Р Принцип презумпції невинуватості

РЕФЕРАТ
з дисципліни "Юридична деонтологія"

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Принцип презумпції невинуватості (добропорядності)
в діяльності юриста 4
2. Поняття "довіра" і "недовіра" 10
Висновки 15
Список використаної літератури 17

ВСТУП
Професія юриста, правника – одна із найдавніших у людському суспільстві. Функції правового регулювання у давнину здійснювали досвідчені та найбільш авторитетні старійшини, жерці, пізніше – духовенство. Із часом виникла потреба в окремій групі людей, які б займались правотворчою діяльністю, охороною громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв'язанням різних конфліктів та суспільних проблем.
Грунтовна підготовка юристів була започаткована ще в VІ ст. у Римі. В Україні початкові знання в галузі права надавали монастирі Києва, Чернігова, Галича, Луцька. А першим університетом, який здійснював підготовку юристів, був Львівський університет, заснований у 1661 р.
Наразі підготовку фахівців в галузі права в Дніпропетровській області здійснює третина вищих навчальних закладів, розташованих на її території. Знання з основ права набувають майбутні спеціалісти багатьох інших професій. Без фахівця-юриста не може обійтися жодна галузь народного господарства, жодний орган державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, роль юристів у розбудові правової демократичної держави, підвищенні правової культури в суспільстві – значна й відповідальна. Виняткове значення професії юриста полягає в тому, що саме правники покликані виконувати найважливішу суспільну місію – забезпечувати поступальний розвиток держави як інституції, де визначається й діє принцип верховенства права, де суспільство об'єднується й консолідується на утвердженні демократичних засад.
Метою наданого реферату є розгляд принципу презумпції невинуватості (добропорядності) в діяльності юриста та визначення понять "довіра" і "недовіра" к професії юриста, правоохоронця тощо.
1. ПРИНЦИП ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ (ДОБРОПОРЯДНОСТІ) В ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА
Метою юридичної діяльності є:
– захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права;
– сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві;
– забезпечення правності діянь суб'єктів права та охорона правопорядку.
Мета юридичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативно визначені у відповідних законах. Так до основних завдань адвокатури відноситься сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги.
Принципи юридичної діяльності – це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Вони є похідними від принципів права, конкретизують і деталізують їх.
Принципи права:
– здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
– забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу;
– безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов'язків людини;
– у розвинених правових системах зазвичай виконують роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.
Принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.
Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають або повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін., єдність суспільних і особистих інтересів).
Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності.
До загальноправових принципів відносяться:
1) принцип гуманізму – домінування у формуванні і функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід'ємних природних прав і свобод людини;
2) принцип рівності громадян перед законом;
3) принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;
4) принцип правності (законності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов'язками людини;
5) принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою.
Принципи юридичної діяльності конкретизують принципи права стосовно професійної діяльності юристів:
– у концентрованому вигляді визначають її основні властивості;
– відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому;
– є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення;
– забезпечують результативний, цінністно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб'єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, які не врегульовані правовими, корпоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами.
До основних принципів юридичної діяльності належать:
– правність (законність) діянь юриста та його рішень;
– рівність суб'єктів перед законом та правом;
– незалежність юриста при веденні юридичної справи від власних інтересів та зовнішнього тиску;
– неупередженість;
– обгрунтованість рішень;
– професіоналізм (компетентність);
– справедливість;
– гуманізм;
– повага до особи, її прав та свобод, права в цілому;
– поєднання гласності і конфіденційності.
Принципи окремих видів юридичної діяльності безпосередньо визначені у відповідних законах та інших нормативно-правових актах.
Презумпція невинуватості (добропорядності) – один із найважливіших принципів демократичного кримінального процесу, який має самостійне призначення і виконує особливу, лише йому притаманну службову роль.
Згідно із частиною 1 ст. 62 Конституції України принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Систему забезпечення гарантій цього принципу складають такі правила:
1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи;
2) обов'язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення і на потерпілого або його представника;
3) заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.ч. 2, 3 ст. 22 КПК України);
4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України);
5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);
6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і постановлення виправдального вироку і в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК України);
7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного;
8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах стверджувати, що дана особа є злочинцем.
