Кр Порівняльне правознавство

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Порівняльне правознавство"


ЗМІСТ

1. Місце і роль колізій у порівняльному правознавстві: шляхи їх подолання 3
2. Зближення та уніфікація національних законодавств 10
3. Співвідношення національного та міжнародного права 17
Список використаної літератури 22

1. МІСЦЕ І РОЛЬ КОЛІЗІЙ У ПОРІВНЯЛЬНОМУ ПРАВОЗНАВСТВІ: ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Колізія (лат. collіsіo – зіткнення) – визначається у літературі як зіткнення будь-яких протилежних сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних держав; розходження або суперечність між правовими нормами, що регулюють однакові правовідносини.
Колізія законів характеризується протиріччям (зіткненням) двох чи більше формально чинних нормативних актів, виданих щодо одного і того ж питання.
Юридична наука на не має єдиного поняття колізії права.
Одні автори вбачають в колізії права суперечність юридичних норм (Александров Н. Г., Шаргородський М. Д.), інші розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактичної ситуації (Міцкевич А. В., Черданцев А. Ф.); окремі автори визначають колізію як ситуацію, що виникає перед правозастосовчими органами у разі необхідності обрати певний правопорядок (Перетерський І. С, Крилов С. Б., Лунц Л. А.) та ін.
Розрізняють дві групи колізій:
1) колізії внутрішнього права;
2) колізії, протиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в різних країнах, різних правових системах.
До перших належать:
– колізії у часі (норми, які видані в різний час, але покликані регулювати одноманітні відносини);
– ієрархічні колізії (норми, видані різними правотворчими органами з одного і того ж правового питання);
– змістовні колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для ідентичних правовідносин);
– просторові колізії (норми, які регулюють правовідносини у різних територіальних одиницях);
– персональні колізії (норми, що розповсюджують свою дію лише на певне коло осіб).
Якщо перша група колізій – результат нерозвиненості правової теорії, методології, прогалин у законотворчій діяльності, законодавчій техніці, то друга – цілком закономірна, оскільки спершу міжнародне приватне право розвивалось лише як колізійне право, завданням якого було вирішення конфлікту між юрисдикціями.
Приватноправові відносини з іноземним елементом регулюють двома способами:
1) відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким потрібно розв'язувати спір (колізійно-правовий спосіб);
2) шляхом ратифікації країною відповідних міжнародно-правових договорів (конвенцій) з певних питань приватного права, уніфікації його матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).
Сутність колізійно-правового способу полягає у виборі компетентного правопорядку для вирішення конкретної справи.
У внутрішньому праві держав є особливі норми – колізійні, що містять правила вибору права, певним чином вказують, право якої держави потрібно застосовувати для врегулювання відносини з іноземним елементом.
Колізійна норма, визначаючи компетентний правопорядок, відсилає для визначення прав і обов'язків учасників відносин до права певної держави (воно може бути як вітчизняним, так і іноземним).
З відсильним характером колізійного способу пов'язана ще одна його особливість. У разі його застосування умоглядно виділяють дві стадії регулювання:
1) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення колізійного питання);
2) застосування матеріальних норм вибраного приватного права для визначення прав та обов'язків сторін, що є кінцевою метою вибору права.
Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим: регулювання здійснюється матеріальними нормами приватного права держави, вибраної за допомогою колізійної норми.
Таким чином, вибір права, а, отже, і колізійно-правовий спосіб регулювання здійснюються з допомогою колізійних норм.
Колізійний спосіб регулювання у міжнародному приватному праві є основним, тобто відсилання – головне призначення цього права.
Поява перших правил, а згодом і перших доктрин у сфері міжнародного приватного права в національних законодавствах багатьох країн пов'язана з виникненням численних колізій права внаслідок розвитку відносин між державами, в яких склалися власні норми приватного права із чітко вираженими розбіжностями. Ці правила, що одержали назву колізійних норм, застосовувалися для розв'язання проблем, що виникають з колізії національних законів.
Протягом тривалого часу міжнародне приватне право існувало і розвивалося лише як колізійне право.
У деяких країнах (наприклад, в Англії, США, ФРН, Японії) така позиція стосовно міжнародного приватного права збереглася й наразі, там воно називається колізійним правом. Таке розуміння міжнародного приватного права характерне і для українських представників цієї галузі.
