Кр Основи управління органами виконавчої влади

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи управління органами виконавчої влади"
на тему:
Загальна характеристика основних наукових концепцій
в управлінні та їх значення для формування правової бази в галузі управління державою

ПЛАН

Вступ 3
1. Сутність державного управління 5
2. Основні концепції організаційної науки та їх влив
на формування теоретичної і правової бази
державного управління 9
Висновки 20
Список використаної літератури 23

ВСТУП
Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гносеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні знання (на відміну від так званих онтологічних) - це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів вивчення, пізнання досліджуваних об'єктів.
Розробка методологічних аспектів має надзвичайно важливе значення для кожної науки, оскільки не лише знання, а й шляхи їх набуття мають бути істинними, обгрунтованими та раціональними. Така розробка є доволі складною та охоплює величезне коло проблем, вимагає значної наукової ерудиції, понятійно-термінологічної культури, широких узагальнень, дисципліни мислення [4, c. 6].
Оскільки теоретико-пізнавальний арсенал, що використовується суспільними науками у дослідженнях державного управління, має різноманітний характер, виділяються різні рівні методологічних знань щодо пізнання управлінських об'єктів [2, с. 11].
Насамперед необхідно виділити систему філософських знань, яка слугує теоретичною базою, методологічним орієнтиром для усіх суспільних наук стосовно державно-управлінських досліджень.
До зазначеного рівня наближається також використання універсальних наукових принципів та понять нефілософського значення, наприклад, пізнавальних методів кібернетики, загальної теорії систем тощо. Методологічна цінність цих засобів майже така ж, як і філософських категорій, що в даному випадку мають переважно загальносоціологічний характер.
Ще один рівень методологічних знань можна характеризувати як спеціально-методологічні основи досліджень державного управління. Йдеться про такі розробки у рамках власне теорії (науки) державного управління, які відіграють роль спеціальної методології в межах власне даної науки.
Важливість цього рівня обумовлюється, насамперед, тим, що в силу специфіки формування вказаної науки в її змісті досить суттєве місце посідають окремі пізнавальне значущі, проте не досить досконалі теоретичні результати деяких суміжних наукових дисциплін, зокрема, загальної теорії соціального управління, теорії держави та теорії права, науки адміністративного права, теорії соціальної інформації тощо. Тому при розробці проблематики спеціально-методологічного рівня гостро відчувається потреба у використанні багатодисциплінарного (міжгалузевого) підходу [10, с. 9].
Наступний рівень методологічних знань пов'язаний із теоретичними положеннями так званої "науки управління". За суттю цей термін є узагальнюючим поняттям і визначає певну систему конкретних управлінських наук, кожна з яких вивчає управління в рамках свого предмета дослідження. Предмет науки управління зазвичай розглядають як складову частину предмету ще більш загальної науки - так званої "організаційної науки".
Теоретичні положення науки управління виконують значну методологічну роль у дослідженнях державного управління як окремо-наукові методи пізнання. Саме їх вплив на формування правової бази в галузі управління державою буде розглянутий у наданій контрольній роботі.


1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного поняття державного управління. Одні вчені трактують його з точки зору суті, реального змісту, інші - форм, яких воно набирає і в яких функціонує.
З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. Це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення [9, с. 15].
Більш продуктивним видається підхід з точки зору реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис й ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою.
Такий підхід характерний для представників загально-соціологічних наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети [3, с. 10].
Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління - забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер.
Отже, управління - це і є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій [2, с. 4].
Проте в тлумаченні управління з боку соціологів необхідно відзначити абстрактно-кібернетичний акцент, що підкреслює найбільш загальні закономірності управління, характерні для всіх керованих систем, зокрема систем соціального (суспільного) типу. Втім, ця система особливого роду, де сутність процесів управління проявляється не стільки у кількісних, скільки у якісних характеристиках, тобто абстрактно-кібернетичний підхід до проблем управління в суспільному середовищі не дає адекватного формалізованого опису досліджуваних процесів, оскільки ігнорує їх соціально-свідому природу [10, с. 13].
Найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп. Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.
Таким чином, спеціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин. Сила і межі цього впливу обумовлюються соціально-економічною природою та ступенем зрілості суспільства [2, с. 21].
Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп [4, с. 17].
Дане явище пов'язане з системою суспільних відносин не лише безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції.
Отже, на формування управлінських відносин активно впливають не лише матеріальні чинники, але й суспільна свідомість, передусім політико-правова та організаційно-управлінська. Причому характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини з боку тих чи інших управлінських поглядів в кінцевому підсумку обумовлені суспільно-політичною природою самих соціальних сил. Саме вони й визначають межі поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві системи знань, серед них і управлінських [2, с. 33].
Нові завдання й функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий зміст її управлінської діяльності, і, отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління.
Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави і політичної організації, вважалося чисто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для пануючого класу напрямі. Проте у такий спосіб затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності.
Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції управління не обмежувалися лише впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об'єктом управлінської діяльності держави. Та управління і різноманітна державна діяльність, котра охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття.
Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Втім, держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини і природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими речами, що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об'єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу.
Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні та інші загальні та спеціальні функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і методах, ніж раніше: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогресу та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління [7, с. 23].
Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це і заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби [12, c. 14].
Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загальносоціальну функцію, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільне значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо [6, с. 12].
Все це робить зміст державного управління значною мірою юридичне спеціалізованим, обумовлюючи першочергове значення таких пізнавальних об'єктів, як суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, та право як вирішальний засіб їх унормування й впорядкування.
2. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ НАУКИ ТА ЇХ ВЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ І ПРАВОВОЇ БАЗИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Організаційна наука почала формуватися як самостійна наукова дисципліна на початку XX ст. в надрах соціології і науки, яка намагалася запропонувати загальнотеоретичний погляд на закономірності формування та функціонування суспільства.
Хоча соціологія як наука, що передувала теорії організації, мала на початку XX ст. свої власні завдання, все таки зв'язок з організаційними проблемами тією чи іншою мірою обумовлював її паралельний розвиток із циклом організаційних наук. При цьому необхідно мати на увазі, що наукові знання про закономірності функціонування і розвитку суспільства як загально-соціологічний напрямок науки, проходив зазвичай під впливом різноманітних економічних, політичних, ідеологічних, культурологічних та інших факторів. Ці фактори по-різному проявляли себе в конкретних історичних умовах, але саме на початку XX ст. сформувались передумови досить бурхливого розвитку організаційної науки [6, с. 21].
В цей час організаційна наука починає формуватися як самостійний науковий напрямок й все більш відокремлюється від соціології, а також від економіки, філософії та інших суспільних наук. В цей же час достатньо очевидно окреслюється її специфічний предмет дослідження, нові організаційні проблеми, які об'єктивно вимагають особливих методів дослідження.
Адже якщо за часів панування мануфактур господарі самостійно вирішували свої виробничі та організаційні проблеми, то для ведення ускладненого крупного капіталістичного господарства їх досвід і інтуїція вже були недостатніми. З'явилася гостра потреба розробити нові способи організації праці, які б дозволяли підвищити ефективність виробництва і одночасно скоротити кількість працівників. Таким чином, були поставлені якісно нові цілі: різко підвищити ефективність праці; забезпечити ріст виробництва; підвищити якість самої праці.
Ще напередодні періоду, що розглядається, вже були досить інтенсивні спроби науково обгрунтувати підходи до вирішення зазначених організаційних проблем.
Певний вклад, наприклад, було зроблено англійським економістом А. Смітом, який сформував деякі організаційні принципи розподілу праці та її вузької спеціалізації (наразі ці принципи інколи називають "законами розподілу праці Адама Сміта"). Вчений одним з перших в науці помітив, що при розподілу праці її кінцевий результат значно підвищується. Він приводив приклад, що на виробництві по випуску певного продукту результативність праці значно підвищується, якщо робітник займається виготовленням не всього виробу, а тільки його окремої частини (або частин), а інші робітники збирають ці частини в єдине ціле.
Принципи розподілу та спеціалізації виробничих процесів були покладені в основу досліджень з наукової організації праці (НОП). Ці дослідження до певної міри розглядаються як прикладна наукова дисципліна, що входить до циклу організаційних наук. Її бурхливий розвиток на початку XX ст. теж був обумовлений головним чином потребами промислового виробництва.
