Доповідь ДОГОВОР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ.doc

ДОПОВІДЬ
на тему:
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

Договір довічного утримання (догляду) має доволі важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину дозволяє, з одного боку, матеріально забезпечити існування відчужувача, а, з іншого, - надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, оскільки оплатність у цьому випадку носить триваючий і алеаторний (тобто ризиковий, залежний від події) характер.
Інститут довічного утримання вперше в українському законодавстві згадується в нотаріальній Інструкції УСРР від 17 листопада 1928 р., у статті 120 якої дозволялося вміщувати в договір дарування пункт про обов'язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов'язання, капіталізуючи накладення арешту на майно.
Цивільний кодекс УСРР 1922 р. не згадував інститут довічного утримання.
Проте 1 серпня 1940 р. директивним листом Народного комісаріату юстиції УРСР названа стаття була змінена. Було прямо заборонено вносити у договір дарування пункти про зобов'язання утримувати дарувальника чи третіх осіб. Втім, вказане не означало, що не можна укладати договір довічного утримання взагалі: просто таку умову заборонялось включати у договір дарування.
Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися у практиці. Крім того, поява цих договорів не пройшла непомітно для науки. Починаючи з 1945 p., з'являються перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед них треба назвати роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених, які, зазвичай, виділяли три різновиди договору довічного утримання.
По-перше, - це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались тільки непрацездатні члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени двору передавали останнім садибу і все майно, а сторонні особи зобов'язувались утримувати їх до смерті.
По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім'єю і відповідними державними органами (охорони здоров'я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладенні договору. Тягар утримання дитини розподілявся між обома сторонами.
Третім видом договірного утримання були, власне, договори довічного утримання.
Незважаючи на те, що з 1940 р. було заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони могли оформмити відчуження будинку договором купівлі-продажу, при цьому ціна була незначною, проте тут же формулювався додатковий обов'язок довічно утримувати продавця.
Судова практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволенні позовів, що грунтувались на таких угодах на тієї підставі, що договори довічного утримання не мають законної сили, оскільки вони не передбачені чинним Цивільним кодексом.
Проте були випадки, коли суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись при цьому на ст. 106 Цивільного кодексу 1922 р. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов'язання був договір як такий. При цьому названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.
Серед вчених також не було єдності при аналізі інституту довічного утримання. Одні з них вважали, що цей договір є кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне становище продавця та його похилий вік. Інші стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття, оскільки покупець сподівається: йому недовго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній - на довге забезпечене життя на утриманні покупця.
Проте більшість вчених не поділяли наведених вище думок. У своїх працях вони критикували рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного утримання, а також звертали увагу на детальний аналіз юридичної природи цих угод.
Неврегульованість у законодавстві інституту довічного утримання призвела до того, що сторони іноді зловживали своїми правами, а судові органи не завжди могли захистити потерпілого.
Згідно з Цивільним кодексом Української РСР 1963 р. за договором довічного утримання одна сторона, що була непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передавала у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язувався надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Цей правочин повинен був бути нотаріально посвідчений. Відчуження будинку за життя відчужувача не допускалося. Договір довічного утримання міг бути розірваний на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконував обов'язки, взяті на себе за договором або на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не мав змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення. При цьому будинок повинен був бути повернутий відчужувачеві.
Приблизно так само був врегульований інститут довічного утримання в більшості інших радянських республік, втім, існували і певні особливості. Так, в Цивільному кодексі РСФРР договір довічного утримання розглядався як різновид купівлі-продажу. В Білоруській РСР і Литовській РСР допускалась можливість відчуження за цим правочином поряд з жилим будинком й іншого майна. Згідно з Цивільним кодексом Казахської РСР набувач міг відчужити переданий йому будинок чи його частину за життя відчужувача за згодою останнього. Відповідно до Цивільного кодексу Узбецької РСР у випадку невиконання чи неналежного виконання набувачем обов'язків, прийнятих на себе за договором, відчужувач міг звернутися до суду з позовом про заміну утримання періодичними грошовими платежами.
Загалом, аналізуючи норми Цивільного кодексу УРСР 1963 р., необхідно зазначити, що вони не досконало регулювали інститут довічного утримання (це проявлялось в обмеженні суб'єктного складу, відчужуватись міг лише жилий будинок чи його частина). Ці обставини, а також зміна соціально-економічних і політичних умов на початку 90-х років ХХ ст., призвели до потреби реформування договору довічного утримання.
Якщо говорити про законодавство зарубіжних держав, то можна виділити два типи ставлення у ньому до договору довічного утримання.
По-перше, законодавство деяких країн не виділяє окремо договір довічного утримання, проте він укладається на практиці й при його регулюванні застосовуються загальні положення про довічну ренту.
Ці держави можна поділити на дві групи.
В першу групу входять країни, цивільні кодекси яких не згадують інститут довічного утримання, передбачається лише довічна рента в грошовій формі (Франція, Іспанія, Австрія).
До другої групи належать країни, в законодавстві яких зазначається, що рента може виплачуватися як в грошовій, так і в натуральній формі, в останньому випадку рента за своєю природою ближча до довічного утримання (Німеччина, Італія, Квебек, Вірменія, Азербайджан).
По-друге, це держави, в нормативно-правових актах яких договір довічного утримання виділяється у самостійний договірний тип (Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова, Грузія, Узбекистан, Латвія, Естонія, Швейцарія, Японія, Угорщина, Польща та ін).

ЛІТЕРАТУРА
1. Великорода О. Становлення інституту довічного утримання // Право України. - 2003. - № 12. - С. 122 - 125.
2. Великорода О. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 2. - С. 67 - 69.
3. Маслов В. Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. - 1954. - № 5. - С. 45 - 48.