У багатьох країнах було прийнято відповідні закони або підготовлено проекти:
– 1978 р. – Закон про міжнародне приватне право в Австрії;
– 1979 р. – Закон про міжнародне приватне право в Угорщині;
– 1982 р. – Закон про розв'язання колізій між законом і нормами іноземного права в Югославії, Закон про міжнародне приватне право і процес у Туреччині;
– 1986 р. – Закон про нове регулювання в галузі міжнародного приватного права у ФРН;
– 1987 р. – Закон про міжнародне приватне право у Швейцарії;
– 1995 р. – Закон про реформу італійської системи міжнародного приватного права.
– 2005 р. – Закон України "Про міжнародне приватне право".
Згідно із частиною 1 ст. 31 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 р. № 2709-ІV в ред. від 01.09.2005 р. (далі – Закон), якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, – права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором.
Форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, – права України.
Зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.
До правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, у якій вимагається захист цих прав (ст. 37 Закону).
Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом (ч. 1 ст. 38 Закону).
Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.
Як зазначається у ч. 1 ст. 39 Закону, виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Сторони договору згідно із ст. ст. 5 та 10 Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України (ч. 1 ст. 43 Закону).
Згідно із статтею. 52 Закону до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:
1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;
2) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;
3) це передбачено законом або міжнародним договором України.
Право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу (ст. 55 Закону).
Відповідно до частини1 ст. 61 Закону подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.
З урахуванням положень ст. ст. 71, 72 Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.
Загалом недоліками колізійно-правового способу є:
1) опосередкований непрямий характер його дії – спершу відсилання і лише після цього – застосування норм матеріального права. При цьому судді "ex offіcіo" застосовують і знають власне право; іноземне право вони знати не зобов'язані. Як свідчить практика, з'ясувати зміст і кваліфіковано використати норми іноземного права досить складно;
2) за законами однієї держави, громадянином якої є одна із сторін договору, відповідні відносини мають юридичну силу, а за законами іншої, до якої належить інша сторона – ці відносини не породжують ніяких правових наслідків. Це, так звані "відносини, що кульгають". Вони виникають на практиці досить часто, ускладнюючи реалізацію міжнародних ділових зв'язків;
3) не виключається ситуація, коли за національним правом однієї країни спір з відносин міжнародного приватного права має вирішуватися за законодавством іншої держави, але у разі звернення до нього виявляється, що за її національним правом розв'язання відповідного спору також має здійснюватися за законами іноземної держави. Тобто виникає ситуація, яку називають "колізією колізій".
Ось чому інтереси розвитку міжнародного ділового обороту вимагають удосконалення цього способу.


2. ЗБЛИЖЕННЯ ТА УНІФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАКОНОДАВСТВ
У теорії права неодноразово зверталася увага на напрями, способи й форми зближення правових норм різних держав.
Узгоджений правовий розвиток держав може відбуватися в таких основних напрямах та формах:
1) зближення законодавства, при якому визначаються загальні напрями, етапи та способи зближення законодавства держав у певній сфері;
2) гармонізація законодавства, що виявляється в узгодженні загальних підходів, концепцій розвитку національного законодавства різних держав, запровадженні спільних правових принципів і схваленні окремих спільних рішень;
3) прийняття модельних законодавчих актів;
4) уніфікація законодавства, тобто надання юридичним нормам загальнообов'язковості для суб'єктів права хоч би двох держав.
Для реалізації цих напрямів, способів і форм можуть бути використані певні акти. Наприклад, у першому випадку – програми, плани, модельні акти, інше; у другому – наукові концепції тощо; у третьому – спільні правові норми, стандарти та ін. Зрозуміло, що юридична сила цих актів неоднакова, оскільки вони можуть бути програмними, нормативно-орієнтовними, рекомендаційними, безпосередньо-імперативними чи обов'язково схваленими.
Серед напрямів, способів, форм й актів, які сприяють узгодженому правовому розвитку держав у сфері міжнародного приватного права важливе значення має кодифіковане національне законодавство.
