К КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ В ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ В ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ

РЕФЕРАТ
Курсова робота: 35 с., 32 джерела, 1 додаток.
Мета роботи – з'ясування особливостей контролю за використанням земель історико-культурного призначення в Запорізькій області.
Об'єкт дослідження – система суспільних відносин у сфері контролю за використанням земель історико-культурного призначення в Запорізькій області.
Предмет дослідження – законодавство про використання і охорону земель історико-культурного призначення в Україні та в Запорізькій області.
Методи дослідження – історичний, порівняльний, формально-логічний, формально-юридичний, описовий.
У курсовій роботі висвітлено наукові та законодавчі підходи до вивчення поняття і складу земель історико-культурного призначення; розкриваються особливості правового режиму використання і охорони земель історико-культурного призначення; охарактеризовано управління у сфері використання й охорони земель історико-культурного призначення; розглянуто особливості державного контролю за охороною і використанням пам'яток історії та культури і земель, на яких вони розташовані; проаналізовано стан охорони культурної спадщини і земель історико-культурного призначення в Запорізькій області; описано, як здійснюється ведення контрольно-облікової документації на історичні об'єкти культурної спадщини; висвітлено досвід Запорізької обласної інспекції по охороні пам'яток історії та культури щодо виведення пам'яток історії області із землекористування.
ЗЕМЛІ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ, КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА, АРХЕОЛОГІЧНА СПАДЩИНА, ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ, ВЕДЕННЯ КОНТРОЛЬНО-ОБЛІКОВОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ НА ІСТОРИЧНІ ОБ'ЄКТИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ, СУДОВИЙ ПОРЯДОК ВИВЕДЕННЯ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ІЗ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ.


ЗМІCТ
Вступ 4
Розділ 1 Загальнотеоретичні аспекти правового регулювання використання
і охорони земель історико-культурного призначення 6
1.1 Наукові та законодавчі підходи до визначення поняття
і складу земель історико-культурного призначення 6
1.2 Особливості правового режиму використання і охорони
земель історико-культурного призначення 10
1.3 Управління у сфері використання й охорони земель
історико-культурного призначення 15
Розділ 2 Особливості державного контролю за охороною і використанням
пам'яток історії та культури і земель, на яких вони розташовані 18
Розділ 3 Аналіз і оцінка контролю за використанням земель
історико-культурного призначення в Запорізькій області 21
3.1 Стан охорони культурної спадщини і земель
історико-культурного призначення в Запорізькій області 21
3.2 Ведення контрольно-облікової документації на історичні
об'єкти культурної спадщини 24
3.3 Досвід Запорізької обласної інспекції по охороні пам'яток
історії та культури щодо виведення пам'яток історії
області із землекористування 26
Висновки 29
Список використаних джерел 32
Додаток А. Витяг з Переліку пам'яток історії, монументального
мистецтва та архітектури національного значення,
які заносяться до Державного реєстру нерухомих
пам'яток України (Запорізька область) 35

ВСТУП
=== Актуальність теми===. Відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність. Стаття 66 Конституції України встановила, що кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Наразі відбувається переорієнтація містобудівного проектування у напрямку комплексного збереження пам'яток в історичних містобудівних утвореннях та охорони історичного характеру міст, тобто більш ефективним засобом визнається охорона не окремих пам'яток чи інших об'єктів культурної спадщини, а більших утворень – ареалів. Такі тенденції повинні бути відображені в українському законодавстві, зокрема і в земельному, оскільки без чіткого визнання та дотримання правового режиму земель історико-культурного призначення неможливо забезпечити охорону об'єктів культурної спадщини, які знаходяться на таких землях.
Незважаючи на актуальність питання охорони та використання земель історико-культурного призначення, Земельний кодекс України [11] не приділяє достатньої уваги визначенню правового режиму даної категорії земель (у главі 10 Земельного кодексу "Землі історико-культурного призначення", містяться лише дві статті).
Законодавство ж про охорону культурної спадщини не завжди відображає специфіку саме земельних відносин, які складаються у процесі використання й охорони земель історико-культурного призначення.
Існуючі наразі дослідження щодо правового режиму земель історико-культурного призначення не дають однозначних відповідей на всі запитання, до того ж, ряд гострих аспектів залишається поза увагою науковців. Виникають проблеми і в практиці застосування земельного законодавства у зазначеній сфері.
