К СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Теорія держави і права"
на тему:
СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ЗМІСТ
Вступ 3
1. Поняття, структура, елементи і функції політичної системи суспільства 5
2. Суб'єктний склад політичної системи суспільства 11
2.1. Суб'єкти політичної системи суспільства: поняття
і основні характеристики 11
2.2 Класифікація суб'єктів політичної системи суспільства 15
3. Особливості окремих суб'єктів політичної системи суспільства 18
3.1 Держава як суб'єкт політичної системи суспільства 18
3.2 Громадські об'єднання (політичні партії, громадські організації)
у політичній структурі суспільства 22
Висновки 30
Список використаної літератури 34

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Політичний спектр України – надзвичайно багатоманітний. На сучасному етапі здійснюються лише перші кроки до політичної структуризації суспільства. Певні політичні інститути зникають, не витримуючи випробування часом, інші – народжуються. Продовжує наростати поляризація політичних поглядів у суспільстві.
Без пізнання цих інтересів, аналізу діяльності суб’єктів політичної системи суспільства, з'ясування того, хто стоїть за певними системами політичних поглядів, важко прогнозувати політичну перспективу держави, її політичну систему взагалі.
Становлення і функціонування нашої держави об'єктивно залежать від розв'язання проблем, пов'язаних з дослідженням економічних, політико-правових та ідеологічних процесів в Україні, від діяльності суб'єктів політичної системи.
Таким чином, дослідження ролі окремих суб'єктів політики у становленні політичної системи України – актуальна проблема.
Мета роботи – охарактеризувати суб'єктів політичної системи суспільства і визначити їх місце і роль у формуванні і розвтрку політичної системи суспільства, в межах якої вони діють.
Об'єктом дослідження є політична система суспільства та елементи, що її складають.
Предмет дослідження – ознаки, зміст діяльності та основні характеристики суб'єктів політичної системи суспільства.
Методи дослідження – історико-правовий, порівняльний, структурно-функціонального аналізу, описовий.
Для досягнення мети роботи вирішувались такі завдання:
– визначити поняття, структуру, елементи і функції політичної системи суспільства;
– описати суб'єктний склад політичної системи суспільства;
– навести класифікацію суб'єктів політичної системи суспільства;
– з'ясувати особливості окремих суб'єктів політичної системи суспільства;
– висвітлити роль держави як суб'єкта політичної системи суспільства;
– розкрити роль громадських об'єднань (політичних партій і громадських організацій у політичній структурі суспільства.
Під час дослідження були використані праці відомих українських та російських науковців в галузі теорії держави і права, конституційного права, політології тощо: С. Андреєва, Т. Андрусяка, А. Білоуса, І. Гавриленка, С. Головатого, В. Копєйчикова, В. Котюка, О. Кочеткова, О. Михайленка,
Р. Павленка, Ю. Палехи, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Селіванова,
Л. Спиридонова, Ю. Феофанова, М. Ходаківського, О. Шаброва, В. Якушика та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі зроблена спроба комплексного дослідження теоретичних і практичних проблем, пов'язаних із діяльністю суб'єктів політичної системи суспільства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції, отримані під час дослідження, можуть бути використані в діяльності державних органів влади.
Структура курсової роботи – вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

1. ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ЕЛЕМЕНТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА
Система – це елементи і зв'язки (відносини) між ними. Систему ще визначають як комплекс взаємопов'язаних елементів або сукупність елементів, котрі перебувають у певних відносинах між собою та з середовищем [23, с. 8].
У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична.
Політична система суспільства – це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі й політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам [13, с. 210].
Поняття "політична система" використовується для характеристики відносин між державою і суспільством, між різними суб'єктами на недержавному рівні тощо.
Перш за все, політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо [14, c. 23].
У сучасній політичній науці існує багато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д. Істон,
Г. Алмонд (системний аналіз), К. Дойч (кібернетичний підхід), Т. Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи),
Г. Пауелл, М. Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші вчені.
У політології політична система розуміється як цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства [11, с. 136].