Презумпція невинуватості є об'єктивним правовим положенням. Пред'являючи особі обвинувачення, органи розслідування вважають її винною у вчиненні злочину, втім її вину необхідно довести. Закон пов'язує можливість визнання особи винною з обов'язковим проведенням судового розгляду і стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірки доказів обвинувачення.
Правила ст. 62 Конституції України поширюються також і на підозрюваного і особу, затриману по підозрі у вчиненні злочину, або особу, стосовно якої обраний будь-який інший запобіжний захід до її притягнення як обвинуваченого.
Обвинуваченого невинним вважає закон, який можливість визнання його винним пов'язує з таким порядком судочинства, при котрому відбувається повне й всебічне судове дослідження всіх обставин справи на основі гласності, усності, рівноправності сторін і змагальності, інших демократичних принципів кримінального процесу.
Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не лише в кримінальному процесі, але й у всіх інших суспільних відносинах, де він виступає як один із суб'єктів. До вступу вироку в законну силу за обвинуваченим, що утримується під вартою, зберігається право на участь у виборах, право на користування жилим приміщенням, його ніхто не може звільнити з роботи через його винність у скоєнні злочину.
Розслідування і судовий розгляд по кримінальній справі спрямовані на прийняття рішення про винність, відповідальність і покарання певної людини, громадянина і обвинуваченого. Сама процедура судочинства, тим більш її результат, у значному ступені торкаються прав, свобод, життєвих інтересів особистості. Таким чином, мова йде про соціальні цінності першорядного значення.
Принцип презумпції невинуватості припускає додержання чотирьох правил, що мають важливе практичне значення й у своєї сукупності вірно й повно відбивають її глибинний юридичний і моральний зміст, а саме:
1) ніхто не може бути засуджений на припущеннях про винність у вчиненні злочину;
2) тягар доведення винності покладений не на обвинуваченого, а на обвинувача;
3) всі сумніви, що виникли з приводу винності й обсягу обвинувачення, тлумачаться на користь обвинуваченого;
4) недоведена винність, з юридичної точки зору, абсолютно рівнозначна доведеної невинності.
Все зазначене вище – підтвердження того, що презумпція невинуватості відіграє важливу роль для цивілізованого, гуманного правосуддя, є гарантією, що до кримінальної відповідальності буде притягнутий і засуджений лише дійсно винний, що "вістря караючого меча не торкнеться голови невинного".


2. ПОНЯТТЯ "ДОВІРА" І "НЕДОВІРА"
Важливим чинником, що має вплив на оцінку діяльності правоохоронних органів, є рівень довіри до них. Дослідження свідчать: чим вищим є рівень довіри, тим вище оцінюється ефективність роботи правоохоронних органів. Якщо правоохоронні органи діють неефективно, з порушеннями законності, прав людини зростає ступінь недовіри до них з боку населення.
До працівників правоохоронних органів висувається низка специфічних моральних вимог, що сприяють формуванню довіри до них з боку населення:
– ставлення до людини як до вищої цінності, повага і захист прав і свобод, людської гідності відповідно до визнаних правовими нормами загальнолюдських принципів моралі;
– розуміння соціальної значущості своєї ролі та високого професіоналізму, відповідальності перед суспільством і державою;
– розумне й гуманне використання наданих їм прав відповідно до принципів справедливості, громадського, службового та морального обов'язків;
– принциповість, мужність і самовідданість у боротьбі зі злочинністю, об'єктивність і неупередженість тощо;
– бездоганність особистої поведінки на службі й у побуті, чесність і непідкупність, турбота про професійну репутацію;
– свідома дисципліна, ретельність та ініціатива, професійна солідарність і взаємодопомога.
Формуванню довіри до правоохоронців сприяють також такі їх якості.
Моральна свобода – це вільний вибір людиною варіанту її поведінки у конкретній ситуації з усвідомленням вимог моральних норм і принципів та відповідальності за свої дії.