=== Метою=== роботи є з'ясування особливостей контролю за використанням земель історико-культурного призначення в Запорізькій області.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі=== завдання===:
1) висвітлити наукові та законодавчі підходи до визначення поняття і складу земель історико-культурного призначення;
2) розкрити особливості правового режиму використання і охорони земель історико-культурного призначення;
3) охарактеризувати управління у сфері використання й охорони земель історико-культурного призначення;
4) розглянути особливості державного контролю за охороною і використанням пам'яток історії та культури і земель, на яких вони розташовані;
5) проаналізувати стан охорони культурної спадщини і земель історико-культурного призначення в Запорізькій області;
6) описати, як здійснюється ведення контрольно-облікової документації на історичні об'єкти культурної спадщини;
7) висвітлити досвід Запорізької обласної інспекції по охороні пам'яток історії та культури щодо виведення пам'яток історії області із землекористування.
=== Об'єктом=== дослідження є система суспільних відносин у сфері контролю за використанням земель історико-культурного призначення в Запорізькій області.
=== Предметом=== дослідження виступає законодавство про використання і охорону земель історико-культурного призначення в Україні та в Запорізькій області.
=== Методи=== дослідження – історичний, порівняльний, формально-логічний, формально-юридичний, описовий.
=== Структура роботи=== – вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, додаток.


РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
1.1 Наукові та законодавчі підходи до визначення поняття і складу земель історико-культурного призначення
Із прийняттям Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України (далі – ЗКУ) було закладено принципово нові основи правової системи, спрямованої на забезпечення правового регулювання суспільних відносин, об'єктом яких, в першу чергу, виступає земля. Серед новацій ЗКУ – збільшення кількості категорій земель України, яке відбулося за рахунок "розщеплення" збірної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення на окремі 4 категорії [6, с. 258].
Як зазначає П. Ф. Кулинич, це пов'язане із тим, що протягом останніх років значно збільшилася кількість правових актів, які визначають особливості правового режиму кожного із зазначених видів земель. Отже, зросла кількість правових норм, котрі не об'єднують, а, навпаки, роз'єднують землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, даючи підстави для виділення їх в окремі категорії земель [9, с. 188].
Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони, на думку Н. Р. Малишевої, пов'язане із необхідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях [19, с. 269].
Вважається, що основною особливістю правового режиму земель історико-культурного призначення є їх особливе цільове призначення, з якого випливають й інші специфічні риси. Основним завданням на шляху розкриття особливостей основних елементів правового режиму земель історико-культурного призначення є визначення поняття та складу цих земель, що обумовлено низкою причин [6, с. 258].
По-перше, аналіз поняття та складу історико-культурних земель дозволяє скласти уявлення про них як про об'єкт використання та правової охорони.
По-друге, постановка зазначеного питання дає можливість окреслити коло супутніх теоретичних і прикладних проблем.
По-третє, як зазначають А. П. Гетьман і Л. М. Здоровко, "проблема юридичної термінології як складової частини юридичної техніки має велике значення в сучасний період для становлення і розвитку української державності" [4, с. 15].
Відповідно до статті 53 ЗКУ до земель історико-культурної спадщини належать землі, на яких розташовані:
а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;
б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;
в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.
Необхідно зазначити, що визначення поняття земель історико-культурного призначення на сучасному етапі розвитку правової думки недостатньо розроблене й не було предметом грунтовного наукового вивчення. Що стосується його нормативно-правового закріплення, то існує декілька точок зору з цього приводу, прихильників яких можливо поділити на три групи [6, с. 259].
Прибічники першої групи (Н. В. Ільків, Я. З. Гаєцько-Колотило) зайняли позицію визначення поняття земель історико-культурного призначення через їх склад. "Поняття земель історико-культурного призначення, вміщене у коментованій статті, визначається шляхом перелічення їх складових. Цими складовими є землі під різними об'єктами культурної спадщини", – зауважують згадані автори [14, с. 166].
Другу групу складають послідовники ідеї, за якою у ст. 53 ЗКУ знайшло своє відображення поняття цих земель [13, с. 324].
До третьої групи належать С. Ляшенко, В. Левков, С. Д. Кобзан, Н. Р. Малишева та ін. На їх думку чинний ЗКУ не містить поняття земель історико-культурного призначення, а має лише їх склад, перелік [19, с. 270].
Викладене свідчить, що в науці відбувається пошук найбільш оптимального розуміння сутності цієї категорії земель. На наш погляд, більш мотивованою є позиція тих авторів, які зауважують про відсутність в ЗКУ визначення поняття земель історико-культурного призначення.
Для обгрунтування цієї точки зору можливо навести порівняльно-термінологічний аналіз таких дефініцій, як "визначення", "поняття" та "склад".
