К ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ.doc

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Цивільний процес"

на тему:

ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

 

ЗМІСТ

 

 Вступ ...................................................................................................... 3

1. Поняття, природа, сутність і ознаки цивільних процесуальних правовідносин ..................................................................................... 5
2. Передумови і підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин ................................................................................... 12
3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин ..................... 17

 3.1 Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин ................. 17

 3.2 Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин ..................... 22

 3.3 Зміст цивільних процесуальних правовідносин ...................... 24

 Висновки .............................................................................................. 27

 Список використаної літератури ........................................................ 29

 

 

ВСТУП

 Актуальність теми роботи. Цивільними процесуальними правовідносинами визнаються суспільні відносини, учасники яких пов'язані правами та обов'язками на основі цивільного процесуального права.

 Цивільні процесуальні правовідносини регулюють лише суспільні відносини, які виникають в процесі здійснення судочинства по справах, однією зі сторін в яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми.

 У процесі цивільного процесуального регулювання суспільних відносин їх учасники набувають прав та обов'язків, які в подальшому й обумовлюють поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин.

 Як і будь-яке інша суспільне правовідношення, цивільне процесуальне правовідношення встановлюється в результаті взаємодії між особами.

 Отже, мета цієї курсової роботи полягає в комплексному дослідженні й розкритті особливостей сутності, характеру, змісту і структури цивільних процесуальних правовідносин.

 Об'єктом курсового дослідження є цивільні процесуальні правовідносини.

 Предметом дослідження виступають норми ЦПК України, якими врегульовано певні цивільні процесуальні правовідносини.

 Методи дослідження – діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний, функціональний, логічний, аналітичний, статистичний.

 Для досягнення мети дослідження в роботі вирішувались такі завдання:

 – визначити поняття, природу, сутність і ознаки цивільних процесуальних правовідносин;

 – розглянути передумови і підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин;

 – охарактеризувати елементи цивільних процесуальних правовідносин, якими є суб'єкти, об'єкт і зміст цивільних процесуальних правовідносин.

Теоретичною базою дослідження стали праці таких науковців, як
Ю. В. Білоусов, С. С. Бичкова, Ю.І Гревцов, А. П. Дудін, О.І. Євтушенко, С. Ф. Кечекьян,, О. В. Підлубна, В.І. Тертишніков, Ю. Г. Ткаченко,
С. Я. Фурса С. Я., М.І. Штефан, С. В. Щербак, І. С. Ярошенко, Л. С. Явіч та ін.

 Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

 

 

1. ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА, СУТНІСТЬ І ОЗНАКИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 

 Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та обов'язки [5, с. 47].

 Цивільними процесуальними правовідносинами є суспільні відносини, учасники яких пов'язані правами та обов'язками на основі цивільного процесуального права [14, с. 30].

 Цивільні процесуальні правовідносини регулюють лише суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах, однією із сторін в яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовий характер та загальнообов'язковість їм надає саме законодавче врегулювання. Проте це означає, що будь-яке відношення, що виникає у процесі розгляду цивільної справи, має бути передбачене правом [19, с. 78].

 Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними від останніх, носять стосовно них службовий характер. Це визначає специфіку й характер складу процесуальних правовідносин [8, с. 111].

 Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим. Що стосується змісту процесуальних правовідносин, то його характеризують процесуальні суб'єктивні права та процесуальні обов'язки.

 Процесуальні норми регулюють абсолютно всі процесуальні дії і діяльність всіх учасників процесу, незалежно від їх правового становища.

 Основна функція процесуальних норм у традиційному процесі полягає в тому, щоб встановити істину, причому в атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо заінтересованим учасникам процесу здійснити свої права: позивачу, відповідачу, третім особам тощо. Стосовно інших учасників, тобто суб'єктів, що виконують службові обов'язки в юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у тому, щоб забезпечити оптимальність їх дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності.

 Звідси стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права: воно є похідним від матеріального права й обслуговує потреби ефективної реалізації останнього [5, с. 69].

 При дослідженні природи процесуального права і визначенні його місця у загальній структурі українського права традиційно визнавалось, що його практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних відносин, які є характерними для процесу примусового здійснення прав і обов'язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права.

 Проте у загальнотеоретичній і галузевій юридичній літературі отримала поширення і була обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі позитивної діяльності української держави є не менш значущими, ніж у галузі юриспруденції [19, с. 79].