Кодифікація дозволяє заповнити прогалини у законодавстві, усунути дублювання норм, розмежувати норми матеріального та процесуального права, досягти визначеності та передбачення результатів як у нормотворчості, так і у врегулюванні спірних правовідносин.
Вказане є важливим, зокрема, у випадку, якщо перед судом чи іншими заінтересованими особами постає питання про те, які норми іноземного права слід вважати матеріальними, а відповідно й застосовуваними. Адже загальноприйнятим є положення, що іноземні процесуальні норми не можуть застосовуватися судами та мати місце за межами юрисдикції держави, котра їх прийняла. Тут виявляється так званий феномен переходу деяких норм процесуальної природи у сферу матеріально-правової регламентації. При цьому в іноземному праві, до якого слід звернутися для вирішення спору, сама кодифікація може мати менше значення.
Дискусія про кодифікацію цивільних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", триває вже багато років. Проти законодавчої кодифікації норм міжнародного приватного права традиційно виступали представники держав "сім'ї загального права", наприклад А. Еренцвейг (США).
Опоненти кодифікації вважають, що цей процес досягає тільки формалізації, а не справедливого кінцевого результату. Зокрема, швейцарський правник К. Сір зауважує: кодифікація норм міжнародного приватного права робить скам'янілими норми про конфлікт законів. Але не можна ігнорувати те, що процес кодифікації підвищує правову впевненість суб'єктів правовідносин, а його недоліки завжди можна усунути.
Питання про способи кодифікації також є дискусійним. Відомими є два способи кодифікації.
По-перше, створення галузевих кодексів, які містять норми міжнародного приватного права.
По-друге, прийняття спеціальних законів з міжнародного приватного права та процесу. Проте й за їх наявності інші закони та підзаконні акти також можуть містити норми міжнародного приватного права.
Кодифікація норм міжнародного приватного права в окремих галузевих актах характерна для більшості держав "сім’ї континентального права", в тому числі й для України. Використання іншого способу, а саме прийняття законів з міжнародного приватного права та процесу стало новою тенденцією у розвитку законодавства деяких держав цієї правової "сім’ї ".
Прийняті у 60-70-ті р. р. минулого століття закони з міжнародного приватного права та процесу викликали чимало схвальних відгуків, а у самих законах вказувалося, що їх норми сприяють міжнародному співробітництву держав (§1 Закону Угорщини).
Загалом було визнано, що їх прийняття дало можливість детально й системно здійснити кодифікацію норм, а також усунути дублювання правил у інших правових актах.
Проте з часом у деяких державах відбувається переміщення норм у галузеві кодифіковані акти. Наприклад, Закон Польщі "Про право, застосовуване до відносин з міжнародного приватного права" від 2 серпня 1926 р. охоплював цивільні процесуальні норми. У результаті розпочатих у 1951 р. кодифікованих робіт 12 листопада 1965 р. було затверджено новий Закон з міжнародного приватного права. З цього часу втратив чинність Закон 1926 р. Але низка його положень була відмінена раніше у зв'язку з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу 1964 р., який містив норми міжнародного цивільного процесу.
Таким чином, наразі для законодавства Республіки Польщі характерною є кодифікація норм цивільного процесу в окремому галузевому акті.
Загалом прийняття спеціальних законів з міжнародного приватного права дає змогу доволі повно й системно врегулювати правовідносини за участю "іноземного елемента" в порівнянні з галузевою кодифікацією.
З кодифікацією норм міжнародного приватного права тісно пов'язана уніфікація цих норм, тобто використання правотворчого процесу, спрямованого на створення (зміну, припинення) правових норм, тотожних іншій національній правовій системі.
Уніфікація є частиною процесу гармонізації (зближення) національних правових систем. Межі уніфікації визначаються її цілями, тобто певними об'єктивними економічними чи соціальними причинами. Про необхідність уніфікації правових норм, а часто й невідворотність цього процесу свідчить збільшення кількості ситуацій, які вимагають застосування іноземного права.
Питання уніфікації та проблеми, пов'язані з нею, дискутуються в час оновлення й кодифікації законодавства України (О. Вінник, А. Довгерт). На це звертають увагу вчені інших держав (О. Воробйова).