У тлумачному словнику термін "поняття" визначається на означення "однієї з форм мислення, результату узгодження суттєвих ознак об'єкту дійсності; розуміння кимсь чого-небудь, що склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду [1, с. 1049].
На думку В. М. Корельского, "саме в поняттях концентруються накопиченні знання, що повинні бути змістовними науковими абстракціями, які по-справжньому стають науковими, лише коли вірно відображають загальні та необхідні ознаки будь-яких предметів, явищ" [31, с. 516].
"Визначення" – це формулювання, вислів, у якому розкривається зміст чого-небудь, його істотні ознаки тощо [1, с. 135].
Таким чином, терміни "поняття" і "визначення" мають спільні риси. Мова іде про суттєві (істотні) ознаки предмету (об'єкту дійсності). Окрім того, у науковій та юридичній літературі можливо зустріти приклади застосування цих термінів як тотожних. Наприклад, у ст. 50 ЗКУ мова іде про "визначення земель рекреаційного призначення", а в підручнику "Земельне право України" [10, с. 295]===1 розділу 17 присвячено поняттю та складу земель рекреаційного призначення.
Потрібно також зазначити, що ані поняття, ані визначення не можуть тлумачитися шляхом перелічення складових об'єкту, оскільки обидві дефініції повинні розкривати зміст предмету, використовуючи для цього його характерні риси, ознаки [6, с. 260].
Що стосується терміну "склад", то тлумачний словник визначає його, як сукупність окремих частин, що утворюють що-небудь ціле [1, с. 1331].
Як можна побачити, ця дефініція не має нічого спільного з термінами "поняття" та "визначення", оскільки вона не є результатом узгодження суттєвих ознак об'єкту дійсності.
Повертаючись до аналізу ст. 53 ЗКУ, ми не знаходимо в неї жодної ознаки земель історико-культурного призначення.
Коментуючи зазначену статтю, Н. Р. Малишева, наголошує, що остання містить "вичерпаний перелік земель історико-культурного призначення" [19, с. 170].
У цьому контексті, потрібно відмітити, що термін "перелік" застосовується на означення списку, опису із перерахуванням будь-яких осіб або предметів [1, с. 916].
Отже, він не розкриває зміст предмету і не може бути використаний для розтлумачення сутті поняття чи визначення об’єкту дійсності. Крім того, погоджуючись із думкою Н. Р. Малишевої, необхідно зазначити, що у ст. 53 ЗКУ словосполучення "землі на яких розміщенні ..." винесено за лапки і ми фактично маємо перелік об'єктів культурної спадщини, припускаючи, що мова іде про землі, зайняті зазначеними об'єктами і які належать до земель історико-культурного призначення.
Для підтвердження відсутності в ЗКУ визначення земель історико-культурного призначення можливо також дати порівняльний аналіз глав 9 та 10 ЗКУ. Перша – присвячена правовому регулюванню земель рекреаційного призначення і складається з трьох статей: ст. 50 "Визначення земель рекреаційного призначення"; ст. 51 "Склад земель рекреаційного призначення"; ст. 52 "Використання земель рекреаційного призначення". У ст. 50 ЗКУ знайшло своє відображення визначення зазначеної категорії земель із конкретизацією сфери їх використання, а саме для "організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів" [3, с. 112].
Що ж стосується 10 глави, то вона спрямована на правове регулювання земель історико-культурного призначення і складається вже з двох статей: ст. 53 "Склад земель історико-культурного призначення" і ст. 54 "Використання земель історико-культурного призначення".
Як можна побачити, у деяких випадках законодавець чітко виокремлюючи назви статей, розрізняє їх, приділяючи деякі з них визначенням явищ (ст.ст. 22, 38, 47, 50, 55, 65 ЗКУ), а деякі – складу цих явищ (ст.ст. 44, 51, 53, 58 ЗКУ).
Таким чином, вищенаведене дає змогу наголосити, що ЗКУ не містить поняття земель історико-культурної спадщини і потребує доповнення у частині визначення цієї категорії земель, яке повинно бути розроблено з урахуванням світового досвіду у цій сфері.
1.2 Особливості правового режиму використання і охорони земель
історико-культурного призначення
Поняття правового режиму земель, у тому числі й окремих категорій земель, не знайшли належного відображення у законодавстві, проте завжди були предметом численних наукових досліджень.
Так, правовий режим земель визначається як певне теоретичне поняття, що узагальнює правову характеристику землі як об'єкта права та містить указівку на коло найважливіших суспільних відносин, що виникають з приводу землі [10, с. 146].