 Справа у тому, що окрім кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельні процесуальні норми й інститути, що не пов'язані з примусовою реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою і на грунті яких здійснюється правозастосувальна діяльність щодо реалізації матеріальних приписів.

 У зв'язку з цим вірною є думка про присутність в українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних та інших процесуальних галузей права. Такий підхід більш правильний, оскільки встановлення, закріплення й дотримання процесуальної форми найбільш повно відповідає тим чи іншим матеріальним нормам права, допомагає вдосконаленню правових норм, більш успішному здійсненню завдань подальшого зміцнення законності і дисципліни [14, с. 31].

 Схема співвідношення тут така: матеріальне право – процес – процесуальне право, де матеріальне право визначає процес, а процесуальне право закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, які складаються в галузі їх застосування.

 Отже, процесуальна система права – це відносно самостійна від системи матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована й внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути і норми [16, с. 17].

 Головними ознаками системи процесуального права є:

 1) відносна самостійність від системи матеріального права;

 2) об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від будь-якої волі;

 3) збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин;

 4) внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів та норм;

 5) диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути і норми [15, с. 41].

 До недавнього часу більшість процесуалістів визнавали предметом правового регулювання лише ті суспільні відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах.

 Проте наразі, виходячи передусім із єдності предмету правового регулювання цивільного, матеріального і процесуального права, а також загальності їх принципів, цілей і завдань, деякими вітчизняними вченими стверджується, що розуміння цивільного процесуального права повинне бути більш широким, таким, що охоплює не лише судову діяльність, але й аналогічну діяльність господарських, третейських судів, різних органів й організацій тощо [18, с. 112].

 Якщо і далі розвивати думку про діалектичний взаємозв'язок матеріального і процесуального права, як співвідношення змісту і форми, то можна переконатися, що визнання у системі вітчизняного права лише двох процесуальних галузей здійснене без урахування того, що формування галузей процесуального права має об'єктивну основу.

 Це однаково стосується як кримінального, цивільного матеріального і процесуального права, так і процесуальних норм, що складають з матеріальними нормами одну галузь.

 Співвідношення між матеріальними і процесуальними нормами державного, адміністративного, земельного, сімейного й іншого права у своїй основі адекватно співвідношенню між матеріальними і процесуальними нормами кримінального і цивільного права. Різниця лише у тому, що останні виділені у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому акті, а інші – об'єднані в одному нормативному акті, разом з нормами матеріального права [16, с. 18].

 Аналогічним чином залежно від матеріальних правовідносин формується природа і сутність процесуальних правовідносин, що є процесуальною формою, похідною від галузей матеріального права.

 Поряд з об'єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа факторів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне накопичення процесуального правового матеріалу, яке дає можливість вирішити питання про те, за яких умов сукупність процесуальних норм може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати матеріальну галузь права [18, с. 113].

 До того ж, у справі встановлення і розвитку процесуальних галузей важливу роль відіграє і такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчої чи правозастосувальної діяльності з урахуванням економічних, політичних та інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.

 У будь-якому разі, на наш погляд, шлях на побудову правової, демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава повинна бажати і добиватись подальшого вдосконалення процесуальних форм правового регулювання.

 Для здійснення більш ефективного правового регулювання суспільних відносин потрібно встановлення детальнішої процедури реалізації законодавства, особливо практики його застосування. Цьому й сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі реалізації норм всіх галузей матеріального права. Розвинене й повноцінне процесуальне право, яке застосовується на демократичних засадах і принципах, є неодмінним елементом міцного правопорядку і законності [14, c. 32].

 Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права за своїм змістом, що виявляється у своєрідностях приписів, які містяться у процесуальних нормах.

 Це обумовлюється передусім характером функцій процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їх колективів, держави та її органів і складають безпосередньо зміст, "робочий механізм" правового регулювання, то функції норм процесуального права є своєрідною надбудовою над нормами матеріального права.

 Їх призначення – регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права при наявності обставин, які вимагають цього застосування, і мають загальну мету – сприяти одержанню результату, який вимагає норма матеріального права [11, с. 40].

 Вказані функціональні особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер самих приписів, що містяться у них.

 Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні:

 1) врегульовані нормами цивільного процесуального права;

 2) завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації);

 3) оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах;

 4) мають відносний характер, тобто визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин із чітким визначенням правового статусу кожного з них;

 5) виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивільній процесуальній формі;

 6) постійно перебувають у русі, що в цілому складає певну їх систему [18, с. 114].

 Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це врегульовані цивільним процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

 Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі є спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин.

 Проте специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони обов'язково виникають через суд, який є обов'язковим їх учасником.

 Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України), визначення договірної підсудності (ст. 112 ЦПК України), відносини процесуального представництва (ст. 38 ЦПК України), втім здебільшого ці правовідносини мають не цивільний процесуальний характер, а є відносинами, врегульованими нормами матеріального права.

 Також відома позиція щодо наявності одного (єдиного) цивільного процесуального правовідношення у конкретній цивільній справі. В цьому аспекті заслуговує на увагу те, що усі правовідносини, що виникають у справі, мають взаємозалежний характер. Концепція єдиного правовідношення може ускладнити його розуміння в силу своєї громіздкості та нагромадження правового статусу різноманітних його учасників.

 

 

2. ПЕРЕДУМОВИ І ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність комплексу обставин, без яких вони не відбудуться. До них належать:

 1) норми цивільного процесуального права;

 2) цивільна процесуальна правосуб'єктність;

 3) процесуальні юридичні факти [14, с. 39].

 Перші дві обставини (норми цивільного процесуального права і цивільна процесуальна правосуб'єктність) прийнято називати передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Процесуальні юридичні факти (подання позовної заяви, закінчення процесуального строку, подання скарги у зв'язку з винятковими обставинами тощо) відносять до підстав виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Будь-яке цивільне процесуальне правовідношення має свої передумови і певну підставу [15, с. 46].

 Норми цивільного процесуального права – це загальні правила поведінки, встановлені для суду та інших учасників цивільного процесу.

 Цивільні процесуальні норми встановлюють межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і є учасником цивільного процесу. Для виникнення будь-якого цивільного процесуального правовідношення, норма, яка його врегульовує, є необхідною.

 За відсутності відповідної правової норми про можливість участі особи як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, такі відносини виникнути не можуть.

 Наприклад, судовий наказ не видається з приводу вимог, не передбачених у ст. 96 ЦПК України чи іншому законі; особи, які не брали участі у справі, якщо суд не вирішив питання про їх права та обов'язки, не мають права оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 324 ЦПК України).

 Наступною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правосуб'єктність – встановлена законом можливість особи виступати суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин.

 Єдиної для всіх, абстрактної правосуб'єктності не існує. Для кожного із суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин вона визначена по-різному, тобто є специфічною.

 Зміст цивільної процесуальної правосуб'єктності складають два невід'ємних елементи:

 1) цивільна процесуальна правоздатність;

 2) цивільна процесуальна дієздатність [16, с. 18].

 Відповідно до ст. 28 ЦПК України цивільною процесуальною правоздатністю є здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи. Нею наділені всі фізичні і юридичні особи.

 Для того, щоб виступати в якості інших учасників цивільного процесу (крім сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи), потрібно відповідати додатковим вимогам, встановленим законом.

 Так, правосуб'єктність суду, визначена Конституцією України, ЦПК України, Законами України "Про судоустрій України" і "Про статус суддів", іншими нормативно-правовими актами.

 Можна також зазначити, що цивільна процесуальна правосуб'єктність спеціаліста визначається володінням ним спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів (ст. 54 ЦПК України); перекладача – знанням відповідної мови або техніки спілкування з глухими, німими чи глухонімими (ст. 55 ЦПК України) та ін.

 Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконували свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК України). Її мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

 Цивільна процесуальна дієздатність набувається також особою, яка не досягла повноліття, у разі реєстрації шлюбу (з моменту його реєстрації), та у випадку її надання у порядку, встановленому статтями 242-245 ЦПК України.

 Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

 Крім зазначених передумов, для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні підстави, якими є процесуальні юридичні факти – певні обставини, закріплені в процесуальних нормах, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються цивільні процесуальні правовідносини.

 Наприклад, особа, права якої порушено, має цивільно-процесуальну правосуб'єктність; норми законодавства гарантують захист її прав у конкретній ситуації, закріплюють правила звернення до суду за захистом порушених прав; однак вона не звертається до суду.