В подальшому на основі цих організаційних ідей сформувалася школа "наукового менеджменту", основоположниками якої стали американський інженер Ф. Тейлор та французький вчений А. Файоль.
Наукові розробки цих вчених та практиків менеджменту внесли досить суттєвий вклад в формування організаційної науки. В працях представників цієї школи вперше була поставлена проблема класифікації організаційних наук та визначення співвідношення між ними. Хоча ця проблема спеціально не розглядалась в окремих дослідженнях, проте ставила на порядок денний вже самим фактом проведення активних наукових розробок в галузі управління, а тому знаходила наукову інтерпретацію в працях засновників цієї наукової школи.
Саме на початку XX ст. проходило формування й інших наукових напрямків, а саме - теорії управління виробництвом, теорії адміністративної діяльності тощо. Одночасно здійснювались спроби визначити співвідношення між поняттями: "організація" і "управління".
Наприклад, А. Файоль визначив організацію як одну з функцій управління. Ця ж традиція була продовжена і в дослідженнях по теорії управління, що їх проводили інші вчені. Поряд з цим існували й інші підходи до визначення співвідношення між цими поняттями, і, зокрема, визначення цих понять як ідентичних або понять, які охоплюються єдиним терміном "організація і управління".
З формуванням теорії управління, що сприймалася, перш за все, як теорія управління виробництвом, відбувається і формування теорії організації як більш загальної соціологічної науки, яка не залишає без уваги дослідження в галузі науки управління, а активно використовує наукові результати, що були отримані цими науками.
Значним кроком в цьому напрямку є діяльність відомого німецького соціолога М. Вебера, який розробив теорію ефективної організаційної структури, відомої в науці як концепція "ідеального типу" або "теорія бюрократії".
За Вебером, основними характеристиками "ідеального типу" є такі.
1. Вся діяльність, необхідна для досягнення цілей, що стоять перед організацією, може бути розподілена на елементарні простіші операції, що, своєю чергою, обумовлюють суворе формально визначене коло завдань та обов'язків кожного із ланцюгів цієї організації.
2. Кожна організація будується на засадах ієрархії, тобто кожний нижчий службовець і підрозділ підпорядковується вищестоящому підрозділу або вищому службовцю. Кожен службовець в адміністративній ієрархії відповідає перед вищестоящою особою за рішення і дії не тільки свої, але й підлеглих йому осіб.
3. Діяльність організації регулюється послідовною системою абстрактних правил і складається із застосування цих правил до окремих випадків. В кожній організації має бути розроблена система стандартів, загальних правил поведінки, що обумовлено необхідністю забезпечення виконання кожного завдання незалежно від кількості осіб зайнятих на їх виконанні, а також незалежно від характеристик конкретного виконавця. Чіткі правила та інструкції визначають відповідальність кожного члена організації і забезпечують відповідні форми координації їх індивідуальної діяльності.
4. Ідеальний керівник керує своїм підлеглим апаратом на формальній основі та без будь-яких емоційних почуттів. Нормальне функціонування організації виключає втручання особистих емоцій та приватних міркувань. Як зовнішні, так і внутрішні організаційні відносини між особами мають носити беземоційний характер.
5. Служба в бюрократичних організаціях базується на відповідності технічної кваліфікації особи займаній посаді. Служба - це є кар'єра і між службовцями має існувати відповідний "корпоративний дух", що виховує високу ступень лояльності до організації.
6. Структура, внутрішня побудова організацій за принципом "ідеального типу" дозволяє саме в бюрократичній формі організації вбачати систему, яка безумовно перевищує будь-яку іншу систему за своєю точністю, стабільністю, дисципліною та надійністю.
Досліджуючи німецьку бюрократію в державному апараті, Вебер фактично визначив загальні закони функціонування складних організацій, їх функціонально-структурні побудови, розвиток ієрархії та методів організації соціальних систем. Невипадково Вебера також вважають одним з основоположників теорії систем та школи системного підходу до управління. Вебер є автором основних ідей в галузі теорії організації, і, відповідно, є певною мірою засновником сучасної організаційної науки. Саме в період його наукової діяльності активізувалися дослідження в цій галузі.