Юридична література по-різному визначає поняття політичної системи. Усі полярні точки зору можна звести до двох основних напрямів: широке й вузьке розуміння цього суспільного явища [25, с. 7].
Вузьке розуміння політичної системи передбачає визначення політичної системи як сукупності державних організацій, громадських об'єднань, трудових колективів, котрі здійснюють функції щодо реалізації політичної влади.
Широка точка зору вбирає у себе усю сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних відносинами з приводу здійснення політичної влади.
Так, П. М. Рабінович, визначаючи політичну систему суспільства, підкреслює, що це система "усіх політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному, зокрема, класовому суспільстві" [10, с. 11].
О. Ф. Шабров вважає, що політична система – це система суб'єктів політики, політичних норм і відносин, політичних поглядів, свідомості і культури, що існують і взаємодіють при здійсненні політичної влади [25, с. 8].
На думку О. Ф. Скакун, політична система суспільства – упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади [12, с. 63].
Сучасна теорія держави і права приділяє значну увагу політичній системі суспільства, розглядає її як об'єктивну єдність різних соціальних інститутів, взаємних зв'язків певного характеру [24, с. 24].
Фактори, що справляють вплив на політичну систему суспільства, різноманітні. Серед них не лише організація державної влади, не тільки власне політичні утворення (політичні партії, громадські організації), їх боротьба за владу, за використання у своїх інтересах інститутів держави (армії, поліції, органів управління, засобів масової інформації), а й інші, більш глибокі структури цих факторів [13, с. 212].
Багатоманітність політичних систем, що існують у сучасному світі, свідчить про те, що на процес їх формування і функціонування також впливають такі фактори, як історичні традиції, культура, економічний розвиток, розвиток громадянського суспільства тощо. Переважання тих чи інших факторів обумовлює особливості політичних систем.
Більшість дослідників виділяють такі елементи політичної системи суспільства:
1) суб'єкти політики – держава, політичні партії, політичні рухи, громадські організації та ін.;
2) політичні норми і принципи;
3) політичні відносини;
4) політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;
5) зв'язки між названими елементами [14; 17; 18].
Взаємодія елементів політичної системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:
1) інституціональну – суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, держава, політичні партії, громадські організації, трудові колективи, групи тиску, засоби масової інформації, церква та ін.);
2) нормативну (політичні, правові, моральні норми, звичаї, традиції, символи, через які політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян);
3) комунікативну (інтегративні зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому);
4) культурну (система цінностей, релігія, ментальність);
5) функціональну (засоби і способи реалізації влади, до яких належать злагода, примус, насильство, авторитет тощо). Ця підсистема складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві [13, с. 216].
О. Ф. Скакун замість культурної підсистеми виділяє ідеологічну – політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати власний варіант поведінки [12, с. 63].
Усі зазначені елементи і підсистеми об'єднуються в єдину політичну систему категорією "політична влада".
Політична влада – це політичне панування, політико-правова гарантія певного типу економічних і соціальних відносин [Пал., с. 80].
Як зазначає В. І. Спиридонова, політична влада – один із найважливіших проявів влади, що характеризується реальною здатністю певної соціальної спільності (класу, страти, нації та ін.), а також індивідів, котрі відображають її інтереси, здійснювати, реалізовувати свою волю з допомогою політики і правових норм [22, с. 83].
Політична система виконує певні функції.
У теорії систем під функцією розуміють будь-яку дію, спрямовану на підтримання системи в стійкому стані й забезпечення її життєдіяльності [23, с. 24].
У суспільних науках це поняття застосовується зазвичай для позначення основних, найважливіших для соціальної системи процесів [15, с. 25].
Функції політичної системи наведені на рисунку 1.1.
Отже, політична система суспільства – це система суб'єктів політики, політичних норм і відносин, політичних поглядів, свідомості і культури, що існують і взаємодіють при здійсненні політичної влади.

Рисунок 1.1 Функції політичної системи

Політична система забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики, формує, виражає та захищає інтереси класів і соціальних груп. Її характер визначається, головним чином, тим соціальним середовищем, у якому виникає і функціонує політична система.