 В такому разі цивільні процесуальні правовідносини не виникають, адже немає визначеної підстави. Дії особи, права якої порушені (подання позовної заяви до суду), є юридичним фактом, який міг би бути підставою для виникнення таких правовідносин, оскільки на підставі відповідної заяви суддя відкриває провадження у цивільній справі.

 Насамперед процесуальними юридичними фактами є дії суду та інших учасників процесу, що характеризуються своєю різноманітністю (подання особою позовної заяви до суду, прийняття позовної заяви і відкриття суддею провадження у цивільній справі, проведення попереднього судового засідання, призначення експертизи, подання зустрічної позовної заяви тощо).

 Лише в окремих випадках до процесуальних юридичних фактів відносять бездіяльність учасників цивільного процесу, тобто невиконання ними процесуальних обов'язків. Наслідком невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків, як правило, є заходи процесуального примусу (ст.ст. 90-94 ЦПК України).

 Іноді до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин призводять і події. їх настання не викликає процесуальних наслідків, однак є приводом для вчинення процесуальних дій учасниками цивільного процесу.

 Так, у разі смерті фізичної особи, яка є однією із сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва, факт смерті особи надає право судді постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України).

 Залежно від наявності обставин, з якими законодавець пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, виділяють прості та складні процесуальні юридичні факти.

 Зазвичай, в цивільному процесі мають місце складні юридичні факти. Наприклад, для виникнення процесуальних правовідносин між позивачем і судом першої інстанції необхідно вчинити дві дії: позивач має подати позовну заяву у встановленій формі з дотриманням вимог щодо її змісту, а суддя прийняти заяву і відкрити провадження у справі.

 За наявності лише однієї дії, процесуальний юридичний факт вважається простим (заміна неналежного відповідача, виклик до суду свідка

 

 

3. ЕЛЕМЕНТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 3.1 Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

 Суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин – це носій цивільних процесуальних прав та обов'язків. ЦПК України поділяє суб'єктів на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, а останніх, своєю чергою,- на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК України).

 Основним критерієм визначення належності того чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб'єктів на три групи:

 1) суд;

 2) особи, які беруть участь у справі;

 3) особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу).

 Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення та правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб'єктів.

 Особливою властивістю цього суб'єкта є те, що він повинен буги безстороннім та об'єктивним. Для забезпечення цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовідводу).

 Основним призначенням суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключної компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.

 Відповідно до статті 18 ЦПК України від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваженнями судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом.

 Особи, які беруть участь у справі, – це учасники (суб'єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їх правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

 У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними є заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їх представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК України).

 Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення.

 Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.

 Матеріально-правова заінтересованість – це особиста ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомогою судової діяльності поновити порушене, оспорене чи невизнане право, законний інтерес (отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини) або навпаки, не допустити їх порушення [18, с. 120].

 Матеріально-правовою заінтересованістю наділені виключно суб'єкти спірних матеріальних правовідносин.

 Процесуальна заінтересованість – це функціональна ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), що полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі цього суб'єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи [18, с. 120].

 Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти матеріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного процесу, які беруть участь у справі, для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.

 Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, осіб, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:

 1) особи, які захищають у процесі особисті інтереси – сторони та треті особи, оскільки вони наділені як матеріально-правовою, так процесуальною заінтересованістю у справі;

 2) особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб'єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової. Якщо вони и мають таку заінтересованість, то виступати у відповідному процесуальному статусі не можуть, а повинні бути залучені у процес як сторона чи третя особа [18, с. 121].

 Як вже зазначалось у попередньому розділі курсової роботи, для визначення спроможності осіб, які беруть участь у справі, виступати самостійним учасником судового процесу, суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, застосовується поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності.

 Це встановлена нормами цивільного процесуального законодавства можливість особи виступати суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин.

 У складі цивільної процесуальної правосуб'єктності слід вирізняти два елементи: цивільну процесуальну правоздатність та цивільну процесуальну дієздатність.

 Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК України).

 Вона визнається за всіма фізичними та юридичними особами. Однак у даному випадку слід зазначити, що положення ст. 28 ЦПК України не у повному обсязі зазначають коло всіх учасників, які наділяються цивільною процесуальною правоздатністю.