Не зважаючи на те, що веберівська концепція в основному базувалася на європейських методах організації, і головним чином на прусському досвіді, його "ідеальний тип" в цілому аналогічний тим організаційним моделям, які утворювали так звану класичну теорію управління.
Поряд з Ф. Тейлором, що розробив принципи "наукового менеджменту" та А. Фойолем, що досліджував принципи організації адміністративної діяльності, класичну теорію управління розвинули та систематизували Л. Г'юлік та Л. Урвік. В 30-х р.р. XX ст. вони разом редагували "Доповіді з питань науки адміністрації", де з одинадцяти розділів два - "Нотатки про теорію організації" та "Наука, цінності та громадська адміністрація" належать перу Г'юліка і два розділи - "Організація як технічна проблема" та "Функція адміністрації в аспекті праць Анрі Файоля" належать Урвіку.
З точки зору організаційної науки, Г'юлік та Урвік розглядали організацію як одну з складових частин адміністративної діяльності, яка забезпечувала, на думку вчених, утворення формальної структури підпорядкованості. На її основі існував розподіл праці між виробничими підрозділами, а також забезпечувалась координація їх діяльності, спрямована на досягнення поставленої мети.
Таким чином, організація розглядалася як одна із складових частин діяльності поряд з плануванням, формуванням кадрів, керівництвом, координацією, звітністю та складанням бюджету. Хоча вчені й не помітили, що всі перелічені елементи діяльності теж мають свою організаційну природу, все ж таки їх дослідження, що базувалися на працях попередників, мали велике значення для формування організаційної науки в 20-30-х р.р.
До середини 30-х р.р. XX ст. організаційна наука розвивалася досить активно і фактично остаточно відпочкувалась від соціології. Саме в цей період активно розвивалася і близька по предмету наука управління виробництвом, що, з одного боку, ускладнює розмежування предметів дослідження цих наук, а, з іншого боку, дозволяє взаємозбагачувати наукове знання, обмін ідеями та інформацією. Саме в цей час починається пошук специфічних закономірностей організаційних процесів та вироблення універсальних принципів організації. При цьому активно використовується і дослідження науки управління виробництвом.
Спроби систематизації організаційних принципів діяльності в єдину теорію організації зробив відомий вчений А. А. Маліновський (псевдонім - А. Богданов) в своїй праці "Загальна організаційна наука (тектологія)", яка вийшла в трьох томах та залишила суттєвий слід в організаційній науці.
Висновки А. Богданова носили теоретичний характер і оперували такими поняттями, які лише в майбутньому стали зрозумілі та сприйняті кібернетикою, загальною теорією систем, прикладною соціологією, праксеологією та іншими науками. Саме тому в 70-80 р.р. навколо праць А. Богданова почався справжній "бум". Вони були перекладені на іноземні мови, надруковані великими тиражами, переведені багаточисельними інтерпретаторами. Багато ідей Богданова наразі розглядаються як аксіоми організаційної науки, а деякі з них увійшли в арсенал суміжних наук і теорії систем, науки управління, системотехніки, праксеології тощо.
Поряд з узагальнюючими працями М. Вебера, А. Файоля, А. Богданова та іншими дослідниками, організаційні проблеми в першій половині XX ст. продовжують досліджуватися в рамках філософії, економіки, політичної економії, соціології, теорії права та ін.
Ті чи інші аспекти теорії організації висвітлюються практично у всіх дослідженнях соціальної діяльності людей, при вивченні законів функціонування суспільства.
Так, в науковій спадщині марксизму виявляється багато поглядів, що співпадають з теоретичними переконаннями М. Вебера, хоча їм дається відповідна інтерпретація. Наприклад, у працях В.І. Леніна прямо вказувалось на необхідність використовувати досягнення організаційної науки з метою налагодження ефективного обліку і контролю, використання новітніх методів організації виробничої праці та ін.
Як відомо, починаючи з 30-х р.р. наукові дослідження в галузі організації і управління в колишньому СРСР були фактично припинені. Натомість в країнах Західної Європи і Північної Америки саме в цей період починається новий етап вивчення організаційних, управлінських проблем, що було пов'язано передусім з "великою депресією" 1929 р. Масштаби економічної і виробничої кризи були настільки великі, що теоретичні розробки того часу, а також практична діяльність державних і приватних структур виявилися безсилими ефективно впливати на процеси загальної соціальної дезорганізації.