Згідно з іншим підходом, сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо використання й охорони земель певної категорії, становить правовий режим відповідної категорії земель [20, с. 95].
А. М. Мірошниченко вважає, що для поняття змісту правового режиму важливий не лише порядок правового регулювання, а і його наслідки. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це – наслідок правового регулювання суспільних відносин на основі врахування природних і соціальних особливостей земель (як їх об'єкта), що забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин і спеціальний порядок використання цих земель. Це – сукупність правових норм, які встановили основні засади та певний порядок землевикористання різних видів [20, c. 165].
Не наводячи всіх визначень правового режиму земель, запропонованих науковцями, узагальнено сутність правового режиму земель можна визначити як установлений правовими нормами порядок поведінки по відношенню до цих земель [32, с. 305].
Встановлені законодавством правила поведінки стосовно землі залежать і від того, до якої категорії земель належить та чи інша земельна ділянка. Земельне законодавство містить і правові норми, які визначають загальні, спільні для всіх категорій земель правила їх використання та охорони. Отже, у структурі правового режиму кожної категорії земель представлені як загальні правові норми, які стосуються використання й охорони всіх категорій земель України, так і правові норми, якими визначаються особливості використання й охорони земель конкретної категорії [20, с. 166].
Згідно зі статтею 19 ЗКУ землі поділяються на категорії за основним цільовим призначенням. Отже, основною ознакою правового режиму окремих категорій земель є основне цільове призначення земельних ділянок, які входять до їх складу.
Як зазначається в юридичній літературі, основною кваліфікуючою ознакою земель історико-культурного призначення є наявність на них об'єктів культурної спадщини [32, с. 306].
Цільове призначення земель історико-культурного призначення полягає в їх використанні для збереження предмета охорони об'єктів культурної спадщини, яким є характерна властивість кожного з таких об'єктів, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої той чи інший об'єкт культурної спадщини й визнається пам'яткою [18, с. 537].
Збереження та примноження культурних цінностей належать до пріоритетних напрямів політики держави у сфері культури. Отже, правовий режим земель історико-культурного призначення має на меті збереження унікальних об'єктів культурної спадщини України.
Водночас, у межах однієї категорії земельні ділянки можуть мати різне цільове призначення, яке зумовлює відмітності в їх правовому режимі. Так, Н. В. Ісаченко виділяє загальний правовий режим земель історико-культурного призначення, під яким розуміє порядок поведінки суб'єктів правовідносин з приводу їх використання. Оскільки всі ці землі мають єдине цільове призначення, існують спільні для них норми. Стосовно окремих видів земель історико-культурного призначення законодавством установлені особливі правила – спеціальний правовий режим [15, с. 160].
Правовий режим земель історико-культурного призначення пов'язаний і певною мірою визначається правовим режимом об'єктів культурної спадщини, що знаходяться на таких землях. Хоча законодавством безпосередньо відповідне положення не передбачено, але це випливає з його змісту [9, с. 238].
Такий висновок можна зробити також з того, що ЗКУ визначає склад земель історико-культурного призначення через перелік об'єктів, які знаходяться на таких землях. Відповідно до ч. 3 ст. 54 ЗКУ порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом, яким є Закон України "Про охорону культурної спадщини"[26].
Отже, при визначенні правового режиму земель історико-культурного призначення необхідно керуватися, крім земельного, законодавством про охорону культурної спадщини.
Відповідно до частини 1 ст. 150 ЗКУ, вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком деяких випадків.
Так, земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин і виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України (ч. 2 ст. 150 ЗКУ).
На нашу думку, наведений перелік потребує уточнення. Так, вважаємо недоцільним вилучення земель історико-культурного призначення для сільськогосподарських потреб, будівництва доріг, трубопроводів, нафтових і газових свердловин і виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією і пропонуємо обмежити в ЗКУ перелік можливих випадків вилучення земель історико-культурного призначення.
Відповідно до частини 1 ст. 54 ЗКУ, землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Водночас ЗКУ встановлює обмеження на передачу земельних ділянок історико-культурного призначення у приватну та комунальну власність.
Так, відповідно до п. "в" ч. 3 ст. 83 ЗКУ до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під об'єктами історико-культурного призначення, що мають особливу історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом. Так само, згідно з п. "г" ч. 3 ст. 84 ЗКУ такі землі не можуть передаватися із державної власності у приватну, а відповідно до п. "в" ч. 3 цієї ж статті до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі під історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення.
