Кр СТРУКТУРА І ВИДИ НОРМ ПРАВА

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Актуальні проблеми теорії держави і права"
на тему:
СТРУКТУРА І ВИДИ НОРМ ПРАВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття та ознаки правових норм 4
2. Види правових норм 9
3. Структура норми права 14
Висновки 20
Список використаної літератури 22

ВСТУП

Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.
Значну увагу розробленню вчення про правову норму приділено науковцями у дореволюційний період (М. Коркунов, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич та ін.).
Свій подальший розвиток воно отримало у працях радянських вчених (М. Александров, М. Байтін, Ю. В. Кудрявцев, П. Недбайло, Ф. Н. Фаткуллин та ін.)
Проблемам правових норм присвятили чимало праць і сучасні вітчизняні й зарубіжні науковці (В. Н. Дмитрук, Є. Я. Мотовіловкер,
Є. М. Пеньков, В. Н. Хропанюк, В. А. Четвернин, Г. Г. Шмельова та ін.).
Наступний етап розвитку вчення про правову норму потребує не лише подальшого вдосконалення, а й переосмислення важливих її ознак та властивостей.
Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність тощо.
Отже, метою наданої контрольної роботи є аналіз поняття, структури і видів правових норм.

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВОВИХ НОРМ

В юридичній науці існують різні розуміння права (нормативне, соціологічне, етичне тощо), кожне з яких має свої обгрунтування. Для правозастосування та інших форм реалізації права першорядне значення має поняття про право як про систему норм.
Правовою нормою називається розраховане на регулювання певного виду суспільних відносин загальне правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, яке охороняється від порушень за допомогою мір державного примусу [9, с. 101].
Норма права, яка міститься в нормативних актах, найбільш точно порівняно з іншими джерелами права формулює необхідні правила поведінки, полегшує нагляд за їх виконанням, боротьбу з правопорушеннями і найбільш ефективно забезпечує порядок і чіткість взаємовідносин людей та органів державної влади [15, с. 12].
Норма права - не просто констатація факту або відбиток дійсності, не рекомендація, побажання або заклик. Це державне веління, що має категоричний характер, розпорядження з приводу того, як люди повинні або можуть поводитися у конкретній життєвій ситуації [5, с. 4].
Правова норма - правило загального характеру. В ній наводяться типові варіанти поведінки людей, які найбільш повно і послідовно відповідають інтересам соціальних верств, що здійснюють управління в суспільстві [11, с. 275].
Загальний характер правової норми означає, по-перше, що вона розрахована на своє здійснення кожного разу, коли в наявності є обставини, передбачені даною нормою, що вона не втрачає свою силу після однократного застосування, а діє постійно. Наприклад, під дію норм Кримінального кодексу підпадають як усі вже вчинені злочини певного виду, так і діяння, можливі в майбутньому, що відповідають ознакам конкретної кримінально-правової норми [2, с. 210].
По-друге, загальний характер норми означає персональну неконкретність її адресатів: вона поширює свою дію не на індивідуально визначених, а на будь-яких осіб, що вступають або можуть вступати у правовідносини на її основі; адресована, як правило, колу осіб, об'єднаних загальними ознаками (громадяни, депутати парламенту, пенсіонери, міністерства тощо). Саме в силу зазначених властивостей правова норма виступає як міра людської поведінки [15, с. 115].
Правова норма, як і право в цілому, розрахована на регулювання поведінки людей за допомогою особливого роду відносин, зв'язок учасників яких перебуває у взаємних правах (забезпечена державою можливість певної поведінки) і обов'язках (необхідність певної поведінки, порушення якої породжує застосування мір державного примусу) [3, с. 152].
Норми права носять дозволяючо-забов'язуючий характер: коли в розвитку суспільних відносин створюються або виникають передбачені нормою умови її реалізації, в учасників цих відносин виникають конкретні права та обов'язки, що утворюють правовідносини [8, с. 34].
Норма як модель правовідношення у загальному вигляді визначає можливу поведінку однієї сторони майбутнього відношення (працівник має право на щорічну відпустку, автор має право на недоторканність створеного ним твору) і юридичну обов'язковість будь-яких дій або стримування від дій іншої сторони цього відношення (адміністрація зобов'язана дати кожному працівнику щорічну відпустку; при використанні твору забороняється без згоди автора вносити у цей твір зміни) [15, с. 121].
Отже, норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу [14, с. 372].
1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми права.
З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), проте і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.
2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.
3. Це правило поведінки, що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки.
Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.
4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення.
Саме ця ознака норми потребує дотримання наступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб'єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки суб'єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.
5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення у тексті певного правового документа. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.
6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.
7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщуватися у правових приписах.
8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури.
Форму логічності норми права можливо визначити тезами:
- якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;
- якщо суб'єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він має нести відповідальність.
Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму права як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.
Правовими вважаються норми, які:
1) склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам;
2) виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму;
3) прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу;
4) вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.

