Кр ПРАВОПОРУШЕННЯ І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Право"
на тему:
ПРАВОПОРУШЕННЯ І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
 

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і основні ознаки правопорушення 5
2. Склад правопорушення 7
3. Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності 12
Висновки 18
Список використаної літератури 21

ВСТУП
Століттями кращі розуми людства замислювалися над причинами правопорушень і шляхами їх усунення. Над цим міркували давньогрецькі філософи Платон й Аристотель, а через декілька століть після них – Монтеск'є, Гегель, Кант, соціалісти-утопісти Томас Мор, Кампанелла, Фур'є, Сен-Симон, юрист Чезаре Беккаріа, мислителі і письменники Вольтер та Руссо, засновники марксистського вчення Маркс і Енгельс.
Наразі ця проблема залишається в юридичній науці настільки ж складною та суперечливою, як і раніше. Аналізуючи стан, тенденції і якісні характеристики сучасної злочинності, треба пов'язувати їх не лише із соціально-економічними реформами, які відбуваються в державі, але й зі змінами в суспільній свідомості, що сталися в останні роки.
Сьогодні є загальновизнаним, що правопорушення здебільшого відбуваються не раптово, їм передує антигромадська поведінка винного. Виходячи з цього, одним із напрямків підвищення ефективності попереджувальної діяльності є так називана "рання профілактика", спрямована на осіб, ступінь "соціальної зіпсованості" яких ще не обумовлює вчинення ними правопорушень, але які ведуть антигромадський спосіб життя.
Цілком очевидно, що ефективна попереджувально-профілактична робота можлива лише при підвищенні вимогливості до будь-якого виду поведінки, що відхиляється від її суспільно визнаних форм, до послідовного застосування більш суворих засобів впливу в міру збільшення ступеня відхилення.
Викладене вище додає актуальності питанню про необхідність цілеспрямованого підходу до проблеми боротьби із правопорушеннями, які не є злочинними, а також з тими або іншими відхиленнями від вимог суспільної моралі, що є живильним середовищем злочинності.
Отже, завданнями цієї контрольної роботи є з'ясування поняття і основних ознак правопорушення, розгляд складу правопорушення, визначення поняття, ознак та видів юридичної відповідальності.


1. ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ
Правопорушення – це суспільно небезпечна і винна поведінка деліктоздатної особи, заборонена в нормативно-правових актах держави під загрозою санкцій.
Суспільна небезпечність – це головна або основна ознака будь-якого правопорушення. Вона означає шкідливість вчинку, заподіяння або загрозу заподіяння збитку цінностям та інтересам особистості, суспільства і держави. Ця властивість діяння, яке забороняється владою, найкраще й переконливіше виправдовує відповідальність в очах оточуючих. Розуміння, узнавання й оцінювання соціальних руйнацій, що мають місце після правопорушення, консолідує громадян і владу в боротьбі за зберігання умов існування та розвитку [10, с. 21].
Юристи вбачають у суспільній небезпеці два вектори.
Перший з них – характер, тобто якісна оцінка шкідливості вчинку. Базується вона в основному на об'єкті порушення, під яким розуміють постраждалий людський інтерес або благо.
Другий вектор суспільної небезпечності – її ступінь, тобто розмір заподіяної правопорушенням шкоди. Ця характеристика суспільної небезпечності менш важлива порівняно з першою. Правопорушення може бути явно інтенсивним або анемічним, приносити тяжкі наслідки або незначний збиток. Наприклад, контрабанда, посягаючи на той самий об'єкт і виконувана однаковим способом, може бути злочином або адміністративно каральним деліктом. Підстава диференціації тут – розмір заподіяного збитку, тобто ступінь суспільної небезпечності [9, с. 11].
Протиправність – це вторинна, формальна або похідна ознака правопорушення. Базується вона на суспільної участі й у цьому змісті є об'єктивною. Протиправність є формою закріплення властивості шкідливості, означає офіційне маркірування людських вчинків із боку держави як небезпечних і тому заборонених. Виражається протиправність у нормативних актах насамперед і більшою частиною охоронних галузей права. Те, що правом не заборонено, правопорушенням визнано бути не може [11, с. 94].
Протиправність, залежно від змісту поведінки і виду правової норми, виявляється по-різному:
– зловживання своїм суб'єктивним правом;
– пряма атака на заборону;
– перевищення влади, повноважень або компетенції;
– невиконання або неналежне виконання покладених на особу обов'язків [6, с. 103].
Винність – це третя конститутивна ознака правопорушення.
Правопорушення, як відомо, являє собою деяку психофізіологічну єдність думки і вчинку, намірів і результату, нерозривний зв'язок між доступною зовнішньому спостереженню подією і схованою від стороннього ока таємницею – психічними переживаннями правопорушника. Частина внутрішнього духовного світу, що безпосередньо відображує делікт, природним способом цікавить владу. Тут головна увага приділяється вині. Вона характеризує психічну індивідуальність людини, виявляє сферу відображення зовнішнього світу. Вина припускає психічно здорового і достатньо дорослого її носія і реалізатора – осудної людини [7, с. 77].
Вина в праві – це зла воля. Зазвичай вона трактується як психічне ставлення особи до свого небезпечного вчинку та його негативних наслідків. В інтелектуальному відношенні вина пов'язується із правильним відображенням фактів, а також з розумінням суспільної небезпечності власної поведінки. У цьому факті криється основа негативного ставлення держави і суспільства до будь-яких правопорушень.
Залежно від інтелектуально-вольових зусиль правопорушника стосовно свого діяння і його наслідків вина поділяється на форми (умисел і необережність), а форма – на види або ступені. При цьому корисно знати, що всупереч сформованим упередженням сукупний збиток від необережних правопорушень вже давно перевищив наслідки умисних злодіянь. Це – загрозлива тенденція, яка ще має бути осмисленою [7, с. 78].
Ці три властивості правопорушень через свою загальновизнаність являють собою галузь правової аксіоматики.
До них можна приєднати ще дві риси правопорушень. Їх не виділяють зазвичай у науковій і навчальній літературі, мабуть, у силу самоочевидності, доступності здоровому міркуванню будь-якого неспеціаліста. Це:
1) правопорушення – діяння, а не думка або намір;
2) правопорушенням визнається лише акт життєдіяльності людини.
Залежно від характеру правопорушень держава встановлює за їх вчинення різні види юридичної відповідальності.
2. СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ
Склад правопорушення – це сукупність його елементів. Елементами складу правопорушення є: об'єкт правопорушення, об'єктивна сторона правопорушення, суб'єкт правопорушення, суб'єктивна сторона правопорушення.
Об'єкт правопорушення – це ті явища навколишнього світу, на які спрямоване протиправне діяння. У теорії кримінального права виділяють загальний, родовий і безпосередній об'єкти злочинів. Дана класифікація застосується до об'єктів усіх правопорушень і цілком може бути сприйнята загальною теорією права [6, с. 134].
Загальний об'єкт правопорушень – це завжди суспільні відносини, що охороняються правом, тією чи іншою його галуззю. Всі люди у суспільстві, реалізуючи свої соціальні потреби й інтереси, виконуючи обов'язок, відповідаючи за свою поведінку, вступають у численні й різноманітні зв'язки між собою і поза цими зв'язками не мислимі. Ці зв'язки і є суспільними відносинами.
У складі суспільного відношення прийнято виділяти три елементи:
1) учасники – тобто суб'єкти відношення;
2) їх взаємозв'язок між собою (взаємну поведінку);
3) об'єкт відношення (те, що здатне задовольняти потреби суб'єктів, забезпечувати їх спільне безпечне проживання).
На всі ці елементи об'єкта й може зазіхати правопорушник.
Родовий об'єкт правопорушення – група однорідних суспільних відносин, на які посягає правопорушник. У трудовому праві це, наприклад, дисципліна праці, праця молоді, заробітна плата тощо, у сімейному праві – порядок і умови укладення шлюбу, відносини батьків з дітьми й ін., у кримінальному праві – відношення власності, порядок управління, правосуддя тощо.
Родовий об'єкт правопорушення, отже, конкретизує загальний об'єкт посягання, вказуючи на певні групи суспільних відносин, що були піддані порушенню, й дозволяє вичленувати їх з загальної маси суспільних відносин, показати, якою галуззю права вони регулюються [6, с. 135].
Безпосередній об'єкт правопорушення – це конкретні блага, інтерес, особистість, її здоров'я, честь, гідність, майно та ін., на які посягає правопорушник. Безпосередній об'єкт правопорушення деталізує родовий об'єкт, оскільки показує, що з його елементів стало предметом посягання.
Таким чином, будь-яке правопорушення посягає одночасно на загальний, родовий і безпосередній об'єкти.
Наприклад, адміністративне правопорушення "знищення корисної для лісу фауни" посягає на загальний об'єкт – суспільні відносини в сфері виконавчо-розпорядницької (управлінської) діяльності, на родовий об'єкт відношення в галузі охорони навколишнього природного середовища, на безпосередній об'єкт (предмет посягання) – корисну для особи фауну.
Об'єктивна сторона правопорушення – це зовнішні прояви протиправного діяння. Саме за таким проявом можна судити про правопорушення – про те, що воно відбулося і яку шкоду заподіяло [6, с. 137].
Елементами об'єктивної сторони будь-якого правопорушення є такі:
1. Діяння, тобто поведінка, що знаходиться під контролем волі і розуму людини і виражається в дії або бездіяльності.
Дії – це активна поведінка людини, бездіяльність – поведінка пасивна. Бездіяльність буде правопорушенням тоді, коли особа зобов'язана була діяти, тобто виконувати свої правові обов'язки.
Обов'язок діяти (а не поводитися пасивно) може випливати безпосередньо з закону (лікар не допоміг хворому, хоча зобов'язаний був це зробити, особа залишила в стані, небезпечному для життя, іншу особу, хоча могла надати допомогу без ризику для себе).
Обов'язок діяти може випливати з договору (за договором капітального будівництва підрядчик повинний активно вести будівельні роботи).
Крім того обов'язок діяти може випливати з професійних обов'язків (сторож зобов'язаний був затримати сторонню людину, що проникнула на об'єкт, але не зробив цього).
2. Протиправність діяння, тобто протиріччя його розпорядженням юридичних норм, а тому забороненість правом. Протиправність, тобто забороненість діяння законом, виражається у такий спосіб.
По-перше, шляхом прямих заборон ("забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах з шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах" – трудове законодавство).
По-друге, шляхом непрямої заборони, коли в нормі визначається протиправна поведінка і встановлюється покарання за його вчинення. Це означає, що описана або просто названа поведінка заборонена законом. За таким типом сформульовані всі норми особливої частини кримінального кодексу.
По-третє, шляхом викладу в правовій нормі позитивної, правомірної поведінки. У такому випадку інший, протилежний варіант поведінки є небажаним і тому забороненим. Якщо, наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю річ, а той продавцю – гроші, то це означає, що інший варіант поведінки – непередача грошей і товару – заборонений.
3. Заподіяна шкода – несприятливі і тому небажані наслідки, які наступають внаслідок правопорушення. Ці несприятливі наслідки можуть бути майнового (втрата майна, упущена вигода), немайнового (образа, обмова), організаційного (позбавлення можливості здійснити своє право), особистого (позбавлення життя, заподіяння збитку здоров'ю) і іншого характеру.
4. Причинний зв'язок між діянням і шкодою, яка наступила. Причинний зв'язок у праві – зв'язок між явищами, у силу якого одне з низ з необхідністю породжує інше (слідство). Для притягнення правопорушника до відповідальності необхідно по кожній конкретній справі встановити наявність причинного зв'язку між поведінкою правопорушника і заподіяною шкодою [6, с. 138].
Суб'єкт правопорушення – особа, яка вчинила винне протиправне діяння, тобто правопорушник. Не кожна особа признається суб'єктом правопорушення, а лише маюча деліктоздатність – здібність відповідати за вчинене.
В основі деліктоздатності лежить дієздатність (тобто спроможність своїми діями здійснювати закріплені законом права й обов'язки). Тому недієздатна особа завжди і неделіктоздатною.
Не є суб'єктом правопорушення, а, отже, не залучаються до юридичної відповідальності малолітні й особи, визнані судом недієздатними (у цивільному праві) і неосудними (у кримінальному праві). Повна цивільна дієздатність (а отже і деліктоздатність) наступає з настанням повноліття, тобто по досягненні 18-літнього віку.
Суб'єктивну сторону правопорушення складає вина. Вина як психічне відношення особи до вчиненого правопорушення має різні форми. Вона може бути умисною і необережною, а умисел – прямим і непрямим [6, с. 140].
Умисел виявляється в тому, що особа не лише усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання внаслідок його суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, але й бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) можливість настання цих наслідків.
Необережність як форма вини в Кримінальному кодексі й адміністративному праві поділяється на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість.
При злочинній недбалості особа не усвідомлює протиправність свого діяння, не передбачає його наслідків, хоча могла і повинна була їх передбачати (наприклад, робітник скидає з будинку залишки будівельних матеріалів і тим самим заподіює каліцтво прохожим) [9, с. 20].
При самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкоду і небезпечний результат, але легковажно розраховує його запобігти (наприклад, водій автомашини на слизькій дорозі значно перевищує швидкість, знаючи що цього робити не можна і передбачає можливі наслідки, але сподівається, що його професіоналізм дозволить уникнути аварії) [9, с. 21].
Крім вини, як головного елемента, у суб'єктивну сторону правопорушення включаються також мотив – внутрішнє спонукування до правопорушення і мета – кінцевий результат, до якого прагне правопорушник, вчинюючи протиправне діяння.
З виною тісно пов'язане поняття казусу. Казус (випадок) – це є факт, що виникає не в зв'язку з волею і бажанням особи. Казус може бути фактом природних явищ (повінь, пожежа), результатом поведінки інших людей.
Проте завжди він являє собою безневинне заподіяння шкоди, хоча по деяких своїх формальних ознаках випадок підпадає під поняття правопорушення. Будучи позбавлений вини (навмисної або необережної), він не тягне відповідальності особи, стосовно якої розглядається.
3. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Юридична відповідальність – це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [12, с. 431].
Ознаки юридичної відповідальності такі.
1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.
Державний примус – це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство – можливість добровільного виконання обов'язків (відшкодування заподіяної шкоди) [8, с. 62].
Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус – до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не пов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).
Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах [8, с. 62].
2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат – позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.
3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.
Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.
4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме – з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.
5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою [12, с. 432].
Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.
Конституційна відповідальність (юридична підстава – Конституція) – настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії.
Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності вирішується судом.
Матеріальна відповідальність (юридична підстава – Кодекс законів про працю України) – настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства.
Захід матеріальної відповідальності – грошове стягнення.
Правозастосовний акт – наказ.
Дисциплінарна відповідальність (юридична підстава – Кодекс законів про працю України) – накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що має розпорядчо-дисциплінарну владу над конкретним працівником) внаслідок вчинення дисциплінарних проступків:
1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку;
2) в порядку підпорядкованості;
3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень.
Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості.
Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення.
Правозастосовний акт – наказ.
Адміністративна відповідальність (юридична підстава – Кодекс України про адміністративні правопорушення) – накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, що не підпорядковані їм по службі.
Заходи адміністративної відповідальності – попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) і т. ін.
Правозастосовний акт – рішення.
Цивільна відповідальність (юридична підстава – Цивільний процесуальний кодекс України) – настає з моменту правопорушення – невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди (цивільно-правової проступку) або здоров'ю чи майну особи. її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин.
Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, господарським судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносини або; потерплого.
Заходи цивільно-правової відповідальності – відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші міри, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки.
Правозастосовний акт – постанова.
Кримінальна відповідальність (юридична підстава – Кримінальний процесуальний кодекс України) – настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься у КК Україні, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку.
Заходи кримінальної відповідальності – жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного і позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку.
Правозастосовний акт – вирок.
Види юридичної відповідальності залежно від її функцій.
1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) – примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин.
2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) – примус проявляється:
а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем, тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності тощо);
б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф, встановлення режиму індивідуального ліцензування тощо).
У колишньому (радянському) суспільстві України, як і країн СНД, все було одержавлено і головне значення надавалося штрафній (каральній) відповідальності. Нерідкими були ситуації, коли громадянин, чиї права були порушені протиправними діями працівників державних організацій і підприємств, замість відшкодування шкоди і збитків одержував повідомлення про те, що на винних накладено дисциплінарні стягнення [12, с. 439].
В умовах переходу до формування цивільного суспільства і правової держави зросло значення правовідновлюючої відповідальності. У разі, якщо правопорушенням заподіяно шкоду правам громадянина або об'єднанням громадян, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Правопорушення – це суспільно небезпечна і винна поведінка деліктоздатної особи, заборонена в нормативно-правових актах держави під загрозою санкцій.
2. Суспільна небезпечність – це головна або основна ознака будь-якого правопорушення. Вона означає шкідливість вчинку, заподіяння або загрозу заподіяння збитку цінностям та інтересам особистості, суспільства і держави.
3. Протиправність – це вторинна, формальна або похідна ознака правопорушення. Базується вона на суспільної участі й у цьому змісті є об'єктивною. Протиправність є формою закріплення властивості шкідливості, означає офіційне маркірування людських вчинків із боку держави як небезпечних і тому заборонених. Виражається протиправність у нормативних актах насамперед і більшою частиною охоронних галузей права. Те, що правом не заборонено, правопорушенням визнано бути не може.
4. Винність – це третя конститутивна ознака правопорушення. Вина в праві – це зла воля. Зазвичай вона трактується як психічне ставлення особи до свого небезпечного вчинку та його негативних наслідків. В інтелектуальному відношенні вина пов'язується із правильним відображенням фактів, а також з розумінням суспільної небезпечності власної поведінки. У цьому факті криється основа негативного ставлення держави і суспільства до будь-яких правопорушень.
5. Існують ще дві властивості, які є ознаками правопорушень. Їх не виділяють зазвичай у науковій і навчальній літературі, мабуть, у силу самоочевидності, доступності здоровому міркуванню будь-якого неспеціаліста. Це:
а) правопорушення – діяння, а не думка або намір;
б) правопорушенням визнається лише акт життєдіяльності людини.
6. Склад правопорушення – це сукупність його елементів. Елементами складу правопорушення є: об'єкт правопорушення, об'єктивна сторона правопорушення, суб'єкт правопорушення, суб'єктивна сторона правопорушення.
7. Об'єкт правопорушення – це ті явища навколишнього світу, на які спрямоване протиправне діяння. У теорії кримінального права виділяють загальний, родовий і безпосередній об'єкти злочинів. Дана класифікація застосується до об'єктів усіх правопорушень і цілком може бути сприйнята загальною теорією права.
8. Об'єктивна сторона правопорушення – це зовнішні прояви протиправного діяння. Саме за таким проявом можна судити про правопорушення – про те, що воно відбулося і яку шкоду заподіяло.
9. Суб'єкт правопорушення – особа, яка вчинила винне протиправне діяння, тобто правопорушник. Не кожна особа признається суб'єктом правопорушення, а лише маюча деліктоздатність – здібність відповідати за вчинене.
10. Суб'єктивну сторону правопорушення складає вина. Вина як психічне відношення особи до вчиненого правопорушення має різні форми. Вона може бути умисною і необережною, а умисел – прямим і непрямим. Умисел виявляється в тому, що особа не лише усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання внаслідок його суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, але й бажає (прямой умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) можливість настання цих наслідків.
11. Юридична відповідальність – це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.
12. Ознаки юридичної відповідальності: спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів; виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат – позбавлення конкретних благ особистого, організаційного і майнового характеру за свою вину; настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення; здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом; здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом.
13. Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. №8073-X в ред. від 19.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. №2341 в ред. від 18.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
4. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк,
В. М. Паращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
5. Гладун З. С. Адміністративне право України: Академічний курс. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 580 с.
6. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1983. – 248 с.
7. Еникеев М. И. Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости // Сов. государство и право. – 1989. – №12. – С. 76 – 82.
8. Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у законодавстві України: деякі недоліки закріплення та можливі шляхи усунення їх // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 5. – С. 62 – 65.
9. Ломакина В. Ф. Пpеступление и пpоступок. – М.: Знание, 1991. – 64 с.
10. Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 280 с.
11. Медведев А. М. Разгpаничение пpеступлений и администpативных пpоступков // Сов. госудаpство и пpаво. – 1990. – №6. – С. 92 – 96.
12. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге вид. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.