 Тому цивільна процесуальна правоздатність визнається за усіма учасниками матеріально-правових відносин, які можуть стати предметом судового розгляду та вирішення. Тобто, вступ того чи іншого учасника у матеріально-правові відносини зумовлює потенційну можливість бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин.

 Це стосується, наприклад, участі у цивільному процесі як самостійного суб'єкта держави Україна, АРК, територіальних громад чи інших правових утворень, які не наділені правами юридичної особи, але є учасниками матеріально-правових відносин (наприклад, щодо відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, влади АРК чи органами місцевого самоврядування).

 Наділення цивільною процесуальною правоздатністю може бути пов'язане із досягненням певного віку, з яким матеріальний закон визначає можливість вступу у матеріально-правові відносини.

 Наприклад, суб'єктом трудових відносин особа може бути у певних випадках лише після досягнення 14-річного віку (ст. 188 КЗпП), а тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин у трудовій справі може бути тільки за дотримання цих умов.

 Цивільна процесуальна дієздатність – здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК України). На відміну від правоздатності, цивільна процесуальна дієздатність залежить від різноманітних чинників (віку, стану здоров'я, інших причин).

 За обсягом цивільної процесуальної дієздатності суб'єкти можуть розглядатися як такі, що наділені повною цивільною процесуальною дієздатністю, особи з частковою цивільною процесуальною дієздатністю та особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності.

 Повним обсягом дієздатності наділені фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (ч. 1 ст. 29 ЦПК України). Такими також є фізичні особи, які до досягнення повноліття зареєстрували шлюб, а також набули повного обсягу цивільної дієздатності у порядку емансипації.

 Така фізична особа набуває повного обсягу цивільної процесуальної дієздатності відповідно з моменту реєстрації шлюбу чи набрання законної сили рішення про надання повного обсягу цивільної дієздатності у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

 Частковий обсяг дієздатності мають неповнолітні (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років), а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Вони можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом.

 Приміром, якщо справа виникає з правочину, на вчинення якого неповнолітньому погрібна згода батьків, усиновителів або піклувальника, суд повинен притягнути останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітнього.

 Відповідно до пункту 1 ст. 18, п. 4 ст. 152 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. І ця особа набуває повного обсягу цивільних процесуальних прав та обов'язків у такій справі.

 Суд може залучити до участі в справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч. 2 ст. 29 ЦПК України ). А також навпаки, при участі законного представника неповнолітньої особи чи особи, яка обмежена у дієздатності, до участі у справі згідно із ч. 2 ст. 39 ЦПК України залучається особа, в інтересах якої діє законний представник.

 Малолітні (віком до чотирнадцяти років) та особи, які визнані недієздатними, вважаються недієздатними у цивільному процесі. Права, свободи та законні інтереси таких осіб захищають у суді їх законні представники – батьки, усиновителі, опікуни.

 Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність (і правоздатність, і дієздатність) виступає складовою частиною загальної правосуб'єктності фізичних та юридичних осіб і тісно пов'язана з цивільною, сімейною, трудовою й іншими видами і визначається характером зв'язку між цими галузями права.

 3.2 Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин

 Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення.

 У теорії цивільного процесу ним називаються:

 1) дії суб'єктів правовідносин або лише діяльність суду;

 2) матеріально-правові відносини, які захищаються судом;

 3) спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду;

 4) передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін й третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа та ін. [18, с. 123].

 Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

 Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку.

 Право на порушення цивільного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій – подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом й заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, – порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу.

 Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта – для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом.

 Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають юридичними фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

 Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються лише відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин.

 Викликає сумнів правильність положення про наявність загального спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти.

 Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин, зокрема: показання свідка, висновок експерта.

 Втім, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК України залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

 3.3 Зміст цивільних процесуальних правовідносин

 Третім елементом цивільних процесуальних правовідносин є їх зміст. Його складають цивільні процесуальні права та обов'язки учасників таких правовідносин, що можуть реалізуватися у сфері процесуальних дій.

 Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, поділяються на загальні (ст. 27 ЦПК України) та спеціальні (ст. 31 ЦПК України).

 До загальних прав та обов'язків належать ті, якими наділені усі особи, котрі беруть участь у справі, незалежно від змісту юридичної заінтересованості осіб. Такими правами, зокрема, є: право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухв