Завдання з Цивільного права 3.doc

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Цивільне право"
1. Підготувати схему "Види речових прав на чуже майно".

2. Задача
В фотоательє "Силует" звернулася гр-ка Сімоненко з вимогою про вилучення з торговельної мережі художньої фотографії з її зображенням. Вона відзначила, що заперечує проти розповсюдження цієї фотографії, оскільки вважає її невдалою. Як пояснив гр-ці Сімоненко її адвокат, відповідно до ст. 303 ЦК особисті папери, в тому числі фотографії фізичної особи, є її власністю. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать. Тому для розповсюдження фотографії необхідна її згода.
Фотоательє відповіло, що воно має авторське право на художню фотографію з зображенням Сімоненко. Остання позувала ательє за плату, отже, дала свою згоду на розповсюдження фотографії. Відповідно до ст. 308 ЦК у цьому разі фотографія, як і будь-який іншій художній твір, може бути розповсюджена без її згоди. Якщо гр-ка Симоненко хоче вилучити фотографію з продажу, вона зобов’язана відшкодувати фотоательє пов'язані з цим збитки.
Поясніть правила співвідношення загальних та спеціальних норм.
Вирішить справу.

Відповідь:
Правові норми можуть мати загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.
Однією з особливостей цивільного права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні.
Принцип єдності виявляється в загальних нормах, диференціації – в спеціальних. Загальні норми обов'язкові для всіх суб'єктів цивільних правовідносин, спеціальні норми конкретизують загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлюють винятки із загальних норм.
Згідно із частиною 1 ст. 308 ЦК України фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті – за згодою осіб, визначених у ч. 4 ст. 303 ЦК України.
Отже, охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах, як і способи захисту фізичної особи, що передбачені ст. 307 ЦК України, спрямована на повний, всебічний та своєчасний захист різноманітних особистих немайнових прав фізичної особи.
Проте відмінність між цими видами охорони інтересів полягає, насамперед, у тому, що в осіб, які здійснюють фіксацію зображення фізичної особи, різний рівень творчого підходу до цього процесу. Якщо у випадках, які передбачені у ст. 307 ЦК України, ми маємо справу з механічним відтворенням зображення фізичної особи, то у випадку, що передбачений ст. 308 ЦК України, рівень фіксації має вже творчий підхід.
Так, наприклад, і в першому, і в другому випадку фіксація зображення фізичної особи може здійснюватися на фотоплівку.
Втім, в останньому випадку ми маємо справу не з механічним фотовідтворенням об'єктивної реальності, а з певним творчим підходом до цього процесу (художнє фотографування, ретуш, комп'ютерна обробка фотографій тощо). Тобто ми маємо справу з художнім твором, що суттєво впливає на рівень трудомісткоскі цієї роботи.
Тому у частині 2 ст. 308 УК України зазначається: якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
Проте і в цьому випадку фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, може вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків (ч. 2 ст. 306 ЦК України).
Таким чином, фотоательє "Силует" мало право розповсюджувати фотографії Симоненко без її згоди, оскільки остання позувала фотографові ательє за плату. І якщо Симоненко бажає вилучити фотографію з продажу, вона зобов’язана відшкодувати фотоательє пов'язані із цим збитки.


3. Задача
Єфремов, працюючий в ТОВ "Спецналагодження", очікуючи направлення в складі бригади в довгострокове відрядження, видав своєму колезі Василенку довіреність на отримання заробітної плати. Оскільки виїзд у відрядження не відбувся, Єфремов попросив Василенка повернути довіреність. У день видачі заробітної плати Єфремов узнав, що його гроші касир по довіреності видав Василенку. Останній не заперечував цього, але пояснив, що повернути отримані гроші зараз він не може, бо потратив їх на придбання холодильника. Через деякий час Василенко звільнився з роботи за власним бажанням і потрапив до лікарні, що не давало йому можливості повернути гроші Єфремову. Єфремов звернувся з позовом до ТОВ "Спецналагодження" про видачу йому заробітної плати на тій підставі, що наказ про його відрядження не був виданий, а бухгалтерія ТОВ "Спецналагодження" знала і повинна була знати, що відрядження бригади було відкладене, тому касир не вправі була видавати заробітну плату Василенку.
На яке питання теми розраховано це завдання?
Як підлягає вирішенню це завдання?

Відповідь:
Питання розраховано на знання порядку видачі й скасування дії довіреності на отримання заробітної плати.
На мій погляд, вимоги Єфремова, який звернувся з позовом до ТОВ "Спецналагодження" про видачу йому заробітної плати на тій підставі, що наказ про його відрядження не був виданий, а бухгалтерія ТОВ "Спецналагодження" знала і повинна була знати, що відрядження бригади було відкладене, тому касир не вправі була видавати заробітну плату Василенку, є законними.
Це твердження можна пояснити, звернувшись до таких положень ЦК України.
Згідно із частиною 3 ст. 244 ЦК України довіреність – це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Довіреність на одержання заробітної плати зазвичай має бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК України).
Відповідно до статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність (ч. 3 ст. 248 ЦК України).
Отже, за вимогою Єфремова Василенко мав повернути йому довіреність на отримання останнім заробітної плати Єфремова. Єфремов попросив його про це, проте, якщо Василенко отримав по ній гроші, які належали Єфремову, прохання Єфремова не було виконано. Єфремов мав наполягати на поверненні довіреності, але не зробив цього. Це – його перша помилка.
Частина 1 статті 249 ЦК України містить положення про те, що особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може у будь-який час скасувати її. У цьому разі вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
Єфремов не повідомив бухгалтерію свого підприємства про скасування довіреності. Це була його друга помилка.
У частині 3 статті 249 ЦК України права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.
Проте це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
Єфремов правомірно стверджує, що наказ про його відрядження не був виданий, а бухгалтерія ТОВ "Спецналагодження" знала і повинна була знати, що відрядження бригади було відкладене, тому касир не вправі була видавати заробітну плату Василенку.
Отже, вимоги Єфремова є законними.


4. Розкрийте зміст термінів:
Цивільне законодавство – законодавство, яким регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [ч. 1 ст. 1 ЦК України].
Цивільне законодавство, як зовнішня форма права, зумовлена його змістом. Звідси виплаває, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права [6, с. 29].
Нормативно-правові акти – офіційні акти-документи компетентних органів, що містять норми права, які забезпечуються державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу (сім'ї) правових систем [5, с. 309]
Звичаї – правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин (абэ. 2 ч. 1 ст. 7 ЦК України).
Міжнародні договори – це договори, укладені у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, які регулюються міжнародним правом, незалежно від того, містяться договори в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від їх конкретних найменувань (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) (абз. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р. № 1906-ІV).
Аналогія
Аналогія закону – це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі правової норми, розрахованої на схожі випадки. Аналогія виключається, якщо вона прямо заборонена законом або якщо закон пов'язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм.
Отже, аналогія закону має місце, якщо цивільні відносини не врегульовано ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє застосовувати положення аналогічних правових норм (п. 1 ст. 8 ЦК України).
Аналогія права – це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і змісту законодавства.
Таким чином, аналогія права має місце, якщо аналогічних правових норм немає і використати аналогію закону неможливо. У цьому разі, для усунення такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК України).
При вирішенні справи за аналогією закону і аналогією права необхідно додержуватися таких умов:
1) аналогія допустима лише у разі повної відсутності або неповноти правових норм;
2) суспільні відносини, до яких застосовується рішення за аналогією, повинні бути врегульовані хоча б у загальній формі, тобто перебувати у сфері правового регулювання;
3) наявність подібності (аналогії) аналізованих обставин і обставин, передбачених наявною нормою, повинна бути в істотних, юридично рівнозначних ознаках; розбіжність – у деталях, у неістотному;
4) пошук норми, яка регулює аналогічний випадок, має йти спочатку в актах тієї самої галузі права, у разі відсутності такої – в іншій галузі та у законодавстві в цілому;
5) вироблене в ході використання аналогії правове рішення не повинно суперечити дії розпоряджень закону, його меті;
6) обов'язково має бути вмотивоване пояснення причин застосування рішення за аналогією до даного випадку.
Судова практика
Поняття "судова практика" має декілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також листах Президії Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії [6, с. 41].
По-друге, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ [6, с. 42].
Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.
Бланкетні норми – норми, у яких містяться посилання не на якесь конкретне нормативне розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт (тобто вони є "бланком", що заповнюється іншим законом, джерелом права) [5, с. 226].
Наприклад, у ст. 2 Закону України "Про заставу" зазначається: відносини застави, не передбачені цим законом, регулюються іншими актами законодавства України. Якими актами здійснюється це регулювання, у ст. 2 конкретно не вказано, а лише у загальний "бланкетний" спосіб передбачена можливість регулювання заставних відносин іншими актами законодавства України.
Юридичні презумпції – припущення, що визнаються вірогідними, доки не буде доведене протилежне. В праві відомі декілька презумпцій: презумпція авторства, презумпція вини боржника у цивільному прав, презумпція невинуватості в кримінальному праві та ін. [11, с. 340].
Юридичні фікції – правовий прийом, вперше застосований у римському праві. Полягає в тому, що відомий неіснуючий факт визнається існуючим, або навпаки. Так, наприклад, презумпція знання закону за своєю суттю є фікцією [11, c. 360].


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бірюков І. А. Цивільне право України: Загальна частина: Посібник. – К.: Наукова думка, 2000. – 304 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
3. Про міжнародні договори України: Закон України від 29.06.2004 р. № 1906-ІV.
4. Ромовська З. В. Українське цивільне право. Загальна частина: Акад. курс: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 560 с.
5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге вид. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.
6. Харитонов Є. О., Саніахметова Н. О. Цивільне право України: Підручник. – К.: Істина, 2005. – 776 с.
7. Цивільне право України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 2: Підручник / За ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2003. – 520 с.
8. Цивільне право України: Навч. посібник / За ред. Р. О. Стефанчука. – К.: Прецедент, 2004. – 448 с.
9. Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн. Кн. 2 / За ред.
О. В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 640 с.
10. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від в ред. від 15.12.2009 р.
11. Юридична енциклопедія. Т. 6 / Голова редкол. Ю. С. Шемшученко. – К.: Українська енциклопедія, 2005. – 412 с.