Перелік пам'яток історії, монументального мистецтва й археології національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1761.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність у встановленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології – поля давніх битв (ч. 5 ст. 17 вказаного Закону).
В інших випадках установлення зон охорони пам'яток не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення (ч. 2 ст. 34 Закону України "Про культурну спадщину").
Як вже зазначалось, право власності на земельні ділянки історико-культурного призначення реалізується з урахуванням особливостей здійснення права власності на об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками.
Так, право привілеєвої купівлі пам'яток, закріплене ст. 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", обмежує права власника пам'ятки (а відповідно і земельної ділянки, на якій вона знаходиться). У разі продажу пам'ятки (крім пам'ятки, яка не підлягає приватизації) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган має право на продаж пам'ятки.
Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, коли покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є діти, дружина і батьки або, за їх відсутності, брати і сестри, а також дід та бабка як з боку батька, так і з боку матері, і небожі та небоги продавця.
Закон України "Про охорону культурної спадщини" передбачає примусове відчуження або викуп пам'яток (ст. 21).
Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.
У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.
Викуплена пам'ятка переходить у власність держави.
Викупна ціна пам'ятки визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом. На наш погляд, в земельному законодавстві необхідно закріпити положення, згідно з яким у такому випадку при викупі пам'ятки підлягає викупу і земельна ділянка, якщо вона перебуває у власності особи, яка володіє пам'яткою.
Обмеження щодо відчуження пам'яток установлені Законом України "Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" [28].
Інші об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Обмеження щодо передачі земельних ділянок у власність і користування встановлені також у Законі України "Про поховання та похоронну справу" [30].
Відповідно до частини 1 ст. 28 даного Закону землі, на яких розташовані місця поховання, є об'єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації або передачі в оренду. Хоча ст. 54 ЗКУ не передбачає можливість надання земельних ділянок історико-культурного призначення в користування, такі земельні ділянки можуть перебувати на праві постійного користування та оренди відповідно до загальних норм ЗКУ.
1.3 Управління у сфері використання й охорони земель історико-культурного призначення
Управління у сфері використання й охорони земель історико-культурного призначення здійснюється державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими інституціями, які виконують функції щодо планування територій, встановлення меж історичних ареалів населених місць, контролю за використанням, правової охорони даної категорії земель тощо.
Оскільки використання земель історико-культурного призначення повинно здійснюватися із дотриманням вимог щодо збереження об'єктів культурної спадщини, то державне управління у сфері охорони та використання історичних ареалів населених місць здійснюється за участю органів охорони культурної спадщини.
Центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 8 листопада 2006 р. № 1566, є Міністерство культури і туризму України (далі – МКТ).
У складі МКТ згідно із постановою КМ України від 15 березня 2006 р. №336 діє Державна служба з питань національної культурної спадщини (Держкультурспадщини).
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини також належать органи охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, районних державних адміністрацій, які підконтрольні і підзвітні відповідним органам виконавчої влади та центральному органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Повноваження центрального органу влади у сфері охорони культурної спадщини визначені ст. 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини", cт. 6 Закону України "Про охорону археологічної спадщини" [25].
У статті 6 Закону "Про охорону культурної спадщини" закріплені повноваження органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, районних державних адміністрацій, органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Міністерство регіонального розвитку та будівництва відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 750 "Деякі питання Міністерства регіонального розвитку та будівництва" бере участь у підготовці об'єктів культурної спадщини для включення до Списку всесвітньої спадщини; організовує роботу, пов'язану зі збереженням, охороною, обліком, використанням і реставрацією пам'яток архітектури та містобудування, а також районів історичної забудови.
Органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України, утворюються органами місцевого самоврядування за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Законом передбачена участь громадськості у сфері охорони та використання земель історико-культурного призначення.
Органи охорони культурної спадщини можуть залучати до роботи за їх згодою досвідчених фахівців у сфері охорони культурної спадщини, а також громадян на правах громадських інспекторів для спостереження за станом зберігання та використання пам'яток, їх територій і зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць (ст. 8 Закону "Про охорону культурної спадщини", ст. 13 Закону "Про археологічну спадщину").
Хоча пряма вказівка на це у законодавстві відсутня, на землях історико-культурного призначення категорично забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню [18, с. 333].
Отже, виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони пов'язане із необхідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях. Основною особливістю правового режиму земель історико-культурного призначення є їх особливе цільове призначення.


РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ОХОРОНОЮ І ВИКОРИСТАННЯМ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ І ЗЕМЕЛЬ,
НА ЯКИХ ВОНИ РОЗТАШОВАНІ
Державний контроль за охороною і використанням пам'яток історії та культури здійснюється Радами народних депутатів, їх виконавчими органами та спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства [4, с. 122].
Державний контроль за охороною і використанням пам'яток історії та культури має своїм завданням забезпечити виконання всіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, державними, кооперативними, іншими громадськими підприємствами, організаціями, установами і громадянами обов'язків щодо додержання встановленого порядку охорони, використання, обліку і реставрації пам'яток, а також інших правил, передбачених законодавством [32, с. 180].
Охорона і використання пам'яток природи та інших об'єктів навколишнього природного середовища, пов'язаних з пам'ятками історії, археології, містобудування та архітектури, здійснюються державними органами охорони пам'яток за погодженням у необхідних випадках з іншими заінтересованими органами.
Пам'ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, освіти і культури та естетичного виховання. Використання пам'яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам'яток і не порушує їх історико-художньої цінності [32, с. 181].
Надання пам'яток історії та культури в користування державним підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам для наукових, культурно-освітніх, туристських та інших цілей здійснюється в порядку і з додержанням умов, які визначаються законодавством.
Користування пам'ятками історії та культури здійснюється на підставі відповідних охоронних зобов'язань.
З метою забезпечення охорони пам'яток історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва встановлюються охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охоронюваного природного ландшафту в порядку, який визначається законодавством.
Зони охорони пам'яток історії та культури встановлюються виконавчими комітетами обласних, міських Рад народних депутатів за поданням відповідних державних органів охорони пам'яток. Зони охорони пам'яток історії та культури включаються в проекти планування, забудови і реконструкції відповідних міст та інших населених пунктів.
У межах зазначених зон забороняються провадження земляних, будівельних та інших робіт, а також господарська діяльність без дозволу відповідних органів охорони пам'яток.
Проекти районного планування, генеральні плани міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів, проекти детальної планіровки та забудови повинні передбачати охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охоронюваного ландшафту. Проекти планування, забудови і реконструкції міст та інших населених пунктів, які мають пам'ятки історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва, підлягають погодженню з відповідними органами охорони пам'яток [32, с. 182].
Закон передбачає спеціальні заходи щодо забезпечення збереження пам'яток історії та культури при будівельних та інших роботах. Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, які можуть створювати загрозу для існування пам'яток історії та культури, провадяться тільки за погодженням з державними органами охорони пам'яток і після здійснення заходів, що забезпечують схоронність пам'яток [20, с. 156].
Проекти будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт повинні передбачати заходи, що забезпечують схоронність пам'яток історії та культури, і бути погодженими з державними органами охорони пам'яток.
Підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення робіт археологічних та інших об'єктів, які мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, зобов'язані повідомити про це державний орган охорони пам'яток і зупинити дальше ведення робіт.
Заходи щодо забезпечення схоронності пам'яток історії та культури при провадженні будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт організуються і координуються відповідними державними органами охорони пам'яток. Зазначені заходи включають виявлення пам'яток, їх дослідження і фіксацію, передачу речових знахідок в музеї або інші спеціальні сховища, а також інші необхідні роботи, які провадяться за вказівкою державних органів охорони пам'яток [10, с. 202].
Державні органи охорони пам'яток мають право зупиняти будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи у разі виникнення в процесі проведення цих робіт небезпеки для пам'яток історії та культури або порушення правил їх охорони
До числа обмежень, які пов'язані із забезпеченням охорони пам'ятників історії і культури, належить право виконавчих органів державної влади і органів місцевого самоврядування обмежувати або забороняти рух транспортних засобів, самохідних машин та механізмів по шляхах, що пролягають через зони охорони пам'яток історії та культури, якщо створюється загроза для існування пам'яток [10, с. 203].
Особливі вимоги пред'являються до ведення розкопок і розвідок пам'яток археології. Така діяльність допускається тільки при наявності дозволів (відкритих листів), що видаються і реєструються у встановленому порядку.
Організації і громадяни, які здійснюють археологічні роботи, зобов'язані забезпечити схоронність пам'яток.
Отже, до основних завдань контролю за використанням і охороною земель історико-культурного призначення відноситься забезпечення додержання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України з метою раціонального використання, охорони та відтворення цієї категорії земель.


РОЗДІЛ 3
АНАЛІЗ І ОЦІНКА КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ЗЕМЕЛЬ ІСТО