Українська політична система ще не завершила формування демократичних ідеалів і ціннісних норм, визнаних у суспільстві. У зв'язку з цим її можливості інтегрувати суспільство, забезпечити єдність і стабільність доволі обмежені. Зокрема, вона не завжди своєчасно і адекватно реагує на існуючі та виникаючі інтереси і потреби населення. Наразі найбільш актуальною проблемою є формування надійних механізмів соціального зворотного зв'язку, контроль над державою з боку громадянського суспільства.


2. СУБ'ЄКТНИЙ СКЛАД ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА
2.1. Суб'єкти політичної системи суспільства: поняття і основні характеристики
Суб'єкти політичної системи суспільства – це соціуми, а також створені ними установи, організації, активна практична діяльність яких спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політичної системи суспільства [14, c. 25].
Суб'єкт політичної системи суспільства, таким чином, передбачає:
1) наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою;
2) певні цілі їх діяльності;
3) цілеспрямовану активність;
4) певний інтерес;
5) взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політиної структури суспільства [25, с. 9].
Суб'єктом політичної системи суспільства може бути будь-який соціум, здатний творити політику. Творіння політики означає запозичення політичного досвіду попередніх поколінь, набутого в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх механізмів політичного руху тощо [9, с. 122].
Отже, суб'єкт політичної системи суспільства є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зумовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політичної системи суспільства), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність" [21, с. 117].
У політології суб'єктів політичної системи суспільства поділяють на первинних та вторинних [9, с. 122].
До первинних суб'єктів політичної структури суспільства належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їх інтерес і дають змогу втілити його у життя.
До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації – держава, партії, громадські організації. Отже, вторинні суб'єкти політичної структури суспільства є похідними від первинних.
Між суб'єктами політичної системи суспільства існують динамічні відносини взаємозалежності, підпорядкування, супідрядності, певної автономності тощо. Місце і роль того чи іншого суб'єкта у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси ц суспільстві.
Головним суб'єктом політичної системи суспільства є людина. Саме завдяки активній її діяльності функціонують соціально-політичні спільноти і створені ними організації.
Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини як процес набуття і реалізації її політичної культури. Саме за такої умови особа поступово оволодіває реаліями політичного життя, формами і методами впливу на нього, певними організаційними структурами, ідентифікує себе з іншими суб'єктами політики, входить до різних соціально-політичних спільнот тощо [7, с. 8].
Людина бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано. Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, збори тощо. Представницькі форми демократії – парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партій та інших громадських об'єднань – забезпечують опосередковану діяльність людини у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність особи здійснюють як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники тощо [20, с. 131].
Світовий політичний процес свідчить про розширення й урізноманітнення форм політичної діяльності людини. А це, своєю чергою, означає, що її роль як суб'єкта політичної системи суспільства безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.
Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політичної системи суспільства – це цілісні соціальні утворення, котрі формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку [21, с. 118].
Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб'єктів політичної структури суспільства:
1) є рушієм суспільно-політичного прогресу;
2) без їх активної діяльності, свідомої поведінки, політичної волі неможливі прогресивні соціальні зміни у суспільстві;
3) від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості функціонування створених ними політичних інституцій залежить стан політичної сфери суспільства [18, с. 61].
Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Воно не лише є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у сфері політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується від неї.
Громадянське суспільство – це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції й солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. На відміну від держави громадянське суспільство не структуроване по вертикалі, не передає імпульсів, що керують зверху до низу, але створює мережу інтересів, які об'єднують всіх громадян у певну спільність, забезпечують стабільність політичної системи тощо [12, c. 11].
Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим глибше народ усвідомлює себе як спільнота, чим сильніші соціально-політичні зв'язки, які конституюють його як цілісну систему.
Від того, наскільки народ склався як спільнота, а не просто населення країни, залежить характер політичних зв'язків, організаційних структур, а, отже, і діяльність його як суб'єкта політичної структури суспільства.
Суб'єктами політичної структури суспільства виступають також нації.