2. ВИДИ ПРАВОВИХ НОРМ

У будь-якій державі існує і постійно накопичується значний масив правових норм. Ця обставина робить доцільним і необхідним їх розподіл на певні види, тобто класифікацію всієї сукупності норм права на групи відповідно до тієї чи іншої ознаки.
Наукова класифікація як логіко-предметна, творча аналітична робота з осмислення правових знань дозволяє упорядкувати їх, розмежувати та узагальнити, а це, своєю чергою, сприяє більш глибокому й ефективному їх вивченню [4, с. 71].
Класифікація норм - це їх поділ на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспільних відносин [14, с. 366].
Класифікація надає можливість:
1) чітко визначити місце кожної з норм у системі права;
2) охарактеризувати функції норм та їх місце у механізмі правового регулювання;
3) визначити межі регулятивного впливу держави на суспільство за допомогою права;
4) встановити шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики й підвищити її ефективність;
5) вивчити особливості кожного з різновидів норм та можливості їх взаємодії;
6) визначити призначення кожного з різновидів норм;
7) визначити особливі способи впливу норм на суб'єктів права
[14, с. 368].
За суб'єктами правотворчості розрізняють норми, що приймаються громадянським суспільством у процесі проведення референдумів, та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень яких належать законотворчі та правотворчі функції [5, с. 111].
Залежно від способу об'єктивації розрізняють звичаєві, гетерономні та автономні.
Звичаєві норми не встановлюються певними суб'єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються та набирають соціально значущого характеру. Після санкціонування з боку держави вони стають правовими та мають форму правового звичаю [15, с. 51].
Гетерономні норми встановлюються певним авторитетним державним чи громадським органом в односторонньому порядку та владно встановлюють суб'єктам певний варіант поведінки. Вони мають форму нормативно-правового акта [15, с. 52].
Автономні норми формуються самими суб'єктами права і являють собою результат узгодженості їх інтересів. Мають форму колективних чи міждержавних договорів [15, с. 53].
За юридичною силою норми класифікують на законодавчі, що містяться у тексті закону та мають вищу юридичну силу, і норми підзаконних актів, які приймаються державно-владними структурами на основі, на виконання і відповідно до закону (норми, вміщені у постанові Кабінету Міністрів чи указі Президента).
За предметом правового регулювання розрізняють норми конституційного, адміністративного, цивільного, трудового, сімейного, земельного, фінансового, кримінального права та ін.
За функціями у механізмі правового регулювання норми поділяють на:
а) вихідні (установчі), що визначають основи та принципи правового регулювання, його мету, завдання;
б) загальні, що містяться в загальній частині галузі й поширюються на більшу частину її інститутів;
в) спеціальні норми, що належать до окремих інститутів галузі права і регламентують певний вид відносин з урахуванням їх особливостей [17, с. 225].
За функціями у процесі впливу на суспільство:
а) регулятивні, що регулюють поведінку суб'єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладання обов'язків;
На основі цих норм за наявності певних умов виникають регулятивні правовідносини, спрямовані на реалізацію прав та обов'язків суб'єктів [8, с. 20];
б) охоронні норми спрямовані на регламентацію засобів юридичної відповідальності та засобів захисту суб'єктивних прав.
Їх роль у регулюванні суспільних відносин зводиться до виникнення на їх основі охоронних правовідносин, які враховують особливості правопорушень [8, с. 21];