Уніфікація й уніфіковані норми є порівняно новим явищем у праві. Причому з розвитком процесу уніфікації число таких норм зростає. Хоча немає єдиної думки про їх правову кваліфікацію та галузеву приналежність.
Відсутня єдність поглядів й на те, стосовно яких норм матеріально-правових чи колізійних найбільш доцільно проводити уніфікацію.
Одні вчені, наприклад, Р. Давид (Франція), віддають перевагу уніфікації матеріально-правових норм перед колізійними. Уніфіковані матеріально-правові норми можуть, на їх думку, доповнюватися уніфікованими колізійними нормами, що відсилають до національного законодавства.
Представники англо-американської доктрини, зокрема Дж. Чешир та П. Норт, схиляються до думки про доцільність уніфікації колізійних норм, стверджуючи, що уніфікація матеріально-правових норм, на відміну від уніфікації колізійних, не матиме значного успіху, особливо, коли мова йде про англосаксонську та континентальну системи права.
За критерієм системності розрізняють два способи уніфікації: у національній правовій системі та міжнародній сфері.
У першому випадку (при так званій односторонній уніфікації), її метою, як правило, є запозичення вдалого зарубіжного правового досвіду, а не просто "копіювання" іноземних за походженням джерел права для досягнення схожості законодавства кількох правових систем.
Прикладом односторонньої уніфікації є однотипні за змістом та формою норми, запропоновані законодавчими органами держав Східної Європи та деяких інших. Вони містяться у законах з міжнародного приватного права Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Югославії та інших держав.
Уніфікація у міжнародній сфері означає процес, внаслідок якого держави приймають певні договірні зобов'язання. Тут відомі два методи уніфікації: прямий та непрямий.
Перший означає, що у міжнародному договорі встановлюють завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права держав-учасниць договору. Своєю чергою держави зобов'язуються забезпечити застосування цих норм. Шляхом створення таких повністю уніфікованих норм досягається високий рівень одноманітності у правовому регулюванні правовідносин.
Залежно від кола учасників пряма уніфікація може бути двосторонньою та багатосторонньою, універсальною, регіональною, субрегіональною чи локальною. Результатом прямої уніфікації є, зокрема, значна кількість угод, а саме міжнародні двосторонні договори про надання правової допомоги.
Метод непрямої уніфікації означає, що держави-учасниці міжнародного договору зобов'язуються встановити у своєму законодавстві правову норму, зміст якої достатньо детально визначено у цьому договорі. Він не є досконалим, оскільки держава-учасниця договору, відтворюючи норму договору, як правило конкретизує її. Ця конкретизація може коливатися іноді в значних межах у національному законодавстві.
Якщо міжнародним договором встановлено певні норми і водночас учасникам договору надано право відступити від них у законодавстві, говорять про змішаний метод уніфікації. Він займає проміжне становище між непрямою та прямою уніфікацією, тяжіючи до останньої. Чим вищий рівень уніфікації шляхом прийняття міжнародних договорів, тим менше значення мають норми внутрішніх джерел права. Водночас було б помилковим стверджувати, що уніфікація норм у міжнародному приватному праві приводить до втрати домінуючого становища внутрішніми джерелами права.
Уніфіковані норми міжнародних договорів є особливими, оскільки вони повинні впливати у внутрішньоправовій сфері на регулювання відносин суб'єктів права. Водночас, як частина уніфікованого міжнародного договору, вони регулюють і відносини між його учасниками взаємний обов'язок забезпечити чи створити правовий режим для дії договірних норм у національній правовій системі. Такі норми не "вилучаються" з міжнародних договорів, навіть якщо у внутрішньому законодавстві вказано, що вони становлять його частину після ратифікації чи прийняття іншого акта.
За останні десятиріччя зросла питома вага нового виду правових актів, які сприяють уніфікації норм. Це модельні (рекомендаційні) законодавчі акти, що вважаються вищим ступенем уніфікації національного законодавства різних держав. Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Ці закони не обов'язкові для держав, а слугують тільки нормативно-орієнтовним стандартом. Вони є зв'язковою ланкою між нормами міжнародного та внутрішнього права.
Загалом модельні закони зазвичай пропонуються для матеріального права, але вони не є рідкістю у праві процесуальному. Наприклад, у 1858-1859 р.р. у Прусії та Австрії обговорювалося питання про загальнонімецький Торговельний кодекс.
Регіональним модельним законом у сфері регулювання цивільних процесуальних відносин став обговорюваний влітку 1992 р. підготовлений Іберо-американським інститутом процесуального права проект модельного цивільного процесуального кодексу для Латинської Америки. Часто модельні закони приймають для регулювання діяльності міжнародних комерційних арбітражів. Вони дозволяють цим органам не пов'язувати свою діяльність з імперативними нормами, які регламентують порядок вирішення спорів на території держави, де має місце арбітраж (третейський суд).
Проте реально дозволяють це зробити вказаним органам міжнародні конвенції. Прикладом модельного закону є Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж, розроблений Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН ІІ грудня 1985 р. Його було рекомендовано державам як зразок для відповідних національних законів. Цією рекомендацією скористалися Австралія, Бахрейн, Бермудські острови, Болгарія, Гонконг, Єгипет, Канада, Кіпр, Мексика, Нігерія, Перу, Російська Федерація, Сінгапур, Туніс, Угорщина, Україна, Фінляндія, Шотландія, деякі штати США.


3. СПІВВІДНОШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Динамічний розвиток міждержавно-правових систем на сучасному етапі, розширення простору взаємодії національних правових систем між собою та з міжнародними системами потребує ефективного правового механізму, який би враховував узгоджені способи такої взаємодії, сприяв би гармонійному функціонуванню вказаних систем у єдиному правовому просторі. Для забезпечення такого стану наразі особлива увага повинна приділятися створенню конституційно-правового механізму взаємодії міжнародного та національного права.
Основним шляхом конституціалізації міжнародного права та зовнішньої політики на сьогодні є внесення відповідних норм до національної Конституції і законів або видання спеціального акта, згідно з яким норми міжнародного права набувають юридичної сили в межах національного права.
Визначаючи конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права, необхідно вказати на мовний зміст терміна "механізм".
В українській мові цей термін трактується по-різному:
1) пристрій, що передає рух;
2) внутрішня будова, система чого-небудь; устрій;
3) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище.
У правознавстві цей термін використовується доволі часто під різними кутами зору: "механізм правового впливу", "механізм правового регулювання", "механізм правотворчості", "юридичний механізм управління" тощо. Загальним є те, що термін "механізм" розуміється як спосіб функціонування системи засобів впливу.
Водночас термін "взаємодія" тлумачиться як "співдія, взаємний зв'язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь".
Таким чином, якщо правовий механізм взаємодії визначити як систему правових засобів, то конституційно-правовий можна трактувати як систему конституційно-правових засобів.
Отже, конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права – це конституційно-правові норми та інші правові засоби, що забезпечують узгодження міжнародного та національного права.
Саме за допомогою такого механізму здійснюється інкорпорація міжнародно-правових норм у Конституцію та інші законодавчі акти. Хоча він може передбачати й здійснення відповідної практики органами держави.
З огляду на об'єктивні закономірності правового розвитку кожна держава створює особливий, лише їй характерний конституційно-правовий механізм взаємодії.
Основні проблеми співвідношення національного та міжнародного права, як правило, фіксуються у конституціях чи конституційних законах держав. І якщо звернутися до європейського досвіду, який концентрує кращі світові правові здобутки, то можна звернути увагу на стійку традицію щодо ідеї формування правової держави, дотримання прав та свобод людини, визнання пріоритету міжнародного права.
Конституційний розвиток у європейських країнах наразі пов'язаний насамперед із інтеграційними процесами. Зароджуються нові взаємозв'язки міжнародного та внутрішньодержавного права, а це потребує створення нових конституційно-правових положень, що закріплюють їх.
Аналізуючи конституційні положення, характерні для європейських держав, необхідно звернути увагу на визначення в них співвідношення міжнародного та національного права. У зв'язку з прийняттям Маастрихтського договору та інших установчих договорів конституції низки держав були доповнені принциповими положеннями, що визначили правові основи держав – учасниць ЄС.
Фіксація у конституційних положеннях чітко визначеного співвідношення між національним та міжнародним правом забезпечує їх узгодженість та сприяє попередженню юридичних колізій.
Ряд європейських конституцій фіксують положення щодо визначення загальновизнаних норм та принципів міжнародного права як складової частини національного права.
Так, наприклад, ст. 25 Конституції ФРН загальновизнані норми міжнародного права визначає як частину федерального права. Вони згідно із Конституції мають переваги перед законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для осіб, що проживають на території Федерації. Це положення фіксує принцип верховенства загальновизнаних норм та принципів міжнародного права над внутрішньодержавним.
Необхідно зазначити, що у ряді конституцій положення щодо місця у національній системі права загальновизнаних норм і принципів міжнародного права є менш деталізованими, тобто лише на рівні визнання їх складовою частиною національного права. Зокрема, це ст. 9-1 Конституції Австрійської Республіки; ст. 8 Конституції Португальської Республіки; відповідні положення Конституції Естонської Республіки та інші.
Значна кількість європейських конституцій фіксує верховенство міжнародних договорів щодо національного законодавства в разі виникнення розбіжностей між ними і водночас визнає їх складовою частиною національного законодавства.
Так, у статті 55 Конституції Франції фіксується верховенство міжнародних договорів щодо національних законів; ст. 15 Конституції Російської Федерації визнає міжнародні договори, як і загальновизнані принципи та норми міжнародного права, складовою частиною національної системи права, надаючи в разі колізій перевагу правилам міжнародного договору. Таку ж перевагу надає останнім і конституція Республіки Болгарія. Відповідні положення конституцій Іспанії, Литовської Республіки називають міжнародні договори складовою частиною національної системи законодавства або права без подальшої деталізації цих приписів.
У статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори визнаються складовою частиною національного законодавства. Про пріоритет міжнародних договорів, що укладені у формі закону, перед національним законодавством йдеться у Законі України "Про міжнародні договори України". Водночас законодавець визначає й те, що міжнародні договори не повинні суперечити нормам Конституції.
Отже, навіть у тих правових системах, де таке верховенство визнається, воно не є беззастережним. Зокрема, міжнародне звичаєве право та міжнародні угоди в цих країнах не можуть суперечити конституційним нормам або основним засадам конституції. І лише судовий орган, що має повноваження тлумачення конституції, може вирішити питання стосовно переваг у співвідношенні міжнародного та національного права.
При цьому конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права держав – учасниць ЄС повинен включати і положення верховенства, прямої дії права Європейського Союзу щодо внутрішньодержавного. Ці положення закріпляються на конституційному рівні.
Так, Конституція Австрійської Республіки має підрозділ, що називається "Європейський Союз", який містить статті щодо виборів у Європарламент, участі Австрії у роботі інститутів Європейського Союзу та спільній зовнішній політиці. Ідентичний розділ містить Конституція Французької Республіки. Конституції інших держав – учасниць ЄС містять правові основи взаємодії з ЄC або у розділах "Міжнародні відносини" або в окремих статтях.
Проте більш досконалими та ефективними є положення конституції, які фіксуються в окремих розділах і визначають усі необхідні аспекти взаємодії держави-учасниці та ЄC.
Очевидним фактом є і фіксація в Конституціях європейських держав окремих розділів щодо правового статусу фізичних осіб, юрисдикційного механізму забезпечення прав людини та громадянина.
Таким чином, на конституційно-правовий механізм взаємодії європейська практика покладає здебільшого завдання щодо забезпечення дієвості норм права у спільному міжнародному та внутрішньодержавному правовому полі. Основи такої взаємодії мають визначитися насамперед нормами Конституції.
Для реформування сучасних національних правових систем саме конституційно-правові положення, що фіксують відповідні правові засоби, є основою становлення демократичної правової держави, організаційним фактором законотворчості.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 28.04.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 30.04.2009 р. //http://zakon.rada/gov.ua
3. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-ІV в ред. від 01.09.2005 р. //http://zakon.rada/gov.ua
4. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2008. – 490 с.
5. Луць Л. Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права: деякі теоретичні аспекти // Юридичний журнал: Юстиніан. – 2005. – № 3. – С. 17 – 19.
6. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.
7. Фединяк Г. С., Фединяк Л. С. Міжнародне приватне право: Навч. посібник. – 4-е вид., доп. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 416 с.