Моральні переконання – це невід'ємна індивідуальна гідність особи, важлива ланка, яка пов'язує почуття і знання, волю і поведінку. Моральні переконання можуть передаватися іншій особі, а здебільшого вони формуються у кожної особи самостійно. Це формування залежить від життєвого досвіду, рівня соціальної культури, особистих моральних якостей, наукового світогляду людини тощо.
Моральний обов'язок – необхідність певної поведінки суб'єктів, що грунтується на моральних вимогах у певних конкретних життєвих ситуаціях.
Із морального обов'язку особи випливає її моральна відповідальність, під якою розуміють відповідальність за вибір форм поведінки, діалектичну єдність об'єктивних, суспільно значущих і суб'єктивних, особистісних елементів, міру того, наскільки глибоко вимоги усвідомлені самою особою і стали ціннісною орієнтацією у її діяльності та поведінці.
Моральна відповідальність – це відбитий у загальнолюдських цінностях й забезпечений громадською думкою моральний обов'язок особи визнати у випадках неналежної поведінки правомірність позбавлення її певних цінностей.
Під моральною свідомістю зазвичай розуміють систему поглядів особи на загальнолюдські цінності, а також діяльність, пов'язану із вимогами моральних норм.
Моральна свідомість особи тісно пов'язана з моральними потребами. Це – моральна цінність не людини, а норми. З точки зору останньої оцінюється й все інше, в тому числі людина. Тому моральні потреби особи – це життєво важливий комплекс соціальних цінностей, необхідний для всебічного розвитку особи та людського спілкування.
Моральні потреби постійно змінюються, оновлюються залежно від розвитку суспільства. Вони не знають меж, із часом, із появою нових цілей, можливостей та мотивів ускладнюються.
В етичній теорії існує така категорія, як моральний конфлікт.
Моральний конфлікт визначається по-різному, зокрема:
1) як усвідомлення гострого протиріччя думок, інтересів, установок, способів досягнення мети різними людьми чи групами, які співпрацюють або безпосередньо спілкуються;
2) як суспільний процес, в якому індивід (група) прагнуть досягти мети (задоволення потреб, реалізації власних інтересів) шляхом ліквідації, знищення чи підкорення собі іншого індивіда (групи), що переслідує ідентичні цілі;
3) як ситуація, в якій суб'єкт діяльності поставлений перед необхідністю вибрати одну із двох форм поведінки, що взаємно виключають одна одну, або одну із двох моральних цінностей.
Моральний конфлікт – це така ситуація, в якій особи, що активно розв'язують проблему, стали на шлях приниження гідності та інших моральних якостей протилежної сторони.
Моральний конфлікт остаточно долається не в момент прийняття рішення, переваги в цілях і засобах, а в процесі реалізації цього рішення на практиці, ліквідації чи зміни тієї ситуації, яка його зумовила.
У реальному житті часто говорять про етичне мислення, його культуру та рівень. Воно характеризує людину і визначає ступінь її моральної культури, професійної моралі тощо.
Етичне мислення передбачає уміння оперувати моральними поняттями та оцінками, мотивувати поведінку та вчинки, давати моральні оцінки і характеристики суспільним явищам.
Етичне мислення спирається на такі постулати:
– мораль є там, де є духовно-практичне ставлення суб'єкта моралі до дійсності, моралі немає там, де відсутня "автономія людського духу";
– загальнолюдським чинником морального спілкування є золоте правило моральності: "чого не хочеш сам, не бажай іншому";
– необхідним атрибутом є принцип толерантності, терпимості до висловлювання іншої людини, повага до самостійності вибору поведінки;
– "добро сильніше від зла";
– мораль – основна цінність людської культури, яку потрібно берегти, примножувати, можлива й екологія моральності;
– сучасне людство може загинути від бездуховності, спричиненої девальвацією моральних цінностей у результаті зростання жорстокості.
На основі вищенаведених міркувань можна сформулювати визначення моральної культури працівників правоохоронних органів. Вона полягає в умінні володіти моральними категоріями при виконанні службового обов'язку, рівень яких забезпечує формування високих професійних якостей. Тобто моральна культура визначає єдність щонайменше двох суспільних явищ – культури та моралі.
Саме наявність моральної культури є чинником, на якому базується довіра до правоохоронців.