в) спеціалізовані норми мають доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію регулятивних і охоронних норм.
За способом правового регулювання регулятивні норми класифікують на:
1) уповноважуючі, що підкреслюють наявність певних можливостей у суб'єкта вчиняти позитивні дії у власних інтересах;
2) зобов'язуючі, які покладають активні обов'язки як необхідність вчиняти певні позитивні дії, що забезпечують реалізацію суб'єктивних прав;
3) забороняючі норми, що встановлюють пасивні обов'язки утриматись від певних дій, які порушують суб'єктивні права [17, с. 226].
За характером норми класифікують на:
- норми матеріального права, що визначають права та обов'язки суб'єктів у різноманітних сферах;
- норми процесуального права, які визначають порядок дій суб'єктів у випадку порушення норм права, регламентують процедурні та організаційні питання [6, с. 110].
За ступенем визначеності прав і свобод суб'єктів розрізняють:
а) абсолютно-вязначені норми, які вичерпно визначають умови дії норми права та обов'язки суб'єктів; наслідки, що настають внаслідок порушення норми. Ці норми не потребують конкретизації правозастосовчими актами;
б) відносно-визначені норми, що не вміщають вичерпних вказівок на умови дії норми, права та обов'язки суб'єктів і наслідки їх невиконання чи порушення та потребують прийняття правозастосовчого акта. Вони, своєю чергою, поділяються на:
1) ситуаційні, що передбачають можливості безпосереднього регулювання відносин актом правозастосування;
2) альтернативні, що встановлюють можливість регулювання відносин шляхом вибору одного із варіантів поведінки;
3) факультативні норми, які поряд з основним варіантом вирішення, питання вміщують факультативний, який має доповнюючий характер [6, с. 111].
Важливим критерієм класифікації норм є можливість поділу спеціалізованих норм. При цьому необхідно зазначити, що деякі автори не визнають можливості виокремлення спеціалізованих норм як правових, оскільки вони не встановлюють прав і обов'язків суб'єктів, їх відносять до когнітивних норм, що мають не правовий, а інтелектуальний характер [17, с. 61].
Втім, більшість вчених визнають самостійне значення спеціалізованих норм, виділяючи у їх складі:
- загальні норми, які визначають елементи регульованих відносин у загальному вигляді;
- дефінітивні норми, що спрямовані на закріплення юридичних понять;
- декларативні норми, які закріплюють правові принципи;
- оперативні, які визначають момент набрання чинності актом чи втрати ним юридичної сили;
- колізійні норми, що встановлюють правила застосування норм у випадку їх протиріч [3, с. 130].
Деякі автори серед спеціалізованих норм виділяють норми-презумпції, що закріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що вказують на час настання певних юридичних наслідків; норми-преюдиції, які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного факту, закріпленого у юридичному акті; норми-конструкції, що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища [11, с. 276].
За методом правового регулювання розрізняють:
- імперативні норми - категоричні приписи, що мають чітко обов'язковий характер та безпосередньо визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки;
- диспозитивні норми надають можливість суб'єктами права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права і обов'язки [6, с. 112].
За сферою дії розрізняють норми:
- загальної дії, що поширюються на всю територію держави і на всіх суб'єктів;
- обмеженої дії, що мають певні межі, обумовлені територіальними;
- локальні норми, що діють у межах окремих державних, громадських чи приватних структур.

3. СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА

Однією з характерних ознак норми права є наявність особливої внутрішньої будови (структури).
Структура норми права - це сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми [14, с. 372].
Структура норми:
- це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми [4, с. 11];
- це модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку [16, с. 23];
- це засіб пізнання та використання правової дійсності [9, с. 102];
- це об'єктивований результат відображення у правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності [18, с. 29];
- це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури [2, с. 211];
- це система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою [14, с. 372];
- це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів [10, с. 40];
- це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів та мети регулювання [4, с. 12];
- це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства [8, с. 34].
Навколо проблеми структури правової норми вже декілька десятків років ведеться жвава дискусія.
Як відомо, найбільш поширеним у науці є традиційне розуміння норми права як правила поведінки, структурно поданого у вигляді трьохелементної конструкції, яка може бути умовно виражена формулою "якщо - то - інакше". Відповідно до цієї точки зору, норма містить гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотеза - це структурний елемент норми права, що вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки [14, с. 369].
Цей структурний елемент має таке значення:
- він визначає коло відносин, які регулюються правом;
- встановлює умови дії норми;
- містить факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;
- конкретизує абстрактний варіант поведінки, запропонованій у нормі до певного випадку чи суб'єкта;
- визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми [13, с. 299].
Диспозиція - це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб'єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою [14, с. 369].
Значення диспозиції у структурі права полягає у такому:
- вона визначає вид відносин, що регулюються правом;
- визначає коло суб'єктів, які підпадають під дію права;
- характеризує зміст суб'єктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного суб'єкта права;
- визначає зміст юридичного обов'язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;
- характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов'язуюча чи забороняюча) [13, с. 300].
Санкція - це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми [14, с. 370].
Санкція:
- забезпечує реалізацію диспозиції;
- визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;
- забезпечує повноваження порушених прав;
- забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;
- має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права [12, с. 300].
Необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні.
У вузькому - санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов'язань [8, с. 57].
Санкція у широкому значенні додатково включає й державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер [12, с. 382].
Необхідно наголосити й на тому, що у сучасній юридичній літературі сформувалась концепція позитивних санкцій. Вони мають місце не у випадку порушення норми, а при її дотриманні [15, с. 79].
Втім, сам сенс категорії "санкція" визначає несумісність позитивного і негативного її аспекту. Тому ця позиція не безпідставно піддається критиці.
Самі по собі поняття (тобто гіпотеза, диспозиція і санкція) із вкладеним в них змістом відображують дійсні елементи інформації, які існують у праві. Крім того, у цих трьох елементах в концентрованому вигляді поданий принцип регулювання поведінки за допомогою права, його юридичний механізм тощо [15, с. 90].
Втім, трьохелементна конструкція, із погляду деяких авторів, виявляє недостатню "гнучкість". Вона охоплює не всі елементи інформації, наявні в праві; не дає можливості відбити системність і функціональний взаємозв'язок різних категорій адресатів (наприклад, громадян і правозастосовчих органів) [3, с. 150].
Теорії трьохелементної конструкції норми права протистоять дві концепції.
Перша з них, надана в підручниках із загальної теорії держави і права, виданих у 60-70 рр. XX ст., в принципі не заперечує того, що логічно будь-яку норму можна сформулювати фразою "якщо - то - інакше". Як умови дотримання правила, так і санкція - невід'ємні елементи правової норми. Втім, в силу того, що, по-перше, у законодавстві така формула виражена неадекватно, зміст як гіпотези, так і санкції залежить від "точки прикладення" до аналізованого матеріалу, і, по-друге, оскільки диспозиція і санкція "змінюються ролями" у разі віднесення норми до іншого адресату, гіпотеза і санкція признаються авторами не елементами, а атрибутами норми. Не все те, без чого неможливо існування норми, включається до складу даної, окремо взятої норми. Норма права ототожнюється з диспозицією.
Ю. В. Кудрявцев, висловлюючи свою думку про дану концепцію, відзначає, що точка зору на гіпотезу і санкцію норми як на атрибути, будучи в цілому плідною, має такі недоліки [7, с. 57].
Перший - норма ототожнюється з диспозицією, що неприпустимо як із формально-логічної, так і з юридичної точок зору. Другий - залишається відкритим питання, що ж таке трьохланкова логічна структура, наявність якої в праві ніким не заперечується і яка іменується логічною структурою норми, хоча автори вважають нормою лише диспозицію [7, с. 58].
Друга концепція - концепція двоелементної норми - одержала відбиток і розвиток у працях, наприклад, такого відомого автора, як С. С. Алексєєв і деяких інших.
Основна ідея тут полягає в тому, що обов'язковими елементами норми є гіпотеза і диспозиція, а санкція в складі даної норми - лише "факультативний" елемент. При її відсутності норма забезпечується або санкцією інших норм, або всією системою права [3, с. 151].
У більш розвиненому вигляді ця ідея виглядає так: норма права взагалі складається лише з двох елементів - умов і правила поведінки (або умов і юридичних наслідків). Це не означає, що норма не охороняється державою: санкція завжди існує, але санкція - не що інше, як нова норма (охоронна), правило поведінки для органа держави, який здійснює примусові міри до порушника [8, с. 89].
Концепція двоелементності правових норм, на нашу думку, заслуговує на увагу. Вона правильно відбиває системність адресатів правових розпоряджень, той факт, що людина не діє сама по собі - вона завжди включена у відносини, де є як мінімум два суб'єкти (один з яких - орган соціального контролю, що реалізує санкцію). Вірно відображується також і законодавче (текстуальне) закріплення правових розпоряджень, що не можна не враховувати у питанні про структуру норми.
Втім, виникає питання: якщо норма права - це дволанкове розпорядження, то що ж тоді є традиційна трьохелементна структура "якщо - то - інакше", наявність якої не заперечується й у цей концепції.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що розв'язання проблеми структури норми (два або три елементи, атрибути та ін.) у той чи інший спосіб не позначається й не може істотно позначитися на чинному законодавстві. У цьому змісті дискусія про структуру норми носить, умовно говорячи, "формальний" характер.
Проте з іншого боку, вирішити проблему структури норми - означає правильно змоделювати, відбити в наукових поняттях і конструкціях регулюючі властивості норм, їх особливості і якісну своєрідність різних частин правової матерії.


ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Правова норма - це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.
2. Структура (або внутрішня форма) правової норми - це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання її внутрішня організація, яка виражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв'язках між ними.
3. Елементи правової норми (обов'язкові) - диспозиція, гіпотеза, санкція.
4. Диспозиція - це частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Це - центральна, основна частина юридичної норми, що власне й вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (небажану) й заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта.
5. Гіпотеза - частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини відображаються спеціальним поняттям "юридичні факти". Призначення гіпотези - визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.
6. Санкція - частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.
7. У сучасній правовій теорії існують різноманітні уявлення про структуру правової норми. Більшість вчених, віддаючи данину класичній традиції праворозуміння, відстоюють обов'язкову трьохелементну структуру норми.
З цієї точки зору, в будь-якій нормі логічно необхідною є наявність як гіпотези, так і диспозиції із санкцією. Втім, цей підхід характеризує норму з точки зору ідеальної моделі і не підтверджується аналізом структури законодавства.
Дійсно, в існуючих статтях нормативно-правових актів практично неможливо знайти такі, у яких мали б місце всі елементи. Однак прихильники трьохелементної структури справедливо вказують на те, що не потрібно ототожнювати норму і статтю акта. Структуру норми можливо виводити шляхом п логічного конструювання із статей одного і того ж й навіть інших актів. Таким чином можливо поповнити відсутні у конкретній статті елементи правової норми.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Абдуллаев М. И., Комаров С. А. Проблемы теории государства и права: Учебник. - СПб.: Питер, 2003. - 704 с.
3. Алексеев С. С. Теория права. - 5-е изд., стереотип. - М.: БЕК, 2006. - 224 с.
4. Бобнева М. И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.: Наука, 1988. - 372 с.
5. Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. - М.: Юрид. лит., 1976. - 118 с.
6. Дмитрук В. Н. Теория государства и права: Учеб. пособие. - 3-е изд. - Минск: Амалфея, 2004. - 222 с.
7. Кудрявцев Ю. В. Нормы права как социальная информация. - М.: Юрид. лит., 1981. - 144 с.
8. Мотовиловкер Е. Я. Теория регулятивного и охранительного права. - Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. - 134 с.
9. Основи держави і права: Навч. посібник / За ред. А. М. Колодія,
А. Ю. Олійника. - К.: Либідь, 2006. - 298 с.
10. Пеньков Е. М. Социальные нормы: управление, воспитание, поведение. - М.: Высшая школа, 1990. - 176 с.
11. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Харків: Консум, 2005. - 656 с.
12. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред.
М. Н. Марченко. - М.: Зерцало, 2005. - 476 с.
13. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. - М.: Юристъ, 2005. - 672 с.
14. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.
О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенка. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.
15. Теорія держави і права: Навч. посібник / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 530 с.
16. Фаткуллин Ф. Н. Социальная ценность и эффективность правовой нормы. - Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1977. - 120 с.
17. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. - 3-е изд., доп. и испр. - М.: Интерстиль, 2002. - 378 с.
18. Четвернин В. А. Понятие права и государства: Введение в курс теории права и государства: Учеб. пособие. - М.: Дело, 2001. - 120 с.