Роль націй у політичному житті, розв'язанні політичних проблем детермінована змістом і спрямуванням національної політики. Остання, своєю чергою, залежить від:
– типу і характеру політичної влади;
– форми політичного панування;
– ставлення до національних проблем та міжнаціональних стосунків, політичних режимів, їх лідерів;
– соціальних основ суспільного ладу;
– рівня розвитку демократичних засад в країні;
– оцінки визначення пануючих фактичних постулатів щодо сутності нації як спільності людей [21, с. 119].
Важливе місце належить політичній суб'єктності таких великих соціальних груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом найбільші [11, с. 173].
Давні мислителі стверджували, що соціальним фундаментом країни є середні класи. Афінське суспільство являло собою єдність, зумовлену існуванням середнього класу. Тут досягалася внутрішня стабільність, рівновага, конфлікти тривалий час не доходили до соціальних потрясінь. Лише тоді, коли середній клас становить більшість населення і здатний виявити себе як суб'єкт політики, республіка має тверду основу для існування.
Крім класів, суб'єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб'єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.
Усі вказані суб'єкти політичної структури суспільства історично зумовлені. Впливаючи на об'єкти політичної діяльності, вони повинні відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт здатний впливати на об'єкти політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не є вичерпаним, в іншому ж разі він має зійти з політичної арени, і тоді настає час іншого суб'єкта політичної структури суспільства.
2.2 Класифікація суб'єктів політичної системи суспільства
Знання про суб'єктів політичної системи суспільства істотно поглиблює їх класифікація, яка здійснюється за різними ознаками.
В українській і російській правовій та політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політичної системи суспільства за характером і місцем, яке вони у ній посідають.
За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політичної системи:
1) соціальні;
2) інституціональні;
3) функціональні [11, с. 173].
Соціальними суб'єктами політичної системи є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.
Інституціональні суб'єкти політичної системи, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей.
Політичними інститутами іменують такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін.
Функціональні суб'єкти політичної системи є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо.
Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Проте доволі часто вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.
Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб'єктом політичної структури. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, перебирає на себе всю повноту державної влади.
За звичайних умов більшість громадських організацій не здійснюють політичну функцію. Втім, у разі взаємодії з політичними інститутами вони стають суб'єктами політичної структури як групи інтересів.
Зазначене розмежування суб'єктів політичної системи зазвичай не є абсолютним. Функціональні суб'єкти політичної структури можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки. Політична суб'єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.
Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політичної системи залежно від їх ставлення до влади [11, с. 174].
Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси.
Наближеність до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визначають лінію поведінки суб'єкта політичної структури, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.
Різні суб'єкти політичної системи мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом – індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.


3. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА
3.1 Держава як суб'єкт політичної системи суспільства
Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності [12, c. 64].
Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачиться по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значеннях [13, с. 125].
У субстанціональному значенні держава – це організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі та часі.
В атрибутивному – це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.
В інституціональному – це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.
У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення й суспільної влади.
Таким чином, держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами [10, с. 47].
До основних ознак держави відносять:
1) суверенітет;
2) територіальне розселення населення країни;
3) наявність апарату управління і примусу;
4) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;
5) здатність збирати податки, надавати позички і кредити;
6) виражати й захищати інтереси певної частини населення [8, с. 101].
Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об'єднань:
1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань – багато;
2) держава – організація всього населення, а громадські об'єднання – частини населення;
3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;
4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;
5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднання позбавлені цих ознак;
6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутршшьоорганізаційне значення;
7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;
8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені – суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя. Як офіційний представник суспільства, держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.
Все це обумовлює те, що держава займає одне з провідних місць у політичній системі суспільства Держава є організацією безпосередньо політичного владарювання. Всі інші організації, що входять у політичну систему суспільства, беруть участь у здійсненні влади опосередковано, через державу, застосовуючи різні форми співробітництва з нею [7, с. 31].
Держава є суб'єктом здійснення державної влади.