Зміст моральної культури працівників правоохоронних органів полягає в органічній єдності моральних норм і якостей, а також принципів службової діяльності. Крім того, важливу роль відіграють моральна свідомість, моральна активність та моральність нормативної регуляції правоохоронної діяльності.
Моральна культура працівників правоохоронних органів є, з одного боку, наслідком людського спілкування, з іншого – вона остаточно виявляється лише у процесі цього спілкування. У спілкуванні встановлюється духовно-практичний зв'язок між людьми, який характеризує зміст їх контактів, взаємодії та взаємовпливу.
Проте, як не прикро, але правовий нігілізм сучасного суспільства вразив й правоохоронні органи. Навіть в тому випадку, коли працівники правоохоронних органів порушують правові норми у, здавалось би, корисних цілях (для розкриття злочинів та притягнення до відповідальності злочинців) наслідки виявляються вкрай руйнівними, оскільки внаслідок цього знижується профілактичний вплив правоохоронної діяльності, зростає недовіра населення до неї.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у рефераті, можна зробити такі висновки.
1. Принцип презумпції невинуватості є одним з демократичних принципів кримінального процесу, на якому будується доведення по кримінальній справі, прийняття судових і слідчих рішень тощо.
2. Презумпція невинуватості має те значення, що вона є основою, узагальненим вираженням всіх правових гарантій, якими охороняється право обвинуваченого на захист.
3. Презумпція невинуватості відбиває не особисте ставлення будь-якої конкретної людини до обвинуваченого, а його об'єктивне правове становище. Держава, суспільство вважають особу добропорядною, невинною доти, поки інше не доведено й не встановлено у законному порядку компетентною судовою владою.
4. Особа, що притягається до кримінальної відповідальності як обвинувачений, займає в суспільстві становище не-злочинця. Вона лише обвинувачується у злочині. Проте вона може бути і виправдана судом, або ж визнана винною у вчиненні менш тяжкого злочину, та й обвинувальний вирок може бути скасований за її скаргою чи скаргою інших учасників процесу.
5. Право обвинуваченого на захист може бути повною мірою забезпечено й реалізовано лише за умови дотримання презумпції невинуватості; порушення права обвинуваченого на захист завжди означає в тому чи іншому ступені порушення презумпції невинуватості. і навпаки, порушення презумпції невинуватості неминуче означає порушення права обвинуваченого на захист.
6. Важливим чинником, що має вплив на оцінку діяльності правоохоронних органів, є рівень довіри до них. Дослідження свідчать: чим вищим є рівень довіри, тим вище оцінюється ефективність роботи правоохоронних органів. Якщо правоохоронні органи діють неефективно, з порушеннями законності, прав людини зростає ступінь недовіри до них з боку населення.
7. Моральна культура працівників правоохоронних органів полягає в умінні володіти моральними категоріями при виконанні службового обов'язку, рівень яких забезпечує формування високих професійних якостей. Тобто моральна культура визначає єдність щонайменше двох суспільних явищ – культури та моралі. Саме наявність моральної культури є чинником, на якому базується довіра до правоохоронців.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 04.02.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-25 в ред. від 01.07.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 р. № 565-XІІ в ред. від 26.06.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
4. Алексеев С. С. Введение в юридическую специальность. – М.: Юрид. лит., 1976. – 310 с.
5. Бризгалов І. В. Юридична деонтологія: Стислий курс лекцій. – К.: КНЕУ, 2005. – 280 с.
6. Горшенев В. М., Бенедик И. В. Юридическая деонтология: Учеб. пособие. – К.: МНТУ, 1998. – 240 с.
7. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності: теоретичні, практичні та деонтологічні аспекти): Науково-навч. посібник / За ред. В. В. Копейчикова. – 3-є вид. – К.: Віра-В, 2002. – 504 с.
8. Жалинский А. Э. Профессиональная деятельность юриста: Введение в специальность: Учеб. пособие. – М.: БЕК, 1997. – 322 с.
9. Скакун О. Ф., Овчаренко И. Н. Юридическая деонтология: Учебник / Под ред. О. Ф. Скакун. – Харьков: Основа, 2003. – 504 с.
10. Сливка С. С. Правнича деонтологія: Підручник. – К.: Атіка, 1999. – 336 с.