Дослідження організаційних проблем в цей період продовжувалося відразу у кількох напрямках.
У сфері організації управління промисловістю почали формуватися ідеї "децентралізації і скоординованого контролю", які були сформовані, а потім і успішно здійснені спільно групою вчених і практиків компанії "Дженерал моторз" і корпорації "Дюпонт" в США.
Одночасно активно досліджується роль держави в економічній і соціальній організації суспільства. Виникають школи "публічної адміністрації" у великих університетах США і Західної Європи, починають формуватися такі наукові дисципліни, як "публічна політика", "політична наука" та ін., які вивчають, головним чином, роль державних і політичних структур в організації суспільства.
У цей же період в рамках "соціальної науки" формується теорія "людських відносин", спрямована на пошук шляхів ефективної стимуляції поведінки людини в будь-якій соціальній організації. Поштовхом до активізації досліджень в цьому напрямі послужили так звані Хоторнські експерименти, коли в ході вивчення чинників впливу електричного освітлення на продуктивність праці на заводах "Вестерн електрік компані" (США), були отримані абсолютно несподівані результати. Виявилося, що продуктивність праці різко підвищилася в тих досліджуваних групах працівників, на які була спрямована підвищена увага дослідників, при цьому зростання продуктивності праці було значно вище в результаті заохочувальної мотивації, ніж внаслідок поліпшення її фізичних умов.
Е. Мейо, американський соціолог, інтерпретував ці чинники як вплив мотиваційної шкали на поведінку людини в організації, де чинники задоволення фізичних потреб і підвищення заробітної плати виявилися далеко не на першому місці.
У подальшому Ч. Бернард, професор Гарвардського університету і президент компанії "Нью Джерсі Белл Телефон", що мав тісний зв'язок з дослідниками по Хоторнських експериментах, висунув ряд кардинальних ідей в галузі мотивації поведінки в організаціях і обгрунтував наявність неформально організаційної структури.
Розглядаючи поняття організації як соціальної системи (система, за визначенням Ч. Бернарда, це цілеспрямовано скоординована діяльність двох і більше людей), вчений обгрунтував закони комунікацій в формальних і неформальних структурах організації, що дозволяють, з одного боку, впливати на ефективність її функціонування, а, з іншого, задовольняти соціально-психологічні потреби членів організації.
Друга світова війна, її соціально-економічні і політичні наслідки послужили "матеріальною" основою виникнення нових організаційних ідей і, відповідно, початком нового етапу формування організаційної науки.
По-перше, економічна криза в Європі як наслідок Другої світової війни об'єктивно вимагала швидкого відновлення господарства багатьох європейських держав, а, отже, швидкого і ефективного розв'язання складних організаційних проблем, що часто виходять за рамки можливостей окремої держави.
По-друге, розвиток наукової бази військової промисловості сприяв виникненню нових ідей і нової техніки в галузях зв'язку і інформатики, появі комп'ютерних технологій, сучасних засобів комунікацій, які дозволяли аналізувати великі обсяги інформації.
По-третє, саме в післявоєнний період людство стикається з низкою нових, глобальних за своїм характеру проблем.
Наприкінці 50 - початку 60-х р.р. в рамках теоретичної кібернетики, основоположником якої був Н. Вінер, виникає загальна теорія систем, що згодом науково інтерпретується Л. фон Берталанфі як універсальна методологія системного підходу. Ця наукова подія сприяла якісно новому погляд на розв'язання багатьох інформаційних, технологічних та суто технічних проблем.
У 70-х р.р. з'являється багато досліджень в галузі системного підходу в соціології, економіці, філософії, історії, праві та ін. Виникає навіть певна тенденція застосування системного підходу до всіх, часто незначних, дослідницьких задач.
Виникнення загальної теорії систем мало істотне значення для організаційної науки. Передусім ця теорія і "системний підхід", що сформувався на її базі, забезпечували узагальнення знань, що вже були, і в поєднанні з новими інформаційними технологіями дозволяли практично вирішувати складні організаційні завдання.
Наразі організаційна наука перебуває на стадії формування свого предмета дослідження, визначення свого місця в системі суспільних наук.