Державна влада – це влада, яка здійснюється спеціальним, відособленим апаратом, створеним саме для управління. В умовах первісного суспільства (в усякому випадку на занепаді його існування) політична влада (князі, віче, суди, старійшини та ін.) уже існує, але відсутній відокремлений апарат здійснення влади. Відсутня ще і держава [8, с. 105].
Ускладнення суспільних, соціальних відносин привело до виникнення держави: утримання політичної влади, а тим більше економічних привілеїв, що зосереджуються у народжуючого панівного класу, вело до створення спеціального апарату примусу.
Державна влада має певні характерні риси. Це влада, що здійснюється з допомогою відокремленого на певній території державного апарату. На територію поширюється державний суверенітет. Територія підконтрольна, підвладна, державним структурам надається можливість вдаватись до засобів організованого і законодавчого правового насилля [19, c. 82].
Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими будь-якої влади, які мають соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади [26, с. 15].
Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої.
Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами.
Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.
Суб'єктом і об'єктом владних відносин є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному.
Так, влада особи у громадянському суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватися і розпоряджатися.
Громадянське суспільство обумовлює виникнення держави для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна увібрати у себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність [12, с. 12].
Влада громадянина у державі грунтується на політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчуженими. Найважливіша проблема полягає в тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод максимально конкретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації [5, с. 182].
Держава за допомогою таких методів як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи в обсязі та ступені, необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення законами, що приймаються вищими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів [14, с. 27].
Держава здійснює контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства.
До того ж, держава, особливо демократична, правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує об'єднання громадян, трудові колективи й окремих громадян приймати участь у справах держави, вирішувати найважливіші її проблеми.
Враховуючи викладене, треба визнати, що держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і організацій, що є виразниками їх інтересів.
У демократичній державі повинно максимально забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, яка складає більшість у країні й дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.
3.2 Громадські об'єднання (політичні партії, громадські організації) у політичній структурі суспільства
Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.
Об'єднання громадян – це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод [21, с. 130].
Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур. Їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські об'єднання реалізують права, передбачені їх статутами (положеннями).
До громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партії і громадські організації.
В Україні правові основи взаємовідносин держави і об'єднань громадян закріплені в Законі України "Про об'єднання громадян" від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред від 30.04.2009 р., визначені ст. ст. 36, 37 Конституції України. створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.
Громадські об'єднання можуть:
1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами;
2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;
3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;
4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);
5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);
6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовчої (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів з охорони природи) діяльності держави;
7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);
8) захищати права членів організації в державних органах та ін.
Громадські об'єднання не можуть:
1) втручатися в діяльність одне одного;
2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб.
Так, організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших] державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України);
3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);
4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою.
Проте для виконання статутних завдань і цілей зареєстровані суспільні об'єднання (особливо благодійні організації) можуть здійснювати необхідну комерційну діяльність, бути співзасновниками комерційних організацій, створювати госпрозрахункові установи і організації зі статутом юридичної особи, засновувати підприємства в порядку, встановленому законодавством (в інтересах захисту прав споживачів, екології, охорони культурних цінностей, розвитку наукових, правових і інших експертиз).
Забороняються громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України).
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Політична партія – це громадське об'єднання, створене з метою участі громадян у політичному житті суспільства засобами формування і виразу їх політичної волі, участі у громадських і політичних акціях, у виборах і референдумах, а також з метою представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування [14, с. 28].
Політична партія є, як правило, доволі формалізованою політичною організацією зі своєю структурою (керівні органи, регіональні відділення, рядові члени), що виражає інтереси тих чи інших класів, соціальних прошарків, груп, об'єднує найбільш активних їх представників, має на меті завоювання політичної влади для реалізації певної програми соціальних, економічних, політичних перетворень [21, с. 131].
Формування політичних партій в Україні знаходиться на початковому етапі. Хоча кількість створених партій досягає значного числа, їх соціальна база ще слабка. Для формування партій необхідний тривалий час, застосування їх програм і організаційних структур у процесі виборчих компаній, велика робота із залучення до своїх лав широких верств населення.
Призначення політичної партії полягає у здійсненні функцій представництва інтересів різних соці