти їх адаптації і розв'язанню соціально-побутових проблем, а також розробити і забезпечити реалізацію механізму взаємодії органів і установ виконання покарань разом з територіальними органами внутрішніх справ, місцевими органами виконавчої влади з питань побутового влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі.
Згідно з вимогами законодавства робота із засудженими до обмеження або позбавлення волі на певний строк, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, спрямована на їх виправлення і запобігання вчиненню ними нових злочинів.
Основними засобами виправлення засуджених є режим відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання. Ці засоби застосовують з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки й ставлення до праці.
Попри всі об'єктивні утруднення завдяки зусиллям працівників кримінально-виконавчої системи, які використовують арсенал засобів, що знаходяться в їх розпорядженні, більшість засуджених виправляються і свідомо відмовляються від подальшої злочинної діяльності.
Проте це тільки перший етап профілактики рецидивної злочинності.
Правоохоронні органи, насамперед внутрішніх справ постійно виявляють причини та умови вчинення рецидивних злочинів, розроблюють і здійснюють заходи щодо їх профілактики, а також плани з профілактики рецидивної злочинності, у тому числі міжвідомчі (разом з прокуратурою, СБУ).
Розробці планів передує аналітична робота, пов'язана з вивченням ситуації в певному регіоні. З цією метою узагальнюють і оброблюють весь обсяг інформації щодо рецидивістів, які перебувають на території, і їх злочинної поведінки, що надходить з оперативних джерел, заяв громадян, матеріалів кримінальних справ, публікацій засобів масової інформації тощо.
У процесі аналізу встановлюють показники динаміки рецидивної злочинності, її структуру, географію, вивчають особи рецидивістів за групами: ті, хто відбуває покарання в місцях обмеження і позбавлення волі, засуджені без позбавлення волі та ін.
Щодо окремих осіб, які вчинили злочин, профілактика рецидиву починається з первинних слідчих дій у справі.
Реальний виховний ефект мають швидке і повне розкриття злочину, ретельне вивчення особи у процесі слідства, правильний і обгрунтований вибір відповідного запобіжного заходу, призначення справедливого покарання (його відбування), з урахуванням вимог диференціації та індивідуалізації, суворе дотримання режиму в місцях обмеження і позбавлення волі, активний виховно-педагогічний вплив, заохочення до щонайменших позитивних проявів у поведінці засудженого, водночас рішуча боротьба зі злочинними проявами в місцях обмеження і позбавлення волі, подання допомоги в зав'язуванні соціально корисних зв'язків, працевлаштування і побутове влаштування на волі тощо.
Саме з огляду на перелічене забезпечуються ефективна ресоціалізація особи, рішуча її відмова від вчинення нових злочинів.
В Україні обов'язковим є проходження в місцях позбавлення волі курсів з підготовки до звільнення. За сім-вісім місяців до звільнення із засуджених формуються групи слухачів чисельністю щонайбільше 30 осіб, що залежить від кількості тих, кого звільняють з установи. Відповідальним за проведення занять є заступник начальника з організації соціально-психологічної роботи установи, що виконує покарання. Проводяться заняття за спеціально розробленою відділом соціально-психологічної роботи програмою, де містяться питання реального життя на волі: правове забезпечення, медичне обслуговування, правила поведінки у транспорті, реєстрації у службі зайнятості, перебування під адміністративним наглядом та ін.
Відомчими нормативними актами передбачається тісний контакт між установами, що виконують покарання, у виді обмеження й позбавлення волі й місцевими органами внутрішніх справ. Адміністрація установ, що виконують покарання повинна своєчасно інформувати органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення про прибуття на територію обслуговування для постійного проживання осіб, що відбули покарання. Після прибуття зі звільненим проводиться бесіда, під час якої виявляються його наміри і можливості працевлаштування. Для працевлаштування цієї категорії осіб у центрах зайнятості створюється спеціальний резерв. Поведінку звільнених контролює дільничний інспектор міліції.
Частина звільнених прибуває не в зазначену при звільненні місцевість, не звертається по допомогу. Працівники міліції повинні виявляти таких осіб, подавати їм допомогу у працевлаштуванні й здійснювати необхідний контроль. Дійовою формою контролю, який може бути встановлений за особою, звільненою з місць позбавлення волі, є адміністративний нагляд – система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ. Такий нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них.
Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років, може бути подовжений кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну упродовж якого особа вважається судимою (ст. 6 КК України).
Важливим є введення у структуру міських, обласних управлінь внутрішніх справ центрів соціальної адаптації раніше засуджених осіб, які надають первісний притулок особам, які після засудження втратили соціально корисні зв'язки. Співробітники цих центрів сприяють відновленню втрачених зв'язків, допомагають відновити документи, прописують, розселяють у гуртожитках, влаштовують на роботу, допомагають матеріально і продуктами харчування, що надходять від організацій і підприємств міста.
Вагому допомогу особам, які звільняються з місць обмеження і позбавлення волі, подає також громадський Державний благодійний фонд соціальної реабілітації при Міністерстві внутрішніх справ України: від разової фінансової до організації оформлення приватизаційних та інших документів.
Контроль за засудженими не до позбавлення волі (громадські, виправні роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо) здійснюють органи кримінально-виконавчої системи за місцем проживання засуджених. Вони діють у тісному контакті з дільничними інспекторами та іншими представниками міліції, здійснюють контроль за виконанням обмежень, які передбачені у вироку суду, організовують виконання покарання, виконують індивідуально-профілактичну роботу із засудженими, у необхідних випадках збирають і направляють до суду матеріали для зміни виду призначеного покарання.
Отже, правоохоронні органи виконують важливі функції у боротьбі за зниження рівня рецидивної злочинності, проте без відповідної допомоги інших установ держави вирішити цю проблему вони не в змозі.
Необхідно прийняти спеціальний закон про соціальну реабілітацію осіб, що відбули покарання, який би зобов'язав широке коло суб'єктів профілактики прийняти у цьому безпосередню участь.


ВИСНОВКИ
1. Таким чином, кримінологія являє собою комплексну науку про закономірності злочинності та її конкретні прояви, особу злочинця, фактори, причини і умови, що породжують та визначають злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них з метою контролю за цими негативними явищами.
2. До числа головних проблем, що створюють серцевину предмета кримінології, належать: злочинність; окремі злочини як конкретні прояви злочинності; особа злочинця; фактори злочинності, причини і умови окремих злочинів; попередження злочинності і окремих злочинів.
3. Кримінологічну науку поділяють на окремі складові частини за різними підставами (критеріями): за елементами її предмета, рівнем узагальнення науково-практичної інформації, особливостями контингенту злочинців, залежно від специфіки їх антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації.
4. За рівнем узагальнення науково-практичної інформації вбачається можливим розчленувати кримінологію на Загальну і Особливу частини. У Загальній частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, без виділення специфіки окремих видів (груп) злочинів. В Особливій частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, що пояснюють закономірності певних видів (груп) злочинів.
5. КК України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.
6. Проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.
7. Попри всі об'єктивні утруднення завдяки зусиллям працівників кримінально-виконавчої системи, які використовують арсенал засобів, що знаходяться в їх розпорядженні, більшість засуджених виправляються і свідомо відмовляються від подальшої злочинної діяльності. Проте це тільки перший етап профілактики рецидивної злочинності.
8. Реальний виховний ефект мають швидке й повне розкриття злочину, ретельне вивчення особи у процесі слідства, правильний і обгрунтований вибір відповідного запобіжного заходу, призначення справедливого покарання (його відбування), з урахуванням вимог диференціації та індивідуалізації, суворе дотримання режиму в місцях обмеження і позбавлення волі, активний виховно-педагогічний вплив, заохочення до щонайменших позитивних проявів у поведінці засудженого, водночас рішуча боротьба зі злочинними проявами в місцях обмеження і позбавлення волі, подання допомоги в зав'язуванні соціально корисних зв'язків, працевлаштування і побутове влаштування на волі тощо.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 09.04.2009 р. //http://zakon.rada/gov.ua
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. № 1001-05 в ред. від 25.02.2009 р. //http://zakon.rada/gov.ua
4. Агамов Г., Лысягин О. Социальная адаптация и профилактика рецидива // Рос. юстиция. – 2004. – № 7. – С. 44 – 47.
5. Актуальные проблемы борьбы с рецидивной преступностью. – Рига: Зинатне, 1989. – 176 с.
6. Алексеев А. И. Криминология: (Курс лекций). – М.: Щит-М, 1999. –