Сучасний статус організаційної науки характеризують такі ознаки.
1. Організаційна наука як система знань про закономірності організації людської діяльності складалася протягом тривалого історичного періоду. Починаючи із стародавніх часів організаційні проблеми тією чи іншою мірою знаходилися в полі зору мислителів і дослідників, отримували наукову інтерпретацію.
2. Організаційна наука формується, передусім, в рамках суспільних наук, хоча істотний вплив на її формування надають і технічні науки (кібернетика, інформатика та ін.) При цьому організаційна наука має певний "подвійний" міждисциплінарний статус. З одного боку, вона формується на межі не лише суспільних, але й технічних наук, а, з іншого боку, має яскраво виражений міждисциплінарний характер в рамках самої суспільної науки або, точніше, в циклі суспільних наук.
3. Організаційна наука має складну внутрішню структуру. Вона включає в себе комплекс наук: науку управління взагалі, науку державного управління, науку організаційної поведінки (праксеологію), наукову організацію праці та ін., які також не мають наразі чітко означених, загальновизнаних предметів свого дослідження. Саме цей чинник зумовлює "розмитість" предмету дослідження організаційної науки.
4. В циклі організаційних наук чітко виділяються теоретичні дисципліни, що умовно об'єднуються поняттям "теорія організації" або "теорія організації і управління". У дослідженнях по цій проблематиці поряд з наукою управління вказується і теорія управління, а також теорія державного управління. Існують також "галузеві" теоретичні дисципліни: теорія організації управління промисловим виробництвом, теорія управління господарськими комплексами, теорія організації промислових підприємств та ін.
В системі організаційних наук необхідно виділити як невід'ємну частину теорії організації і теорію державно-правової організації соціальних систем, яка найбільш тісно пов'язана з циклом правознавчих наук.
Саме на такий межі наук, можуть з'явитися плідні наукові результати.
Розглядаючи державно-правові інститути як взаємопов'язані соціальні системи, можна теоретично дослідити ряд якісно нових процесів і явищ, в тому числі тих, що носять дезорганізаційний характер в перехідні періоди, які не піддаються дослідженню традиційними методами, в рамках традиційних наукових напрямків.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Суспільство як соціальна організація - це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.
2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Проте цей фактор не має применшувати загальносоціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.
3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
4. Соціальне управління - елемент системи суспільних відносин і його характер і зміст залежать від їх сутності. Своєю чергою, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком науково-технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В цих умовах людина має розкрити усі свої творчі потенції, аби успішно виконати нові трудові функції й соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не лише не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.
6. Матеріальний зміст управління як соціальної функції виявляється передусім в організаторській діяльності - це одна з головних рис державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими заходами держави. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.
7. Мета є найважливішою характеристикою управління і визначенням його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.
8. Лише динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків у структурному відношенні, а в функціональному - сталістю завдань управління, несприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим.
9. Упорядкування суспільних відносин, збереження їх сталості та доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства забезпечується організуючою роллю управління, але для практичного переведення управлінського впливу у напрямку, що визначається соціальними завданнями, для забезпечення належної соціальної поведінки індивідів необхідний авторитет, влада. В соціальній організації управління виступає як організуючий процес реалізації влади, як її динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в суспільстві без пануючої волі, влади, авторитету.
10. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність - це суб'єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аверьянов А. В. Организация аппарата государственного управления. - К.: Наукова думка, 1985. - 156 с.
2. Антонова Г. В. Государство как целостная система государственного управления. - М.: Юристъ, 2005. - 150 с.
3. Атаманчук Г. В. Теоpия госудаpственного упpавления: Куpс лекций. - М.: Терра, 2006. - 400 с.
4. Афанасьев В. Г. Общество: системность, познание и управление. - М.: Юрид. лит., 1981. - 490 с.
5. Винницька М. Державотворення - проблема актуальна: // Шлях перемоги. - 2006. - 29 березня. - С. 2.
6. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 432 с
7. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Відпов. ред. Н. Р. Нижник. - К.: УАДУ при Президентові України, 2003. - 448 с
8. Державне управління / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський,
А. Ю. Васіна, Л. Ю. Гордієнко; За ред. А. Ф. Мельник. - К.: Знання-Пр